У червні 1853 р. Росія розв'язала ганебну, чужу для народів, які її населяли, війну з Туреччиною. Україна вкотре стала основною базою забезпечення ведення бойових дій. З міського й сільського люду формувалися кавалерійські та піхотні полки. Тільки Полтавщина виставила 9,5 тис. ополченців. Промислові підприємства Києва, Луганська, Миколаєва, Одеси, Шостки, Херсона постачали зброю, боєприпаси, спорядження, забезпечували їх транспортування. Сотні тисяч голів худоби, значну кількість продовольства було реквізовано для потреб армії. Це, а також неврожаї та епідемія холери вкрай погіршили становище українських селян.
Відчуваючи поразку у війні, царський уряд у січні 1855 р. видав маніфест про організацію державного ополчення. Серед селян поняття "ополченець" ототожнювалось з поняттям "козак". Вони були переконані, що, записавшись до нього, будуть звільнені від поміщицької залежності. Стихійний запис селян охопив 16 губерній. Місцями з цього приводу відбувалися навіть збройні сутички, вибухали повстання. Так, на Київщині, де проживало близько 10% безземельних кріпаків, повстання одержало назву "Київська козаччина". До червня 1855 р. його вдалося придушити, але воно поширилося на Чернігівську, Катеринославську, Херсонську та інші губернії.
