1 . Правова аксіология. Право и цінності.
Аксіологія права – нова, на думку С. Алексєєва, “…духовно- інтелектуальна форма висвітлення права”. Як специфічна сфера соціально-філософського знання, аксіологія права покликана пояснювати сутність права, його ціннісний зміст і призначення для суспільства загалом і окремої особистості, інтерпретувати право з позицій вищих цінностей і змісту людського життя, а також досліджувати певні ідеальні сутності (цінності) з позицій оптимальних вимог соціальної реальності, які є першоосновою права та його метою.
Цінності мають не тільки світоглядне та критичне значення, вони безпосередньо пов’язані з чинним правом, необхідні при тлумаченні та застосуванні права, зокрема, у випадках прогалин чи колізій правових норм.
Правові цінності виступають передумовами входження особистості у сферу права. Засобом освоєння цінностей права людина набуває риси суб’єкта права, усвідомлює свої права, свободи та обов’язки. Дуалізм аксіосфери права сучасного суспільства визначається тим, що державно-правові цінності забезпечують цілісність і стабільність суспільства; а правові цінності громадян, насамперед, спрямовані на реалізацію індивідуальних прав та свобод. При цьому відбувається так зване коливання маятника ціннісних орієнтацій від державно-правових до індивідуальних цінностей свободи. Крайні точки вказаних ціннісних позицій загрожують стабільності соціальної системи.
Цю позицію доповнює Н. Неновські, який зазначає, що аксіологічне вивчення права уможливлює встановити духовні аспекти права, ідеали, які воно відображає, адже право забезпечує стабільний розвиток суспільства та особистості. Для цього воно запроваджує для соціального світу такі загальнолюдські цінності, як життя, гідність, власність, свобода, відповідальність, рівність, справедливість, які перетворюються на власні цінності права й посідають провідне місце у правовій аксіології.
Для легізму і загалом юридичного позитивізму характерним є нехтування правами людини і громадянина, апологія влади і гіпертрофія її нормотворчих можливостей, заперечення власне ціннісного значення права, відмінного від розсуду і цілей офіційної влади. У цьому сенсі легізм являє собою нормативне вираження авторитаризму. Пафос і устремління легізму – підпорядкування всіх владно-наказним правилам і принципам. При цьому, по суті, ігноруються як власне правові, так і інші гуманітарні та соціокультурні цінності. Тут всюди панує погляд на людину як на підлеглий об’єкт влади, а не вільну істоту.
В аксіологічному аспекті легізм, унаслідок ототожнення права й закону (позитивного права) та заперечення об’єктивних, не залежних від законодавця і закону, властивостей і характеристик права, відкидає власне правові цінності й визнає лише цінність закону (позитивного права). Причому визнана позитивістами “цінність” закону (позитивного
права) насправді позбавлена власне ціннісного сенсу. Позитивістська “цінність” закону (позитивного права) – це його офіційна загальнообов’язковість, владна імперативність, а не його загальна значимість з будь-якої об’єктивної (не владно-наказової) основи.
Правові цінності, що формулюють теоретики права, позитивуються державою, створюють ідеальну модель права. Особистість, освоюючи ці цінності, робить їх мотивами своєї правової поведінки, утілюючи їх у реальну правову дійсність. Правові цінності, проникаючи в розум і душу особистості, об’єднують людську спільноту, дають людям можливість співіснувати.
Характерний у цьому контексті радикально-позитивістський підхід Кельзена, згідно з яким право цінне тільки як наказ, як норма. “Не можна стверджувати, – зазначає Кельзен, – що право не тільки являє
собою норму (або розпорядження), але що воно також становить чи висловлює будь-яку цінність (таке твердження має сенс тільки при допущенні абсолютної божественної цінності). Адже право становить
цінність тому, що воно є нормою...”.
Правові цінності – це пережиті людьми та визначені культурою форми їх позитивного ставлення до правової системи суспільства, що зумовлюють вибір поведінки, відповідний цій системі, а також юридичну оцінку подій. Ціннісне ставлення в праві – складний, багаторівневий феномен, який визначається структурою правового життя і включає як первинні бажання й переваги у сфері права, так і усвідомлений і раціонально виражений вибір правової поведінки. Правові цінності обґрунтовуються з допомогою ціннісних критеріїв, які в процесі розвитку цивілізації зазнають змін у діапазоні від пріоритету суспільного блага до усвідомлення значущості й цінності особистості.
