1 Поняття та ознаки правової норми. Абстрактна та казуальна форма правової норми.
Норми права — це різновид соціальних норм, тому їм притаманні ознаки, що характерні для всіх соціальних норм.
Норма права е "елементарною часткою" права. У зв'язку з цим нормам права як частині цілого притаманні ознаки і властивості, що характерні для права в цілому.
Норма права — це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, що в установленому порядку приймається, змінюється, відміняється та забезпечується державою, спрямоване на регулювання типових суспільних відносин шляхом установлення юридичних прав і обов'язків їх учасників.
Ознаки норми права такі.
1. Це загальнообов'язкове правило поведінки. Положення, що містять у собі норми права, мають сприйматися як безумовна провідна вказівка державних структур до дій і не підлягають обговоренню або оцінці з погляду їх доцільності чи раціональності.
2. Це формально визначене правило поведінки. Визначеність означає, що правило поведінки, що міститься в тексті норми права, чітко зафіксоване в нормативно-правовому акті за законами формальної логіки та граматики. Формальність означає, що правило поведінки формулюється у вигляді юридичних прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин.
3. Вона, якраз у зв'язку з формальною визначеністю, виступає як рівний і загальний масштаб свободи. 3 одного боку, надає свободу діям, спрямованим на задоволення законних прав суб'єктів. 3 іншого — забороняє небажані для суспільства і держави певні дії, утримуючи від їх скоєння і обмежуючи таким чином свободу окремих осіб.
4. Визначає цей масштаб, цю міру свободи держава, яка утворює норми права двома шляхами: або встановлює, або санкціонує правило поведінки.
5. Це правило поведінки, здійснення якого забезпечується державою. З одного боку, вона створює реальні умови і засоби, що сприяють безперешкодному добровільному здійсненню відповідними суб'єктами сформульованих у нормі права зразків поведінки, а з іншого — застосовує засоби заохочення, переконання і примусу до бажаної поведінки, а також передбачає можливості застосування юридичних санкцій у разі невиконання вимог норми права.
6. Вона спрямована на регулювання типових (однорідних) суспільних відносин шляхом встановлення юридичних прав і обов'язків їх учасників.
У будь-якій державі є та з'являється велика кількість норм права. Ці норми можна класифікувати на види за різними критеріями:
1. За предметом правового регулювання (за галузевою ознакою):
• норми конституційного права;
• норми адміністративного права;
• норми кримінального права;
• норми цивільного права та ін.
2. За методом правового регулювання:
• імперативні — виражають у категоричних приписах держави чітко визначені діяння, які не допускають жодних відхилень від вичерпно перелічених прав та обов'язків;
• диспозитивні — приписують варіант поведінки, але дають можливість сторонам відносин самим визначити права і обов'язки, тобто надають суб'єктам свободу вибору поведінки.
3. За характером впливу на особу:
• заохочувальні — встановлюють міри заохочення за варіант поведінки, схвалений державою і суспільством;
• рекомендаційні — встановлюють варіант бажаної з погляду держави і суспільства поведінки суб'єктів.
4. За субординацією у правовому регулюванні:
• матеріальні — містять правила поведінки (права, обов'язки, заборони), на підставі яких можливе вирішення справи;
• процесуальні — встановлюють оптимальний порядок застосування норм матеріального права. Призначення таких норм — встановити процедуру, "регламент" здійснення прав чи виконання обов'язків, закріплених у нормах матеріального права.
5. За суб'єктами правотворчості:
• норми органів представницької влади;
• норми глави держави;
• норми органів виконавчої влади.
6. За дією у просторі:
• загальні (загальнодержавні) норми;
• місцеві (локальні) норми.
7. За дією в часі:
• постійні — норми невизначеної в часі дії;
• тимчасові — норми визначеної в часі дії.
8. За дією на коло суб'єктів:
• загальні — поширюються на все населення країни;
• спеціальні — поширюють свою дію лише на певне коло суб'єктів;
• виняткові — встановлюють винятки із загальних та спеціальних правил.
