1 Правова культура суспільства та її компоненти. Правова культура і правове життя як категорії юриспруденції.
Правова культура суспільства - різновид і невід'ємна частина загальної культури, що становить систему духовних і матеріальних цінностей у правовій сфері, збережених, накопичених та розвинених суспільством завдяки постійному вдосконаленню заходів інформаційного, просвітницько-освітнього характеру з урахуванням загальнолюдських правових цінностей.
Кожне суспільство виробляє свою модель правової культури, стан розвитку якої визначає якість правової системи суспільства.
Ознаки правової культури суспільства:
1) є різновидом загальної культури суспільства;
2) зумовлена матеріальною, духовною, політичною та іншими системами, які об'єктивно складаються в суспільстві в той же історичний період; опосередковано присутня в них через вплив права;
3) перебуває в тісній взаємодії з економічною, політичною, психологічною, етичною, інформаційною та іншими культурами суспільства, але цілком не збігається з ними, а створює унікальне поєднання матеріальних і духовних елементів;
4) становить систему духовних і матеріальних цінностей (висока правосвідомість, активність суб'єктів права у правовій сфері, добровільність виконання вимог правових норм, реальність прав і свобод громадян, ефективність правового регулювання, правові закони, досконала законодавча техніка, передова правова наука, якісна юридична освіта, ефективна юридична практика, стабільний правовий порядок), які відображають у правовій формі стан свободи і справедливості в суспільстві;
5) формується безпосередньо у правовій системі, втілюється в усіх її елементах, що дає підставу вважати правову систему формалізованим вираженнями правової культури;
6) визначає свій рівень ступенем досконалості всіх правових явищ і процесів, що слугують елементами правової системи суспільства;
7) перебуває у діалозі правових культур різних народів, у їх взаємовпливі та взаємозбагаченні;
8) забезпечує рівень правового прогресу суспільства і держави, досконалість і надійність національної правової системи.
Правова культура складається з усього соціально цінного, прогресивного, що реально властиве правовій системі.
Структура правової культури суспільства така:
o право - за своєю сутністю має бути вираженням справедливості, свободи і рівності - обмежувачем свавілля держави і утвердженням гідності особи; його призначення - встановлювати злагоду, толерантність у відносинах між фізичними і юридичними особами всередині держави та між державами світу;
o правосвідомість - мас ґрунтуватися на розумінні, що право як система норм і принципів є величезною цінністю у сфері суспільних відносин; на вмінні витлумачити ті чи інші положення закону чи підзаконного акта, з'ясувати їх мету, встановити сферу дії тощо; на визнанні того, що джерелами (формами) права є не лише закони, підзаконні нормативно-правові акти та нормативно-правові договори, а й правові звичаї, судові прецеденти, релігійні тексти тощо;
o правовідносини - виражають здатність осіб реалізовувати свої права і обов'язки за наявності відповідних передумов; обстоювати свої права, свободи і законні інтереси, не порушуючи прав інших людей;
o правомірна поведінка громадян, їх правова активність - слугують показником вміння і навичок додержуватися заборон, застосовувати права, виконувати обов'язки; правомірно поводитися у складних правових ситуаціях; націлювати правові настанови не лише на правомірну поведінку, а й на правову активність у різних сферах суспільного життя;
o юридична практика - відображає професійну діяльність державно-правових інститутів: нормотворчих, правозастосовних, правоохоронних у межах компетенції, відповідно до їх правового статусу, є специфічним виробництвом, яке відповідно організоване і сплановане, де суб'єктами діяльності є юристи-професіонали високої кваліфікації;
o юридична освіта і наука, їх пов'язаність з юридичною практикою - юридична освіта наділяє майбутнього юриста системою правових знань, поглядів, переконань, умінь і навичок; розвиває здібності до професійно-правової діяльності, чим збагачує інтелектуальний, творчий потенціал народу, його правову культуру, забезпечує юридичну практику кваліфікованими фахівцями в галузі права. Юридична наука, заснована на пізнанні і усвідомленні відповідних суспільних процесів і явищ, є орієнтиром для практики державно-правового будівництва Механізм взаємодії юридичної практики, юридичної освіти і юридичної науки зводиться до того, що наукові дослідження мають задовольняти потреби практики і піднімати рівень освіти, а освіта - постачати практиці компетентні й ерудовані кадри, покликані спиратися у практичній діяльності на обґрунтовані рекомендації і висновки науки;
o правова законність і правовий порядок - стан фактичної впорядкованості суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових засобів, змістом яких є сукупність правомірних дій суб'єктів права. Міцність правопорядку залежить від стану законності, без якої неможлива правова культура. Переконаність у необхідності додержання правових приписів нормативних актів - це основа режиму законності і правопорядку.
