44.Антикріпосницька боротьба в Україні в І пол. ХІХ ст. У.Кармелюк.

Антикріпосницька боротьба в Україні в першій половині 19 ст.

Посилення кріпосного гноблення супроводжувалося виступами селян. Серед виступів, спрямованих кріпосницьких порядків, набуло поширення подання скарг, адресованих особисто цареві. У скарзі селяни просили врятувати їх від знущань кріпосників. Не дочекавшись розв'язання наболілих проблем, вони піднімалися на боротьбу: відмовлялися виконувати панщину, підпалювали маєтки, втікали на Південь, незважаючи на репресивні заходи з боку царизму.

На початку XIX ст. відбулася низка селянських повстань. У 1803 р. заворушення почалися в 24 селах і містечках Черкаського повіту Київської губернії. У 1811-1826 рр. жителі с. Підвисокого Уманського повіту відмовилися виконувати повинності. Тривалою була боротьба подільських селян під проводом Устима Кар малюка, якого підступно вбили в 1835 р. Великого розголосу набули Бузьке повстання 1817 р Чугуївське 1819 р., Шебе-линське 1829 р. в місцях проживання військових поселенців та державних селян.

Під час Кримської війни (1855 р.) царським урядом було оголошено про створення державного ополчення. Українські селяни, прийнявши цю звістку за відновлення козаччини, тисячами записувалися у «козачі» загони, відмовляючись виконувати кріпацькі повинності. У Київській губернії розгорнувся масовий антикріпосницький рух, який охопив понад 400 сіл із 180 тис. учасників, відомий під назвою «Київська козаччина». Повстання було придушене урядовими військами.

Не менш грізним попередженням кріпосницькій системі було повстання, відоме як «похід у Таврію за волею». Воно охопило 570 сіл з населенням 75 тис. чоловік. Навесні 1856 р., після поширення чуток, що ніби-то переселенцям царський уряд пообіцяв землю і волю, люди цілими селами кидали рідні домівки й рухалися до Криму. Озброївшись кілками, вилами, вони розганяли загони поліції та військові команди, що намагалися їх зупинити. Лише великими армійськими силами самодержавству вдалося придушити останній масовий виступ селянства напередодні реформи 1861 р.

Причини селянських повстань	1. Постійне посилення гноблення селян землевласниками, важкий соціальний і національний гніт. 2. Жахливі умови життя, важка праця, свавілля поміщиків, безземелля, низькі врожаї, голод, епідемії. 3. На початку XIX ст. Австрійський уряд скасував деякі з попередніх реформ, відновив право землевласників застосовувати тілесні покарання щодо селян. Це викликало обурення населення.
Характер повстань	Антикріпосницький, антифеодальний.
Форми антифеодальної боротьби	• скарги; • відмова від сплати податків; • невиконання розпоряджень адміністрації маєтків; • відмова виконувати феодальні повинності; • ухиляння від панщини; • вирубування лісів; • потрави панських посівів та лук; • підпали панських садиб, гуралень; • втечі; • розправи з поміщиками; • ухиляння від рекрутчини; • збройні виступи.
Наслідки повстань	1. Селянські виступи засвідчили, що селяни на західноукраїнських землях перетворилися на “самостійну суспільну силу, яку не можна вже було недооцінювати” (І. Франко). 2. Постійні виступи селян змусили імперську владу шукати шляхи вирішення пекучих проблем. 3. У 1831 р. угорський сейм: • скасував частину другорядних повинностей, • селянам надавалося право переходу від одного поміщика до іншого за умови виконання всіх повинностей, сплати податків і боргів; • було дещо обмежено права поміщиків у справі судочинства щодо селян; • скасовано право поміщика фізично карати селян. 4. У 40-х роках XIX ст. проекти аграрних реформ почали обговорювати у крайовому сеймі Галичини. 5. Селянські повстання, хоч і були жорстоко придушені владою, але стали однією з вирішальних передумов скасування кріпосного права.

Селянські виступи в Галичині

1. 1817-1822 pp. Селянські заворушення, які охопили великі території Східної Галичини. Відбулися збройні сутички з солдатами.

2.1824—1826 pp. Селянські заворушення охопили Східну Галичину. Селяни відмовлялися відбувати панщину та робити за примусовим наймом.

3.1838 р. Селяни Східної Галичини (39 громад Чортківщини) відмовилися відбувати панщину та додаткові роботи. У деяких селах повсталі усували сільську старшину, озброювалися,і чинили розправу над представниками панської адміністрації.

4.1848—1849 pp. Антикріпосницькі виступи Східної та Західної Галичини. Ці повстання хоч і було придушено, але вони стали однією з вирішальних передумов скасування панщини.

Селянські виступи на Буковині

1.1838 р. Селянські заворушення охопили весь край. Лише

з допомогою військової сили уряду вдалося придушити ці виступи.

2. 1843 — 1844 pp. Селянський рух, очолений Лук’яном Кобилицею. Селяни 22 громад самочинно оголосили ліси, пасовища своєю власністю, відмовилися виконувати поміщицькі повинності, встановили самоуправління.

Повстання було придушено за допомогою трьох рот солдатів. Близько 240 заарештованих учасників виступів було покарано киями та різками. Л. Кобилицю ув’язнили на довгий час.

