1 . Поняття та класифікація принципів права. Загально-правові та галузеві принципи.
Принципи права (від лат. - основа, засада) -загальноприйняті норми-ідеї найвищого авторитету, що слугують основними засадами правового регулювання суспільних відносин, спрямовують їх учасників на встановлення соціального компромісу і порядку.
Ознаки принципів права:
1) є нормами-ідеями найвищого авторитету - не будучи конкретними правилами поведінки, мають регулятивний характер завдяки загальності, загальнообов'язковості;
2) об'єктивно зумовлені соціальним середовищем, характером суспільних відносин (економічних, політичних, культурно-ідеологічних тощо) і мають зворотний на них вплив;
3) є ідеологічним витвором, результатом розвитку правової свідомості суспільства, передусім співтовариства юристів, і водночас спрямовані на сприяння зростанню правосвідомості суспільства, його культури;
4) є історико-практичними за походженням (їх творить епоха, факти і події, що переходять в юридичні факти і суб'єктивні права; сформована практика людей, їх потреби й інтереси; суспільні відносини) і універсальними за невизначеністю строку існування (у них різний "життєвий цикл"; чимало їх існує з часів античності);
5) є ідейною основою для об'єктивного права, концентровано виражають закономірності його розвитку, сутність і соціальне призначення; описують (конкретизують) установлене право, вносять однаковість у систему правових норм;
6) слугують основними засадами правового регулювання суспільних відносин, надають злагодженості усьому його механізмові, виступають орієнтирами формування та вдосконалення правової системи, є її каркасом, опорою, відображають об'єктивно існуючі зв'язки між елементами-правової системи та соціальної системи; усувають суперечності, що виникають між ними; зумовлюють напрями нормотворчої, правозастосовної та інших форм правової діяльності;
7) акумулюють світовий досвід розвитку права, втілюють демократичні і гуманістичні традиції й одночасно становлять правові цінності, що входять до світової правової скарбниці.
Розрізняють принципи права:
1. Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права
Загальноприйняті норми-ідеї (основні засади), що зумовлені досягнутим рівнем розвитку людства, втілюють цивілізаційні правові здобутки протягом історії та закріплені в міжнародно-правових документах всесвітнього значення. Виникнення і подальший розвиток загальнолюдських принципів права є результатом взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права, тому їх основний "набір" є однаковим як для бажаного "міжнародного правопорядку", прогресивних міжнародних об'єднань, регіонально-континентальних (міждержавних) утворень, так і для демократичних націй, їх національних правових систем, Закріплені у Статуті ООН від 26.06.1945, Заключному Акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі від і .08.1975 та інших міжнародних документах, загальнолюдські принципи права служать правовими стандартами для реформування сучасних правових систем, інструментами зближення міжнародної і національних систем права.
Загальнолюдські принципи права ґрунтуються на таких цінностях права (принципи є їх концентрованим вираженням): гуманізм - реалізується через визнання гідності людини та забезпечення її основоположних прав і свобод; демократизм - реалізується через втілення загально-соціальних інтересів у праві, встановлення компромісу різних соціальних груп шляхом узгодження їх інтересів (потреб); свобода - реалізується через можливості вибору варіанта поведінки людини відповідно до загально-дозвільного типу правового регулювання: "дозволено все, крім прямо забороненого законом"; рівність - реалізується через взаємопов'язаність (рівність) прав і обов'язків, застосування рівних стандартів поведінки до одновидових суб'єктів; справедливість - реалізується через пропорційність (відповідність) вкладеного й отриманого в усіх формах життєдіяльності людини та її правового забезпечення, через збалансованість інтересів усіх суб'єктів суспільних відносин. В цьому принципі відображено визнання певної самоцінності людини і, отже, потреб у забезпеченні самозбереження людства.
2 Принципи національної системи права
Їх "набір" має відмітні ознаки в різних правових системах, є конкретно-історичним, визначається правовими традиціями, рівнем розвитку демократії, залежить від потреб та інтересів суб'єктів їх тлумачення.
