У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття) перебували під владою Австрійської монархії. Східна Галичина, захоплена Австрією внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. і населена в основному українцями, разом з Буковиною, що перейшла від Туреччини до Австрії в 1774 p., була об'єднана з Західною Галичиною, де переважали поляки, в "Королівство Галіції та Лодомерії" (Володимерії). Межею між українською і польською частинами Галичини була р. Сян. Адміністративно "королівство" поділялося на 19 округів, якими керували окружні старости.
До Східної Галичини належали 10 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, а також частина Сяноцького і Перемишльського. Окремий округ становила Буковина з центром у Чернівцях, приєднана до Галичини в 1786 р.
Адміністрацію "королівства" очолював губернатор, якого призначав імператор, з резиденцією в Львові. Щоб схилити на свій бік панівну верхівку, імператор дозволив обирати в Галичині становий сейм, в якому засідали представники магнатів, шляхти і вищого духівництва.
Під владою Австрійської монархії у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття, яке було включено до складу Братиславського (Пожонського) намісництва і складалося з 4 комітатів (жуп): Березького, Мармароського, Угочанського та Ужанського. На чолі адміністрації в жупах стояли жупани.Західноукраїнські землі займали територію понад 70 тис. кв. км, на якій наприкінці XVIII — на початку XIX ст. проживало 3,5 млн. осіб, у тому числі українців 2,4 млн. осіб (70% всього населення), поляків — 600 тис. осіб, євреїв — 300 тис. осіб.
Монархія Габсбургів, в якій на близько 8 млн. австрійських німців припадало 17 млн. ненімецького, переважно слов'янського населення, на початку XIX ст. була однією з економічно відсталих держав Європи. На західноукраїнських землях вона проводила колоніальну політику. Спираючись на місцеву панівну верхівку, австрійська бюрократія надавала привілеї й переваги у Східній Галичині польським шляхтичам і магнатам, на Буковині — румунським, а в Закарпатті — угорським поміщикам, і з їх допомогою посилювала соціальне й національне гноблення українського народу. Австрійський абсолютизм намагався денаціоналізувати, асимілювати українське населення, разом з тим польські шляхтичі в Галичині прагнули його полонізувати, румунські поміщики на Буковині — румунізувати, а угорські в Закарпатті — мадяризувати.
Австрійський абсолютизм, захищаючи інтереси великих землевласників, намагався зберегти непорушним кріпосницький лад, тим самим стримував буржуазний розвиток країни. Особливо реакційною була економічна політика австрійського уряду щодо західноукраїнських земель. Намагаючись перетворити їх на ринок збуту готової продукції й джерело сировини, в аграрно-сировинний придаток західних провінцій, уряд гальмував тут розвиток економіки і, передусім, промисловості.
В 1841 р. у Східній Галичині було всього 183 мануфактури, що становило 3,6% загальної їх кількості в Австрії. Тільки 1843 р. в краї з'явилися перші дві парові машини, тоді як у всій країні їх було вже 231. Більшість мануфактур була власністю поміщиків і розміщувалася в селах. Міста Східної Галичини, яких у 1846 р. налічувалося 41, мали лише 50 промислових підприємств, у тому числі Львів — 34. Через це переважна частина міст мала аграрний характер, мало чим відрізнялася від сіл. Лише 6 міст цього краю мали населення 10 тис. і більше осіб, зокрема, у Львові проживало 70 тис., у Бродах — 28 тис., у Самборі — 10 тис., в Дрогобичі — 10 тис. осіб.У такому ж стані, як у Східній Галичині, перебувала промисловість у Закарпатті, а в Північній Буковині вона була ще більш відсталою. Не витримуючи конкуренції з фабрично-заводською промисловістю західних провінцій, багато галузей західноукраїнського мануфактурного виробництва на кінець першої половини XIX ст. стали занепадати (текстильна, шкіряна, залізорудна, суконна та ін.).
На Буковині одним із найбільш значних був виступ селян у Русько-Кимполунзькому окрузі в 1843—1844 pp., очолений Л. Кобилицею(1812—
1851 рр.), вихідцем із сім'ї кріпака.
З розвитком, хоч і повільним, капіталістичних відносин і зростанням чисельності інтелігенції, під впливом кріпосницької боротьби селянства, а також революційних ідей, які йшли з Західної Європи, на західноукраїнських землях розгортався, особливо в Галичині, національно-визвольний рух.
У 30—40-х рр. ХІХ ст. в польських таємних
організаціях і гуртках ("Союз друзів народу", "Співдружність польського народу", "Союз вільних
галичан", "Союз синів вітчизни" та ін.), які діяли у Львові, Самборі, Перемишлі, Тернополі, брали участь і українці, особливо представники студентства.
Одночасно з польським розвивався й український національний рух.
