Народився Василь Тимофійович 25 жовтня 1939 року на хуторі Великий Ліс Коростенського району на Житомирщині. Тут пройшло його дитинство, яке припало на роки війни та повоєнний час, коли підліткам доводилося заміняти батьків, старших братів та сестер, які не повернулися з фронту. «Моє дитинство і підліткові роки припали на добу ще не до кінця втрачених традицій. З огляду на це, маю завдячувати власній долі, оскільки, вивчаючи й описуючи народознавче розмаїття свого народу, мені легше «оперувати» джерелознавчим матеріалом, адже я був не тільки свідком, а її брав участь у тих дійствах».
Світогляд Василя Скуратівського формувався у часи найбільш цинічного і масштабного винищування більшовиками української нації. Кривавий терор, який було поставлено в основу державної політики, не обминув і родину Скуратівських. Його дядька Гната за національно-патріотичні погляди було заарештовано, а потім, у 1938 році, розстріляно.
Перша народознавча книга Василя Тимофійовича „Берегиня” коштувала авторові, як він сам згадував, „і нервів, і, як то кажуть, крові”. Вже під час верстки книгу ледь „не зарізали”. І це у 1987-у році, коли вже повіяли вітри „перебудови”. Лише завдяки втручанню деяких відомих літераторів, зокрема Ліни Костенко, творіння В.Скуратівського побачило світ.
„Берегиня” стала справжнім тріумфом письменника-фольклориста, здобула величезну популярність, якій також сприяло те, що якраз у цей час почали вивчати народознавство у вищих навчальних закладах та школах. Книгу Скуратівського намагалися придбати викладачі, студентство, вчителі, а то й учні, які вважали її справжнім настільним посібником. Перший тираж „Берегині” у 15 тис. примірників розійшовся практично за місяць, а згодом, коли у видавництво пішов цілий вал листів від людей, вийшло ще 65 тис. Незважаючи на додаткові тиражі, „Берегиня” швидко стала бібліографічною рідкістю. Доходило до того, що на уроках народознавства вчителі і діти переписували з одного наявного екземпляру книги Скуратівського. Така жвава зацікавленість надихнула автора на створення нових книг з народознавчої тематики, яка все більше привертала увагу учнів, вчителів і батьків.Так, слідом за „Берегинею” посипалися, , інші народознавчі книги Скуратівського: захопливий „Святвечір”, могутній „Дідух. Свята українського народу”, згодом з’явилась унікальна книга, своєрідна енциклопедія українознавства – „Український рік”. У доступній, високохудожній формі у цій книзі подано і мудрий досвід народу, і його знання, етичні, естетичні і суспільні правила, якими керувалися люди у своєму житті протягом століть. Ось лише деякі назви розділів цього твору: „Травнева роса краща од вівса”, „У жовтні гріє ціп, а не піч”, „Зима літо годує” та ін. Скільки мудрих обрядів змальовував у своїх книгах Василь Тимофійович, прикмет, які століттями регулювали все життя селян, підказували, коли їм що можна сіяти, садити, збирати, коли працювати, коли веселитись, як весілля справляти і як в останню путь проводжати. Його книжки, статті і публічні виступи сповнені великою любов’ю до людини й природи. Мудрі пастельні замальовки „Мамина пісня”, „На березі дитинства”, „Кому оберігати гостинець?”, „Без толоки – як без руки”, „Хліб на столі”, „Отче поле”, „Цей давній, давній посвіт”, „Ода вербі”, „Сопілка з маминої калини”, які ми знаходимо у літературному первістку В.Скуратівського – „Берегині”, проводять нас тією небуденною стежкою народного життя, де панує гармонія та злагода..
Окрім згаданих творів, перу Скуратівського належать також такі роботи, як „Погостини”, „Покуть”, „Обереги пам’яті”, „Вінець”, „Святки”, „Місяцелік”, „Кухоль меду”, – усього 20 книг-досліджень видав талановитий письменник-фольклорист за роки своєї творчої діяльності. Деякі з них особливо вирізняються навіть на тлі багатющої творчої спадщини Василя Скуратівського. Наприклад, у книзі „Русалії” Василь Тимофійович ще на початку 90-х років чи не першим з українських дослідників спробував дати більш-менш цілісну картину дохристиянських вірувань давнього населення України із широким залученням нового матеріалу. В іншій своїй роботі, „Посвіті”, Скуратівський взагалі виступає у досить незвичайній для себе ролі історика-краєзнавця.
