1 Діалог правових культур. Правова акультурація и декультурація. Рецепція права.
Джерелом стійкого розвитку людства є різноманіття культур та діалог між ними. «Наше культурне розмаїття, — йдеться в Хартії Землі, проголошеної ООН, — є цінною спадщиною, і різні культури знайдуть свої власні шляхи до реалізації свого бачення стійкого способу життя». Людство повинно розширити глобальний діалог, ініційований Хартією Землі, оскільки необхідно багато чому навчитися один в одного в пошуках істини і мудрості. Ми повинні знайти гармонію між розмаїтістю і єдністю, індивідуальною свободою і суспільним благом, короткостроковими планами й довгостроковими цілями. Іншими словами, концентрація загальнолюдського в тій чи іншій культурі повинна бути настільки значною, щоб вона забезпечила можливість подолання специфічно національних форм вираження загальнолюдського.
Проблематика діалогу культур та партнерства цивілізацій неодноразово обговорювалася на Міжнародних Ліхачовських наукових читаннях, які проводяться майже щорічно, починаючи з 1993 р., і учасники яких наголошують на необхідності формування принципів, що лежать в основі такого діалогу, як необхідної основи для співіснування різних цивілізацій і культур. Їх активним учасником є С. Гусейнов, який справедливо зазначає, що діалог культур, з одного боку, передбачає своєрідну єдність між ними. Діалог передбачає таку співвіднесеність і зв’язаність культур між собою, коли вони, об’єднані спільністю кінцевих життєвих цілей, взаємно доповнюють один одного, потребують одна одну, не можуть існувати одна без одної. Діалог культур припускає спільність основоположень, які тільки і можуть задати адекватний простір такого діалогу. З другого боку, діалог культур виникає з їх відмінностей. Якісні відмінності культур — не тільки передумова й основа діалогу. Вони є також його результатом у тому сенсі, що діалог не знімає цих відмінностей, а у певному сенсі загострює їх. Ефективність діалогу культур полягає в поєднанні загальнозначущого (універсального) із самобутнім. Продуктивним може бути тільки рух, який відштовхується від самобутності культур і тим самим виникає з внутрішніх джерел кожної з них окремо. Без взаємоповажних відносин, заснованих на визнанні споконвічної рівності культур за ціннісним критерієм, а отже, і суверенності кожної з них у формулюванні власних ціннісних критеріїв та пріоритетів, жодного діалогу між ними бути не може.
Діалог, що розгорнувся між культурами, наголошує Ю. Оборотов, виводить до формування парадигми партнерських відносин, заснованої на прагненні досягти взаєморозуміння, компромісу у формуванні «загальної мови», згоди думок і дій із протилежною стороною. Цією парадигмою стверджуються цінності комунікативного співробітництва, серед яких рівноправне партнерство, свобода і відповідальність кожної зі сторін, визнання самоцінності партнера, орієнтація на ненасильницькі методи вирішення конфліктів. Для такого партнерства необхідне налаштування на культурну, історичну, стилістичну специфіку кожної зі сторін, воно засновано на принципі взаємної додатковості культур, що мають різні системи цінностей.
При цьому дотримання загальних «правил гри» — партнерських норм — вимагає розширення взаємодії правових систем, посилення діалогу правових систем, руху по лінії взаємних поступок, вироблення довірливих відносин як стратегії довгострокового цивілізаційного співробітництва.
Переходячи до розгляду проблем діалогу правових культур, необхідно усвідомлювати, що властиві для них правові цінності сформовані релігійними і культурними цінностями, що становлять основу тієї чи іншої цивілізації, культури. Епоха глобалізації надає цим питанням особливу гостроту й актуальність.
Право є цінністю, засвоюваною людиною у процесі соціалізації, і також може мати різну ступінь значимості та різне смислове наповнення. Прикладом тому є наявність різних концепцій праворозуміння. Говорячи про регулятивну функцію права, необхідно враховувати такий найважливіший фактор, як ставлення до нього в тому чи іншому суспільстві як способу регулювання різних сторін життя соціуму. Саме таке «розуміння права», тобто усвідомлення індивідуумом того місця, яке посідає право у структурі правової системи, може виступати в якості критерію класифікації типології правових культур. Якщо право є головним регулятором суспільних відносин і виступає детермінантою соціального життя, йдеться про західні правові системи. Там, де право, його зміст та функціональне призначення детермінуються іншими факторами — релігійними, етичними, мова йде про незахідні правові системи.
Західне право також має ряд відмінностей, що виявляються в існуванні різних правових сімей — законодавчого і прецедентного права, існування яких зумовлено індивідуальним шляхом розвитку тієї чи іншої культури, що існує в рамках західної цивілізації.
Домінуюча нині ідея універсалізму цінностей та заснованих на них прав і свобод людини, обертається на практиці інтервенціями проти країн, чиї правові культури сформовані іншими системами цінностей, а такі поняття, як «демократія», «права людини», «політичні свободи», мають відмінне від західного смислове наповнення. Сьогодні проблемою є не тільки збереження унікальності та самобутності правових культур, сформованих різними цивілізаціями, етносами, а також забезпечення суверенітету національних держав і недопущення втручання в їх внутрішні справи під приводом порушення ними цих прав і свобод.
Національні правові системи не існують ізольовано. Вони взаємодіють одна з одною, ведуть нескінченний культурний діалог. Правова система окремої держави піддається постійному тиску з боку фрагментів інших правових культур, юридичних текстів, процедур та правових конструкцій. «Бомбардування» культури текстами з чужої культури призводить до нової інтерпретації і цих «занесених» текстів, і самого контексту «аборигенівської» культури. З такої нової інтерпретації неминуче виростають нові смисли, реалізовані в людській діяльності.
