1. Рубіж 1919—1920 pp. став своєрідним піком громадянської війни. Безлад на території України досяг апогею. Громадянська війна — найгостріша форма політичної боротьби, що являє собою збройну сутичку між класами і соціальними групами, партіями, націями задля досягнення певної політичної мети, насамперед захоплення державної влади. Економічною основою громадянської війни є надзвичайне погіршення матеріального становища різних верств населення, гранична кризовість економіки, її соціальна та політична основа — протиріччя між інтересами різних верств населення щодо відповідних докорінних соціальних та політичних змін у суспільстві. Як правило, громадянська війна виникає тоді, коли практично вичерпані легітимні форми і засоби подолання політичної кризи, соціального конфлікту.
Громадянська війна на теренах зруйнованої Російської імперії розпочалася з того, що більшовики розігнали Установчі збори у січні 1918 р. Відмова від терміна «громадянська війна» для характеристики подій в Україні 1918—1920 pp., на наш погляд, є необґрунтованою. Вона є спробою уникнути аналізу соціальної суті протистояння у ході визвольних змагань та намаганням пояснити всі біди у цей час виключно «отаманщиною» та «зовнішньою агресією», хоча навіть боротьба гетьманату проти Директорії не вписується у цей вузький лексичний діапазон.
Слід підкреслити, що загони самооборони у 1919–1920 рр. створювалися за безпосередніми вказівками керівництва Армії УНР та за участі її територіальних збройних частин, котрі залишалися в тилу наступаючого ворога з метою збройного опору окупантам, а згодом, під час наступу, поверталися до складу регулярної армії. Частина таких загонів залишилася в Україні після відступу Армії УНР за Збруч у листопаді 1920 р.; до того ж протягом 1920–1921 рр. утворилися десятки нових повстанських загонів з числа українців, що зазнали утисків з боку більшовицького режиму. Географічно повстанські загони діяли на території 13 сучасних областей, тобто практично на більшій частині території України. Існувала певна ієрархія підпорядкування командирів загонів, що дозволяло їм час від часу проводити спільні акції.
Селяни, виснажені продрозкладкою, надавали посильну підтримку повстанцям продовольством та одягом. Ці обставини перетворили повстанський рух на серйозну загрозу для утвердження радянської влади.
Повстанська боротьба була спрямована виключно проти радянської влади і була водночас і захистом Української Народної Республіки.
2. Економічна політика більшовиків орієнтована на ліквідацію приватної власності на засоби виробництва, експропріацію зерна, перетворення селян у безправну робочу силу викликала навесні 1919 р. хвилю стихійних антирадянських виступів під керівництвом отаманів Зеленого, Струка, Соколовського та ін.
Стихійний рух проти більшовицького режиму радянська влада охрестила куркульським бандитизмом, направляючи проти нього каральні експедиції, які здійснювали масові розстріли і спалювали села. Але такі акції ще більше руйнували сільське господарство. У квітні 1919 р. Президія ЦВК Рад України вимушена була прийняти рішення «Про недопустимість спалення сіл під час придушення куркульських повстань».
Але це рішення майже ігнорувалося каральними загонами. У відповідь селяни розгорнули ще більш активну боротьбу проти радянської влади. Так, якщо у квітні було зареєстровано 98 антибільшовицьких виступів, то у червні-липні їх нараховувалося 328. Селянські повстання проти більшовицького режиму охопили майже всю Україну.
На початку травня спалахнуло одне з найбільших в Україні антибільшовицьких повстань на чолі з отаманом М.Григор’євим. Основу його загонів складало селянство, яке спочатку підтримало більшовицьку владу, сприйнявши її за дійсно народну. Але згодом, переконавшись, що вона є грабіжницькою по відношенню до них, селянство піднялося на антибільшовицьке повстання. М.Григор’єв видав універсал «До українського народу», в якому закликав населення знищувати продзагони і комісарів та створювати ради без більшовиків. Повстанці захопили Катеринослав, Черкаси, Олександрівськ, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Проти них були направлені війська Червоної армії, які взяли у кліщі основні сили М.Григор’єва в районі Кобеляк на Полтавщині і розбили їх. Сам отаман з невеликим загоном відступив на Херсонщину. Він намагався поєднатися з військами іншого селянського отамана Н.Махна. Але між ними стався конфлікт, під час якого М.Григор’єв був вбитий.
Більшовики намагалися підпорядкувати селян своїм інтересам, перетворити їх у сільськогосподарських робітників, які змушені будуть стати опорою радянської влади. Здійснення цього наміру більшовики пов’язували із знищенням селянських збройних формувань. Це робилося виважено і послідовно не тільки по відношенню до селянських загонів, що боролися проти радянської влади, а й проти тих, хто влився до лав Червоної армії. Зокрема, такою потенційно небезпечною для більшовиків, була 3-я бригада Задніпровської девізії на чолі з Н.Махно, яка перейшла на бік Червоної армії і вдало воювала разом з нею проти денікінців. У червні 1919 р. за рішенням Ради робітничо-селянської оборони УСРР члени махновського штабу були заарештовані. Отаман, прогнозуючи подальший хід подій, як небезпечний для себе, покинув Червону армію. Із загоном вірних йому людей у кількості 800 чол. Н.Махно подався на Правобережжя, де розгорнув активну боротьбу проти більшовиків.