Способи виникнення принципів національної системи права:
1) закріплюються в нормах права, що містяться у приписах законів та нормативно-правових договорів, тобто текстуально легалізуються (принципи-приписи);
2) виводяться зі змісту законодавства;
3) формулюються юридичною (здебільшого судовою) практикою (наприклад, "вислухаємо й іншу сторону").
Принципи права можуть виникати у сфері правових звичаїв (традицій), саморегуляційних (договірних та інших конкретних) правовідносин.
Види принципів національної системи права за сферою дії:
1. Загально-правові (загальногалузеві) - притаманні всій національній системі права, є загальними для систем національного і міжнародного права; більшість їх має конституційний ранг: верховенство права (пріоритетність основоположних, природних, прав і свобод); обмеженість втручання органів влади, посадових осіб у здійснення прав і свобод; захист основоположних прав і свобод людини; рівність перед законом; рівна відповідальність перед судом; відповідальність за заподіяну шкоду; єдність прав і обов'язків; гарантованість прав і свобод; неприпустимість будь-якої дискримінації у реалізації прав і свобод; неприпустимість скасування прав і свобод; здійснення правосуддя незалежними судами; юридична визначеність, тобто чітке закріплення норм права у відповідних юридичних формах (джерелах); захист довіри; правова безпека особи; заборона зловживання правами; правова законність тощо.
До загальних принципів права варто віднести також правові презумпції (добропорядність, знання закону, невинуватість) та аксіоми (відповідальність може настати тільки за провину).
2. Міжгалузеві - властиві кільком спорідненим галузям права (принципи гласності та змагальності сторін судового розгляду -у кримінально-процесуальному і цивільно-процесуальному праві; принципи недоторканності власності, свободи економічної діяльності, свободи договору, необхідності конкуренції і заборони монополізації - у підприємницькому і банківському праві). Оскільки такі принципи, як правило, однаково виражені в нормах кількох галузей права, більшість принципів права є міжгалузевими.
3. Галузеві - притаманні конкретній галузі права, підкреслюють її особливості (принцип рівності сторін у майнових відносинах -у цивільному праві; рівності держав, поважання державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи держави та ін. - у міжнародному публічному праві; взаємності - у міжнародному приватному праві; рівності прав і обов'язків подружжя - у сімейному праві).
4. Підгалузеві - властиві конкретній підгалузі права (принцип банківської таємниці - у банківському праві; принцип безперервності і невичерпності використання лісових ресурсів - у лісовому праві; принципи загальності і рівності виборів при таємному голосуванні -у виборчому праві).
5. Інституційні - властиві конкретному інституту права (наприклад, принципи професіоналізму і рівного доступу до служби - інституту державної служби; принцип виконання судових і нотаріальних рішень державними виконавцями - інституту виконавчого провадження).
Особливе місце в системі принципів посідають загальні принципи міжнародного права: невтручання у внутрішні справи держави; рівність держав у міжнародних відносинах; співпраці; виконання взятих зобов'язань; незастосування сили та погрози силою; мирне вирішення спорів тощо.
Дати вичерпний перелік принципів, що діють у праві, неможливо. Безсумнівним є те, що в них втілюються загальнолюдські цінності. При цьому на правову ситуацію зазвичай впливає безліч принципів (а не один).
2 Процес застосування права. Стадії правозастосовного процесу.
Основні вимоги правильного застосування норм права - система правил (принципів і норм), що підлягають виконанню в процесі правозастосовної діяльності.
Основні вимоги правильного застосування норм права:
1. Правова законність - належне додержання юридичної підстави справи: а) засновувати рішення справи на конкретній нормі права чи сукупності норм, які прямо стосуються справи; б) діяти в межах своєї компетенції; не виходити за межі повноважень, передбачених законом; в) не ухилятися від застосування норми, коли виникають обставини, передбачені нею; не припиняти дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам та ін.) або під впливом особи (органу), що не уповноважена на те законом; г) діяти відповідно до встановленої процедури і дотримуватися форми правозастосовного акта, що передбачена законом (акт повинен мати належні реквізити).
2. Обґрунтованість - всебічне і повне дослідження всіх фактичних обставин справи: а) виявляти всі факти, що стосуються справи; б) ретельно і неупереджено (об'єктивно) вивчати факти, встановлювати їх вірогідність, доводити їх відповідно до процедури, передбаченої процесуальним законом; в) відкидати всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.