Більше того, історія існування великих правових систем, як правило, починалася з запозичення (афінське, римське, західне право та ін.). Воно може відбуватися через окремі правові інститути, елементи юридичної техніки і практику правозастосовної діяльності. Має місце також запозичення правових принципів, правових ідей. Іншими словами, запозичення може бути фрагментарним, так званою правовою акультурацією, або глобальним, так званою правовою рецепцією. Якщо при правовій акультурації відбувається запозичення правових положень, то при правовій рецепції змінюються основи правової системи взагалі. Правова акультурація здійснюється різними шляхами і різними засобами: за допомогою законодавства і судової практики, за допомогою укладання договорів, а також приватним шляхом. Наприклад, правова акультурація, здійснювана вченими і викладачами, відбувається на рівні юридичної науки та юридичної освіти. На цій основі виокремлюються такі види правової акультурації: законодавча, судова, договірна і доктринальна.
Таким чином, сучасний світ не може існувати в умовах замкнутості правових культур. Відбуваються процеси правової акультурації, тобто взаємодії між правовими системами і правовими культурами на рівні законодавства, судової практики, юридичної науки, юридичної освіти тощо.
Необхідність діалогу правових систем і правових культур зумовлена неминучістю
співіснування сучасних цивілізацій, що з кожним днем стає більш очевидним. Замкнутість
існування правових систем призводить до застою, внаслідок чого питання їх подальшого
розвитку стають більш проблематичними і не
можуть відповідати потребам і інтересам сучасного суспільства. Вихід за рамки
національного бачення права, примат загальнолюдських цінностей у розвитку цивілізації та її правової складової — ставиться головною вимогою в розвитку сучасного суспільства. Сучасний світ характеризується наростаючою тенденцією до інтеграційних процесів шляхом взаємодії правових систем.
Сучасні процеси, породжені епохою глобалізації, ставлять перед усією юриспруденцією завдання використання потенціалу різних правових сімей (систем) у вирішенні масштабних завдань, що мають відношення до людства взагалі. Правові запозичення — одна з найбільш характерних рис правової еволюції.
Діалог правових культур не може відбуватися поза рамками впливу процесів глобалізації, яка стимулюється змінами у світовій економіці, включаючи зростаючу економічну взаємозалежність і технологічні можливості. Одним із факторів формування геоекономічного простору є «взаємопроникнення» правових систем.
Глобалізаційний процес, що розвивається в політичній сфері, відрізняється від глобалізації в соціально-економічній сфері. Держави значною мірою зберігають свою самостійність. Тому щодо держав, а також пра вових систем більш прийнятним є термін «інтернаціоналізація», що означає, перш за все, зближення політичних і правових систем держав, поглиблення їх взаємодії, культурного впливу.
Діалог правових культур повинен здійснюватися виходячи з того, що повна і неспотворена картина правового регулювання в суспільстві може бути складена на основі пізнавального матеріалу, добутого в результаті наукового, нормативного і ціннісного осягнення юридичної дійсності. Однієї форми пізнання, навіть якщо вона наукова, недостатньо. Жодну з форм не можна штучно перебільшувати за рахунок інших. Тільки разом, а не кожна окремо, вони можуть претендувати на більш-менш правильне пояснення реальності
Акультурація — процес взаємного впливу культур, коли у процесі міжкультурних контактів засвоюються технології, взірці, цінності чужої культури, які своєю чергою змінюються та пристосовуються до нових вимог.
Декультурація — втрата основної (сутнісної) частини рідної (вітчизняної) культури.
Термін «рецепція» має кілька значень. У мистецтві, культурі, суспільних науках його трактують як запозичення даним суспільством соціологічних і культурних форм, що виникли в іншій країні або в іншу епоху або як сприйняття одного культурного явища, однієї культури очима іншої.
Щодо права рецепцію визначають по-різному, підкреслюючи ті чи інші характерні, на думку авторів, риси.
Після ознайомлення зі спеціальною літературою, на перший погляд може здатися, що рецепція є запозиченням більшою чи меншою мірою положень іноземного права. Але тоді виникає питання про доцільність вживання терміну «рецепція» за наявності таких категорій, як «аккультурація», «реставрація», «запозичення», що, як здається, так само чи навіть більш конкретно відображають процес переймання положень чужого права. Це зумовлює необхідність чіткого визначення і розмежування зазначених понять.
За основу може бути взяте визначення рецепції як відновлення дії (відбір, запозичення, переробка та засвоєння) того нормативного, ідейно-теоретичного змісту римського права, що виявилось придатним для регулювання нових відносин більш високого ступеня суспільного розвитку1.
Таке визначення більшою мірою враховує сутність та зміст рецепції. Але, крім того, слід зазначити, що, коли говорять про рецепцію, то йдеться про право, яке є елементом культури, що вже не існує й не має прямих, безпосередніх наступників.
Отже, насамперед, рецепція — це відродження системи права, яка існувала раніше. Саме це є ключовим моментом у визначенні цього поняття.
Визначення рецепції права як складового елементу загального процесу відродження має принципове значення для її розуміння та характеристики. Адже у такому разі на неї поширюється теза про повторюваність ренесансів, які є прикладом історичного феномена, що постійно повторюється. Як слушно зазначав А. Тойнбі, «евокація мертвої або застарілої фази живої культури представниками якої-небудь цивілізації — це не унікальна подія історії, а історичний процес, що повторюється. Тому варто вести мову не про «ренесанс», а «ренесанси», як явище культури, що періодично повторюються у процесі розвитку і самовдосконалення людства.