Для природного (надзаконного, надзаконодавчого – Г. Радбрух) права важливими є етичні критерії цінності права. Цінним вважається лише те право, що відповідає етичним цінностям.
Питання цінностей завжди гостро постає в період їх зміни, зазіхання на них, їх утрати. Тому у світлі історичних подій І половини ХХ ст. в Європі активно починає обговорюватися тема цінності людського життя, гідності, свободи. Ціннісний фактор у структурі окремої особи виступає базовим елементом соціальної дії. Чи можемо ми стверджувати, що існують як основоположні людські цінності (такі, які не втрачають своєї актуальності в жодну епоху), так і такі, які стають керівними з огляду на певну історичну обставину? Слід зазначити, що ієрархії правових цінностей не є позаісторичними і тимчасовими категоріями. Кожна зміна суспільного устрою створює свої додаткові системи цінностей, трансформуючи старі. Хоча, одночасно, правові цінності самі по собі володіють абсолютністю, заданою цивілізаційним значенням права, яке виконує регулятивну і адаптивну функцію в соціумі [3, с. 3]. Аналогічної позиції дотримується і В. Бачинін, в його трактуванні цінності “мають абсолютний характер” і становлять систему з таких цінностей, як життя, особа, свобода, гідність, а увінчує їх над-абсолют – Бог. Таким чином, на засадах загальнолюдських цінностей формується наб набір основних загальнолюдських прав, а отже, і теорія прав людини.
Унаслідок післявоєнного “ренесансу” природного права сталася антитоталітарна переінтерпретація природно-правових ідей та цінностей. Провідна роль представників природного права в правовій критиці тоталітаризму й тоталітарного законодавства, активнее розроблення з таких антитоталітарних (у тому числі з ліберально- демократичних) позицій проблем природних і невідчужуваних прав і свобод людини, цінності права, гідності особистості, правової держави тощо помітно підвищили престиж природно-правової ідеології в суспільній думці повоєнної Європи, посилили її теоретичні позиції і практичний вплив у багатьох сферах політичного та правового життя (законодавство, правозастосовний процес, правосуддя тощо).
Виникнення юридично-аксіологічного підходу до вивчення правових проблем безпосередньо пов’язане з розвитком ідеї природного права, що передбачає існування права природного та позитивного (офіційно встановленого державою).
“Специфікою природно-правового чи юридичного праворозуміння є звернення його до ціннісного виміру, до вищих гуманістичних цінностей. Цінності природного права є універсальними і мають абсолютний характер, що є однією з найважливіших їх особливостей. Універсальність їх полягає в тому, що вони поширюються на всіх, незалежно від будь-яких ознак соціального, національного, професійного тощо плану. Вимоги й цінності природного права забезпечують суб’єкту права вищу правоту, якщо він діятиме відповідно до них, і навпаки, заперечення цих вимог, правил, цінностей у природно-правовій свідомості асоціюється зі зломом і руйнацією.
Природно-правові цінності та вимоги однаково “працюють” в усіх сферах людського буття, поширюються на всі види життєдіяльності особистості, присутні в будь-якому часі та просторі”. Визнання та реалізація прав людини, формування громадянського суспільства, створення приватного права ґрунтуються не на загрозі застосування санкцій, а на вільному виборі людей, їх бажанні розв’язати свої проблеми, долучитися до загальнолюдських цінностей.
Механізм неявного опору зовнішнім правовим принципам повинен ураховуватися в розробленні концепції правового виховання, що базується на загальних світоглядних морально-правових цінностях. Ми переконані, що в основу єдності моральності й права покладено одні й ті самі загальнолюдські цінності, цінності права і моралі – ті самі, які виступають загальнолюдськими цінностями.
