1
Суб’єкти та об’єкти правовідносин. Юридичні особи.
Суб'єкти (учасники) правовідносин - індивідуальні або колективні суб'єкти, які на підставі правових норм використовують свою правосуб'єктність у конкретних правовідносинах, тобто реалізують суб'єктивні права і юридичні обов'язки, повноваження і юридичну відповідальність. Наприклад, суб'єктний склад податкових правовідносин містить у собі дві сторони: платник податків (платник зборів) і держава (в особі компетентних органів). Учасниками кримінально-виконавчих правовідносин є засуджений, а також посадові особи й органи, на які покладений обов'язок виконання покарання.
Щоб стати суб'єктом (учасником) правовідносин, потрібно бути суб'єктом права, тобто мати правосуб'єктність (правоздатність, дієздатність, деліктоздатність). Види суб'єктів (учасників) правовідносин: 1) індивідуальні (фізичні особи): громадяни, тобто особи, що мають громадянство певної країни; іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди); особи з подвійним громадянством (біпатриди). Спеціальним індивідуальним суб'єктом правовідносин є посадова особа;
2) колективні (державні і недержавні юридичні особи): державні органи, організації, установи, підприємства; комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми - вітчизняні, іноземні, міжнародні); органи місцевого самоврядування; громадські об'єднання (партії, профспілкові організації тощо); релігійні організації. Зауважимо, що не усякий колектив може бути суб'єктом права. Навчальна група, курс, кафедра в навчальних закладах, виробничі бригади та інші колективи не мають цієї якості, оскільки вони не є постійними, усталеними та внутрішньо організованими утвореннями з єдиною волею і метою;
3) держава та її територіальні структурні одиниці: суб'єкти федерації (штати, землі) у федеративних державах; політичні автономії у регіональних (регіоналістських) державах або адміністративно-територіальні автономії в унітарних державах; адміністративно-територіальні одиниці (область, місто, селище та ін.);
4) соціальні спільноти - народ, нація, етнічні або релігійні групи, громадяни виборчого округу, територіальна громада тощо.
Останнім часом з'явилася класифікація суб'єктів права за ознакою нетиповості для особи: 1) звичайні (типові); 2) незвичайні (нетипові): майбутні покоління; ембріон людини, заморожений у кріогенних установках; біороботи тощо.
Юридична особа - організація, створена шляхом об'єднання осіб і (або) майна, зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена загальною цивільною правоздатністю і дієздатністю, яка має право здобувати і здійснювати майнові й особисті немайнові права, виконувати обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суці, арбітражному чи третейському суді. За законодавством України юридичною особою може бути також товариство, створене однією особою.
Ознаки юридичної особи:
1) організаційна єдність і автономія, тобто чітка внутрішня структура, наявність органів управління і відповідних підрозділів для виконання завдань і функцій, закріплених статутом, установчим договором або положенням; самостійний баланс - кошторис витрат, статутний фонд і банківський рахунок;
2) майнова відокремленість, тобто має майно, яке відокремлене від майна її учасників і засновників; володіння цим майном на праві власності, господарського відання або оперативного управління. Важливим є не факт наявності майна як такого, а сам принцип функціонування організації за розпорядженням, користуванням і володінням ним;
3) наявність самостійної майнової відповідальності за своїми обов'язками, що нерозривно пов'язано з майновою відокремленістю. Наприклад, стягнення кредиторів звертаються на відособлене майно організації;
4) участь у цивільному обігу від свого імені, набуття і здійснення від свого імені майнових та особистих немайнових прав, несення обов'язків (цивільна дієздатність);
5) процесуальна правосуб'єктність - здатність бути позивачем і відповідачем у суді (звертатися з позовом до громадян, інших осіб, відповідати за боргами у разі зворотного позову) (процесуальна дієздатність);
6) легалізація діяльності - зареєстрованість у встановленому законом порядку (у сфері підприємницької діяльності легалізацією є момент видачі ліцензії на спеціально визначені види діяльності).
Правосуб'єктність юридичної особи настає з моменту державної реєстрації. Державна реєстрація означає легалізацію підготовлених установчих документів і реквізитів (статут, кругла печатка, штампи, найменування та ін.) та одержання свідоцтва про державну реєстрацію - документа установленого зразка, що засвідчує факт внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію юридичної або фізичної особи. Виключення з державного реєстру означає ліквідацію юридичної особи і, отже, втрату її правосуб'єктності.