Отже, й рецепція (римського чи іншого) права є явищем повторюваним, і слід говорити про «рецепції», а не про одне лише унікальне явище.
Таким чином, рецепцію римського права можна визначити як його відродження, сприйняття духу, ідей і головних засад та основних положень тією чи іншою цивілізацією на певному етапі її розвитку в контексті загального процесу циклічних ренесансів.
Слід мати на увазі, що поняття «рецепція» досить близьке до категорії «правова аккультурація», під якою розуміють щеплення однієї правової системи до іншої. Однак на відміну від аккультурації, яка могла обмежуватися якимось одним інститутом або навіть нормою, рецепція є глобальним явищем. У разі рецепції в певну культуру інтегрується правова система в цілому, як елемент іншої, більш давньої культури.
Рецепцію також слід відрізняти від реставрації. Останнє поняття, яке означає відновлення чогось у первісному вигляді, зокрема, творів мистецтва, пам'яток культури тощо, зовні дуже близьке до категорії «рецепція», однак має істотні відмінності.
Мета і кінцевий результат рецепції — створення на існуючій базі чогось нового у сфері культури, права тощо. Навіть якщо вона відбувається у формі, наприклад, прямого запозичення тих чи інших ідей, рішень, правових норм, то ми маємо продукт нової якості, дещо нове, що виникає на новому витку спіралі суспільного розвитку.
Що ж стосується реставрації, то вона має на меті відновлення чогось у первісному вигляді саме без змін та доповнень, або, принаймні, без таких доповнень, що могли б змінити первісний стан, вигляд вихідного матеріалу.
Розглядаючи питання про чинники рецепції римського права, слід зазначити таке. Головним чинником рецепції права є закономірності загального історичного розвитку. Згідно з ними історія людства є зміною низки цивілізацій, кожна з яких являє собою кластер (жмут) локальних цивілізацій, що відображають історичний ритм рухів народів, етносів з близьким генетичним корінням та долями.
Загалом суспільство розвивається синхронно, що забезпечує рух суперциклів по висхідній. Тому людство просувається вперед у часі, у цілому, як єдина система, послідовно минаючи такі світові цивілізації, як неоліт, рання рабовласницька, антична, рання феодальна, індустріальна, постіндустріальна. Оскільки йдеться про розвиток цивілізацій-культур, то кожний новий етап вбирає в себе вищі досягнення попередніх цивілізацій (або відродження останніх, якщо цивілізація загинула або відійшла в минуле котрась з її гілок).
Однак треба мати на увазі, що хоча світові цивілізації в цілому розвиваються як єдина система локальних цивілізацій, склад цього кластеру для різних світових цивілізацій неоднаковий, позаяк кожна цивілізація має свою тривалість і почерк циклічної динаміки, виникають і гинуть вони неодночасно. Крім того, швидкість розвитку в епіцентрі та окремої локальної цивілізації можуть істотно не збігатися. Наприклад, за розрахунками фахівців відставання феодальної Росії від епіцентру відповідної світової цивілізації становило 200—300 років.
Якщо поглянемо на історію людства під таким кутом зору, то цілком логічним виглядає і повторюваність відроджень, і неодночасність (незбіг у ритмах) цього явища. Повторюваність відроджень обумовлюється спіралеподібним розвитком цивілізацій, їхня неодночасність — неоднаковим ритмом розвитку локальних цивілізацій у межах цивілізації світової.
Тепер залишається відповісти на запитання: чому частіше йдеться про рецепцію саме римського і саме приватного права? У пошуках відповіді на нього треба врахувати такі чинники.
По-перше, рецепція, як елемент загального процесу відродження минулої високої цивілізації, полягає у впливі права, як її елементу, на менш розвинену правову систему, що формується у новій культурі. При цьому право минувшини пристосовують до сучасних розумінь права. Такі процеси не поодинокі, найбільш відома рецепція римського права у контексті світової історії цивілізацій не є чимось унікальним — досить хоча б пригадати рецепцію грецького права Стародавнім Римом і створення за допомогою її відомих Законів XII таблиць (Д. 1.2.2.4). Однак саме римське приватне право виявилось вперше вищою фазою розвитку правової системи, що регулює відносини на підґрунті приватної власності. Встановлення суверенітету особи-власника як однієї з головних засад стало одним з визначальних моментів для подальшої долі приватного права Стародавнього Риму.
Саме тому римське приватне право стало предметом неодноразових рецепцій у наступних цивілізаціях. І саме тому реципували насамперед приватне право, а публічне право — лише тоді й тією мірою, якщо цього вимагали потреби того чи іншого державницького устрою, форми правління тощо. При цьому слід зазначити, що, на відміну від рецепції приватного права, коли нова цивілізація сприймала дух та засади останнього, з публічного права звичайно запозичували якісь зовнішні форми, процедури, окремі рішення тощо.
Слід також взяти до уваги, що крім головних чинників рецепції, згаданих вище, на її перебіг та характер в окремих країнах можуть впливати різні обставини (геополітичне положення, ступінь економічного розвитку, світогляд, ментальність тощо), що прискорюють або уповільнюють процес рецепції.
Рецепція права може бути різних видів.