У 1848 р. спалахнуло знову повстання, очолюване Л. Кобилицею, який вийшов із тюрми. Обраний селянами до австрійського парламенту, він рішуче виступав проти абсолютизму і кріпосництва. Після жорстокої розправи над повстанцями в 1848 р. найсміливіші з них на чолі з Л. Кобилицею втекли в гори і продовжували боротьбу. Лише після арешту Л. Кобилиці і його заслання, де він у 1851 р. помер, рух селян поступово припинився.

Селянські виступи в Закарпатті

Найбільшим було повстання селян у 1831 р., так звані “холерні бунти”.

Приводом до повстання стала заборона пересування (карантин) у зв’язку з епідемією холери. На дорогах було організовано кордони.

Це викликало обурення селян і вони повстали.

Регулярні війська придушили повстання.

Селянські виступи під проводом Устима Кармалюка.

     Яскравою сторінкою в історії антикріпосницької боротьби на Україні були селянські рухи, пов'язані з іменем Устима Якимовича Кармалюка. Центром їх стало Поділля, але час від часу вони перекидалися й на Волинь та Київщину.
      Народився Кармалюк 27 лютого 1787 р. у с. Головчинцях Літинського повіту Подільської губернії (тепер с. Кармалюкове Жмеринського району Вінницької області) в родині Якима й Олени Кармалюків, що були кріпаками поміщика Пігловського. Тяжка виснажлива праця на пана, безпросвітні злидні, жахливе знущання й безмежне свавілля поміщика. Такою була доля кріпака. Особливо надивився Кармалюк на горе, страждання й образи, що їх зазнавали селяни від пана, та й сам їх натерпівся, під час п'ятирічної служби при панському дворі, куди його було забрано вісімнадцяти літ, як тільки він одружився з Марією Щербою, такою ж кріпачкою, як і він сам. Високий, ставний, фізично дужий, з русявим волоссям і вусами, справедливої і вразливої вдачі, Кармалюк з юних років пройнявся жагучою ненавистю до панів і швидко дістав ім'я бунтаря. Щоб позбутися небезпечного кріпака, пан у 1812 р. віддав Кармалюка в солдати. Він потрапив до 4-го уланського полку, який стояв у м. Кам'янець-Подільському. Але недовго Кармалюк терпів солдатську муштру. Незабаром, разом з своїм свояком Данилом Хроном, селянином с. Овсяники, він утік із полку і на початку 1813 р. з'явився у рідних місцях
     Кармалюк спільно з Данилом Хроном створив невеликий селянський загін і почав нещадну боротьбу проти поміщиків, сільських багатіїв, шинкарів, купців, урядовців та інших гнобителів. Діючи партизанськими методами, повстанці зненацька нападали на поміщицькі маєтки, хутори й двори селян-багатіїв, на шинки, громили їх, спалювали, розправлялися з експлуататорами, відбирали в них майно та гроші і віддавали їх бідним та знедоленим.
     За Кармалюком ішли не тільки селяни, а й солдати-рекрути, що втікали з царської армії, містечкова біднота і навіть частина збіднілої, так званої загонової шляхти, якій загрожувало повне розорення. Кармалюк і його товариші користувалися безмежною повагою й довір'ям селян г всіх бідних, простих людей, завжди знаходили в них притулок і всіляку підтримку.
      Після кількох нападів на панські маєтки, зокрема спалення ґуральні Пігловського, і двори сільських багатіїв у 1814 р. Кармалюк і Хрон були схоплені. За вироком війського суду їм було дано по 500 ударів шпіцрутенами й відправлено у військову частину в Крим. Але по дорозі вони знову втекли й повернулися на Поділля. Знову запалали поміщицькі маєтки й затремтіли пани. На початку 1817 р. їх знову схопили. Цього разу військовий суд засудив їх до смертної кари. Але вище начальство пом'якшило вирок. Кармалюкові і Хронові дали по 25 ударів батогом, затаврували обличчя «указними знаками» і заслали в Іркутську губернію на 10-річну каторгу. Однак Кармалюк і Хрон дійшли тільки до Вятської губернії і звідти з етапної тюрми втекли, наприкінці 1818 р. повернулись на Поділля й знову продовжували боротьбу.
      Чотири рази Кармалюка засуджували до каторжних робіт. Але щоразу, завдяки своїй стійкості, мужності, витривалості, розуму й відданості народній справі, він втікав, повертався на Поділля й очолював селянську боротьбу проти кріпацтва — 15 тис. верст пройшов він пішки, повертаючись із каторги. Ні на які вмовляння припинити боротьбу й стати до селянської праці Кармалюк не піддавався. «Доки пан панує, Кармалюк не візьме плуга, не покине зброї», — відповідав він на умовляння.
      За 23 роки боротьби повстанські загони під проводом Кармалюка завдали багато дошкульних ударів панам та іншим експлуататорам народу. Галузинецька комісія, що вела слідство у справі Кармалюка й учасників його загонів, нарахувала понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки і притягла до суду понад 2700 чол. За її підрахунками, протягом 23 років за Кармалюком стало на боротьбу проти панів близько 20 тис. чол.
      Кармалюк загинув від кулі шляхтича Рудковського вночі на 10 жовтня 1835 р. у с Шляхові Коричинці на 48 році життя. Похований у містечку Летичеві.
      У пам'яті народній Кармалюк залишився як народний герой, народний месник, борець за щастя народне. Шевченко називав його «славним лицарем».
      Отже, в другій чверті XIX ст. селянський рух продовжував наростати. У порівнянні з попереднім часом селянські виступи були більш численними й масовими. Селяни більш гостро, вперто й наполегливо боролися проти кріпацтва, за звільнення, за одержання землі й волі.