Правосуб'єктність юридичної особи є спеціальною: вона здійснює лише ті дії, котрі зафіксовані в установчих документах.
Види юридичних осіб залежно від порядку створення:
o юридичні особи приватного права - створюються на підставі установчих документів (статут, затверджений учасниками, або установчий договір між учасниками);
o юридичні особи публічного права - створюються за рішенням державного органу (розпорядчим актом президента країни, вищого органу державної виконавчої влади, органу державної влади на місцях або органу місцевого самоврядування).
Види юридичних осіб залежно від держави:
o державні - створюються для виконання функцій держави; мають публічні цілі і не прагнуть до одержання прибутку як статутного завдання; можуть займатися і підприємницькою діяльністю, але лише тією мірою, яка служить досягненню цілей, заради яких вони створені і відповідають їм; фінансуються головним чином коштом держбюджету; функціонують на підставі принципу: "заборонено все, окрім прямо дозволеного законом";
o недержавні - створюються у сфері господарства, політики, освіти, культури (громадські організації, профспілки, політичні партії, релігійні організації, приватні підприємства, господарські об'єднання та ін.); мають на меті досягнення цілей та інтересів своїх членів; фінансуються, як правило, своїм коштом; діють відповідно до статутних документів, зареєстрованих у встановленому законом порядку; функціонують на підставі принципу "дозволено все, окрім прямо забороненого законом". Недержавні юридичні особи можна поділити на комерційні (мають на меті отримання прибутку) і некомерційні (не мають на меті отримання прибутку).
Об'єкти правовідносин - матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб'єктивні права і юридичні обов'язки.
Розрізняють такі види об'єктів правовідносин:
1) матеріальні блага: а) предмети природи в їх природженому стані (земля, надра, водні ресурси та ін.); б) штучно створені предмети в процесі трудової діяльності - речі рухомі і нерухомі (засоби виробництва, майно, предмети споживання тощо); в) цінності - гроші, акції, векселі, облігації, цінні документи (диплом, атестат). Купівля-продаж продуктів, промислових товарів, міна, дарування, спадкування - це лише деякі правовідносини, де об'єктом є предмети матеріального світу;
2) особисті нематеріальні блага - життя, здоров'я, честь, гідність, ділова репутація, ім'я (назва), освіта, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості та ін. Наприклад, між учнем і керівництвом школи виникають правовідносини, їх об'єктом є не атестат, а освіта. Об'єктом правовідносин між громадянином, що придбав путівку до санаторію, і адміністрацією санаторію є здоров'я громадянина; об'єктом правовідносин у будинку відпочинку є відпочинок власника путівки тощо;
3) продукти (результати) духовної та інтелектуальної творчості - твори мистецтва, літератури, науки, техніки, живопису, кіно, інформація, комп'ютерні програми та інші результати інтелектуальної діяльності, що захищаються законом (наприклад, Законом України "Про авторське право і суміжні права"). З їх приводу виникають правовідносини у суб'єктів права - громадян, які відвідують музеї, виставки, бібліотеки, поетичні вечори, а також купують книги, комп'ютерні програми тощо. Тут у суб'єкта інтерес до об'єкта духовний, інтелектуальний;
4) послуги виробничого і невиробничого характеру - виконання роботи, зумовленої договором або контрактом, наприклад, доставка вантажу до місця призначення за договором перевезення; виконання пісні на святковому концерті; адміністративні послуги - у сфері управління та ін.;
5) загально-соціальні цінності і блага - екологічна безпека, громадський порядок тощо.
Об'єкти правовідносин - це те, заради чого вони виникають. Якщо об'єкт права - суспільні відносини, що можуть бути предметом регулювання і вимагають такого регулювання, то об'єкт правовідносин - конкретніше - це частинка суспільних відносин, елемент (одиниця загального), з приводу якого взаємодіють суб'єкти, те, на що спрямовані суб'єктивні юридичні права і обов'язки осіб. Одне й те ж благо може бути об'єктом різних відносин. Людина не може бути об'єктом правовідносин.
2 .Поняття і призначення тлумачення права. Прийоми тлумачення права.
1. Поняття та об'єктивна необхідність тлумачення норм права
Тлумачення норм права (інтерпретація норм права) - інтелектуально-вольова пізнавальна діяльність, що полягає у встановленні точного змісту (смислу) норм права і здійснюється за допомогою певних способів (прийомів) з метою правильного їх застосування та безпосередньої реалізації*65.
