Література для юного читача початку ХХ століття постала з гуманістичнихтрадицій української літератури XIX ст. і так само мала дві виразноокреслені тенденції, дві проблемно-тематичні домінанти. Одна з них – цевиховання загальнодемократичного світогляду, людської гідності, честі,внутрішньої свободи особистості. Друга – прагнення більшості авторів прищепити молоді паростки національної свідомості, любов до рідного слова, до свого народу, гордість за нього.
На початку століття означений жанр представлений такими іменами, як Олена Пчілка, І.Франко, М.Коцюбинський, Леся Українка, В.Cамійленко,Б.Грінченко, В.Винниченко, Олександр Олесь, Уляна Кравченко та інші.Ввійшли до кола дитячого читання й твори С.Васильченка та А.Тесленка.Їхнім адресатом був переважно селянин, малоосвічений, небагатийчитацьким досвідом. Але оповідання про дітей, близькі до юного читачасвоїм героєм, були, як правило, зрозумілі дітям завдяки специфічнійконцепції адресата.
У кінці XIX – початку XX століття в українській літературі створюються прекрасні зразки малої прози, зокрема при осмисленні теми дитинства. Це,перш за все,дитячі оповідання видатних прозаїків І.Франка,М.Коцюбинського, Б.Грінченка, В.Винниченка. У розробці дитячої теми попередниками митців були Т.Шевченко, Марко Вовчок, О.Стороженко, ГаннаБарвінок: в їхньому жанровому репертуарі значне місце займали поезії,повісті, дитячі оповідання і казки.
Починаючи з 70-х років XIX століття в українській літературі особливо інтенсивними стають ідейно-моральні пошуки, зв’язані з активізацією всуспільстві процесів національної ідентифікації, боротьбою за визнання і функціонування української мови, з прагненням до збереження багатої фольклорної традиції з її інтеграцією в національну культуру.
Одна з важливих тематичних ліній у зазначеній проблемі – це співіснування маленької особистості з природою та прагнення до пізнанняїї краси. Дитину, яка постійно перебуває в ситуації пізнання, вабить цейновий незвіданий обшир, повний таємниць, інтриг, які вона хоче відкрити,побачити й пережити сама. І достатньо дитині хоча раз відчути магнетизм природи – вона довіку стає її полоняником, приймає перше життєвепричастя на лоні своєї другої матері – природи.
Саме так трапляється з Гадзунею – п’ятирічною героїнею новели „Мавка” Івана Франка. Еквівалентом поетичної душі дівчинки стає ліс, чарівна сила й магнетична енергія якого переймають Гадзуню ще з народження. Річний цикл життя лісу адекватний духовному і фізичному зростанню дівчинки. Вона здатна відчувати його силу навіть дистанційно - перебуваючи в хаті, інтуїтивно вбирати енергію лісу, причому сприймати її кількома рецепторами одночасно. Лісова пісня, зіткана з різних таємничих нот, які то „щемлять у серці”, то „рвуть думку з собою”, то „будять бажання жити”, абсорбує дитячі переживання, а натомість плодить талант і дарує їй відчуття іншого виміру – надзвичайну силу уяви, фантазії, повсякчасне відчуття „лісу і його тайників”. Ця „темна пахуча безвість”, „безмежний непрозорий простір” – модель маленького зеленого світу Гадзуні, в якому відбувається духовна комунікація дитини з уявним, фантастичним, проте таким видимим і реальним для неї світом лісових духів та мавок. Це світ добрий, тотожний дитячому єству, витворений яскравою й поетичною уявою, врешті світ, з яким дівчинка остаточно злилася воєдино: „Дитяча уява день і ніч блукала по лісі, знаходила в його голосах відгомін своїх дрібнесеньких, а проте для неї таких важних і величних радощів і терпінь”.
Табу ходити в ліс самій, бо там живуть мавки, стає для Гадзуні не так забороною, як інтригою, що збуджує цікавість дитини й навіть переходить у сферу позасвідомих станів, коли дитяча фантазія повністю вивільняється у сновидіннях, починає продуктивніше генерувати різнобарв’я асоціативних образів. Так казки і розповіді дорослих про лісових духів та мавок знаходять своє продовження в дитячій уяві та сновидіннях, де навіяні образи передано у вигляді певних символів й імітованого спілкування Гадзуні зі світом „лісових духів”. Цікаво, що цей міфічний світ, такий страшний і недопустимий для дорослих, у сприйманні дитини є бажаним, очікуваним. із ним Гадзуню єднає „вузька стежка до лісу” – своєрідний символічний місток між контрастними просторами – хатою з її страшними. Загадкова смерть дівчинки, що наприкінці новели виглядає реалістично й трагічно, сприймається як переселення її в цей містичний світ духів, в якому Гадзуня, здавалося, вже перебуває цілком: „Вона лежала, обнявши міцно березу заков’язлими ручками. Отворені очі не блищали вже, тільки на устах застив розкішний усміх; видно Гадзя тільки що перестала бавитись з мавкою” Гадзуня сприймає й відчуває ліс як казку, як безмежне зелене царство, а себе ототожнює з його надреальним міфічним світом.
