1 Процес застосування права. Стадії правозастосовного процесу.
Основні вимоги правильного застосування норм права - система правил (принципів і норм), що підлягають виконанню в процесі правозастосовної діяльності.
Основні вимоги правильного застосування норм права:
1. Правова законність - належне додержання юридичної підстави справи: а) засновувати рішення справи на конкретній нормі права чи сукупності норм, які прямо стосуються справи; б) діяти в межах своєї компетенції; не виходити за межі повноважень, передбачених законом; в) не ухилятися від застосування норми, коли виникають обставини, передбачені нею; не припиняти дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам та ін.) або під впливом особи (органу), що не уповноважена на те законом; г) діяти відповідно до встановленої процедури і дотримуватися форми правозастосовного акта, що передбачена законом (акт повинен мати належні реквізити).
2. Обґрунтованість - всебічне і повне дослідження всіх фактичних обставин справи: а) виявляти всі факти, що стосуються справи; б) ретельно і неупереджено (об'єктивно) вивчати факти, встановлювати їх вірогідність, доводити їх відповідно до процедури, передбаченої процесуальним законом; в) відкидати всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.
3. Доцільність - вибір оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації: а) у межах змісту норми вибирати рішення, яке найповніше і найправильніше відображає зміст закону і досягає мети; б) враховувати, що норма права не містить усіх особливостей кожної життєвої ситуації і діяти у відповідності з конкретними життєвими умовами місця і часу вирішення справи, її індивідуальними особливостями; в) зважати на соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність "духу" права, однак не приймати рішення, яке суперечить закону (contra legem) або в обхід закону (praeter legem).
4. Справедливість - відповідність між діянням і винесеним рішенням у справі: а) неупереджено (об'єктивно) ставитися до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній до остаточного рішення; б) приймати рішення, що узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, із власними моральними переконаннями та суспільства в цілому - у тому випадку, коли законом передбачені різні варіанти вирішення (тобто коли встановлені відносно визначені й альтернативні санкції).
Дотримання вимог правильного застосування права має істотне значення для зміцнення правопорядку, надійності права і стабільності правової системи суспільства.
6. Основні стадії застосування норм права
Порядок застосування норм права може бути простим і складним. Прикладом простого порядку (процесу) є застосування санкції за безквитковий проїзд у міському транспорті (пропозиція контролера сплатити штраф, одержання суми і надання квитанції). Інша справа - складний процес застосування права (наприклад, застосування Особливої частини Кримінального кодексу України).
Складний порядок застосування права зазвичай становлять три основні стадії (поділ на зазначені стадії є умовним, оскільки на практиці вони збігаються):
1. Встановлення фактичних обставин справи - встановлюються головні факти (факти, що підлягають доведенню) і факти, що підтверджують головні, але обов'язково ті й у тому обсязі, як того вимагає нормальне вирішення юридичної справи. У ряді випадків коло обставин, що підлягають встановленню, позначене у законі. Часто збирання доказів і попереднє встановлення фактів є справою одних осіб, а ухвалення рішення в справі - інших. Однак завжди відповідальна особа правозастосовного органу (прокурор, суддя, директор підприємства, начальник УВС та ін.) зобов'язана переконатися у вірогідності фактів, їх обґрунтованості і повноті.
Фактичні обставини справи встановлюються за допомогою юридичних доказів (письмових і речових; прямих і непрямих; первісних і похідних; достовірних і недостовірних; припустимих і неприпустимих; таких, що мають і не мають юридичної сили; доброякісних і недоброякісних; таких, що викривають і виправдовують). Доказами є відомості про факти, інформація про них, а також самі факти (пожежа, крадіжка) і джерела відомостей про них - документи, акти, показання свідків. Джерела відомостей про факти обов'язково засвідчуються (наприклад, протокол про предмети, виявлені під час обшуку, має бути підписаний понятими). Із документів, які фіксують свідчення про фактичні обставини справи, і документів, що складаються правозастосовними органами, оформлюється юридична справа як сукупність документів, певним чином оформлених та розміщених.
