У 1750 р. Україну чекав черговий поворот долі — саме цього року останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети — К. Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Про це переконливо свідчить той факт, що крім старих,традиційних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників та ін.) у цей час з’явилася низка нових: 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління; 1754 р. гетьману наказано подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. Проте можна погодитися з 0. Субтельним, який вважає, що «за Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії». Навіть перебуваючи тривалий час у Санкт-Петербурзі, гетьман приділяв багато уваги Україні. Було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Намагаючись забезпечити собі тили, створити опору в найвпливовішій частині українського суспільства, К. Розумовський йде назустріч старшині і у 1760—1761 рр. забороняє переходи селян без письмової згоди пана, починає скликати з’їзди старшини — Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму. Було проведено певну модернізацію війська: удосконалено артилерію, введено однакове озброєння та уніформу. К. Розумовський виношував плани відкриття у Батурині університету. Однак прихід до влади Катерини II (1762—1796) кардинально змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчилася для К. Розумовського втратою гетьманської булави.
Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цієї політики виражена короткою фразою імператриці: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани; треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу».
Після того, як у 1764 р. остаточно було скасоване гетьманство, останнім оплотом української державності лишалась Запорозька Січ. Демократичний устрій Запорожжя та відсутність кріпацтва суперечили всьому ладу феодальної монархічної держави. Але до того часу, поки існувала загроза кримської агресії, Запорозька Січ лишалась міцним військовим форпостом на південних кордонах, а українське І козацтво було реальною силою, здатною зупинити ворога.
Тому всіляко обмежуючи права козаків і роздаючи їх землі дворянам, царизм мирився з існуванням цього острівця автономізму.
Після переможної війни з Туреччиною і підписання Кючук-Кайнарджійського миру загроза від південних рубежів відступила. В цей час у Північному Причорномор’ї знаходилася велика російська армія, яка разом з українськими козаками громила ворога. Використовуючи нагоду, імператриця Катерина II прийняла рішення назавжди ліквідувати Запорізьку Січ. За її наказом війська під командуванням генерала Текелі в червні 1775 р. оточили укріплення Нової Січі. Частина козаків не хотіла здаватися, але козацька старшина і кошовий отаман П. Калнишевський, розуміючи безперспективність опору, вирішили не чинити спротив, сподіваючись на царську милість. Генерал Текелі наказав зруйнувати Січ і заарештував козацьких старшин і П. Кални- шевського. Пізніше Катерина II заслала останнього кошового отамана до Соловецького монастиря, де він пробув у неволі 27 років.
З серпня 1775 р. з’явився маніфест Катерини II, в якому вона, виправдовуючи знищення Запорізької Січі, голослівно звинувачувала козаків в розбійницьких діях і бунтах. Це було неправдою, бо останній кошовий отаман П. Калнишевський проводив відносно Росії лояльну політику. Після ліквідації Запорожжя Україна попала в повну владу до російського самодержавства. У 1783 р. козацькі полки були реорганізовані на зразок російської армії і стали її складовою частиною. Згодом козаки перестали бути окремим станом, втратили свої права і привілеї і фактично перетворилися в залежних селян. Що стосується козацької старшини, то більшість з них одержали в царській армії офіцерські звання і земельні володіння. Таким чином, завершився процес поступової еволюції верхівки козацтва в напрямку перетворення в поміщиків.
Деяка частина козаків, не бажаючи скоритися, переселилась на територію Туреччини і в гирлі Дунаю заснувала Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 р. Але й там їх життя було важким. Тому у 1828 р. вони повернулися на Батьківщину.
У 1783 р. в Україні було введено кріпосне право, під яке попала і значна частина колишніх козаків з їх сім’ями. Ці акції царизму означали остаточне знищення всіх державних інститутів України, яка повністю перетворилась у безправну провінцію Російської імперії.
Розумовський Кирило Григорович (1728-1803 pp.)- останній гетьман України (1750-1764 pp.). Народився в сім'ї козака Григорія Розума. Здобув домашню початкову освіту, а в 1743 р. імператриця Єлизавета Петрівна відправила його на навчання до Європи. Після повернення до Петербурга в 1745 р. він став дійсним камергером, a у 18-річному віці був призначений президентом Петербурзької Академії наук (перебував на цій посаді майже 20 років). У 1744 р. під час поїздки Єлизавети Петрівни в Україну козацька старшина за підтримки О. Розумовського переконала імператрицю відновити гетьманство. У 1747 р. була проголошена царська грамота про відновлення гетьманства та про фактичне призначення гетьманом Кирило Розумовського. У лютому 1750 р. на козацькій раді в м. Глухові його було обрано гетьманом України. Кирило Розумовський, ставши гетьманом, домагався від царського уряду повернення Україні її прав. Україна була виведена з відомства Сенату і передана Колегії закордонних справ, як було раніше. Під управління гетьмана передали Запорозьку Січ (Запорізька Січ), а також Київ, який до того був у відомстві російських воєвод. Кирило Розумовський провів судову, військову, освітню реформи.