Етапи правотлумачної діяльності:
а)з'ясування - розкриття змісту правових норм (8 окремих елементів) "для себе" з метою їх правильної реалізації і застосування (воно не виходить за межі свідомості самого інтерпретатора і не має зовнішніх форм вираження: у "волі" інтерпретатора відбувається об'єднання "волі законодавця" і "волі закону");
б)роз'яснення - розкриття змісту правових норм (їх окремих елементів) "для інших" з метою усунення неясності в його розумінні і забезпечення правильного застосування щодо тих обставин, на які вони розраховані. Іноді для правильного вирішення конкретної справи буває достатньо усвідомити зміст закону.
Структурні елементи системи тлумачення норм права:
1) об'єкт тлумачення норма права, що виражена в приписах законів і підзаконних актів, нормативних договорів та інших форм права, а також у правоположеннях проектів нормативно-правових актів, які підготовлені до прийняття;
2) суб'єкт тлумачення - органи держави, посадові особи, громадські організації, окремі громадяни;
3) предмет тлумачення - зміст (смисл) тексту юридичного акта в цілому або його частини (статті, пункту, абзацу);
4) мета тлумачення - правильне й однакове розуміння норм права та правильне й однакове застосування і реалізація норм права.
Тлумачити норми права можуть усі, але лише тлумачна діяльність уповноважених суб'єктів права є правовою формою здійснення функцій держави разом з нормотворчою, правозастосовною, правоохоронною, контрольно-наглядовою тощо. У деяких уповноважених органів (наприклад, у Конституційного Суду України) тлумачення норм права є провідною функцією.
Тлумачення необхідне в процесах:
1) нормотворчості - при виробленні нових правових приписів відбувається значеннєве зіставлення з приписами чинних актів;
2) систематизації нормативно-правових актів - створенні зводів законів, зібрань і довідників із законодавства, обліку нормативних актів;
3) безпосередньої реалізації права - при укладанні угод і договорів господарюючими структурами, діяльності громадських організацій і громадян;
4) застосування правових норм судами, органами прокуратури, арбітражу, іншими державними органами;
5) імплементації норм міжнародного права в систему національного законодавства (імплементаційне тлумачення).
Об'єктивна необхідність тлумачення права зумовлена такими обставинами:
1) абстрактна (загальна) форма викладення норми права, її невідповідність конкретним, фактичним обставинам життя. Викладена в нормативних актах узагальнююча модель правової поведінки потребує її конкретизації у певному випадку, тобто суб'єкт права після осмислення норми права мусить знайти те конкретне, що закладалося в неї суб'єктом нормотворчості, інакше він не зможе змоделювати свою майбутню поведінку;
2) системність викладення норм права, що потребує розкриття обсягу змісту норми права у зв'язку з нормами, закріпленими в приписах цього ж нормативного акта чи інших актів. Особливо така потреба виникає за відсильного чи бланкетного способів викладення норм права, коли їх зміст не збігається з текстом припису нормативного акта;
3) складність та невизначеність термінів, що виражають спеціальні юридичні поняття. Термін: а) може бути вужчим або ширшим за юридичне поняття; виражатися різними словами ("зобов'язаний", "випливає", "слід" та ін.); б) може містити правові застереження66, що змінюють обсяг норм права ("як правило", "за винятком", "як мінімум", "окрім випадків", "при необхідності", "маючи на увазі", "незалежно від того"); в) може містити оцінювальні поняття і визначення ("тяжкі наслідки", "малозначущі діяння", "великі розміри"). У такому разі потрібний пошук змісту правового поняття, яке не знайшло адекватного терміна в нормативно-правовому акті. Завдяки тлумаченню осягається ступінь відповідності вжитого терміна змісту правового поняття;
4) прогалини і колізії в нормативно-правових актах. Це спостерігається у випадках неповного охоплення юридичними нормами фактичних умов життя або наявності суперечностей між нормами різних нормативних актів. Офіційне тлумачення дає можливість заповнити прогалини та подолати колізії;
5) зміни в розвитку суспільних відносин, коли затребуваною стає вимога з'ясувати волю законодавця не на момент видання норми права, а відповідно до сучасних умов.
Тлумачення права не містить (і не повинно містити) норм права. Воно є актом пізнання, встановлення того, що вже має юридичну силу. Проте тлумачення (правороз'яснювальний судовий прецедент) може стати актом творення нової норми права.
Зазвичай тлумачення норм права не має самостійного значення у відриві від норми чи акта і цілком розділяє її/його долю; зі скасуванням (зміною) норми або акта скасовується (змінюється) її/його тлумачення.