Найповніше солідарність ціннісних підстав моралі й права втілюється в етико-правових конструкціях прав людини. Те сааме виявляється у фактичному збігу деяких правових і моральних норм, які таким спільним регулюванням підкреслюють особливу значимість захищуваних цінностей. До них належать цінності життя, свободи, власності. У цих випадках моральні та правові норми виступають як взаємодоповнюючі цінності.
Культура, в основі якої лежать філософія, релігія та мистецтво, включає систему цінностей, програму діяльного розвитку й моральні ідеали, що є ядром культури та визначальними чинниками її еволюції. І одним з таких ідеалів у сучасному світі, який становить для нього цінність, є права людини – частина права, передумови якого закладено в природі людини (“людських універсаліях”) та виражають одну з її біосоціальних програм – “потяг до права”, “заклик права”, перші ознаки яких стали вимальовуватися ще у співтоваристві “суспільних тварин”.
П. Г. Виноградов зазначає, що вчення про права людини справили значний вплив на сучасні юридичні концепції і що самі вони, у свою чергу, були вибрані з умоглядних доктрин теорії природного
права. Загальна ідея прав людини опирається на досвід грецької політичної філософії, на стоїцизм, а також на іудаїзм та християнство, які поставили людське створіння в центр усієї системи цінностей і тим самим сприяли пробудженню індивідуальної свідомості. Теорія прав людини така ж жива і мінлива, як і сама людина, адже тут вона виступає одним з головних об’єктів дослідження. Правами людини, так званою людською гідністю, незалежно від релігії, громадянства, кольору шкіри чи статі, усі люди володіють з незалежних від них причин, тільки у зв’язку з тим, що вони люди.
Сьогодні права людини – це норми культури, моралі, релігії, філософії, політики сучасного суспільства. В ієрархії сучасних суспільних цінностей вони посідають вершину піраміди. Прийняття західної концепції прав людини означає цивілізованість, демократичність, гуманність; заперечення їх – відсталість, тоталітарність, нелюдяність.
Теорія прав людини виступає тим об’єднуючим фактором, що гуртує всіх людей під одним прапором миру, єдності й співпраці. А рівень розвитку правової культури визначається ступенем освоєння та
усвідомлення правових цінностей як членами одного суспільства, так і людства загалом.
А. Н. Бабенко пов’язує виникнення правових цінностей з появою особистості як носія індивідуальних форм свідомості й діяльності, що вимагало регулювання відносин між нею та державою. Асиметричність правового простору, на думку А. Н. Бабенка, що виникає, породжує два типи цінностей, один з яких стверджує цінність держави, а інший – цінність особистості в правових відносинах.
У свою чергу, у концепції християнського персоналізму М. Бердяєва цінність особистості визначається як вища стосовно цінності держави, оскільки особистість, на відміну від держави, належить вічності, несе в собі образ і подобу Бога та прямує до Царства Божого [13, с. 118]. На основі вихідних засад об’єктивістських напрямів сформована філософія природних прав людини, що задекларувала основні цінності суспільства (право на життя, свободу, результати власної праці). Ця концепція є виявом об’єктивізму. Вона проголошує природні права вічними, незмінними, незалежними від свідомості людини, волі законодавців. У сучасних умовах філософія природного права може стати ідеологією глобалізму, який є неоднозначним явищем. Як зазначає О. Яремко, “…незважаючи на наявність у межах
світового простору плюралізму правових систем, наявні вічні цінності, що є незаперечними в будь-якій державі”. Так, прикладом загального характеру правових цінностей є те, що в одній із перших статей проекту Конституції ЄС “Цінності союзу” визначено: “Союз ґрунтований на цінностях шани людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права і шанування прав людини, охоплюючи права меншин. Ці цінності є спільними цінностями всіх держав-членів у суспільстві, де панують плюралізм, недискримінація, толерантність, справедливість, солідарність і рівність між жінками і чоловіками. “Спільні цінності” мають поділяти всі держави-члени. З цього випливає, що порушення “спільних цінностей”з боку будь-якої держави-члена може загрожувати засадам усього ЄС, а отже, ставити під сумнів членство держави-порушника в ЄС”. З позиції А. Дерєвєснікова невід’ємні права людини є одними з демократичних цінностей . На думку І. Мішиної, цінності тісно пов’язані з поняттям смислу, смислу моральності й права, смислу людського життя [20, с. 16].
