4.1. Збереження економічної залежності України від Росії. Після скасування кріпосного права в 1861 р. протягом наступних чотирьох пореформених десятиліть економічний розвиток Наддніпрянської України відбувався прискореними темпами. До початку XX ст. Україна за своїм економічним потенціалом займала друге місце в промисловому виробництві Російської імперії. Тут була сконцентрована п'ята частина російських промислових підприємств, які виробляли понад 20% промислової продукції.
Економічна політика царизму проводилась виключно е інтересах імперії і зводилась до заохочення розвитку в Україні тільки тих галузей промисловості, які не мали відповідних природних умов в Росії (наприклад цукрова), або тих, що постачали сировину і напівфабрикати для російської індустрії (металургія, кам'яновугільна промисловість). При цьому сировина коштувала дешево, а готова продукція - дорого, внаслідок чого значні капітали викачувалися з України. Незважаючи на швидкі темпи розвитку промисловості в Україні, її економічна залежність від Росії не зменшувалась.
4.2. Особливості промислового перевороту в Російській імперії і в Україні. Протягом 60-х - 80-х pp. в Україні, як і по всій державі, продовжувався промисловий переворот, що закінчився наприкінці 80-х pp. XIX ст. Він позитивно сприяв подальшому розвитку продуктивних сил в усіх сферах суспільного виробництва.
Розвиток економіки України в рамках загальноросійського господарства визначили насамперед галузі важкої промисловості - вугільна, залізорудна, металургійна. Завдяки інтенсивному розвитку Донецько-Криворізького вугільно-залізорудного басейну Україна перетворилась на головну вугільно-металургійну базу Росії. Наприкінці XIX ст. вона давала половину загальноросійської виплавки чавуну, сталі, стільки ж видобутку залізної руди і майже 3/4 вугілля та виробництва рейок.
Промисловий переворот у Російській імперії, і зокрема в Україні, мав істотні відмінності від аналогічних процесів у Західній Європі й Північній Америці. До його особливостей належать:
- перевага іноземного капіталу в інвестуванні промисловості (90% від загальної кількості капіталу);
- висока ступінь концентрації виробництва (відразу створювалися великі підприємства з великою кількістю робітників);
- високі темпи промислової революції (на Заході вона розтягувалася в середньому на півстоліття, а в Донбасі промисловий переворот був здійснений за 20 років);
- велика роль держави в підтримці й заохоченні приватних підприємств;
- нерівномірність економічної модернізації (поєднання сучасного промислового виробництва в осередках індустріалізації з дуже відстали, архаїчними формами господарювання в сусідніх районах);
- дешева робоча сила.
4.3. Залізничний і водний транспорт. Капіталізм зумовив посилене будівництво залізниць. Перша залізниця в Україні завдовжки 219 верств була прокладена між Одесою та Балтою в 1865-1871 pp. з метою прискорення транспортування хліба із зернових господарств Півдня в одеський порт. У 1869 р. була побудована Курсько-Харківська-Азовська залізниця, у 1870 р. - Курсько-Київська, а ще через два роки потяги пішли по лінії Київ-Одеса. У 1879 р. була відкрита Донецька залізниця. У 1880-1884 pp. будувалася Катеринославська залізниця, що зв'язала Донецький промисловий район із Криворіжжям. Залізничне сполучення губерній України між собою та з губерніями Росії зміцнювало всеросійський ринок.
Зростало господарське значення і водного транспорту. На кінець століття по річках України курсували 220, а до портів Азовського та Чорного морів було приписано 280 пароплавів. Головною водною артерією України був Дніпро, а найбільшим морським портом на півдні України стала Одеса. Це місто набуло величезного значення як один з провідних транзитних пунктів у зовнішній торгівлі Росії. Зростало значення таких портів, як Херсон, Миколаїв.
4.4. Прискорений розвиток промисловості. Наприкінці XIX ст. виникли перші в Україні великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. У Києві в 90-ті pp. працювало 8 машинобудівних заводів, на яких було встановлено 14 парових двигунів.
За два останніх десятиріччя XIX ст. в Україні було споруджено понад 20 металургійних заводів. Деякі з них будувались за кошти іноземних капіталістів: британських - завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк); бельгійських - Дніпровський завод у селищі Кам'янському (тепер Дніпродзержинськ); французьких - Ґданцівський біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками споруджених тоді заводів: Брянського - коло міста Катеринослава, Дружківського й Донецького-Юр'ївського - на Донбасі.