Фактичні обставини справи встановлюються через доказування - логічно послідовну творчу діяльність органу дізнання, слідчого, прокурора, суду щодо зібрання, дослідження та оцінки певних документів про обставини, які необхідно встановити для правильного вирішення юридичної справи. Доказування дає змогу відтворити той чи інший фрагмент дійсності, реконструювати обставини з метою встановлення істини для застосування норм права. У процесі доказування використовуються презумпції і преюдиції, які відповідно до законодавства не мають потреб в доказуванні. Законодавство фіксує, які обставини потребують доказування, а які - ні (загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться певними способами (наприклад, експертизою). Остаточне оцінювання доказу завжди є справою правозастосувача.
При оцінюванні представлених доказів суддя має досягти такого ступеня "внутрішнього переконання", який би був необхідним і достатнім для ухвалення рішення.
2. Встановлення юридичної основи справи (інакше: юридична кваліфікація фактичних обставин) - правова оцінка всієї сукупності обставин справи шляхом співвіднесення певного випадку з певними юридичними нормами. Юридична кваліфікація фактичних обставин передбачає: а) відшукування галузі, підгалузі, інституту права і знаходження норми (закріплена у нормативно-правовому приписі), яка може бути застосована до цього випадку; б) перевірка відповідності тексту норми офіційному її викладу (не слід шукати норму в неофіційних текстах і не можна посилатися на них); в) аналіз норми з погляду її дії в часі, просторі та за колом осіб, тобто встановлення меж її дії; г) визначення юридичної сили джерел (форм) права, що застосовуються; вирішення колізій норм при виявленні суперечностей або розбіжностей їх змісту у чинних актах; г) аналіз норми щодо необхідності тлумачення її змісту.
Тлумачення (з'ясування) є неодмінним елементом правозастосовної діяльності: а) необхідно перевірити, чи є офіційне тлумачення норми права, що зафіксована в нормативно-правовому приписі, і за наявності - обов'язково його врахувати; б) недостатньо перевірити, чи було офіційне тлумачення; правозастосувач повинен сам тлумачити норму права, з'ясовувати її зміст, оцінювати відповідність фактичних обставин її змісту, бо без тлумачення її не можна застосовувати, оскільки норма права має загальний характер і в кожному конкретному випадку важливо встановити, чи охоплюється цей випадок її дією. До того ж, не кожна норма права викладена в нормативно-правових приписах чітко.
Отже, застосування норм права відбувається за допомогою "кидання погляду" то на норму, то на ситуацію; також за допомогою позачергового переходу від аргументації, яка використовується в ситуації, до аргументації, яка стосується норми. Такий перехід завжди є спробою інтерпретації норми, спробою скоригувати відповідно до обставин її зміст, щоб забезпечити справедливе рішення.
3. Прийняття рішення та його документальне оформлення у правозастосовному акті - складається з таких завершальних частин правозастосовного процесу: а) підготовка проекту правозастосовного акта відповідно до вимог правозастосовної техніки; б) формування та фіксація в цьому проекті державновладного індивідуального припису (рішення), що є діяльністю, у процесі якої конкретні факти (мале посилання) підводяться під дію відповідної норми права (велике посилання); в) перевірка відповідності підготовленого проекту чинним джерелам права; г) прийняття та підписання правозастосовного акта; г) доведення змісту прийнятого індивідуального рішення, зафіксованого в правозастосовному акті, до адресата.
Індивідуальне рішення, оформлене в правозастосовному акті, завжди відіграє роль юридичного факту, який породжує, змінює або припиняє конкретні правовідносини (наприклад, одруження, розлучення подружжя, усиновлення дитини). Зазвичай рішення, що прийняте в результаті здійснення складного процесу застосування права та породжує чи змінює конкретні правовідносини, потребує ще однієї стадії, без якої не відбудеться соціального результату.
4. Виконання ухваленого рішення уповноваженими органами - державними органами, державними та іншими організаціями, громадянами. Це стадія фактичної діяльності, "роботи" правовиконавчих органів (наприклад, примусове виконання судових рішень державними виконавцями як представниками влади). На жаль, нерідко ухвалені судами чи виконавчими органами рішення залишаються на папері, що є ущемленням прав і законних інтересів громадян. Виконання чи невиконання правозастосовних рішень в більшості випадків залежить від якості самого рішення, його відповідності закону і доцільності, можливості досягти реальної мети. Правозастосувач повинен нести персональну відповідальність за використання тих правових можливостей (засобів), які необхідні задля того, щоб право-виконавчі органи виявили активність у їх здійсненні.
