1. Директива радянського уряду від 29 червня 1941 року закликала до всенародного руху Опору нацистам, створення партизанських загонів та підпільної діяльності.
Антифашистський рух Опору став складовою частиною загальної боротьби з окупантами. В Україні він був представлений трьома політичними течіями:– керованим радянською владою партизанським і підпільним рухом;– військовими формуваннями бульбівців, бандерівців і мельниківців. об'єднаними з часом в ОУН-УПА;– двома польськими арміями: прорадянською Армією Людовою і підпорядкованою лондонському еміграційному уряду Армією Крайовою, що вели боротьбу з гітлерівцями, в тому числі на українських теренах.
Воєнною доктриною Радянського Союзу встановлювалося, що війна, якщо вона розпочнеться, має вестись виключно на чужій території і «малою кров'ю». Підготовка до партизанської війни була визнана недоцільною. У зв'язку з цим на початку 30-х років було ліквідовано мережу партизанських баз, які знаходились у лісах прикордонних округів. Досвідчені кадри зазнали репресій в період сталінських «чисток» як вороги народу.
Проте вже з перших днів війни в офіційних документах (Директива від 29 червня 1941 р.) ставилося завдання створити мережі партизанських загонів і підпільних організацій на захоплених ворогом територіях під керівництвом комуністів.
Однак підпільні організації, поспіхом організовані з самовідданих, але малокомпетентних людей, виявились досить уразливими для німецьких спецслужб і були ліквідовані в перші ж дні окупації.
На початку війни ЦК ВКП(б) орієнтував партійні організації і органи радянської влади на широке використання досвіду громадянської війни, що в умовах нової тактики і стратегії війни було малоефективним. Так, 30 червня 1941 р. секретар ЦК КПУ Бурмистенко, звертаючись до партійного активу Києва, наголошував на якнайскорішому розгортанні руху Опору в тилу ворога, залучаючи до цього ветеранів Громадянської війни, передових робітників, молодь.
Деякі партійні та радянські керівники навіть не уявляли складності завдань, які стояли перед ними. Коли до секретаря Сніжнянського райкому партії Сталінської області та начальника районного відділу НКВС звернулися керівники новоствореного партизанського загону із запитанням, де переховуватись і чим озброювати партизан, вони почули у відповідь, що переховуватись треба у кущах («не будуть же німці перевіряти кожен кущ»), а озброюватись треба сокирами («сокира також є зброєю»).
Новостворені загони діяли в прифронтовій смузі, насиченій німецькими військами. Погано озброєним і непідготовленим людям протистояли добре підготовлені та озброєні піхотні і моторизовані дивізії вермахту. Партизани самовіддано боролись з ворогом і гинули в боях, не завдаючи фашистам відчутних втрат. Водночас в глибокому ворожому тилу активність бойових дій партизан була не досить ефективною. Проявлялася слабка організація партизанського руху в перші місяці війни.
В перший рік війни на окупованій території України було залишено 3 500 партизанських загонів і диверсійних груп, а на червень 1942 р. штаб партизанського руху знав про наявність тільки 22-х діючих загонів, решта розпалася або загинула. Влітку 1942 р. тільки 30% партизанських загонів мали зв'язок з «Великою землею».
Чималу шкоду розгортанню партизанського руху завдало те, що частина керівників, залишених для роботи у підпіллі, самовільно виїхала у радянський тил, кинувши напризволяще людей і доручену справу. Окремі особи з числа керівного та рядового складу виявились зрадниками і перейшли на бік окупантів, допомагали гестапо вистежувати підпільників, виявляти явки, конспіративні квартири.
Пасивність опору окупантам у перші місяці війни пояснюється ще й невдоволенням певної частини населення сталінським режимом, репресіями, голодомором, насильницькою колективізацією. Не дивно, що саме сільські райони, які мали стати центрами партизанського руху, найменш активно підтримували його.
Деяка частина селян навіть співробітничала з окупантами. Як повідомлялось в одному з офіційних донесень, складених окупантами, у серпні 1941 р., «закинуті десантам російські партизани не мають жодного впливу на населення. Скрізь, де вони з'являються... їх схоплюють і передають нам»,
Неабияку роль мало те, що з самого початку війни мільйони людей, опинившись у глибокому ворожому тилу, перебували в ізоляції, під тиском переслідувань і терору.
