1 Державне управління і місцеве самоврядування. Система місцевого самоврядування в Україні.
Поняття місцевого самоврядування ( муніципалітету ) в одних державах відноситься тільки до особливого виду міського самоврядування , в інших це самоврядування населених пунктів , в третьому це всяке місцеве самоврядування , включаючи і регіональне .
Система місцевого самоврядування є не тільки більш демократичною , в порівнянні з державним управлінням на місцях , але й дозволяє повніше враховувати проблеми розвитку території , інтереси різних груп населення , ефективніше управляти освітою , підтриманням порядку , утриманням доріг і т. д. До того ж державний бюджет звільняється від витрат на утримання місцевої адміністрації. Практика управлінської діяльності на місцях свідчить , що державі слід поєднувати обидві системи управління , тобто використовувати змішану систему управління , що поєднує пряме державне управління та місцеве самоврядування .
Вся система функцій муніципальних установ обумовлена обсягом їх повноважень. Зазвичай компетенція органів місцевого самоврядування в законодавстві обмежена виключно місцевими справами. Ця компетенція іменується " власною компетенцією " . Деякі питання можуть складати " делеговану компетенцію" , коли органи державної адміністрації передають муніципальним установам окремі повноваження . Діє загальний принцип , який говорить, що органи місцевого самоврядування не мають права вчиняти дії або приймати акти політичного характеру.
У компетенцію органів місцевого самоврядування включаються повноваження в галузі комунального господарства та благоустрою , охорони навколишнього середовища , розвитку місцевого транспорту , дорожнього будівництва , каналізації , очищення вулиць , водогазо - та електропостачання і т. д. У соціальній сфері органи місцевого самоврядування надають допомогу малозабезпеченим, здійснюють будівництво житла , муніципальних шкіл , лікарень , дитячих садів і т. п. Серед повноважень у галузі охорони громадського порядку : встановлення правил поведінки в громадських місцях , видання приписів з пожежної охорони , санітарного нагляду , створення місцевих поліцейських сил , на які покладається несення патрульної і охоронної служби . В ряду фінансових повноважень найважливішим є прийняття місцевого бюджету , який складається з власних доходів (податки і збори з населення) і дотацій з державного бюджету. Обсяг повноважень органів самоврядування залежить від того, яку адміністративно -територіальну одиницю представляє місцеве самоврядування. Чим вона більша, тим більше компетенція органу місцевого самоврядування і тим ширше обсяг його управлінських функцій.
Інституційний аспект місцевого самоврядування розкривається в системі його інстітут015 - Зазвичай місцеве самоврядування включає два види органів: виборне муніципальні збори ( асамблея , рада) та виконавчий орган (мер , бургомістр ) . Представницький орган місцевого самоврядування приймає рішення , , у той час як виконавчий орган повинен виконувати ці рішення і здійснювати оперативне управління .
Основою роботи представницьких органів місцевого самоврядування є сесії , які скликаються від одного разу на тиждень , до одного разу на місяць. При цьому тривалість їх роботи обмежується одним днем. Функції оперативного управління місцевими справами виконують органи місцевої адміністрації. В одних випадках керівник місцевої адміністрації обирається з членів виборної асамблеї , в інших безпосередньо обирається населенням. Часом функції місцевої адміністрації покладаються на представника уряду.
Світовий досвід свідчить , що навіть в одній державі співіснують кілька моделей місцевого самоврядування. Стрижнева проблема місцевого самоврядування : рішення місцевим співтовариством під свою відповідальність справ місцевого значення. Конкретні форми місцевого самоврядування визначаються предметом ведення і змістом функцій місцевого самоврядування , фінансово-економічними основами , співвідношенням місцевого самоврядування та державного управління , формами і засобами державного контролю за діяльністю місцевого самоврядування. Незважаючи на різноманітність місцевого самоврядування склалися його найважливіші принципи : повна фінансова самостійність , організаційна незалежність , наявність власної компетенції і відповідальність.
2 Правове виховання і його форми. Правова інформованість. Цілі правового виховання.