Важливим конструктивним правилом тлумача (інтерпретатора) є таке: чим недосконаліший закон, тим досконалішим, точнішим, тоншим має бути його роз'яснення.
Способи тлумачення норм права - сукупність однорідних прийомів та засобів, за допомогою яких установлюється зміст юридичних норм, об'єктивованих у нормативно-правових приписах відповідних джерел (форм) права.
Основні способи тлумачення норм права:
1. Граматичний (філологічний, лексичний, текстовий) - з'ясування змісту норми права на підставі засобів граматичного і лексичного аналізу її словесного формулювання. Його ознаки: а) ґрунтується на правилах граматики, лексики, використовує закони філології; б) виражається у здійсненні аналізу окремих слів, термінів, речень, формулювань юридичних норм із метою встановлення значення кожного слова і виразу; в) установлює граматичну форму іменників і прикметників, способи дієслів, види дієприкметників тощо, а також усвідомлює граматичну структуру речень, розділових знаків, єднальних і розділових сполучників, виявляє синтаксичні зв'язки між словами; г) у випадках зміни значеннєвого змісту слів і виразів надає їм те значення, яке вони мали в момент створення норми; ґ) враховує, що тим самим словам (термінам) у різних нормативно-правових актах може бути наданий не один і той же зміст - у кожному випадку цей зміст з'ясовується.
У результаті граматичного тлумачення виявляється буквальний зміст норми права, проте далеко не завжди на його підставі можна зробити достовірний висновок.
2. Систематичний (системний) - з'ясування змісту норми права встановленням її системних юридичних зв'язків з іншими нормами, її місця та ролі у системі права. Його ознаки: а) виражається у зіставленні норми, яка тлумачиться, з іншими нормами, установленні її місця в даному нормативному акті (кодексі, основах законодавства, законі), інституті, галузі законодавства, в усій системі права; б) розкривається через знаходження системних юридичних зв'язків норми, що тлумачиться, з іншими нормами, завдяки чому виникає можливість точно установити її значення, сферу дії, зміст і уникнути помилок при застосуванні: в одних випадках близькі норми можуть уточнювати або доповнювати зміст досліджуваної норми, в інших - містити необхідні винятки; в) передбачається законодавцем, особливо для норм відсильних і бланкетних, побудованих так, що вони можуть розглядатися лише в єдності з нормами, до яких зроблено відсилання.
3. Телеологічний (цільовий) - з'ясування змісту норми права відповідно до закладеної у ній мети - орієнтира для поведінки. Його ознаки: а) виражається у виявленні і розкритті цілей, які ставить орган, що видав правову норму; б) застосовується, як правило, за відсутності преамбул, що встановлюють цілі відповідного нормативного акта; в) є необхідним для виявлення прикладних цілей правового акта, призначеного для службового користування.
4. Історико-політичний - з'ясування змісту норм права на основі аналізу конкретних історичних умов їх прийняття; виявлення політичних цілей і завдань, закладених законодавцем. Його ознаки: а) ґрунтується на джерелах, що перебувають за межами права, на основі оцінки суспільно-політичної обстановки, за якої була ініційована і прийнята норма права; б) враховує процес обговорення нормативно-правового акта, в якому ця норма міститься, зокрема доповідь і співдоповідь за його проектом, альтернативні проекти, публікації в пресі під час обговорення проекту, дебати, внесені виправлення, підстави їх прийняття або відхилення; в) виражається у правильній оцінці призначення норми в період її встановлення ("волі історичного законодавця"), що дає можливість визначити, як найраціональніше її застосувати в момент вирішення справи (можна по-різному реагувати на те саме діяння в умовах загострення соціально-політичної обстановки та її стабілізації тощо).
Самі по собі історико-політичні дані не можуть бути джерелом розуміння закону і стати основою для прийняття юридичних рішень.
5. Функціональний - з'ясування змісту норм права на основі аналізу конкретних обставин, умов, в яких функціонує норма права. Його ознаки: а) враховує не тільки певні соціально-політичні обставини, в яких правова норма створюється (виявляє волю "історичного законодавця"), а й ті, в яких вона застосовується, тобто розглядає дію норми права у динамічній площині (волю "актуального законодавця"); б) конкретизує зміст (мету) акта у світлі тієї ситуації, коли виникла необхідність застосувати норму права, об'єктивовану в приписі цього акта; в) зважає на альтернативні чинні норми права, що містяться в приписах інших джерел (форм) права.