Отже, державно-владне рішення, що є результатом правозастосування, виконує подвійну правову функцію: 1) юридичної констатації - визнання існування певних фактів, їх правомірності (неправомірності), визнання того чи іншого права за певною особою або констатації у цій події факту правопорушення; 2) нового юридичного обов'язку - після ухвалення рішення необхідна додаткова діяльність, новий обов'язок компетентних органів щодо виконання рішення. Колишні правовідносини припиняються або змінюються, і виникають нові.
Усі зазначені дії є головними вимогами застосування норм права і слугують одній меті - правильній кваліфікації фактів, а значить - зміцненню законності і правопорядку.
2 Поняття і види правової поведінки . Юридично нейтральна поведінка.
Правова поведінка - це соціально-значуща, усвідомлена поведінка індивідуальних чи колективних суб'єктів, що передбачена нормами права та тягне за собою юридичні наслідки.
Основні ознаки правової поведінки:
- соціальна значущість - будь-які вчинки людей впливають на систему суспільних відносин (або позитивно, або негативно). У силу своєї соціальної значущості будь-який людський вчинок викликає людську реакцію - схвалення або ж осуд. У цьому і проявляється соціальна характеристика (оцінка) поведінки, яка може бути або суспільно корисною, або суспільно шкідливою (небезпечною);
- суб'єктивізм - обумовлюється тим, що люди наділені свідомістю та волею і контролюють свою поведінку. Вчиняючи ту чи іншу дію у правовій сфері, суб'єкт співвідносить її з тими нормами та цінностями, які існують, аналізує її з позиції того, яку користь він принесе суспільству, собі та іншим людям. У залежності від цього і приймається рішення, визначаються напрями та інтенсивність поведінки. Ця сторона, пов'язана з відношенням особи до своїх дій та їх наслідків, і складає суб'єктивну сторону поведінки;
- чітка регламентація поведінки правом - як об'єктивні, так і суб'єктивні моменти поведінки відображаються у нормах права. Така регламентація забезпечує точність, визначеність поведінки у правовій сфері, є захистом від втручання в діяльність громадян збоку інших суб'єктів. Якою б суспільно корисною (чи, навпаки, суспільно шкідливою) не була б поведінка, якщо вона не опосередкована правом, вона не буде правовою, і не буде забезпечуватись примусовою силою держави. Саме за допомогою норм права стимулюється, втілюється в суспільне життя суспільно корисна поведінка і витісняється з життя поведінка, яка небажана (шкідлива) для суспільства;
- підконтрольність правової поведінки та її гарантованість державою - ця ознака обумовлена властивістю суб'єктів суспільного життя контролювати свою діяльність та передбачає гарантування права з боку держави, в особі її правоохоронних та правозастосовних органів, шляхом оцінки та коригування такої діяльності;
- спроможність правової поведінки спричинити юридичні наслідки. Ця ознака має дуже важливе значення для характеристики поведінки в правовій сфері. В умовах розширення меж загально дозволеного регулювання, коли "дозволено все, що не заборонено законом", можна припустити, що будь-яка поведінка, яка не заборонена нормами права, є правовою. Проте суб'єкти можуть робити такі вчинки, які, хоча і не заборонені правом, однак і не тягнуть за собою будь-яких юридичних наслідків. Оскільки така поведінка є юридично нейтральною- вона не може вважатись правовою. З огляду на вищезазначену особливість правовий вчинок зазвичай виступає юридичним фактом-підставою для виникнення (зміни або припинення) правовідносин.
Діяльність людини у правовій сфері можна оцінювати як з соціальної, так і з юридичної сторони. Коли поведінка досліджується з точки зору її відповідності вимогам норм права ми виділяємо правову поведінку та не правову поведінку. Коли критерієм оцінки є її соціальна значущість - суспільно корисну поведінку або суспільно шкідливу поведінку.
Усе викладене вище дозволяє виділити такі види правової поведінки:
1. Правомірна поведінка - це суспільно-необхідна, бажана і допустима з точки зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних чи колективних суб'єктів, яка полягає в дотриманні (виконанні, використанні) норм права, що охороняються і гарантуються державою.