Побудова правової держави та громадянського суспільства в Україні передбачає суттєве підвищення правосвідомості та правової культури усіх суб'єктів суспільних відносин, оскільки без них неможливо побудувати таку державу і суспільство. Успішне вирішення цих завдань залежить від багатьох факторів, у тому числі і від рівня правового виховання і правової освіти населення країни.
Система правового виховання склалася ще в античних Греції та Римі, де у громадян вже з дитячих років виховувалася повага як до законів, так і до встановлених порядків.
Правове виховання є необхідною умовою підвищення правової активності громадян, формування правової культури суспільства, окремих соціальних груп або колективів, подальшого зміцнення законності і правопорядку. Воно тісно пов'язане з іншими видами соціального виховання — моральним, ідейнополітичним, естетичним, професійним та ін..
Правове виховання — це цілеспрямований, повсякденний і систематичний вплив держави та її органів, громадських об'єднань і організацій на свідомість людей з метою виховання у них відповідного рівня правової свідомості, правової культури і зразкової правомірної поведінки.
Метою правового виховання є надання громадянам необхідних для нормальної життєдіяльності юридичних знань, формування у них правових переконань, а також формування мотивів і звичок, правомірної, соціальноактивної поведінки. Тобто навчити їх поважати та додержуватися законів і підзаконних актів, виробити у них стійку орієнтацію щодо законослухняної поведінки.
Функції правового виховання:
1) інформаційна - доведення до відома громадян прийнятих законів та підзаконних актів, нормативно-правових договорів, національної судової практики, рішень Європейського Суду з прав людини тощо;
2) орієнтувальна - орієнтація громадян на законослухняну поведінку, додержання приписів нормативно-правових актів, толерантність у спілкуванні в правовій сфері;
3) профілактична - попередження правопорушень та запобігання їм, перевиховування правопорушників у дусі поваги до права;
4) стимулююча - вироблення у громадян правової активності.
Система правового виховання - це сукупність основних структурних елементів правовиховного процесу (суб'єктів, об'єктів, форм, засобів, способів, методів), що забезпечують його відповідний порядок і організацію.
Суб'єкти правового виховання - державні органи, громадські організації, соціальні групи, посадові особи та громадяни, котрі спрямовують свою діяльність на розроблення і реалізацію заходів, пов'язаних з правовим вихованням. Суб'єкти правового виховання можуть мати правовиховну функцію як основну (установи освіти - Національна юридична академія України, Одеська національна юридична академія, Київський національний університет внутрішніх справ, Харківський національний університет внутрішніх справ, юридичні факультети національних державних університетів та ін.) або як одну з багатьох (місцеві ради, прокуратура, адвокатура, органи юстиції, МВС та ін.).
Об'єкти правового виховання - свідомість людини, її розум (інтелект) та здатність сприймати, оцінювати і здійснювати певні правові явища.
Форми правового виховання (зовнішнє вираження організаційної діяльності, її змісту):
1) правова освіта - цілеспрямований процес правового навчання в системі освіти юридичного (професійно-правового) і неюридичного профілю, що полягає у передаванні, нагромадженні і засвоєнні знань, умінь і навичок правового характеру (школі, коледжі, інституті);
2) правова інформація - оперативне доведення до громадян повідомлень, що містять відомості про прийняття нових законів та підзаконних актів, міжнародних договорів, їх змісту та спрямованості;
3) правова пропаганда - поширення правових знань серед населення шляхом тлумачення норм права через засоби масової інформації (преса, телебачення, радіомовлення, Інтернет);
4) юридична практика - здійснення правовиховного впливу суду, прокуратури, органів внутрішніх справ, юстиції, адвокатури на громадян;
5) безпосередня реалізація норм права - виявлення соціально-правомірної активності, самостійне здійснення юридичних дій, дотримання заборон, використання дозволів (прав), виконання обов'язків;
6) правомірна поведінка - поводження з суб'єктами права відповідно до правових норм у такий спосіб, щоб бути зразком для наслідування;
7) самовиховання - самоаналіз своїх дій відповідно до правових вимог, удосконалення правових знань і орієнтації в правовій реальності (його методи: самопізнання, самооцінка, самопорівняння, самообов'язковість, самоврядування, самопримус).