По-перше, слід розрізняти прямі (первинні) та похідні (вторинні) рецепції. Це пов´язане з тим, що рецепція не обов´язково є прямим, безпосереднім контактом у часі. Ідеї римського права, окремі його положення, правничі рішення досить часто реципуються опосередковано, наприклад, шляхом запозичення ідей з правничої системи або законодавства окремої країни, де рецепція вже відбулася раніше («вторинна» або «похідна» рецепція). Типовий приклад — запозичення багатьма країнами положень Кодексу Наполеона або Німецького цивільного кодексу (хоч, власне, й вони є результатом вторинної рецепції — проміжною ланкою для них були кодифікаційні акти, створені за Юстиніана).
По-друге, рецепція також може бути не лише явною, а й латентною (прихованою). Це відбувається, наприклад, у тих випадках, якщо запозичення певних ідей або якихось засад, принципових рішень тощо зроблено у процесі право-творення фактично на підґрунті вже відомої раніше системи права, але з проголошенням (офіційно, напівофіційно тощо) принципово іншого підходу. З таким видом рецепції зустрічаємось, наприклад, коли йдеться про правотворення у радянській державі, або в інших країнах, де панувала чи панує соціалістична концепція цивільного права, що відкидає у цілому чи у визначенні засадних принципів суть та головні ідеї приватного права взагалі та права римського зокрема. У такому разі запозичення, як правило, все ж таки відбувається, але офіційно проголошується відмова від «застарілих» принципів.
Завершуючи розгляд загальних положень рецепції римського права, слід також проаналізувати можливі її типи.
З певною мірою узагальнення можна виокремити східноєвропейський (візантійський) та західноєвропейський типи рецепції римського права.
Східноєвропейський (візантійський) тип рецепції має такі риси:
— ґрунтується на одній, чітко встановленій ідеологічній максимі;
— не має, як правило, глибокої науково-теоретичної бази;
— провадиться «за ініціативою зверху», не обов´язково будучи зумовленою потребами суспільства або навіть не відповідаючи його потребам;
— обмежується декількома видами форм рецепції, найчастіше — обранням зразків для наслідування.
Західноєвропейський тип рецепції:
— ґрунтується на плюралізмі політичних та правових думок;
— має надійне методологічне підґрунтя ( теоретичну базу);
— є компромісом дії різних політичних, економічних, соціальних сил;
— відбувається внаслідок «ініціативи знизу» (як реалізація соціальних, культурних, економічних та інших потреб).
Оскільки особливості кожного з цих типів рецепції істотно впливають на її перебіг, надалі вивчення питань рецепції римського права слід узгоджувати з цими категоріями.
2 Правові аксіоми, правові презумпції, правові фікції.
Презумпція — це закріплене в нормативно-правовому акті припущення щодо певного юридичного стану або явища (наприклад, презумпція невинуватості особи, що звинувачується у скоєнні злочину, добропорядності сторін у цивільному праві, знання закону тощо). Презумпції характеризуються тим, що вони не можуть бути індивідуалізовані в актах застосування норм права і використовуються винятково в нормативних актах.
Види презумпцій такі:
1. За фактом правового закріплення: фактичні (загальножиттєві) (в законі не виражені та юридичного значення не мають) і законні (у законі виражені і мають юридичне значення). Законні презумпції бувають двох видів: неспростовні (не потребують доведення, тому що не підлягають сумніву) та спростовні (можуть бути спростовані в результаті встановлення іншого щодо певних фактів).
2. За субординацією в правовому регулюванні: матеріально-правові та процесуально-правові.
Преюдиції — це нормативні приписи, зміст яких набуває свого вираження в проголошенні установки на те, що виключається будь-яке оспорювання існування вже доведеного факту, який дістав оцінку і закріплення в юридичному акті, що набрав чинності. Наприклад, Цивільно-процесуальний кодекс передбачає, що факти, встановлені рішенням суду, яке набуло законної сили, в одній справі не повинні доводитися знову при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи.
Фікції — це закріплені у правових актах нормативні приписи, що умовно проголошують факт (чи обставину), який не є встановленим. Наприклад, днем смерті громадянина, оголошеного померлим, вважається день набрання чинності рішення суду про оголошення його померлим. Оскільки норми-фікції закріплені у відповідних правових актах, то вони загальнообов'язкові.
Правові аксіоми — положення, певні істини, що не потребують доведення. Наприклад, неможливо бути суддею у вирішенні власної справи, люди народжуються вільними і рівними у власних правах.
3 Демократичний і бюрократичний принципи организації держави. Бюрократі я и бюрократизм в здійсненні державної влади.
Бюрократія і бюрократизм
Існує змішання понять, часто є джерелом плутанини і взаємного нерозуміння людей. На відміну від бюрократичного способу організації управління бюрократизм - хвороба загальносвітова, в тій чи іншій мірі поширена майже у всіх країнах. За масштабами та кількістю принесеного людству зла вона, мабуть, порівнянна із забрудненням навколишнього середовища.
В точному сенсі слова бюрократизм означає влада «бюро», тобто письмового столу, - не народу, навіть не конкретної особи, а посадовий позиції. Іншими словами, допоміжна функція, покликана служити людям, бути знаряддям у їхніх руках, набуває над ними владу. Система раціонального відправлення справ з інструменту перетворюється на самодостатню машину.
Чиновник в принципі не може бути абсолютно безпристрасним виконавцем, як вважав Вебер. Він схильний використовувати своє становище для власної вигоди. На рівні соціально-групових взаємодій це виглядає так: апарат часом прагне нав'язати суспільству власний інтерес як нібито загальний. Інший об'єктивною основою для переродження раціональної бюрократії є її органічний антидемократизм. Він виникає з уявної монополії чиновника на компетентність, що залишає за звичайними людьми лише роль прохачів, прохачів.