На повну потужність працювали гітлерівська пропаганда і каральна система. Спеціальною директивою «Продовження воєнних операцій на Сході», схваленою Гітлером 19 липня 1941 р., наголошувалось: «Для підтримання порядку та безпеки у завойованих східних областях... військ буде вдосталь лише тоді, коли застосовуватиметься не юридичне покарання винних, а породжений окупаційними властями страх, здатний відбити у населення будь-яке бажання чинити опір... Замість того, щоб використовувати додаткові охоронні частини, командуючі повинні вживати в своїх районах відповідні драконівські заходи... ».
В інших указах і директивах окупаційної влади зазначалося: «За наявність зброї, боєприпасів і вибухівки в будинках, клунях, садах тощо відповідальність падає на особу, яка використовує дану земельну ділянку» (23 серпня 1941 р.); «хто навмисно чи то несвідомо заподіє шкоду роботі зв'язку.., пошкодить або зруйнує проводи лінії передачі або інші прилади... підлягає розстрілу» (10 жовтня 1941 р.); «партизани, не знищені в бою, повинні осуджуватись до смертної кари» (4 листопада 1941 р.).
Тільки за перший рік війни з червня 1941 р. по липень 1942 р. каральні частини та війська СС за підтримку партизан знищили 90 тисяч мирних жителів України, Гітлерівською окупаційною владою був введений інститут заручників. За Інструкцією серед арештованих і засуджених до страти мало бути «процентів 50 євреїв, решта 50 процентів – росіяни, поляки і українці у рівних співвідношеннях».
2.
Директива радянського уряду від 29 червня 1941 року закликала до всенародного руху Опору нацистам, створення партизанських загонів та підпільної діяльності.
7 липня 1941 року у зверненні Президії Верховної Ради УРСР, РНК УРСР і ЦК КП(б)У «До українського народу» підкреслювалося, що треба відродити «славні традиції українських партизанів, які нещадно знищували в роки громадянської війни німецьких окупантів. «На зайнятій ворогом території, — говорилося в цьому документі, — створюйте кінні й піші партизанські загони, диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, висаджуйте в повітря в тилу ворога мости, дороги, знищуйте телеграфний і телефонний зв'язок, підпалюйте ліси й склади, громіть обози противника. Створюйте ворогові та його посібникам нестерпні умови, нещадно переслідуйте і знищуйте їх, усіма способами зривайте всі заходи ворога». Основне ядро партизанського руху повинні були скласти комуністи, комсомольці та ветерани громадянської війни.
Від самого початку організація радянського руху Опору зазнавала чималих труднощів:
• у роки сталінських репресій загинув командувач Київського військового округу (КВО) Й. Якір, який добре розумівся у справах ведення лісової війни. За його часів на тодішніх кордонах УРСР на випадок війни були підготовлені партизанські бази й спеціалісти партизанської війни. Після страти командувача репресовано всі кадри, яких готували до боротьби у ворожому тилу, а партизанські бази знищено;
• у ворожому тилу опинилися десятки тисяч військовослужбовців радянської армії, частина з яких намагалася прорватися до своїх. Комусь це вдавалося. Проте часто, розбившись на невеличкі групи, вояки намагалися прорватися самостійно, але до мети не доходили: гинули в сутичках чи потрапляли в полон до німців. Перед початком війни тактика партизанського опору навіть не була розроблена. Бійців і командирів переконували: «Будемо бити ворога на його території»;
• частина партійних і радянських керівників не мала ніякого досвіду в організації партизанської боротьби й не розуміла призначення партизанських загонів. На початку війни партизанські загони були погано озброєні і навчені, а окремі військові начальники висували партизанські загони не в тил ворогові, а на передову, де вони звичайно поступалися піхотним та моторизованим частинам вермахту, і тому зазнавали важких утрат;
• Москва втратила зв'язок з багатьма партизанськими загонами. З 3,5 тис. партизанських формацій, які залишилися в тилу ворога на окупованих територіях, улітку 1942 року Центр мав зв'язок тільки з 22 загонами; інші групи розпалися чи були знищені німцями;
• дуже часто спроби радянських і партійних органів налагодити зв'язки з партизанами чи започаткувати партизанський рух закінчувалися трагічно. Радянських парашутистів перехоплювали німецькі спецслужби чи місцеве населення, яке передавало їх до рук гестапо.