Міжнародно-правовими актами, що заклали підвалини утвердження цінності людини в постмодерному суспільстві, є Європейська конвенція з прав людини від 4 листопада 1950 р., Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню від 26 листопада 1987 р., Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 р. та ін.
Аксіологічний підхід до права пов’язаний з намаганням знайти вище виправдання праву, пов’язаний з вибором цілей у праві, коли цінність виступає як смисл, певний ідеал, остаточне обґрунтування для вибору. Цінності в праві виступають шкалою виміру самого права. Цінність дає змогу праву залишатися самим собою
Як слушно зазначає Н. Неновські, “…цінності – це речі, звернені до людини. У цьому розумінні цінність не є предметом, цінність – це предмет в його зв’язку з людиною, з точки зору його значимості для людини. Цінності виражають значення речей і їх якостей для людини”. Цінність прав людини визначається системою властивостей людини як біологічної та соціальної істоти. Права людини – складне, багатопластове явище, що має явний аксіологічний зміст. Не володіючи ціннісною складовою, концепція прав людини набуває дисбалансу в механізмі своєї реалізації, який полягає в тому, що або громадяни не сприймають свої права як цінності, або держава не вважає їх цінністю . Крім того, без ціннісного виміру концепція прав людини руйнується як така. Саме правові цінності становлять її суть, є тим стрижнем, який робить її засобом ствердження ідеї людини в нинішньому світі.
Людські цінності, те, що керує людськими прагненнями, що мотивує людину до дії, стають характеристикою рівня правосвідомості особистості. Нині, зважаючи на право свободи слова, свободи самовираження, людина максимально намагається заявити про свої цінності й отримати їх визнання на державному рівні. Ми маємо судову практику Європейського суду з прав людини, яка стверджує активний розвиток теорії прав людини, дослідження прав людини, їх реалізацію з допомогою застосування права на судовий захист.
Як зазначає А. Н. Бабенко, жодна правова система не може існувати без наявності основоположних цінностей права, що поділяє більшість громадян, адже такі, проникаючи в розум і душу особистості, об’єднують людське суспільство, надають людям можливість співіснувати. Тому визначення цінності й значення окремої людської особистості є першим кроком у формуванні концепції прав людини.
Права людини, як певна ідеальна категорія в сучасній юриспруденції, що безпосередньо є відображенням цінностей людини, одночасно є основою права.
Таким чином, вплив цінностей у праві на розвиток теорії прав людини можна зіставити з їх впливом на саме право, яке є формою відображення та способом втілення людських цінностей. Аксіологія права, що формується в сучасній українській філософії права як її невід’ємна складова, є ефективним чинником розвитку теорії прав людини, оскільки має своїм предметом дослідження правових цінностей, утіленням і вираженням яких є права людини.
2 Поняття і види юридичних фактів. Юридичні факти-стани. Фактичний склад.
Юридичні факти не є елементом правовідносин, але тісно з ними пов'язані. Без юридичних фактів навіть за наявності чинних правових норм виникнення правовідносин неможливе. Факти стають юридичними не в силу якихось особливих внутрішніх властивостей, а внаслідок визнання їх такими законом. Не всі факти, дії, випадки, обставини тощо набувають юридичного значення, а тільки ті, що входять до сфери правового регулювання і можуть спричинити юридичні наслідки. Право не породжує факти, вони виникають і існують поза ним, але право надає їм статусу юридичних. Юридичні факти — це реакція правової норми на конкретну життєву ситуацію, яка передбачена в її гіпотезі.
Іншими словами, юридичні факти є необхідними умовами для виникнення, зміни або припинення конкретних правовідносин і характеризуються такими ознаками:
1) знаходять свій вияв у зовнішніх обставинах або подіях матеріального світу і пов'язані з їх наявністю або відсутністю;
2) прямо або опосередковано передбачені нормами права;
3) викликають передбачені законом юридичні наслідки.
Отже, юридичні факти — це передбачені нормами права конкретні життєві обставини, які зумовлюють виникнення, зміну або припинення правовідносин.