До правової культури навряд чи правильно зараховувати злочини та інші правопорушення, суб'єктів злочинів та кримінальні структури; корупцію, зловживання правом, деформацію правосвідомості, що виражається, зокрема, у правовому нігілізмі, ідеалізмі тощо. Якщо правову культуру частини суспільства (етнічної, релігійної, соціальної чи навіть професійної), яка відрізняється від культури суспільства лише в певних аспектах (а в цілому збігається з нею), можна назвати субкультурою, то злочинні співтовариства (терористичні організації, мафіозні клани), екстремістські угруповання є виразниками контркультури і антиправа.
Типи правових культур: за територіальним принципом - національна, регіонально-континентальна (наприклад, європейська, африканська, американська тощо), міжнародна; за сім'ями (типами) правових систем - романо-германська, англо-американська, релігійна, традиційна; за "цивілізаціями" ("традиціями") - східна, західна тощо.
Види правової культури залежно від її носія: 1) правова культура суспільства; 2) правова культура особи; 3) правова культура соціальної (професійної) групи.
Виділяючи три види правової культури - суспільства, соціальної (професійної) групи, особи,- слід пам'ятати, що в реальному житті вони взаємозалежні: правова культура як соціальне явище єдина; правова культура суспільства не існує поза правовою культурою його членів (особи, групи), вона є умовою, формою і результатом культурно-правової діяльності громадян та їх професійних груп.
Правова культура — це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відображають у правовій формі стан свободи, інші соціальні цінності.
Під правовими цінностями розуміють об'єктивне та суб'єктивне право, правові принципи; правомірну поведінку, що ґрунтується на глибоких знаннях і повазі до закону; законність та правопорядок тощо.
Правова культура означає високий рівень правової активності населення, готовність до виконання законів, повагу до правосуддя, відмову від використання протизаконних засобів вирішення конфліктів, удосконалення законодавства, ефективність правозастосувальної практики та ін.
Розрізняють правову культуру суспільства та правову культуру особи.
Правова культура суспільства - сукупність факторів, які характеризують рівень правосвідомості, досконалості законодавства, організації роботи з його дотримання, стан законності й правопорядку.
Структуру правової культури суспільства становлять такі правові утворення, як система норм права, сукупність правовідносин, сукупність суб'єктів права, суспільна правосвідомість, режим законності й правопорядку. Правова культура суспільства має і динамічний (функціональний) аспект, тобто сукупність таких правових процесів, як правоутворення, правове мислення, правове регулювання, правореалізація та правозастосування, правомірна поведінка.
Правова культура особи — властивість, що характеризується загальною повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх реалізовувати.
Структуру правової культури особи становлять індивідуальна правосвідомість, розуміння принципів права, повага до права і закону, упевненість у справедливості законів, прав та обов'язків, правомірна поведінка та правове мислення, інші правові явища.
На процес формування правової культури найбільш ефективно впливає правове виховання.
Правове виховання — цілеспрямована, послідовна, систематична діяльність держави та її органів, а також громадських об'єднань та організацій щодо формування певної системи правових знань, умінь і навиків, правового мислення, правових почуттів — почуття права, законності, почуття поваги до права і закону, до тих соціальних цінностей, які регулюються й охороняються правом і законодавством.
Правове виховання складається з таких частин:
1) завдання, які можуть бути як загальними, так і конкретними;
2) принципи: системність, безперервність здійснення, цілеспрямованість, послідовність, забезпеченість як певними засобами, так і підготовленими кадрами;
3) форми (їх більше 20), серед яких виділяють:
• правову освіту (навчання) — є найбільш ефективною і результативною формою, оскільки вона дає певну систему правових знань;
• правову просвіту — має обмежені завдання — дати певні знання з тих чи інших питань права і законодавства, роз'яснити чинне законодавство;
• правову пропаганду — поширення певних правових ідей, законодавства серед великої кількості населення;
• правову агітацію — розповсюдження правових ідей, знань серед невеликої кількості населення;
• правомірну соціально активну діяльність — здійснюється практично в процесі реалізації норм права;
• самовиховання;
4) зміст — які правові знання та в якому обсязі потрібно викладати;
5) методи — переконання, примусу, позитивного прикладу, заохочення тощо.
2 . Поняття прогалини у праві. Дійсні і уявні прогалини в праві. Усунення і подолання прогалин у праві.