Зростало суднобудування. Якщо в 1861 р. кораблебудівники Херсона спустили на воду 10 суден різних типів, та в 1890р. - уже 82 судна. У 1897 р. почав працювати суднобудівельний завод у Миколаєві.
Хімічна промисловість була представлена содовими заводами в Лисичанську й поблизу Слов'янська. Швидкими темпами розвивалися харчова і легка промисловості. Значного розвитку набула промисловість, пов'язана з переробкою сільськогосподарської сировини, особливо цукрова, горілчана, борошномельна й тютюнова. За 60-ті - 90-ті pp. XIX ст. виробництво цукру в Україні зросло в 14 разів і становило близько 24 млн пудів (80% усієї продукції країни). У 1887 р. виник синдикат цукро-промисловців, що об'єднав 90% усіх цукрових заводів і контролював виробництво і збут цукру в усій Україні. Центр суконного виробництва знаходився у Клинцях Чернігівської губернії: 7 місцевих фабрик у 1895 р. давали 70% усього українського сукна.
4.5. Формування українського індустріального району. У період промислового перевороту сформувався український індустріальний район, що включав такі промислові центри, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Дніпровський металургійний та ін.
Застосовуючи нову техніку і більш досконалі форми організації виробництва, фабрично-заводська індустрія нових індустріальних районів України швидко обігнала Урал, де зберігалася напівкріпосницька експлуатація робітників і застарілі машини та верстати. Україна стала головною вугільно-металургійною базою Російської імперії.
У 1884 р. в Наддніпрянщині було зосереджено 20% загальної кількості промислових підприємств Європейської частини Російської імперії, 14% робітників, 17% виробленої ними продукції, у тому числі 51% чавуну, до 57% заліза, понад 52% сталі та близько 65% кам'яного вугілля. У 1883 р. в Україні використовувалось 33% парових машин Європейської Росії. Кількість промислових підприємств в Україні з 1869 до 1897 рр. зросла в 2 рази (з 3712 до 8063), вартість промислового виробництва - у 6 разів (за рахунок створення нових підприємств і розширення виробництва на діючих). Металургійні та металообробні підприємства належали 34 іноземним акціонерним товариствам, вартість основного капіталу яких становила 130 млн крб. 3 іноземців складалась значна частина адміністративного апарату, інженерно-технічного складу, кваліфікованих робітників.
Особливістю промислового розвитку в Україні була висока концентрація виробництва, досить значна участь іноземного капіталу.
4.6. Особливості розвитку сільського господарства. Наддніпрянщина була одним із головним районів землеробства Російської імперії, насамперед з виробництва пшениці та ячменю. У 90-х pp. XIX ст. на неї припадало понад 27% загального збору хліба в усіх губерніях Європейської Росії.
Товарні посіви були найбільш поширені на півдні України, який постачав хліб у центральні губернії Росії, а також давав велику кількість його для експорту. Товарний хліб поступав на ринок головним чином з поміщицьких і господарств заможних селян (їх називали селянами-фермерами). Характерно, що на українських землях у складі Російської імперії процес соціального розшарування селянства в умовах розвитку ринкових відносин був ще більш виразнішим, ніж на західноукраїнських землях.
На кінець XIX ст. заможні селяни становили близько 20% сільського населення Наддніпрянщини, зосередивши в своїх руках майже 40% селянських земель і понад 50% робочої та продуктивної худоби. Окремі господарства заможних селян (особливо на півдні України) досягли розмірів значних поміщицьких маєтків, що мали тисячу й більше десятин землі.
Досить впевнено в господарському відношенні почувалися й селяни середнього достатку (середняки), яких у Наддніпрянщині було близько 25%. Решта ж селян належали до бідняків, у яких було мало землі, реманенту, худоби. Нерідко вони взагалі не мали коня чи вола, що визначало здатність виживання селянина.
Розвиток ринкових відносин у сільському господарстві збільшував попит на вільнонайману працю. У 1900 р. у землеробстві Наддніпрянщини (у поміщицьких і селянських господарствах) було зайнято близько 1 млн постійних робітників і близько 200 тис. поденних батраків. Найбільше вільнонайманих робітників було зосереджено в Південній Україні.