3. Доцільність - вибір оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації: а) у межах змісту норми вибирати рішення, яке найповніше і найправильніше відображає зміст закону і досягає мети; б) враховувати, що норма права не містить усіх особливостей кожної життєвої ситуації і діяти у відповідності з конкретними життєвими умовами місця і часу вирішення справи, її індивідуальними особливостями; в) зважати на соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність "духу" права, однак не приймати рішення, яке суперечить закону (contra legem) або в обхід закону (praeter legem).
4. Справедливість - відповідність між діянням і винесеним рішенням у справі: а) неупереджено (об'єктивно) ставитися до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній до остаточного рішення; б) приймати рішення, що узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, із власними моральними переконаннями та суспільства в цілому - у тому випадку, коли законом передбачені різні варіанти вирішення (тобто коли встановлені відносно визначені й альтернативні санкції).
Дотримання вимог правильного застосування права має істотне значення для зміцнення правопорядку, надійності права і стабільності правової системи суспільства.
6. Основні стадії застосування норм права
Порядок застосування норм права може бути простим і складним. Прикладом простого порядку (процесу) є застосування санкції за безквитковий проїзд у міському транспорті (пропозиція контролера сплатити штраф, одержання суми і надання квитанції). Інша справа - складний процес застосування права (наприклад, застосування Особливої частини Кримінального кодексу України).
Складний порядок застосування права зазвичай становлять три основні стадії (поділ на зазначені стадії є умовним, оскільки на практиці вони збігаються):
1. Встановлення фактичних обставин справи - встановлюються головні факти (факти, що підлягають доведенню) і факти, що підтверджують головні, але обов'язково ті й у тому обсязі, як того вимагає нормальне вирішення юридичної справи. У ряді випадків коло обставин, що підлягають встановленню, позначене у законі. Часто збирання доказів і попереднє встановлення фактів є справою одних осіб, а ухвалення рішення в справі - інших. Однак завжди відповідальна особа правозастосовного органу (прокурор, суддя, директор підприємства, начальник УВС та ін.) зобов'язана переконатися у вірогідності фактів, їх обґрунтованості і повноті.
Фактичні обставини справи встановлюються за допомогою юридичних доказів (письмових і речових; прямих і непрямих; первісних і похідних; достовірних і недостовірних; припустимих і неприпустимих; таких, що мають і не мають юридичної сили; доброякісних і недоброякісних; таких, що викривають і виправдовують). Доказами є відомості про факти, інформація про них, а також самі факти (пожежа, крадіжка) і джерела відомостей про них - документи, акти, показання свідків. Джерела відомостей про факти обов'язково засвідчуються (наприклад, протокол про предмети, виявлені під час обшуку, має бути підписаний понятими). Із документів, які фіксують свідчення про фактичні обставини справи, і документів, що складаються правозастосовними органами, оформлюється юридична справа як сукупність документів, певним чином оформлених та розміщених.
Фактичні обставини справи встановлюються через доказування - логічно послідовну творчу діяльність органу дізнання, слідчого, прокурора, суду щодо зібрання, дослідження та оцінки певних документів про обставини, які необхідно встановити для правильного вирішення юридичної справи. Доказування дає змогу відтворити той чи інший фрагмент дійсності, реконструювати обставини з метою встановлення істини для застосування норм права. У процесі доказування використовуються презумпції і преюдиції, які відповідно до законодавства не мають потреб в доказуванні. Законодавство фіксує, які обставини потребують доказування, а які - ні (загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться певними способами (наприклад, експертизою). Остаточне оцінювання доказу завжди є справою правозастосувача.
При оцінюванні представлених доказів суддя має досягти такого ступеня "внутрішнього переконання", який би був необхідним і достатнім для ухвалення рішення.