З одного боку, від інтерпретатора, котрий роз'яснює правову норму через певний проміжок часу після набрання чинності акта, в якому вона міститься, вимагається, щоб він виходив з первинного змісту тексту норми права, не відривався від смислу (мети) юридичного акта як форми існування правової норми, котра тлумачиться. А, з другого боку, розкриваючи "дух" юридичного акта у межах Його "букви", інтерпретатор не може не враховувати суспільно-політичні зміни, що відбулися, вироблені у певній правовій системі уявлення про правові цінності, загальні принципи права67. Європейський Суд з прав людини наголошує на необхідності тлумачити й застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) у світлі актуальних умов сьогодення, тобто таких умов, які існують на момент розгляду справи.
Усі способи юридичного тлумачення використовуються в сукупності, у комплексі. Деякі вчені виділяють ще логічний і спеціально-юридичний способи тлумачення норм права.
6. Логічний - з'ясування змісту норми права (не виходячи за рамки тексту нормативно-правового акта) на підставі використання законів, правил і прийомів формальної логіки: а) розкривається зміст юридичних норм, який іноді не збігається з буквальним значенням через невдале обрання законодавцем словесних форм, для чого використовується прийом перебудови тексту, введення в нього додаткових слів, необхідних для розуміння; б) аналізуються поняття, які відображають слова і вирази, судження і умовиводи, конкретні судження, їх зв'язки один з одним, а також зміст поняття з його обсягом та іншими поняттями, що допомагає перевірити результати граматичного тлумачення, зробити висновки з понять; в) використовуються логічні операції - аналіз і синтез, побудова силогізму (логічного умовиводу, що складається з двох посилань і висновку) і т.д., щоб з нормативних приписів сформулювати норму права, вивести норму з норм; г) використовуються ті ж логічні операції, що й у попередньому випадку, проте з іншою метою: у разі наявності прогалини в праві сконструювати норму права за аналогією через тлумачення (тобто розширити певні ознаки і факти).
7. Спеціально-юридичний - з'ясування змісту норми, засноване на досягненнях юридичної науки і практики, знанні юридичної техніки, техніко-юридичних способів і прийомів, використовуваних нормотворцем для вираження своєї волі, на професійному умінні і навичках інтерпретатора. Його ознаки: а) досліджує техніко-юридичні засоби і прийоми вираження волі нормотворця з метою розкриття термінів, категорій, конструкцій та інших елементів його змісту; б) враховує роз'яснення вищих судових інстанцій, вищих посадових осіб правозастосовних органів з метою використання проведеного ними аналізу тих чи інших термінів і їх понять; в) застосовує наукові коментарі до законодавчих актів та ін.
Виділення логічного і спеціально-юридичного способів (прийомів) тлумачення не є обов'язковим, оскільки в усіх означених способах використовуються закони логіки (формальної і діалектичної), а тлумачення юриста не може бути інакшим, ніж спеціально-юридичним, бо становить внутрішню професійно-ціннісну сторону інтерпретатора, без якої не відбудуться інші способи тлумачення. Тому логічний і спеціально-юридичний аналіз - це скоріше не прийоми тлумачення правових норм, а "засадничі" начала і якісні характеристики інтерпретатора, і як такі входять до системи його інтелектуальної діяльності, є її основою.
3 . Державна служба. Проходження державної служби.
Державна служба - урегульована законодавством професійна діяльність осіб, котрі обіймають посади в державних органах, підприємствах, установах щодо практичного виконання завдань і функцій держави. Державна служба може бути поділена на два види:
1) цивільна служба - а) в державних органах законодавчих, виконавчих, судових та ін.) та їх апараті (адміністративна служба - керівні ланки, які забезпечують діяльність апарату; патронатна служба - допоміжні ланки, які обслуговують діяльність керівних ланок: помічники-референти, консультанти, прес-секретарі тощо); б) в органах управління державних підприємств, установ;
2) мілітаризована служба (здійснюється зі "зброєю в руках") -а) військова - у Збройних Силах (у сухопутних, ракетних, військово-повітряних, військово-морських військах, військах протиповітряної і протиракетної оборони та ін.). В Україні військова служба здійснюється: 1) за екстериторіальним принципом (шляхом призову); 2) за контрактом (шляхом добровільного вступу); б) воєнізована - правоохоронна, правозахисна (в органах міліції, податковій міліції та ін.).