Засоби правового виховання: телерадіопередачі, лекції з правової тематики, індивідуальна робота, друковані правові видання, спеціальні організаційно-освітні акції правового змісту (прес-конференції, брифінги, зустрічі, лекції, бесіди, семінари, вечори питань і відповідей, консультації тощо).
Методи правового виховання - сукупність прийомів і способів, за допомогою яких здобуваються правові знання, уміння і навички, формується повага до права. Основні методи правового виховання: переконання, заохочення, примус, інформаційний вплив, наставництво, позитивний приклад.
Правова вихованість - внутрішній духовно-правовий стан, у якому перебуває особа в момент прийняття рішення про необхідність поводити себе відповідно до вимог норм права. Це стан правосвідомості особи, рівень ЇЇ правової культури, готовність до правомірної поведінки. Вищий рівень правової вихованості - це не тільки знання права і розуміння необхідності виконувати правові приписи, але і сформоване ставлення до права і правового закону як до вищих цінностей. Правова вихованість - результат таких стадій правового виховання: 1) накопичення правових знань; 2) перетворення накопиченої інформації в оцінні орієнтації у правовій сфері, формування правового світогляду; 3) готовність діяти, керуючись інформаційно-оцінними орієнтаціями, правовим світоглядом.
3 Система права, галузі та інститути права. Правові спільності.
1. Поняття та загальна характеристика системи права
Кожна держава має свою національну правову систему, яка є частиною її соціальної системи. Правова система тієї чи іншої країни має свою специфіку, структуру, мету, відносини, формується у визначений історичний період та характеризується притаманними лише їй національними особливостями.
Правова система — це сукупність взаємопов'язаних, взаємодіючих і взаємоузгоджених правових засобів, за допомогою яких держава здійснює регулювання суспільних відносин.
У юридичній науці існують поняття "правова система" і "система права", які не є тотожними, і тому їх слід розрізняти. Поняття "правова система" ширше ніж поняття "система права". Система права є складовим елементом правової системи. Вона відображує не всю сукупність правових явищ, а тільки внутрішню будову права як сукупність правових норм.
Системна побудова права має велике значення, тому що дозволяє більш повно і точно тлумачити окремо взяту норму права і правильно застосувати її на практиці.
Система права — це обумовлена об'єктивними факторами внутрішня будова права, що характеризується єдністю і узгодженістю всіх її норм, розподілом їх на галузі, підгалузі та інститути права.
Структурними елементами системи права є:
1) норма права;
2) інститут права;
3) підгалузь права;
4) галузь права.
Норма права, поняття якої надано при викладенні попередньої теми, носить загальний характер, тобто вона не припиняє свою дію після одноразового застосування, а діє постійно і безперервно. Норма права також характеризується неконкретністю адресатів — вона поширює свою дію не на індивідуально визначених, а на будьяких осіб, які вступають або можуть вступити в правовідносини на її основі.
Правові норми завжди існують у формально закінченому вигляді в нормативноправових актах, з яких складаються інститути, підгалузі та галузі права.
Основним структурним елементом системи права є галузь права.
Галузь права — це сукупність правових норм, що регулюють якісно однорідну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.
В основі розподілу права на галузі лежать два критерії — предмет (матеріальний критерій) та метод (юридичний критерій) правового регулювання.
Предмет правового регулювання — це сукупність якісно однорідних суспільних відносин, які врегульовані нормами права.
Предмет правового регулювання вказує, на яку групу однорідних суспільних відносин спрямована дія норми права, тобто відповідає на питання: що саме, які суспільні відносини регулюються правовими нормами.
Предмет правого регулювання є головною підставою для поділу правових норм на галузі права, тобто кожній галузі права відповідає певний предмет правового регулювання. Наприклад, предмет земельного права складають суспільні відносини у сфері раціонального використання і охорони земель; предмет адміністративного права — суспільні відносини у сфері здійснення виконавчої влади та державного управління тощо.