9. За функціональною спрямованістю (за функціями права):
• регулятивні — встановлюють права й обов'язки суб'єктів.
Вони можуть бути:
— уповноважуючі (вказують на можливість здійснення певних дій та надають суб'єктам певні права);
— зобов'язуючі (вказують на необхідність здійснення певних дій та покладають на суб'єктів певні обов'язки);
— забороняючі (вказують на необхідність утримання від здійснення певних дій, тобто встановлюють заборони);
• охоронні (встановлюють способи юридичної відповідальності за порушення прав та невиконання обов'язків, які закріплені в регулятивних нормах).
Уявлення про норму права навряд чи можуть бути повними, якщо не розглянути її структуру. До того ж, це питання є одним із дискусійних в юридичній науці.
Під структурою норми права розуміють її будову, внутрішній устрій, і в найбільш загальному вигляді норму права можна представити формулою
Якщо..., то..., інакше.
Тому найпоширенішою є ідея про трьохелементну конструкцію норми права. Ця позиція випливає з того, що норма права повинна:
• встановлювати певне правило поведінки шляхом закріплення прав і обов'язків суб'єктів;
• визначати умови, за яких суб'єкти можуть реалізовувати ці права й обов'язки;
• закріпити певні засоби забезпечення приписів, що в ній містяться.
Відповідно до цього, норма права логічно складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції та санкції.
Гіпотеза — це частина норми права, в якій визначаються умови, за яких настає чинність правил, що встановлені у диспозиції. Завдяки гіпотезі, абстрактний варіант поведінки "прив'язується" до конкретної життєвої ситуації, до конкретної особи. Призначення гіпотези — визначити сферу та межі регулятивної дії диспозиції та норми права в цілому.
Види гіпотез:
1. За ступенем визначеності:
• визначена — вичерпно визначає ті умови, за наявності яких набуває чинності правило поведінки, що міститься у диспозиції норми права;
• відносно визначена — обмежує умови застосування норми права певним колом формальних ознак.
2. За формою вираження:
• абстрактні — умови застосування норми визначаються загальними родовими ознаками, що надає можливість охопити та врегулювати значну кількість однорідних випадків;
• казуальні — визначаються умови дії норми, за використання більш вузьких, спеціальних родових ознак, тому норма права поширюється на більш обмежене коло випадків.
3. За складом:
• прості — містять одну обставину, необхідну для дії правової норми;
• складні — містять дві або більше обов'язкових обставин, з якими пов'язується дія правової норми;
• альтернативні — чинність норми права визначається залежно від однієї або кількох фактичних обставин (умов) і для настання правових наслідків досить наявності однієї з цих обставин.
Диспозиція — це частина норми права, в якій у вигляді владного припису визначається те чи інше правило поведінки (що повинен робити або, навпаки, не робити суб'єкт) за наявності умов, передбачених гіпотезою цієї норми.
Види диспозицій:
1. За ступенем визначеності:
• визначені — закріплюють однозначне правило поведінки, тобто учасники відносин позбавлені можливості для вибору іншої поведінки;
• не повністю визначені — вказують лише на загальні ознаки поведінки, у межах яких суб'єкти уточнюють свої права та обов'язки самостійно;
• відносно визначені — вказують на права й обов'язки суб'єктів, але надають можливості для їх уточнення залежно від конкретних обставин;
• альтернативні - вказують на настання декількох правових наслідків, але передбачають настання лише одного з них.
2. За способом викладення:
• прості — правило поведінки визначається у загальному вигляді без деталізації його ознак;
• описові — правило поведінки закріплюється повно, з деталізацією його ознак; чітко визначаються права та обов'язки учасників відносин;
• бланкетні — закріплюються лише загальні (основні) ознаки правила поведінки, а для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до норм іншого нормативного акта іншої галузі права;
• відсильні — аналогічні бланкетним з тією різницею, що для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до інших частин такої норми або до інших норм цієї ж галузі права.