Оскільки перша задача чиновника - забезпечити дотримання єдиних, спільних для всіх формальних правил, то поступово вона перетворюється на самоціль. Раціональна у своїй основі форма набуває рис безглуздого ритуалу, а зміст підміняється формою. Знижується рівень розуміння проблем, що постають перед апаратом, окремими його ланками і службовцями.
Для розуміння логіки бюрократичної машини важливий відомий закон Паркінсона: бюрократична організація прагне до необмеженого розширення свого впливу. При цьому не спостерігається прагнення до підвищення власної відповідальності за стан справ - скоріше навпаки. Максимізація масштабів і сфери свого контролю при мінімізації відповідальності - ось бюрократичний ідеал.
Часто бюрократизм ототожнюють з тяганиною, відписками, канцелярщиною і т.п. Однак ці зовнішні симптоми хвороби неправомірно змішують з її внутрішнім змістом, який ще В.І. Ленін вдало визначив як підпорядкування інтересів справи інтересам кар'єри.
Бюрократизм включає наступні компоненти:
· в політичному аспекті - надмірне розростання і безвідповідальність виконавчої влади;
· соціальному - відчуження цієї влади від народу;
· організаційному - канцелярістская підміна змісту формою;
· морально-психологічному - бюрократична деформація свідомості.
Питання бюрократії в системі державного управління в даний час є особливо важливим як в теоретичному, так і в практично-політичному розумінні. Україна переживає глибокі соціальні перетворення. Політика демократизації поглибила розуміння необхідності корінних змін, розширила соціальну базу і набуває суперечливого характеру. Задача боротьби з бюрократизмом передбачає принаймні розуміння самого феномену: бюрократії. А це, в свою чергу, підкреслює надзвичайну актуальність ленінської ідеї про те, що ця боротьба має особливу значимість у переломні моменти, під час переходу від однієї системи управління до іншої, коли потрібно максимум діловитості, швидкості, енергії. Питання боротьби з бюрократизмом стало предметом особливої уваги і в наш час.
Підвищений інтерес до бюрократії, обумовлений тим, що довгий час у вітчизняній науці її розглядали виключно лише з класових позицій. Вважали, що при побудові нового суспільства це явище само по собі зникне. Отже, не враховували те, що феномен бюрократії властивий будь-якому суспільному ладу, охоплює не якийсь один сегмент суспільства, а пронизує всі сфери людського життя. Саме вона породжує парадокси, які виникають в системі соціального управління, сама являючись перетвореною формою влади, індукує утворення перетворених форм систем управління та організації.
Бюрократизм – складна і комплексна наукова проблема, що включає безліч самостійних аспектів. Її успішна розробка вимагає спільних міждисциплінарних, скоординованих зусиль представників різних суспільних наук: істориків і економістів, філософів і соціологів, юристів і психологів.
Практика перших десяти років незалежності переконливо свідчить, що для досягнення будь-якого серйозного обмеження бюрократизму можна, лише спираючись на глибокі наукові дослідження. Тим часом ці питання довгий час знаходилися в числі тих численних животрепетних проблем, які всіляко оминалися, залишалися без належної теоретичної уваги.
У той же час наростання бюрократичних тенденцій у всіх сферах громадського життя обумовлювало інтерес широкої громадськості до цієї проблематики. Дефіцит наукових досліджень прагнуть хоча б частково заповнити засоби масової інформації, в яких тільки побіжно фіксуються факти бюрократизму в діяльності різних управлінських структур. Для наукового дослідження бюрократичних тенденцій перш за все необхідно розглянути етимологію слова "бюрократія". Римським легіонерам за рахунок скарбниці шилися плащі з щільного, грубого сукна, пофарбованого в мужній червоний колір. Поступово латинським словом burrus (червоний) стали взагалі іменувати цей тип тканини. У новий час аплікації з подібного ж матеріалу широко використовувалися для прикраси меблів різних видів – більярдних і письмових столів, стільців, ліжок, книжкових шаф тощо. Французькі меблярі винайшли невеликий письмовий столик з модними тканевими вставками, призначений для дам вищого світу, і придумали для нього більш витончене слівце – bureau, у якому солдатська міцність старого терміна burrus явно згладжувалася. Згодом становлення абсолютизму, як точно помітив ще А. де Токвіль, повсюдно супроводжувалося бурхливим ростом числа державних канцелярій і їхніх служ бовців. При Людовику XIV їхня загальна кількість значно перевищувала число офіцерів, і питома вага канцелярій в управлінні всіма су-спільними справами стрімко росла, часом викликаючи глухе невдоволення в суспільстві. Наслідуючи вищим класам, світ канцелярій став повсюдно використовувати матерчаті покриття столів. У вищого керівництва вони були червоного кольору, у середнього – зеленого, у чорноробів канцелярії – сірого, так що по цій колірній символіці відразу можна було визначити статус службовців. Наприкінці XVIII ст. у середовищі фізіократів до слова "бюро" додали досить уживане грецьке слово "кратия"; так з'явилося слівце "бюрократія", тобто правлін-ня, панування канцелярій.
Російські війська, ввійшовши в 1814 р. у Францію, подарували Парижеві термін "бістро", але захопили із собою місцевий термін "бюрократія", що відразу ж вступив у конфронтацію з вітчизняним терміном "чиновництво", яке виникло на початку XIX ст. Слово "чиновник" на староцерковній мові означало не людину, а звід правил, по якому священнослужителі відправляли церковну службу. Світське використання цього терміну, а також похідного від нього терміну "чиновництво", застосовуваного для "позначення всієї цивільно-службової корпорації".