З відданих радянській владі людей у населених пунктах створювалися підпільні групи. Для розвідувальної й підпільної роботи в німецькому тилу залишалося чимало співробітників НКВС. Восени 1941 року в Україні формувалися підпільні обкоми, райкоми, первинні організації й групи ВКП(б). У лісах з'явилися партизанські загони, на чолі яких стояли здебільшого ті, хто був здатним здійснювати бойові операції.
Москві довелося терміново переглянути довоєнну теорію війни, згідно з якою, у разі нападу противника на СРСР, бойові дії мали перенестися на ворожу територію. Тепер радянське командування покладало великі надії на організований партизанський рух та підпільну роботу на окупованих територіях. Однак проти недосвідчених підпільників і партизанів діяли фашистські каральні органи.
Реально ситуація з партизанським рухом змінилася, коли 30 травня 1942 року при ставці Верхового головнокомандувача був створений Центральний штаб партизанського руху, який очолив перший секретар ЦК КП(б) Білорусі П. Пономаренко. У цей же час виник Український штаб партизанського руху (УШПР), який очолив Т. Строкач. Український партизанський штаб розгорнув велику роботу з об'єднання та організації партизанського руху в Україні. У партизанські райони літаками перекидалися зброя, боєприпаси, медикаменти, підготовлені люди, поліграфічна техніка, пропагандистські матеріали.
На середину 1943 року в Україні діяли 46 великих партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів і диверсійних груп чисельністю понад 100 тис. осіб.
Джерелами формування радянського партизанського руху Опору стали:• комуністи й комсомольці, яких залишили в тилу ворога для підпільної діяльності;• солдати й офіцери радянської армії, які опинилися в оточенні;• утікачі з німецьких гетто й концтаборів;• фахівці партизанської війни, вишколені в спеціальних підрозділах;• патріотично налаштоване місцеве населення.
Форми боротьби народних месників:• напади на німецькі гарнізони, військові об'єкти, комунікації тощо;• диверсії в тилу ворога;• створення радянських районів у німецькому тилу;• пропагандистська робота серед місцевого населення.
За підрахунками істориків, у роки війни партизани України знищили 500 тис. німецьких окупантів та їхніх пособників, 407 німецьких гарнізонів, комендатур, поліцейських установ, 5 тис. ешелонів, 1,5 тис. танків, 200 літаків, 600 мостів тощо.
У середині 1943 року партизанські з'єднання України взяли активну участь у бойових діях на комунікаціях проти німецьких військ, які просувалися в район Курської дуги. Восени цього ж року українські партизани взяли участь в операції «Концерт», унаслідок здійснення якої німці зазнали великих утрат. Серед видатних партизанських діячів України найвідомішими стали С. Ковпак, О. Федоров, С. Руднев, О. Сабуров, М. Наумов, П. Вершигора, Я. Мельник, П. Куманюк та інші. Партизанські загони С. Ковпака пройшли бойовий шлях від Путивля до Карпат. Героїзм учасників рейду блискуче змалював у своїй книзі «Люди з чистою совістю» один з партизанських командирів Петро Вершигора.
У ворожому тилу безстрашно боролися з ворогом члени підпільної організації «Партизанська іскра» із с. Кримки на Миколаївщині, яку очолювали В. Моргуненко, П. Гречаний і Д. Дячен-ко, «Народна гвардія» ім. І. Франка. В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У вересні 1942-1943 pp. в м. Краснодоні діяла підпільна молодіжна організація «Молода гвардія», до складу якої входили І. Туркенич, О. Кошовий, І. Земнухов, В. Третякевич, С. Тюленін, Л. Шевцова. Молодогвардійці, крім антигітлерівської пропаганди, організували низку диверсій і бойових операцій.
За різними оцінками істориків, у радянському Русі Опору в Україні взяли участь від 100 тис. до 500 тис. партизанів. 95 з них нагороджені званнями Героїв Радянського Союзу (С. Ковпак, О. Федоров — двічі), а 183 тис. нагороджені орденами та медалями.