3.3а складом:
• прості — містять одне правило поведінки;
• складні — містять два або більше обов'язкових правил поведінки;
• альтернативні — містять декілька правил поведінки, суб'єкт може виконувати будь-яке з них.
Санкція — це частина норми права, яка містить вказівки щодо юридичних наслідків порушення (або виконання) правила, зафіксованого в диспозиції. Мета санкцій — створення тих чи інших несприятливих наслідків для правопорушника або заохочувальних наслідків для суб'єктів, що виконують владний припис.
Види санкцій:
За ступенем визначеності:
• абсолютно визначені — чітко визначають вид та міру юридичної відповідальності;
• відносно визначені — межі юридичної відповідальності визначаються від мінімальної до максимальної або тільки до максимальної;
• альтернативні — вказують на декілька можливих засобів впливу на правопорушника, а доцільність застосування конкретного засобу визначається правозастосовчим органом з огляду на особливості конкретної справи;
• посилкові — містять вказівки на санкції інших норм, до яких слід звертатися для визначення конкретного засобу впливу.
За характером наслідків: кримінальні (штрафні); правовідновлювальні (компенсаційні); заохочувальні.
За галузями права: кримінально-правові; адміністративно-правові; цивільно-правові; дисциплінарні.
В юридичній літературі наголошується, що трьохелементна структура є однією з ознак, що відрізняє норму права від інших соціальних норм і без якої норма права перестає бути сама собою.
2 Поняття и основні вимоги законності. Правозаконність.
Законність — це комплексне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, яке характеризує організацію функціонування суспільства і держави на правових засадах. Вона відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави, права і суспільства.
Законність — явище багатоаспектне і може виступати як принцип, метод, режим.
Законність як принцип діяльності державних органів, об'єднань громадян, посадових осіб та громадян передбачає пов'язаність усіх суб'єктів нормами права, їх діяльність у межах цих норм та з метою реалізації правових приписів. Це означає, що при здійсненні владних повноважень не має місця суб'єктивізму і сваволі, що ведеться рішуча боротьба з різного роду зловживаннями, фактами зневажання законів, порушеннями прав і законних інтересів громадян, а також з неправомірною поведінкою громадян.
Законність як метод державного керівництва суспільством означає, що:
• органи держави і посадові особи під час здійснення своєї діяльності, розробки і прийняття рішень спираються на принципи та вимоги законності;
• під час організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції;
• під час здійснення контролю та нагляду за законністю діянь учасників суспільних відносин вони дотримуються правових процедур, використовують правові засоби та способи. Метод законності передбачає високий рівень правової культури.
Законність — це режим чинного права, стан (атмосфера) відповідності суспільних відносин законам та підзаконним нормативно-правовим актам, покликаним відображати принципи свободи і справедливості, що містяться в праві. Тому законність нерозривно пов'язана з демократією. Цей зв'язок характеризується насамперед тим, що законність є невід'ємним елементом демократії, дійсного народовладдя. Законність покликана охороняти суспільні відносини, соціальні цінності суспільства, справедливість. Демократія, у свою чергу, справляє значний вплив на формування і підтримання режиму законності. Усебічне забезпечення законності досягається лише за умов демократичних форм державного і суспільного життя, коли діяльність державного апарату перебуває під контролем народу, його представницьких органів.
Отже, законність (у широкому розумінні) — це такий режим (стан) державного і суспільного життя, за якого забезпечується повне й неухильне дотримання і виконання законів, підзаконних актів усіма без винятку органами держави, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами.
Сутність законності полягає в реальності права, у тому, що всі без винятку суб'єкти керуються принципом суворого дотримання приписів законів та інших нормативних актів, сумлінно виконують покладені на них обов'язки, безперешкодно і повною мірою використовують свої суб'єктивні права.