Прогалина у праві - це відсутність або неповнота правової норми для вирішення конкретної справи. Проблема прогалин у праві пов'язана з наступними факторами: 1 ) із вмістом НПА , 2) з правосвідомістю осіб, які застосовують право . Дана відмінність отримала своє вираження в розподілі прогалин на уявні та дійсні . Дійсні прогалини характеризують сферу законодавства і підзаконних актів , а уявні прогалини пов'язані з недоліками професіоналізму осіб, які застосовують право . Професіоналів в першу чергу цікавлять дійсні прогалини . Ці прогалини можуть бути усунені тільки законодавчим ( нормотворчим ) органом шляхом додаткової нормотворчості . Усунути прогалини в праві може також Конституційний Суд , використовуючи своє право тлумачення Конституції.
Від усунення прогалин у праві слід відрізняти подолання прогалин у праві . Подолання прогалин у праві здійснюється в процесі правозастосовчої діяльності та пов'язане тільки з конкретною життєвою ситуацією . Способами подолання прогалин у праві виступають три види аналогії: 1 ) аналогія закону , коли для вирішення конкретної ситуації за відсутності правової норми використовується близька правова норма , 2) міжгалузева аналогія ( субсидіарне застосування права) , коли для вирішення конкретної ситуації за відсутності правової норми використовується правова норма іншій галузі права; 3 ) аналогія права , коли для вирішення конкретної ситуації за відсутності правової норми використовуються загальні принципи права і справедливості.
Прогалини в праві виявляються , в першу чергу , при застосуванні права , що робить таке застосування права нетиповим , що потребує особливої уваги і професіоналізму. При встановленні проблемної ситуації необхідно звернутися до наявних офіційних і неофіційних інтерпретацій права . За відсутності офіційного роз'яснення , яке могло б допомогти в подоланні пробілу в праві правоприменитель повинен сам використовувати аналогію , переходячи від першого варіанту до другого , а потім до третього (аналогії права). Аналогія права не може бути використана при вирішенні питань про юр. відповідальності . Не випадково , вона прямо заборонена в кримінальному праві.
3 Поняття держави . Сильна і слабка держава . Держава і громадянське суспільство.
Держава - це політико -територіальна організація влади найбільш впливової частини соціально неоднорідного суспільства , яка через апарат управління і примусу реалізує власну політику і одночасно виступає офіційним представником усього суспільства і виконує загальні соціальні справи на основі правових норм , якими забезпечує узгодження соціально- групових , індивідуальних і суспільних інтересів.
Загальні ознаки держави :
1 ) масу своєму розпорядженні територію в певних межах (державних кордонах) . Територія - матеріальна основа існування держави . Сама територія ( обмежена частина поверхні планети Земля) не породжує державу. Вона тільки створює цілісний недоторканний зовні простір , в межах якого держава поширює свою владу на населення , що тут проживає;
2 ) об'єднує населення, що проживає на певній території , за ознакою громадянства (населення - соціальна основа держави) . Громадянство - правовий зв'язок між особою і державою без вказівки етнічного походження особи;
3 ) має публічну владу , публічність якій проявляється в тому , що вона офіційно виступає від імені всього суспільства ( народу) , керує його справами через спеціальний апарат управління - система державних органів, що складаються з особливого розряду осіб , професіоналів з управління - і спирається на апарат примусу ( у разі потреби) , якими є органи та установи примусового характеру (збройні сили , поліція , органи державної безпеки , тюремні , виправно- трудові та інші пенітенціарні установи) ;
4 ) має суверенітет - верховенство всередині країни , незалежність і рівноправність у зовнішньополітичних відносинах . Сам суверенітет держави первинний щодо державної влади , він і є " право на владу" ;
5 ) має правову основу своєї діяльності , яку складають нормативно- правові акти , нормативно- правові договори та інші джерела (форми ) права, є обов'язковими для виконання; забезпечує реалізацію норм права як загальнообов'язкових правил поведінки охороняє і захищає права своїх громадян , а також інших людей, що знаходяться на її території. Без права , законодавства держава не в змозі ефективно управляти суспільством , забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;
6 ) має фінансово -економічну основу своєї діяльності - єдину грошову систему , офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;
7 ) має формальні реквізити - офіційні символи : прапор , герб , гімн.
Залежно від особливостей державного режиму , характеру державної влади правомірною видається класифікація держав на сильні і слабкі.