Цивільна служба в класовому імперському суспільстві вважалася менш гідною і престижною, чим військова. Цивільні чиновники, прагнули наслідувати військовим, їх мундирам, дисципліні і навіть званням – у підсумку з'явилися цивільні капітани, майори і генерали. Окрім того, військові, що одержали каліцтво в боях або виведені у відставку (навіть через негідну офіцера поведінку), часто вступали на цивільну службу, вносячи в неї дух відповідної корпоративності і принципи військового підпорядкування та управління. Микола I з його культом військової дисципліни і мундирів багато цивільних відомств і міністерств штучно "поставив на військову ногу", вважаючи чиновництво "цивільною урядовою армією" [8]. Покрій мундирів цивільних чиновників аж до 1913 р. зберігав військовий стиль.
Чиновницька служба давала великі переваги порівняно з іншими суспільними професіями і заняттями — стабільні оклади, премії та пенсії, чини й ордени, після досягнення визначеного рангу — дворянство. Стало ясно, що кар'єра чиновника надавала можливість вертикальної соціальної мобільності і входження в привілейовані групи і навіть у правлячий клас у виді почесного громадянства, особистого і потомственого дворянства тощо. "Неминучим наслідком усього цього був надмірний наплив службовців по цивільному відомству, причому цілі покоління, переважно не з дворян, присвячували себе цілком цивільній службі, вбачаючи в ній ідеал своїх бажань і прагнень, дійсно, утворили із себе особливий клас...
Цей "клас" володів власною статусною ієрархією, корпоративною соціальною психологією, засобами групового захисту й ідентифікації (чого коштували одні мундири і чини). Соціальна вага цього "класу" постійно росла, і з другої половини XIX ст. Росія, на думку Ключевского, уже точно управлялася не аристократією, а "бюрократією, тобто позбавленою всякого соціального вигляду купкою фізичних осіб різноманітного походження, об'єднаних тільки чиновиробництвом" [9]. Але історично процес виникнення сучасної бюрократії як самостійного суспільного явища і "класу" збігся з створенням нових великих історичних одиниць — національних держав у Європі, тобто з XVI ст. абсолютизм мав потребу в масі адміністраторів, що займаються особливим видом управлінської діяльності, регульованої правом. Апарат ріс дуже швидко, його робота постійно і складно диференціювалася, виключна монополія дворянства на його наповнення та поповнення поступово зникла, крім того, дворяни часто не хотіли займатися, як їм здавалося, другорядною роботою. І тоді в апарат пішло міське населення, державна служба стала вважатися особливою і престижною професією, з тієї пори її носії об'єктивно об’єднуються в самостійний "клас" [9]. М. Александров, В. Мачинский та інші автори виступили проти трактування бюрократії як "самостійного класу", резонно вказуючи на принципову слабість прихильників цієї позиції – невміння скільки-небудь задовільно обгрунтувати та аргументувати питання про границі цієї "самостійності". При всій "самостійності" головне в їх діяльності – обслуговування економічно, а відтак – і політично пануючих суспільних класів [1].
Продовжуючи осмислення сутності і природи поняття бюрократії неможливо обійти увагою наукові уявлення про неї, які стали формуватися лише з виникненням марксизму [14]. К. Маркс вже в ранніх своїх роботах критикував зарозумілість і корисливі наміри бю-рократичного чиновництва, показав протилежність, ворожість інтересів бюрократії як особливого соціального шару, їх ворожість суспі-льним інтересам. Він відкриває діючий у бюрократичному світі закон ієрархії, відповідно до якого вищі адміністративні шари влади «усе краще знають», а нижчі шари влади довіряють бюрократичному розумінню вищестоящих. Бюрократія керується поглядами, згідно яких громадяни держави поділяються на дві категорії: активних, свідомих громадян, що управляють і категорію пасивних, несвідомих громадян, якими управляють. Чиновник, за словами К. Маркса, державний інтерес зводить до рівня своєї особистої справи, так що всі інші смертні виявляються усунутими від участі в державному житті [15, 119-203]. Як видно, уже тут Марксом намічені загальні контури розуміння сутності бюрократії як розриву і взаємного протиріччя суб'єкта й об'єкта управління.
Для розуміння сутності бюрократії винятково важливе значення має Марксів аналіз взаємозв'язку бюрократії і держави, що міститься в роботі «До критики гегелівської філософії права». Бюрократія, пише він, створює особливу корпорацію, замкнуте суспільство в державі. Саме тому бюрократія по своїй сут-ності є «державний формалізм», «держава як формалізм», мнима держава поряд з реальною державою. «Бюрократія повинна... захищати мниму загальність особливого інтересу, корпоративний дух, щоб врятувати мниму особливість загального інтересу, свій власний дух» .