Проходження державної служби відображається в особистих справах, які веде кадрова служба відповідного державного органу і при переведенні державного службовця на нове місце передає за зазначеним місцем державної служби. На основі поняття "державна служба" виникло поняття "державний службовець".
Державний службовець - особа, котра обіймає посаду в державному органі та організації, здійснює в установленому законом порядку трудові функції на професійних засадах на основі трудового договору (контракту), одержує заробітну плату за рахунок коштів з державного бюджету відповідно до займаної посади і підпорядковується службовій дисципліні.
Ознаки державного службовця:
1) має необхідний рівень освіти;
2) обіймає посаду відповідно до кваліфікації і досвіду;
3) володіє інформацією як особливим предметом праці, за допомогою якої впливає на підлеглих (обслуговуваних);
4) підвищує кваліфікацію та своєчасно проходить переатестацію;
5) працює відплатно (одержує заробітну плату).
Залежно від характеру трудових функцій виділяють такі категорії державних службовців: керівники, фахівці, обслуговуючий персонал (технічний і допоміжний).
Розрізняють такі категорії державних службовців за публічно-правовим статусом:
o державні службовці, що мають публічно-правовий статус: посадові особи, службовий статус яких регулюється нормами адміністративного права: міністри, голови державних комітетів, обласних державних адміністрацій та інші державні службовці, на яких законами чи іншими нормативними актами покладено виконання організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій;
o державні службовці, що не мають публічно-правового статусу: не посадові особи, службовий статус яких регулюється нормами трудового права, встановлюється відповідно до трудового договору (контракту);
o безпосередні державні службовці: чиновники, у тому числі працівники патронатної служби;
o прості державні службовці: вчителі державних шкіл, працівники пошти, телеграфу та ін.
У деяких країнах, що належать до англо-американської сім'ї (типу) правових систем, найбільш численну групу службовців розглядають як публічну службу, а власне державну службу - як цивільну, що є різновидом публічної служби. Окрім цивільної служби, виділяють ще такі галузі служби: поліцейську, військову, судову, тюремну та ін. В Україні публічною службою вважається діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (п. 15 ст. З Кодексу адміністративного судочинства).
Посада - первинна структурна штатна одиниця державного органу та його апарату, службові повноваження якої, їх обсяг і порядок виконання чітко визначені нормативними актами, посадовою інструкцією та штатним розкладом. У кожній країні існує номенклатура посад - перелік їх назв. На посаду особи можуть бути призначені або обрані з подальшим затвердженням.
Посадова особа (від лат. persona publica) - державний службовець, котрий займається управлінням, має публічно-правовий статус, здійснює державно-владні повноваження, видає певні правові акти та може бути притягнутим до підвищеної юридичної відповідальності.
Ознаки посадової особи:
1) виконує управлінські функції (в широкому розумінні) - працює в апараті державного органу, державної організації, органу місцевого самоврядування (за наявності громадянства і досягнення повноліття);
2) перебуває з державою в публічно-правових службових відносинах, є публічною особою, статус якої регулюється нормами публічного права;
3) юридично наділена державно-владними повноваженнями;
4) здійснює юридично значущі дії, встановлені нормативними актами і спрямовані на виникнення, зміну чи припинення правовідносин - приймає юридично обов'язкові рішення;
5) видає певні (визначені законодавством) правові акти обов'язкові для інших осіб - підлеглих і/чи не підлеглих по службі;
6) може бути притягнута до підвищеної юридичної відповідальності, в тому числі й за корупційне діяння (відповідає не тільки за свої дії по службі, але і за дії осіб, якими керує)24.
Не може бути названий посадовою особою власник комерційної організації, оскільки посадова особа - людина, що обіймає певну посаду, а це передбачає наділення її визначеною компетенцією "ззовні". Відповідно до законодавства призначення на посаду відбувається сторонньою особою щодо того, хто призначається. Власник, у разі призначення себе на посаду, не є стороннім, отже, не є і посадовою особою.
Закон «Про державну службу» від 17.11.2011 набуде чинності 01.01.2015. Державна служба - професійна діяльність державних службовців з підготовки пропозицій щодо формування державної політики, забезпечення її реалізації та надання адміністративних послуг. Державний службовець - громадянин України, який займає посаду державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті, одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету, крім випадків, визначених законом, та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з реалізацією завдань та виконанням функцій державного органу або органу влади Автономної Республіки Крим.
Зараз діє Закон від 16.12.1993. регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу. Він визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті. Стаття 1. Державна служба і державні службовці Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.