Сильна держава - це держава , що характеризується розгалуженими державними структурами , численною і могутньою бюрократією , яка прагне підпорядкувати державні інтереси власним інтересам еліти. Сильна держава об'єктивно не уживається з сильним (читай - " розвиненим " ) громадянським суспільством. Громадянське суспільство пригнічується державою , підпорядковується йому. Можна сказати , що якщо держава може нав'язати свою волю ( волю елітарного шару ) всьому суспільству всупереч його справжнім інтересам , то така держава є сильною. Тому несформованість громадянського суспільства , нерозвиненість його інститутів - об'єктивна основа для зміцнення могутності апарату держави , відокремлення його інтересів і діяльності на противагу інтересам населення країни. Надцентралізація влади - ще один досить істотний ознака сильної держави . У такій державі відбувається приватизація влади шаром бюрократії , яка не поділяє цю владу ні з яким іншим суб'єктом .
Антиподом сильної держави є держава гіпердецентралізованное , не здатне в даних умовах виконати своє соціальне призначення. Ослаблення держави ( державної влади) веде до втрати нею здатності надавати керуючий вплив на суспільство. Ослаблене держава так само небажано , як і держава сильна . Ослаблену державну владу можуть підпорядкувати своєму впливу певні політичні сили , використовуючи держава для досягнення своїх цілей.
СИЛА ДЕРЖАВИ – це поняття не зводиться лише до військової сили. Першим комплексну характеристику сили дав Г. Моргентау. Він виділяв в цьому понятті дев'ять чинників:
– географічне положення;
– природні ресурси;
– промислові можливості;
– військовий потенціал;
– населення;
– національний характер;
– національна мораль;
– якість дипломатії;
– якість уряду.
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО – це сфера недержавних суспільних інститутів і відносин, сфера непримусової людської солідарності.
Поняття громадянського суспільства застосовується для пізнання усієї сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними, перебувають поза сферою державного директивного регулювання. У такому суспільстві самовияв вільних індивідів і добровільно сформованих організацій громадян захищені законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади. Це справа розвитку вільного ринку, безперешкодного поширення духовних, моральних, національних цінностей тощо.
Підґрунтям громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених міжособистісних зв'язків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття властивих їм інтересів та можливостей виявлення останніх.
Характеризуючи взаємовідносини між громадянським суспільством і державою, слід підкреслити, що суспільство повинне мати пріоритет над державою, а не навпаки, бо остання існує як регулятор суспільних відносин і гарант здійснення прав особи.
Згідно з сучасним поняттям, поряд з державою повинно існувати громадянське суспільство, але так, щоб ці дві сили перебували в діалектичному взаємозв’язку. Головне для держави – створення передумов для формування плюралізму державних і приватних суб’єктів, тобто потрібна держава, яка б більше гарантувала соціальні права і менше займалася оперативним управлінням.
Від ступеня розвиненості громадянського суспільства залежить ступінь демократизму держави. Альтернатива ознак та цінностей держави й громадянського суспільства не означає антагоністичності цих сфер суспільного життя, а, навпаки, взаємозумовлює їх. Без держави нема громадянського суспільства, без останнього неможлива правова держава.
Партнером держави громадянське суспільство виступає лише у правовій державі за демократичного політичного режиму. Вони є сторонами одного цілісного буття людини і сучасного цивілізованого суспільного буття.
Зв’язок громадянського суспільства й держави проявляється й через права і свободи особи. З одного боку, конституційне проголошення і закріплення прав і свобод особи є політико-правовою основою розмежування громадянського суспільства й держави.
З другого боку, права і свободи є найголовнішою ланкою, котра з’єднує громадянське суспільство й державу: завдяки наявності у громадян політичних прав вони підпорядковують державу своєму впливові та здійснюють контроль над нею.
СПЕЦИФІКА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА.
Наявність нового типу взаємодії – громадянське суспільство має ту особливість, що його суб’єктами постають вільні і рівні індивіди, що вірять у свою здатність розв’язувати малі й великі питання, добровільно входячи й виходячи з асоціацій, належачи до декількох із них одночасно.
Наявність нового типу культури – громадянське суспільство асоціюється з цінностями довіри, поміркованості й толерантності. Його члени з довірою ставляться до своїх колег по діяльності, до інших людей та до суспільних інститутів, визнають право інших громадян на власну думку, її висловлення та захист.
Наявність “соціального капіталу” – у межах структур громадянського суспільства (асоціацій, громад) формується громадська доброчесність і громадянська позиція, що знаходить вираз у данному понятті. Його компонентами є: мережа горизонтальних зв’язків між рівними й вільними індивідами;норми взаємності та довіра;навички колективних дій; відчуття причетності до суспільних справ, обов’язку та відповідальності перед іншими людьми, тобто громадянськість у її неполітичних проявах (civicness).
Саме соціальний капітал є ознакою зрілості й ефективності громадянського суспільства, а також тим його основним продуктом, що забезпечує вплив громадянського суспільства на інші сфери суспільного життя, у тому числі на політику.