2. Встановлення юридичної основи справи (інакше: юридична кваліфікація фактичних обставин) - правова оцінка всієї сукупності обставин справи шляхом співвіднесення певного випадку з певними юридичними нормами. Юридична кваліфікація фактичних обставин передбачає: а) відшукування галузі, підгалузі, інституту права і знаходження норми (закріплена у нормативно-правовому приписі), яка може бути застосована до цього випадку; б) перевірка відповідності тексту норми офіційному її викладу (не слід шукати норму в неофіційних текстах і не можна посилатися на них); в) аналіз норми з погляду її дії в часі, просторі та за колом осіб, тобто встановлення меж її дії; г) визначення юридичної сили джерел (форм) права, що застосовуються; вирішення колізій норм при виявленні суперечностей або розбіжностей їх змісту у чинних актах; г) аналіз норми щодо необхідності тлумачення її змісту.
Тлумачення (з'ясування) є неодмінним елементом правозастосовної діяльності: а) необхідно перевірити, чи є офіційне тлумачення норми права, що зафіксована в нормативно-правовому приписі, і за наявності - обов'язково його врахувати; б) недостатньо перевірити, чи було офіційне тлумачення; правозастосувач повинен сам тлумачити норму права, з'ясовувати її зміст, оцінювати відповідність фактичних обставин її змісту, бо без тлумачення її не можна застосовувати, оскільки норма права має загальний характер і в кожному конкретному випадку важливо встановити, чи охоплюється цей випадок її дією. До того ж, не кожна норма права викладена в нормативно-правових приписах чітко.
Отже, застосування норм права відбувається за допомогою "кидання погляду" то на норму, то на ситуацію; також за допомогою позачергового переходу від аргументації, яка використовується в ситуації, до аргументації, яка стосується норми. Такий перехід завжди є спробою інтерпретації норми, спробою скоригувати відповідно до обставин її зміст, щоб забезпечити справедливе рішення.
3. Прийняття рішення та його документальне оформлення у правозастосовному акті - складається з таких завершальних частин правозастосовного процесу: а) підготовка проекту правозастосовного акта відповідно до вимог правозастосовної техніки; б) формування та фіксація в цьому проекті державновладного індивідуального припису (рішення), що є діяльністю, у процесі якої конкретні факти (мале посилання) підводяться під дію відповідної норми права (велике посилання); в) перевірка відповідності підготовленого проекту чинним джерелам права; г) прийняття та підписання правозастосовного акта; г) доведення змісту прийнятого індивідуального рішення, зафіксованого в правозастосовному акті, до адресата.
Індивідуальне рішення, оформлене в правозастосовному акті, завжди відіграє роль юридичного факту, який породжує, змінює або припиняє конкретні правовідносини (наприклад, одруження, розлучення подружжя, усиновлення дитини). Зазвичай рішення, що прийняте в результаті здійснення складного процесу застосування права та породжує чи змінює конкретні правовідносини, потребує ще однієї стадії, без якої не відбудеться соціального результату.
4. Виконання ухваленого рішення уповноваженими органами - державними органами, державними та іншими організаціями, громадянами. Це стадія фактичної діяльності, "роботи" правовиконавчих органів (наприклад, примусове виконання судових рішень державними виконавцями як представниками влади). На жаль, нерідко ухвалені судами чи виконавчими органами рішення залишаються на папері, що є ущемленням прав і законних інтересів громадян. Виконання чи невиконання правозастосовних рішень в більшості випадків залежить від якості самого рішення, його відповідності закону і доцільності, можливості досягти реальної мети. Правозастосувач повинен нести персональну відповідальність за використання тих правових можливостей (засобів), які необхідні задля того, щоб право-виконавчі органи виявили активність у їх здійсненні.
Отже, державно-владне рішення, що є результатом правозастосування, виконує подвійну правову функцію: 1) юридичної констатації - визнання існування певних фактів, їх правомірності (неправомірності), визнання того чи іншого права за певною особою або констатації у цій події факту правопорушення; 2) нового юридичного обов'язку - після ухвалення рішення необхідна додаткова діяльність, новий обов'язок компетентних органів щодо виконання рішення. Колишні правовідносини припиняються або змінюються, і виникають нові.
Усі зазначені дії є головними вимогами застосування норм права і слугують одній меті - правильній кваліфікації фактів, а значить - зміцненню законності і правопорядку.
3 . Співвідношення держави і права. Етатистська і правова держава.
Співвідношення держави і права включає в себе три головних аспекти: єдність, відмінність та взаємодія.
