Задумана і проведена більшовиками колективізація села є однією з найтрагічніших сторінок в історії України. В економічній практиці соціалізму колгоспи займають особливе місце. Це найбільш зручна форма викачування ресурсів села до державного бюджету. Крім того, селянин, позбавлений землі, переставав бути господарем і повністю залежав від держави. Влада передбачала, що зерно у селян можна буде купувати за низькими державними цінами, що дало б можливість прогодувати робочу силу в містах і фінансувати індустріалізацію за рахунок експорту хліба. Проте, оскільки державні ціни на зерно були у 8 разів нижчі за ринкові, селяни повсюдно відмовлялися продавати хліб державі.
Поштовхом до суцільної колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. В Україні цей рік був неврожайним, і селяни почали ще активніше ухилятися від державних хлібозаготівель. Сталін наказав почати прямі реквізиції зерна. Це означало крах нової економічної політики і неминучу колективізацію сіл. Восени 1929 р. новий генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор оголосив головним завданням комуністів проведення суцільної колективізації в Україні.
Оскільки переважна більшість селян не бажали розлучатися зі своєю власністю, до колгоспів заганяли насильно. Спочатку усуспільнювалось все - земля, інвентар, худоба, свійська птиця і так далі. Пізніше селянам дозволили мати невелику присадибну ділянку. Позбавлені всіх прав, колгоспники отримували від держави чисто символічну плату. Почалася активна боротьба з "куркулями" і "ліквідація куркульства як класу". На практиці це означало фізичне знищення заможних селян. За роки колективізації в Україні експропріювали близько 200 тис. селянських господарств. Разом із членами сімей це склало приблизно 1,5 млн чоловік. Переважна більшість із них була вислана на Крайню Північ і до Сибіру, де багато хто загинув.
До середини 1930-х рр. колективізація в Україні "успішно" завершилася. Майже в 28 тис. українських колгоспів було зосереджено 93 % селянських господарств, яким належало 98 % посівних площ. Згідно комуністичної теорії земля й інвентар колгоспів належали селянам. На практиці колгоспи були зобов'язані суворо виконувати державні замовлення на сільськогосподарську продукцію і повністю контролювалися призначеними владою чиновниками. Зостаннім, відносно незалежним класом - селянством - було покінчено. В Україні утвердилась тоталітарна система.
4. Хід колективізації в Україні.
4.1. Насильницьке створення колгоспів. Шляхом насильства, погроз, брехливих обіцянок до початку березня 1930 р. в Україні було охоплено колгоспами до 63% селянських господарств. У колгоспи забирали все майно селян, що породжувало опір, у ряді місць навіть збройний. Але він був придушений. Від безвихідності селяни почали продавати або забивати худобу, псувати інвентар. Це призводило до дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Необхідні були термінові заходи для виправлення становища.
13 березня 1930 р. Й. Сталін виступив у «Правді» зі статтею «Запаморочення від успіхів», у якій засудив «перегини» у колгоспному будівництві. Стаття переслідувала дві мети: попередити вибух селянського гніву і відвернути його від кремлівського керівництва. Усю провину за репресивні методи проведення колективізації радянський лідер поклав на місцевих керівників. Селянам дозволили виходити з колгоспів. Але відтік селян виявився настільки масовим, що наприкінці 1930 р. керівництво вирішило його призупинити.
4.2. «Розкуркулення» селянства. У ході колективізації постало питання про долю заможного селянства («куркульства»). За пропозицією Й. Сталіна було визначено стратегічне завдання - ліквідувати «куркульство» як клас. Особливо активно боротьба з «куркулем» розгорнулася в перші місяці 1930 р. Під «розкуркулювання» попадали не тільки заможні селяни, що використовували найману працю («куркулі»), але й ті, хто не погоджувався йти в колгосп. Вони проголошувалися «підкуркульниками». Таким чином, політика ліквідації «куркульства» як «класу» була формою репресій стосовно всього селянства.
У 1931 р. продовжувалася ліквідація заможних господарств і конфіскація майна тих, хто не бажав вступати в колгоспи. Усього в період колективізації було експропрійовано 200 тис. селянських господарств, від чого постраждали близько 1 млн чоловік. Більшість із них були виселені в Сибір і на Північ. Цих людей називали «спецпереселенцями» і використовували на важких роботах. Багато «розкуркулених» загинули.
4.3. Звершення колективізації в Україні. У 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств з охопленням понад 80% посівних площ. Кожні два дні з'являлася нова машинно-тракторна станція (МТС). Вони обслуговували колгоспні землі. У 1932 р. їх було вже близько 600. Колективізація в Україні вважалася в основному завершеною.
4.4. Боротьба серед вищого керівництва стосовно колективізації. Проти сталінських методів позаекономічного примусу щодо селян виступили три з дев'яти членів тодішнього політбюро ЦК ВКП(б): М. Бухарін, О. Риков і М. Томський. Представники України в політбюро ЦК ВКП(б) С. Косіор, В. Чубар і Г. Петровський підтримали Й. Сталіна в його боротьбі проти групи М. Бухаріна, який ще до початку колективізації висунув лозунг «Збагачуйтесь!», що був спрямований до селян. М. Бухарін виступав проти форсованої індустріалізації, колективізації, проти згортання НЕПу. У лютому 1937р. він був заарештований органами НКВС і 15 березня 1938 р. розстріляний.
5. Соціально-економічні наслідки колективізації. Основними соціально-економічними наслідками колективізації сільського господарства стали:
- встановлення повного контролю комуністичного режиму над сільським господарством;
- державне закріпачення селян;
- підпорядкування сільського господарства командно-адміністративній системі управління;
- Голодомор 1932-1933 pp. і страшні людські втрати;
- порушений баланс у розвитку промисловості й сільського господарства;
- постійне відставання сільськогосподарського виробництва;
- фізичне знищення найбільш кваліфікованих і працьовитих господарів;
- руйнування продуктивних сил на селі.