В основі бюрократії лежить зумовлюване корпоративними бюрократичними інтересами прагнення верхів підкорити функціонування держави зміцненню і збереженню свого пануючого привілейованого положення. У бюрократії тотожність державного інтересу й особистих приватних інтересів виражено в такій формі, що державний інтерес зводиться до особистих приватних інтересів, що протистоїть іншим приватним інтересам. Бюрократія не тільки володіє державою, перетворюючи її у свою приватну власність, але і вважає себе кінцевою метою держави. При цьому фактично держава існує вже лише у виді різних бюрократичних сил, зв'язаних між собою за допомогою субординації і сліпого підпорядкування [15, 272-273]. Виходячи з того, що бюрократія є по своїй сутності «держава як формалізм», К. Маркс відзначає, що вона є такою і по своїй меті, оскільки робить формальні цілі своїм змістом і усюди вступає в конфлікт із реальними цілями. «Вона змушена тому видавати формальне за зміст, а зміст — за щось формальне. Державні задачі перетворюються в канцелярські задачі, а канцелярські в державні» [15, 271]. У силу того, що держава і її основні структури обюрокрачуються, чиновники неминуче перетворюються в бюрократів, для яких державна мета перетворюється в їхню особисту мету, у погоню за чинами, до кар'єризму. Система бюрократичних відносин но-сить тотальний характер. «Бюрократія є коло, з якого ніхто не може вискочити» [15, 271]. В.І. Ленін як і К. Маркс розглядав бюрократію як систему управління (установа, апарат, орган), для якої характерні повновладдя чиновників, їхня монополія на творення і проведення політики, часткова чи повна відсутність виборності і назначуваність чиновників зверху, фактична непідзвітність їхнім громадянам. Під бюрократією В.І. Ленін розумів також особливий шар людей, що спеціалізуються на управлінні, відірвані від мас і знаходяться в привілейованому положенні [11; 12].
Марксистсько-ленінські сутнісні характеристики бюрократії знайшли відображення в її загальному визначенні, що стало хрестоматійним і увійшло в усі енциклопедичні видання. У ньому бюрократія розглядається як специфічна форма соціальних організацій у суспільстві (політичних, економічних, ідеологічних і ін.), суть якої полягає у відриві центрів виконавчої влади від волі і рішень більшості членів організації, у верховенстві форми над змістом діяльності організації, у підпорядкуванні правил і задач функціонування організації цілям її збереження і зміцнення [4]. Зі змісту даного визначення, здавалося б, цілком виразно випливає, що в ньому відзначені загальні, універсальні, сутнісні характеристики бюрократії і тому воно відноситься до бюрократії взагалі, незалежно від її конкретно-історичних форм. Однак традиційно вважалося, що воно відноситься лише до класово-антагоністичного суспільства і не може бути застосовне до «реального соціалізму». Утверджувалася думка, що бюрократія може існувати тільки в умовах приватної власності й експлуатації одного класу іншим, тільки при наявності класових антагонізмів. Відповідно до подібної логіки, якщо в суспільстві немає експлуататорських класів і класових антагонізмів, то повинна бути відсутня і бюрократія. Іншими словами, думали, що якщо знищуються класові основи існування бюрократії в буржуазному суспільстві, то тим самим ліквідуються не тільки всі умови, але і сама можливість існування якої-небудь бюрократії взагалі.
Такий підхід насті льки глибоко укоренився в радянській науковій літературі, що перетворився в незаперечну догму. Так, у словнику «Науковий комунізм» прямо стверджувалося, що бюрократія як специфічна форма організації управління різними сферами громадського життя «з'явилася в класовому суспільстві і зникне з усуненням класово-антагоністичних розходжень» [19]. Якщо погодитися з даною тезою і визнати, що з ліквідацією в нашій країні класових антагонізмів не стало бюрократії, як специфічної форми управління і як особливого соціального шару, то логічно припустити відсутність бюрократів і проявів їх діяльності. Однак факти говорять про інше, що навіть при зникненні класових антагонізмів, бюрократи і бюрократизм продовжують існувати. Можна сказати більше: соціалізм в нашому суспільстві був переможений ... соціалістичною держа-вою. Соціалістичною бюрократією. (Але про це іншим разом).
Як відомо, теза про відсутність бюрократії при соціалізмі по праву належить до числа важливих і принципових положень марксистко-ленінської теорії. Вона була всебічно і глибоко обґрунтована К. Марксом у роботі «Громадянська війна у Франції» і В.І. Леніним у роботі «Держава і революція». Отже, якщо визнати наявність бюрократії в реальному радянському суспільстві, то доведеться поставити під сумнів цю марксистську тезу. Але, аналізуючи роботи Маркса і Леніна видно, наскільки чужим було для них примітивносхематичне розуміння тези про відсутність бюрократії при соціалізмі, які далекі вони були від того, щоб вважати ліквідацію експлуататорських класів і класових антагонізмів достатніми умовами відмирання бюрократії. Як Маркс, так і Ленін пов'язували відсутність бюрократії при соціалізмі з реалізацією цілого комплексу принципових умов. Однак знищення експлуататорських класів і класових антагонізмів вони розглядали лише як перші кроки на шляху до суспільства без бюрократії. К. Маркс прямо вказував, що, коли зникне класове панування, не буде держави в нинішньому політичному сенсі даного слова [17]. Як прообраз соціалістичної держави, тобто, не-держави у власному розумінні слова, а напів-держави, К. Маркс розглядав Паризьку Комуну, характеризуючи її як народ, що діє сам і для самого себе [16, 525]. «Саме вже існування Комуни, – писав він, – вело за собою, як щось саме собою розуміється, місцеве самоврядування, але вже не як противагу державної влади, що тепер робиться зайвою» [16, 345]. У Комуні суспільні посади перестають бути власністю ставлеників центрального уряду. Усі посадові особи повинні обиратися відкрито, бути відповідальними, точно виконувати волю народу і можуть бути звільнені в будь-який час. Службові обов'язки всіма посадовими особами знизу доверху повинні виконуватися за заробітну плату робітника. Усякі привілеї і видача грошей на представництво вищим державним чинам зникають разом з цими чинами. Так К. Маркс характеризує суспільний устрій Комуни [16, 342-344]. Звичайно, Пари-зька Комуна проіснувала недовго. У силу цьо-го її досвід носить у відомій мірі обмежений характер, а окремі її починання могли позначити тільки напрямок, у якому розвивається управління народом за допомогою самого народу. Окреслити вектор трансформації влади державної, влади бюрократичної у спільне самоуправління. Однак її власне існування, її функціонування було, за словами К. Маркса, «великою соціальною подією» [16, 350]. В.І. Ленін, ґрунтуючись на марксистському аналізі досвіду Комуни, також вказував, що при соціалізмі посадові особи перестають бути бюрократами і чиновниками. Він підкреслю-вав, що це відбувається не саме собою, а лише «у міру введення, крім виборності, ще змінюваності в будь-який час, а також зведення плати до середнього робочого рівня, та заміни парламентарних установ «працюючими, тобто які видають закони і впроваджують їх у життя» [13, 115]. В.І. Ленін писав, що при соціалізмі «вперше в історії цивілізованих суспільств маса населення підніметься до самостійної участі не тільки в голосуваннях і виборах, але й у повсякденному управлінні. При соціалізмі усі будуть управляти по черзі і швидко звикнуть до того, щоб ніхто не управляв» [13, 116].