Єдність держави і права має наступні елементи:
1) спільність походження і розвитку. Держава і право виникли в результаті потреб соціально неоднорідного суспільства, яке перейшло до відтворюючого типу господарства. В розвитку держави і права виділяються подібні історичні тенденції;
2) спільність факторів, які обумовлюють сутність держави і права. Ними виступають соціально-економічні відносини, ідеологія, культура, традиції суспільства;
3) спільність соціального призначення. Право виступає як засіб соціального регулювання, а держава являє собою механізм, що забезпечує вплив права на суспільні відносини.
Є й інші грані єдності і взаємозумовленості розглянутих категорій. Вони, зокрема, виявляються в ідеї правової держави.
Відмінності випливають вже з визначень цих понять, їх онтологічного статусу і суспільної природи:
1) держава є особлива політико-територіальна організація публічної влади, а право - система офіційно встановлених і охоронюваних норм, які виступають регуляторами поведінки людей;
2) держава і право відіграють різні ролі в соціальному регулюванні. Право визначає моделі поведінки людей у типових ситуаціях, а держава забезпечує реалізацію цих моделей, в тому числі з допомогою своєї примусової сили;
3) держава і право можуть суперечити один одному. Тоді виникає феномен неправової, тоталітарної держави.
Взаємодія держави і права виражається у багатогранному впливі їх один на одного. Держава створює, змінює, вдосконалює, охороняє від порушень, втілює в життя норми права. Держава або сама встановлює правові норми, або офіційно визнає чинні. Воно може також делегувати можливість приймати окремі юридичні акти громадським та іншим недержавним організаціям, надавати нормативну силу судовим і адміністративним прецедентам, договорам та угодам. Це означає, що процес формування права може йти як згори вниз, так і знизу вгору, виростаючи з сформованих у суспільстві правил поведінки, і державі залишається лише закріпити ці правила в законах. У цьому сенсі право створюється суспільством. Але, в кінцевому рахунку, право походить все-таки від держави як офіційного представника суспільства. Не менш істотно і різноманітне зворотний вплив права на державу. Право, насамперед, легалізує та конституює державну діяльність, визначає її загальні межі. За допомогою права закріплюються внутрішня організація держави, його форма, структура, апарат (механізм) управління, статус та компетенція різних органів і посадових осіб, принцип поділу влади, оформляються необхідні інститути. Держава створює право і для регламентації власної діяльності. За допомогою права здійснюються завдання і функції держави, проводиться його внутрішня і зовнішня політика, законодавчо визначаються і закріплюються суспільний лад, становище особистості в суспільстві.
Виділяють два основних типи взаємодії держави та права:
1) держава стоїть над правом і виступає в якості визначального чинника розвитку права. Такий тип держави називають етатистським;
2) право стоїть над державою, виступаючи обмежувачем державної влади. Такий тип держави прийнято називати правовим.
Етатистский тип праворозуміння. від франц. “etat” - держава. Формування пов'язане з виникненням західноєвропейських абсолютистських держав (хоча мотиви зустрічаються ще у давньогрецьких софістів - Ксенофонт), з'являється як ідеологічний противагу юснатуралізму як результат секуляризації держави і обґрунтування королівської влади. Ще в XI-ХІІ ст. на основі римського права ряд термінів виробили в болонській школі. В ХІХ ст. теоретичну основу розробив Конт О.. Слідом за В. Кантом він вважав, що неможливо пізнати сутність речей, тому слід уникати метафізики (того, що можна перевірити емпірично). Право є створенням держави, забезпечується її примусовою силою (Дж. Остін). Відповідно, джерела права ототожнюються з волею держави (законом) правовий нормативізм (Р. Кельзен). Основні ознаки права: формальна визначеність, захищеність публічною владою, яка здатна примушувати до виконання (В. Ленін). Етатизм сумісний з ідеєю довільного встановлення змісту правових норм державою (в більшовицької волюнтаристською трактуванні) панівним класом. Це є причиною того, що етатизм обходить стороною ціннісну проблематику в праві. З іншого боку, етатизм автоматично не означає тоталітаризм і порушення прав людини, просто в рамках етатистского підходу міру свободи з допомогою права встановлює держава.