Існують різні способи класифікації юридичних фактів. Залежно від підстав розрізняють такі види юридичних фактів: 1) за вольовим критерієм юридичні факти поділяються на юридичні дії та юридичні події.
Юридичні дії — це обставини, які пов'язані з вольовою поведінкою суб'єкта правовідносин та характеризуються як зовнішній прояв його волі і свідомості.
Усі юридичні дії можуть бути правомірними, тобто такими, що відповідають вимогам норм права (наприклад, укладення договору) або неправомірними, тобто такими, що не відповідають вимогам норм права (наприклад, вчинення правопорушення).
Юридичні події — це обставини або явища, виникнення, дія і припинення яких не залежить від волі суб'єктів правовідносин, але з настанням яких настають певні правові наслідки.
Розрізняють стихійні (природні), антропогенні (людські) та техногенні події. З ними пов'язано виникнення правових відносин по відшкодуванню збитків (наприклад, завданої особі внаслідок землетрусу), по спадкоємству (наприклад, у разі смерті людини), по виплаті страхових коштів (наприклад, у разі катастрофи, пов'язаною з технікою) тощо. Зазначені події ніяких юридичних зобов'язань не викликають, а лише служать підставами для них;
2) за юридичними наслідками юридичні факти поділяються на:
правоутворюючі, тобто такі факти, які зумовлюють виникнення правовідносин (наприклад, при досягненні певного віку суб'єкт має право брати участь у виборах депутатів);
правозмінюючі, тобто такі факти, які зумовлюють зміну правовідносин (наприклад, при переведенні працівника на іншу роботу змінюється коло його прав і обов'язків);
правоприпиняючі, тобто такі факти, які зумовлюють припинення правовідносин (наприклад, при скасуванні державної реєстрації припиняється існування юридичної особи);
3) за складом юридичні факти бувають:
прості, тобто такі факти, які складаються з однієї життєвої події або дії суб'єкта права, якого достатньо для настання юридичних наслідків (наприклад, написання заяви про надання щорічної відпустки);
складні, тобто такі факти, які складають певну сукупність окремих простих юридичних фактів, необхідних для настання юридичних наслідків (наприклад, пенсійні правовідносини можуть виникнути лише за наявності таких фактів, як досягнення певного віку, трудового стажу, рішення органу соціального забезпечення про нарахування пенсії);
4) за тривалістю дії юридичні факти бувають:
одноразові, тобто такі факти, які складаються з одноразового акту їх виявлення (наприклад, купівля квитка, що дає право на проїзд у транспорті);
триваючі, тобто такі факти, які складаються з безперервних юридичних дій або юридичного стану (наприклад, перебування у шлюбі, перебування на службі в органах внутрішніх справ).
Юридичні факти відіграють важливу роль у правовій системі, вони поєднують норми права з реальними суспільними відносинами. За їх допомогою життєві обставини набувають юридичного значення і таким чином впливають на суспільні процеси та явища.
Ознаки фактичного складу:
1) складається з елементів - юридичних фактів і юридично значущих умов;
2) елементи передбачені нормою права;
3) між елементами, які не є однозначними, існує тісний системний зв'язок;
4) являє собою складну систему, у якій відбувається послідовне нагромадження елементів у певному порядку внаслідок взаємодії фактичних і юридичних відносин;.
5) лише в сукупності елементів (останнім елементом є правозастосовний акт, договір) настають правові наслідки;
6) може стати елементом більшої за масштабом системи юридичних фактів - у межах інституту права, галузі права, публічного чи приватного права, системи права.
Так, для зарахування до вищого навчального закладу необхідні: загальна середня освіта, засвідчена документом; успішне проходження тестування; документ, що свідчить про внесення визначеної суми за навчання (якщо це комерційний навчальний заклад); наказ ректора про зарахування до ВНЗ.