Так уявляли собі Маркс і Ленін найважли-віші соціально-політичні умови, що повинні скластися в суспільстві, для того щоб у ньому була відсутня бюрократія, щоб воно могло називатися справді соціалістичним. Сьогодні добре відомо, що джерела такого, м'яко кажучи, «виборчого» відношення до наукової спадщини Маркса, Енгельса і Леніна ідуть коренями в 20–30-і роки, коли їхні най-важливіші ідеї були частково віддані забуттю, частково перекручені. Так, теза про відсутність бюрократії при соціалізмі без усяких наукових основ було трансформована у тезу про відсутність бюрократії в радянському суспільстві. Аргументація при цьому була гранично проста. Якщо загальновідомо і не підлягає сумніву, що в країні знищена буржуазна бюрократія і переміг соціалізм, то, вважалося, що тут не-має й у принципі не може бути ніякої бюрократії. З тих пір ці абсолютно помилкові погляди ствердилися і протягом багатьох десятиліть безроздільно панували в нашій суспільно-політичній літературі. Так, В.М. Косяків і О.А. Митрошенков визначають бюрократизм як «антигромадський спосіб управління за до-помогою формально-консервативного відношення до службових обов'язків, у результаті чого потураються конституційні права громадян, наноситься економічний і політичний збиток суспільним інтересам і цінностям» [10].
«Сутність бюрократизму, — пише Ф.М. Рудинський,— у приношенні змісту в жертву формі, у забутті інтересів держави, суспільства, гро-мадян заради особистих інтересів що служать вузьковідомчим інтересам, у бездушному відношенні до людей» [20]. Суть бюрократизму, відзначає І.В. Бестужев-Лада, «виражається в ігноруванні деякими органами виконавчої влади волі членів суспільства, у зневазі суспільними інтересами, у переслідуванні такими посадовими особами цілей, що не збігаються з цілями, інтересами, потребами, цінностями працюючих мас, широких шарів населення, суспільства в цілому» [2]. Такого роду визначення цілком типові. Бюрократизм у них характеризується винятково як стиль, спосіб управління, як негативна форма прояву службової, посадової діяльності, причому саме окремих бюрократів чи окремих органів виконавчої влади. Правильно відображають основні ознаки бюрократичної діяльності і її негативні наслідки, подібні визначення, однак, не містять головного. У них немає відповіді на питання про те, чому в умовах радянського суспільства існував антигромадський спосіб управління, формально-консервативне відношення до службових обов'язків, чому інтереси суспільства, широких мас трудящих зневажаються і приносяться в жертву вузьковідомчому й особистому своєкорисливому інтересу посадової особи. І вже зовсім не ясно, як поєднати твердження про те, що бюрократизмом страждають лише деякі (окремі) органи і посадові особи.
Деякі вчені готові навіть визнати, що бюрократизм в умовах нашого суспільства характеризується відривом апарату управління, тих чи інших його ланок від інтересів і волі народу, але в той же час рішуче заперечують як те, що бюрократи утворять особливий соціальний шар, що володіє відомою незалежністю і переслідує своєкорисливі корпоративні інтереси, так і те, що існує бюрократія як специфічна форма організацій, де влада не залежить від більшості її членів [18].
Проаналізувавши вище викладене, можна зробити висновок, що бюрократія діє скритно, оскільки її діяльність є незаконною. Це ворог у підпіллі, його боротьба з державою і народом ведеться непомітно, і тому є ефективною. Її ―тіньове‖ положення дозволяє, з одного боку, бути фактичним володарем загальнонародної власності, публічної влади, ставити себе над законом, з іншого — шельмувати ті революційні сили, що протистоять їй, визначати їх як ворожі народу екстремістські, подавляти їх, використовуючи армію, каральні органи. Бюрократи не оголошували війну соціалізму, вони підточили його з середини. Але бюрократизм не є ворогом лише соціалізму, він є ворогом держави, її народу і суспільства загалом, оскільки тотально паразитує на ньому. Коли суспільний вампіризм стає неконтрольованим, бюрократи доводять державу до загибелі. То-му ще раз можна констатувати, що саме бюрократизм став причиною загибелі соціалізму. Сьогоднішня державна система управління – спадкоємець радянської командноадміністративної системи, і несе у собі всі її вади. Бюрократизована держава не може служити народу, справі розбудови суспільства, оскільки бюрократ переслідує власні цілі, вирішує свої проблеми за рахунок держави. Бюрократизм – це суспільний паразитизм. В результаті бюрократія і сьогодні, залишаючись невидимою і безкарною, є тою силою, що визначає стан справ у державі.