В оповіданні „Ялинка” Михайло Коцюбинський описав не казкові пригоди хлопчика в передріздвяну ніч, хоча воно писалося як новорічний дитячий твір, а реальне народне життя. Маленький хлопчик Василько перемагає свій біль, коли батько рубає подаровану йому ялинку. Дорого це коштує дитині. З глибоким психологізмом змальовано під час рубання ялинки параллельно стан хлопчика і „стан” дерева: „Ялинка затремтіла від низу до вершечка, наче злякалася несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг.
Яким рубав, а ялинка тремтіла, як у пропасниці. Василькові здавалося, що вона от-от застогне” . Потім, щоб не бачити свіжого пенька, він закидає його снігом.
Таким чином він сприймає загибель „звичайного” дерева, як смерть живої істоти.
Отже, у момент сприйняття навколишнього середовища, картин природи, дитина намагається одухотворити неживі істоти. Перебуваючи у тісному контакті з природою, дитина ніби-то переноситься в цей, ще недосліджений нею, фантастичний світ, який вона сприймає крізь „рожеве”скельце власної уяви. І цей світ відповідає дитині взаємністю.
Отже, тема дитини у творчості письменників кінця ХІХ – початку ХХ, є дуже актуальною тому, що через становлення психіки маленької особистості і чинників, які впливають на це становлення, можна простежити викриття суспільного ладу, який примушує ще не сформовану особистість діяти як доросла людина та лишає її дитячої безпосередності.
В кінці XIX — на початку XX століття зрослий інтерес до проблем дитячої літератури знайшов свій вияв у швидкому кількісному зростанні дитячих журналів «Ластівка», «Приятель дітей», «Бібліотека для молодіжі», «Дзвінок» та інші). Більшість із них виходила на Західній Україні та Буковині. Типовими для цих журналів були вірші і оповідання, реакційна спрямованість яких розкривається уже в заголовках: «Молітеся богу», «Молися і трудися», «Молитва ломить залізо», «Як показав наш найясніший цісар уже за дитинства своє добре серце».
У розвиток української дитячої літератури певний вклад вніс Львівський двотижневий ілюстрований журнал для дітей та юнацтва «Дзвінок» (1890—1914). У ньому друкувались твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, С. Руданського. Співробітниками «Дзвінка» в різний час були І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, Л. Глібов, П. Грабовський, І. Нечуй-Левицький. Журнал сприяв ознайомленню з творами кращих українських письменників, консолідації письменницьких сил, друкував переклади з російської та зарубіжних літератур (твори О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, І. Крилова, Лафонтена). Вперше на сторінках дитячої періодики з'явився науково-популярний нарис (М. Коцюбинський «Нюрнберзьке яйце», Дніпрова Чайка «Казка про сонце і його сина», Б. Грінченко «І. Котляревський»).
До кінця XIX — початку XX ст. належать перші спроби критики, узагальнення і вивчення розвитку української дитячої літератури. Це були переважно огляди й рецензії на книги в таких періодичних виданнях, як «Киевская старина» (1882—1906), «Україна» (1907), «Южньїй край», «Жизнь Юга», «Рідний край», «Літературно-науковий вісник». Значний вклад у теорію й критику дитячої літератури вніс І. Я. Франко, який й виклав цілісну систему поглядів на те, якою повинна бути література для дітей.
Жанрово українська дитяча література досить різноманітна: тут були повісті, оповідання, казки, вірші, загадки. Виникає жанр художнього нарису, зразки науково-популярної літератури. Досягненням літератури було створення чудової поезії для дітей, зокрема пейзажної лірики.
В кінці XIX— на початку XX ст. ширшають тематичні обрії дитячої літератури. Крім показу безпросвітного життя сільської і міської дітвори, шкільного побуту письменники вдаються до зображення історичного минулого українського народу.
Українська дитяча література збагачувалась жанрово і тематично за рахунок перекладів з російської літератури (казки О. Пушкіна, В. Жуковського, П. Єршова, М. Салтикова-Щедріна, байки І. Крилова, твори Л. Толстого, М. Горького), а також зарубіжних письменників (Вільгельма Гауфа, братів Грімм, Марка Твена, Данієля Дефо, Мігеля Сервантеса, Джонатана Свіфта, Ганса-Кристіана Андерсена).
Українська дитяча література розвивалася у тісному взаємозв'язку з усією художньою літературою. Перед нею поставали ті ж проблеми боротьби за реалізм, вплив сентименталізму, романтизму.