2. Зловживання правом - це особливий вид правової поведінки, що полягає у використанні громадянами своїх прав у недозволені способи, що суперечать призначенню права, внаслідок чого завдаються збитки (шкода) окремій особі, суспільству, державі.
3. Правопорушення - це суспільно небезпечне або шкідливе неправомірне (протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке спричиняє юридичну відповідальність.
В умовах розширення меж загально дозволеного регулювання, коли "дозволено все, що не заборонено законом", можна припустити, що будь-яка поведінка, яка не заборонена нормами права, є правовою. Проте суб'єкти можуть робити такі вчинки, які, хоча і не заборонені правом, однак і не тягнуть за собою будь-яких юридичних наслідків. Оскільки така поведінка є юридично нейтральною- вона не може вважатись правовою. З огляду на вищезазначену особливість правовий вчинок зазвичай виступає юридичним фактом-підставою для виникнення (зміни або припинення) правовідносин.
Поведінка за межами правового регулювання суспільних відносин є юридично нейтральною, не має юридичного значення.
3 Елітарний характер держави. Специфіка формування юридичної еліти в Україні. Юридична освіта та юридична еліта..
Сучасна держава забезпечує правління народу , в той же час демократична організація влади є справою еліт. Як відзначають фахівці з теорії еліт , іронія демокра тії полягає в тому , що еліти повинні мудро правити , щоб прав ління народу вижило . Теза - еліти , а не маси правлять спільнотою , - все ширше підтверджується практикою державної діяльності . Часто виявляється , що демократичні інститути - вибори і партії - має лише символічну цінність. Система зв'язку , що діє між елітами і масами , будується , як правило , зверху вниз.
Спільні риси еліти виражені в таких характеристиках: 1) більш-менш згуртована група, що володіє особливими духовними і соціально-політичними якостями , 2) усвідомлює себе як привілейовану і домінуючу верству, і сприймається такою більшістю суспільства ; 3 ) при зміні суспільних форм і типів панування зберігає певні відносини влади і форми її прояву ,хоча зміни стосуються тільки персоналій .
Пануюча еліта утворюється в умовах демократії шляхом інтеграції окремих еліт , серед яких політична еліта , економічна , бюрократична , військова , а також комунікативна еліта . Для економічної і бюрократичної (у тому числі військової) еліт є типовим здійснення влади по закритих каналах . Для політичної та комунікативної - по відкритих каналах . Це визначає висунення останніх двох еліт на очі громадськості . Глава держави ( монарх або президент) займає центральне місце у взаємодії еліт. Як символ національної єдності глава держави пов'язується населенням з надіями на краще життя , захист безпеки країни, забезпечення прав громадян. Популярність глави держави часто визначається його взаємодією з різними елітами , його здатністю тонко відчувати інтереси правлячої еліти. Глава держави , законодавці та суди можуть лише в найзагальніших рисах обмежити владу бюрократичної еліти. Бюрократична еліта контролює інформацію і техніку , вони незмінно перебувають на своїх постах більше , ніж їхні політичні керівники .
Законодавча еліта , в силу самого порядку обрання , формується з місцевих еліт і тим самим привносить регіональний вплив на процес прийняття державних рішень. Законодаство є частиною місцевих елітарних структур , і їхні ряди поповнюються , в основному , за рахунок місцевих , а не загальнонаціональних еліт. Професійно основний склад законодавців включає осіб вільних професій і бізнесменів. Найелітарнішим державним інститутом є суд. Судова еліта , що діє на різних рівнях , є незмінювана , професійно дуже обмеженою , для проникнення представників інших професій , і не без підстав претендує на прийняття остаточних рішень . При цьому всі еліти в підході до основних цінностей соціальної системи та її збереженню едині . Проникнення під панує еліту - шлях повільний і тривалий , що забезпечує збереження стабільності і попередження радикальних змін. Формами селекції правлячої еліти є : делегування , покликання (призначення ) , самовдосконалення і протекція. Представники пануючої еліти , при здійсненні відбору претендентів на входження в еліту , керуються наступними мотивами: 1 ) традиційними , тобто прагненням висувати осіб свого кола і тим самим сприяти однорідності і згуртованості еліти ; 2 ) емоційними - симпатіями чи антипатіями до тієї чи іншої особи або групі осіб ;