Фактичні склади за змістом: однорідні - включають факти, що належать до однієї й тієї ж галузі права. Наприклад, для влаштування на роботу необхідно ряд фактів (заява працівника, наказ адміністрації, іспитовий строк та ін.), що належать до однієї галузі трудового права; комплексні - включають факти, що належать до різних галузей права. Так, для одруження необхідна сукупність фактів: взаємна згода осіб, що хочуть узяти шлюб; досягнення ними шлюбного віку; відсутність у кожного з них зареєстрованого в органах реєстрації шлюбу; відсутність між ними сімейних відносин; дієздатність осіб, що одружуються (сімейне право); цивільно-правова угода (цивільне право).
Фактичні склади за ступенем визначеності: визначені - всі елементи цілком передбачені в гіпотезах норм права; відносно визначені (бланкетні) - елементи, не цілком передбачені в юридичних нормах, і юрисдикційні органи мають можливість у порядку індивідуального регулювання вирішувати юридичні питання, що стосуються цих правових наслідків, з урахуванням конкретних обставин справи.
Дедалі більшого поширення набувають фактичні склади із поєднанням матеріальних і процесуальних елементів.
Фактичні склади за структурною складністю: прості - нагромадження фактів є вільним, у будь-якому порядку, без твердих зв'язків. Так, на посаду судді загального суду може бути рекомендований громадянин України не молодший 25 років, з вищою освітою, стажем роботи в галузі права не менше 3 років, що мешкає в Україні не менше 10 років і володіє державною мовою; складні - нагромадження фактів є послідовним, у суворо визначеному порядку і твердій залежності. Так, для визнання особи банкрутом необхідним є таке: встановлення його платоспроможності; заява уповноважених суб'єктів; визнання його банкрутом у судовому порядку. Для виконання плану санації - відновлення платоспроможності боржника - необхідними є умови участі інвесторів у повному чи частковому задоволенні вимог кредиторів, зокрема, шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора; строк і черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам; умови відповідальності інвестора за невиконання зобов'язань, узятих відповідно до плану санації.
Фактичні склади за ступенем завершеності нагромадження фактів: завершені - процес нагромадження юридичних фактів закінчено, і правові наслідки настануть або можуть настати; незавершені-процес нагромадження юридичних фактів, необхідних для настання юридичних наслідків, не закінчено.
3 Суверенітет держави . Зовнішній і внутрішній суверенітет держави. Держава і наддержавні утворення.
Суверенітет виступає як властивість притаманна державній влади. Тому будь-яка державна. освіта повинна володіти суверенітетом.
У самому загальному вигляді поняття суверенітету означає верховенство і незалежність гос.власти всередині країни і в зовнішньополітичній сфері. різниться :
• Державний суверенітет ; ( що виходить від народу верховна влада, яка складається в самостійному здійсненні гос- вом своїх функцій в рамках національного і міжнародного права).
• Суверенітет нації ; ( повновладдя нації , її політична свобода , можливість самовизначення для збереження своєї самобутності , мови, культури , історії).
• Суверенітет народу , (належить вище право визначати економічну , соціальну і політичну систему держави) .
Зміст і обсяг суверенітету залежать від того , чи є гос-во незалежним у міжнародних відносинах , або воно виступає як складова частина іншого, більшого гос- ва ( федерація , конфедерація ) , або воно член міждержавного союзу .
Державний суверенітет не абсолютний , а відносний. Водночас держ. суверенітет похідний від суверенітету народу , який єдиний і неотчуждаем , точно також як суверенітет кожної нації , складовою багатонаціональний народ.
Суверенність гос- ва виражена не тільки у володінні цією властивістю , але і полягає в можливості розпоряджатися власним суверенітетом від часткового самообмеження до повної відмови .
Особливий вид суверенітету пов'язаний із створенням федеративної держави ( делегуються права зовнішніх зносин ) .
По суті поділ суверенітету на зовнішній і внутрішній сьогодні відображає зв'язок між фактом існування гос. влади та її зовнішнім визнанням. При цьому суверенітет факту держ. влади приватна справа існуючого режиму , в той час як суверенітет визнання - це проблема міжнародного співтовариства або інших держав.
У сучасних державах все частіше не тільки обговорюється , але і офіційно визнається проблема суверенітету особистості як можливості міжнародних інститутів забезпечити захист прав людини від посягань держави.