Додатковим, похідним від предмета, критерієм розподілу норм права на галузі, є метод правового регулювання.
Метод правового регулювання — це сукупність прийомів та способів, за допомогою яких здійснюється вплив права на суспільні відносини певного виду.
Метод правового регулювання відповідає на питання: як, яким чином право здійснює свій регулятивний вплив. Кожній галузі права характерний свій набір методів правового регулювання.
За предметом і методом правового регулювання галузі права поділяються на:
1) профілюючі (фундаментальні) — конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне, цивільне процесуальне, кримінальнопроцесуальне право;
2) спеціальні — трудове, сімейне, фінансове, земельне, водне, лісове право тощо;
3) комплексні — господарське, аграрне, житлове, екологічне, морське право тощо.
Як правило, кожна галузь права має свої інститути права.
Інститут права — це сукупність відокремлених, взаємопов'язаних правових норм певної галузі чи підгалузі права, що регулюють певну групу однорідних суспільних відносин.
Інститут права регулює окремі сторони суспільного життя і характеризується певними властивостями, а саме: регулятивністю, предметністю та галузевістю. Його головне призначення — забезпечити відносно закінчене регулювання у межах своєї групи однорідних суспільних відносин.
Серед правових інститутів розрізняють:
1) галузеві (інститут громадянства, інститут спадкування), тобто кожний з них має власний предмет, метод правового регулювання та правовий режим;
2) міжгалузеві (інститут юридичної відповідальності за злочини, інститут права власності), тобто до його складу входять норми різних галузей права;
3) комплексні (інститут права власності складається з інститутів власності українського народу, державної, приватної та комунальної власності), тобто до його складу входять менші за обсягом інститути.
Крім того, залежно від підстав, правові інститути поділяються на:
1) за галузевою належністю — конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне та інші галузі права;
2) у залежності від ролі, яку вони виконують — предметні і функціональні;
3) у залежності від відносин, що вони регулюють — матеріальні і процесуальні;
4) залежно від закріплення загальних понять, принципів, завдань чи спеціальних зобов'язань — загальні і спеціальні;
5) за спрямованістю дії — регулятивні і правоохоронні. Споріднені інститути утворюють підгалузі права, які є більшими
за обсягом ніж правовий інститут, але водночас залишається у межах певної галузі права.
Підгалузь права — це сукупність однорідних правових інститутів певної галузі права, що регулюють певну сферу суспільних відносин.
На відміну від правових інститутів, підгалузь права не є обов'язковим елементом кожної галузі права. Вона утворюється лише в межах найрозвиненіших галузей права. Наприклад, у складі конституційного права вирізняють такі підгалузі, як виборче, парламентське, муніципальне право; у цивільному — зобов'язальне, авторське, спадкове право; у фінансовому — бюджетне, податкове право тощо.
Галузі права, для яких характерні невеликі обсяги нормативного матеріалу, не мають у своєму складі підгалузей права (процесуальні галузі права). В той же час, за певних умов, а саме об'єктивної потреби у регулюванні певних сфер суспільних відносин, підгалузь може набути характеру самостійної галузі права. Так, наприклад, з галузі цивільного права відокремилось житлове право.
Залежно від соціального призначення, всю систему права можна поділити на матеріальне (конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, сімейне, кримінальне право тощо) і процесуальне (цивільне процесуальне, адміністративнопроцесуальне, кримінальнопроцесуальне) право.
Предметом матеріального права є врегульовані суспільні відносини, які реально склалися між людьми і повинні бути організовані за допомогою правового регулювання, а предметом процесуального права — є організаційні суспільні відносини, тобто такі, які визначають засоби реалізації норм матеріального права і де суб'єктами, як правило, виступають органи держави та їх посадові особи.
Особливе місце у системі права будьякої держави займає міжнародне право (публічне і приватне), яке хоча і не входить у національну систему права, але здійснює на неї відповідний вплив.
