Суспільно-політичне оновлення України
Перемога над фашизмом сприяла могутньому патріотичному та національному піднесенню України. Незважаючи на страшні втрати, які принесла війна, і повоєнні проблеми, у республіці активізувалося громадсько-політичне життя. Українське суспільство чекало на поліпшення з боку центру: припинення репресій, реформування колгоспної системи, демократизації. Набирала сили українська компартія (за роки війни її чисельність зменшилася зі 650 тис. осіб у 1940 році до 200 тис. осіб у липні 1945 року). У 1949 році вона вже набула довоєнної чисельності. На XVI з'їзді КП(б)У (січень 1949 року) делегати-українці становили 61% . Серед комуністичних керівників України різних рангів до 1951 року українців було 71,1%. Як зазначає український історик Ярослав Грицак, «збільшення представництва українців на всіх рівнях партійних структур створювало передумови для автономістських настроїв у КП(б)У і республіці взагалі». Розширення конституційних прав України (хоч і формально) посилювало почуття гідності й упевненості серед українських партійних лідерів.
21 листопада 1949 року Президія Верховної Ради УРСР затвердила атрибути державності — герб, прапор, державний гімн УРСР, які символізували Україну як Радянську Соціалістичну Республіку, невід'ємну частину СРСР.
У повоєнний час посилюється активність українських діячів культури, письменників, публіцистів, науковців. Важливими чинниками піднесення національної свідомості та суспільно-політичної активності українців стали:
• їхній вагомий внесок у перемогу над гітлерівською Німеччиною;
• завершення формування території України після Другої світової війни, оформлення (фактичне) у межах УРСР соборності українських земель;
• вихід України на міжнародну арену (ООН та інші світові організації);
• зростання політичної та економічної ролі республіки в Радянському Союзі;
• відчуття національної гідності, особистої значимості у відродженні патріотичних прагнень суспільства.
Ждановщина в Україні
Сталінський режим був серйозно занепокоєний ситуацією в СРСР, особливо в Україні. Москва розпочала нову ідеологічну кампанію зі знайомими сценаріями пошуків «ворогів народу». Наступ сталінізму очолив помічник кремлівського диктатора, секретар ЦК ВКП(б) А. Жданов. Повоєнна хвиля переслідувань почалася 1946 року розгромною постановою ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» та «Ленинград»». Головним об'єктом брутальної критики стали відома поетеса А. Ахматова й письменник М. Зощенко. М. Зощенка відверто назвали «паскудою і покидьком літератури».
Не забули в Москві й про Україну. ЦК ВКП(б) у липні 1946 року звинуватив українських комуністів у тому, що вони «не приділяють належної уваги підбору кадрів та їхній політико-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури, мистецтва, де існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія» і «мають місце українські націоналістичні концепції». Цього ж року ЦК КП(б)У під тиском центру ухвалив ряд постанов «Про перекручення й помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української літератури»», «Про журнали «Перець», «Вітчизна»» та ін. З'явилися розгромні рецензії на «Історію України», видану 1943 року.
У 1947 році ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». Помилками вважали недостатнє висвітлення в працях українських істориків проблеми класової боротьби та українсько-російських відносин. Нещадної критики зазнали твори українських літераторів Ю. Яновського, А. Малишка, 0. Довженка. Під ждановським пресом опинилися українські радіо, кіно, культурно-освітні установи. Нерідко доходило до абсурдів. Наприклад, засуджувалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький», у якій начебто недостатньо розкрита прогресивна роль російського царя та московських бояр.
Знаковим явищем для України стала «лисенківщина». Улітку 1948 року сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, яка відбувалася в Москві, закріпила «перемогу сталінізму» в біологічній науці. Ініціатором нової політики став виходець з України Трохим Лисенко. За роки Сталіна він зробив запаморочливу кар'єру, обіцяючи «батькові народів» досягти високої продуктивності в сільському господарстві, спираючись на марксистські методи господарювання. З особливою люттю лисенківці атакували генетику, яку вони відверто називали «продажною дівкою імперіалізму». В Україні зазнали утисків відомі вчені-генетики: М. Гришко, С. Гершензон, І. Поляков та Л. Делоне. Ворожою наукою вважалася кібернетика, яка починала розвиватися в республіці.
Головний удар сталінізму припав на літературу. 1951 року зазнав переслідування В. Сосюра за вірш «Любіть Україну». Поетові зробили закид, що він оспівує не соціалістичну Україну, а Україну «взагалі». Безглуздо звинувачували в «націоналізмі», «петлюрівщині» поета М. Рильського.
Вислів поета «Я син країни Рад» сталінські ідеологи витлумачили як уславлення Центральної Ради.
Другим етапом боротьби з націоналістичними ухилами стала кампанія проти космополітизму (низькопоклонства перед Заходом), нацьковування представників однієї нації на представників іншої.
Боротьба з космополітизмом супроводжувалася масовими репресіями проти єврейської інтелігенції. Матеріали справ, сфабрикованих сталінськими спецслужбами, твердили, що діячі єврейської інтелігенції намагалися здійснити «змову» в інтересах міжнародного імперіалізму й сіонізму та відокремити Крим від СРСР.
Євреїв масово звільняли з освітніх закладів, наукових установ, літераторів забороняли друкувати, кидали до в'язниць. Серед репресованих опинилися видатні єврейські письменники: Г. Полянкер, Й. Бухбіндер, Н. Забара, А. Ґонтар та ін. Сталінське керівництво мало цікавило, що значна кількість репресованих — учасники Другої світової війни.
Часто звинувачення було відверто сфальсифіковане. Так, Леоніда Первомайського звинуватили в сіонізмі, тому що в одному з його фронтових віршів ішлося про Синай, а це, мовляв, у Палестині. Насправді ж у творі згадувався румунський Синай, повз який радянські війська проходили в час війни.
Апогеєм боротьби з «космополітизмом» стало ганебне вбивство видатного громадського й культурного діяча, лідера радянського єврейства Соломона Міхоелса та розстріл Єврейського антифашистського комітету (більшість його діячів були вихідцями з України).
Завершенням сталінського антисемітського шабашу стала «справа лікарів» 1952-1953 pp., де євреї-лікарі відверто звинувачувалися в спробі отруєння й знищення видатних радянських і партійних діячів, серед інших і Сталіна. Навесні 1953 року Сталін, який особисто був режисером і сценаристом «справи лікарів», дав наказ про публічну страту лікарів-отруйників на Красній площі й депортацію єврейського населення з центральних районів СРСР до Сибіру. «Справа лікарів» мала широке відлуння в Україні. Радянські, партійні й правоохоронні органи УРСР усебічно сприяли планам Сталіна.
У березні 1953 року кремлівський диктатор помер, заарештованих лікарів реабілітували. Газета «Правда» сповіщала, що «міжнародним імперіалістам не вдалося підірвати ленінську дружбу народів». «Справа лікарів» не була доведена до кінця, але залишила глибокий слід у суспільному житті України.
Нове партійне й радянське керівництво СРСР і України з недовірою і підозрою ставилося до євреїв, чим викликало активні антирадянські настрої серед значної частини єврейської інтелігенції.