Принципи законності - загальноприйняті норми - ідеї найвищого авторитету, що слугують основними засадами, на підставі яких встановлюється правова законність як стан правової організації суспільно-політичного життя в державі.
Основні принципи законності:
1) відповідність закону праву і справедливості, дотримання принципу верховенства права при складанні і прийнятті закону; вкладання у зміст закону уявлень про справедливість тих чи інших суспільних відносин;
2) верховенство закону в системі нормативно-правових актів - підпорядкованість закону всіх юридичних актів (нормативних і піднормативних) відповідно до їх субординації;
3) єдність законності - однаковість вимог до всіх суб'єктів, які перебувають у сфері часової та просторової дії законів та інших форм права;
4) загальність законності - поширення дії закону на усіх без винятку - на державні органи, громадські організації, комерційні об'єднання, посадових осіб, громадян тощо;
5) взаємозв'язок законності і доцільності - вибір суворо в рамках закону найоптимальнішого варіанта поведінки, який найбільше задовольняє потреби та інтереси суб'єкта права, оскільки правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю;
6) рівність усіх перед законом, що передбачає наявність рівних прав і обов'язків кожної людини, відповідність правам обов'язків;
7) реальність законності - не тільки проголошення, а й гарантування приписів законів, насамперед державне забезпечення (реалізація, охорона, захист) прав і свобод людини, закріплених у конституції і законах;
8) невідворотність відповідальності за правопорушення - своєчасне розкриття кожного скоєного протиправного діяння, понесення відповідальності за його вчинення;
9) зумовленість законності демократичним державно-правовим режимом, який передбачає суворе додержання двох типів правового регулювання: спеціально-дозвільного - поширюється на владні державні органи і посадових осіб ("дозволено лише те, що прямо передбачено законом"); загально-дозвільного - поширюється на громадян та їх об'єднання ("дозволено все, окрім прямо забороненого законом").
Вимоги законності - певні напрями (сторони) її змісту, що мають нормативну форму, зумовлюються змістом і принципами права та підлягають обов'язковому виконанню відповідними суб'єктами нормотворчої, правозастосовної та інших правових форм діяльності держави.
Вимоги законності - це тісно пов'язані між собою різнорідні підпринципи. На відміну від принципів законності, які діють в усіх її сферах, стосуються всіх видів діяльності будь-яких суб'єктів суспільних відносин, вимоги законності пов'язані з діяльністю певних органів публічної влади і їх посадових осіб.
Розглянемо вимоги законності у нормотворчій і правозастосовній діяльності. У сфері нормотворчої діяльності диференціюємо вимоги до її змісту, форми і процедури.
Вимоги законності до змісту нормотворчої діяльності:
1) відповідність змісту законів та підзаконних актів потребам життя, що передбачає комплексну наукову експертизу законопроектів, яка охоплює політичні, економічні, фінансові, правозастосовні, організаційні, правоохоронні, термінологічні, історичні та інші аспекти;
2) відповідність нормотворчої діяльності загальнолюдським цінностям, основоположним правам і свободам людини, закріпленим у конституції;
3) додержання внутрішньої єдності і погодженості правових норм, що містяться в нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах та інших формальних джерелах права, тобто формування єдиної системи права;
4) забезпечення стабільності правових актів, тобто більш тривалого строку їх чинності, за винятком тих, які видаються на певні строки (наприклад, закон про надзвичайний стан або закон про бюджет);
5) додержання ієрархічної субординації нормативних актів - забезпечення верховенства конституції і пріоритетної ролі закону в системі нормативно-правових актів (Конституція - конституційні закони - звичайні закони - підзаконні акти);
6) неприпустимість видання конкуруючих (колізійних) нормативно-правових актів, наприклад, ухвалення урядом двох актів із суміжних питань, що володіють однаковою юридичною силою;
7) неприпустимість суперечностей (колізій) між чинними актами і новим прийнятим актом, якщо він не вносить у них прямі зміни, та ін.
Вимоги законності до форми і процедури нормотворчої діяльності:
1) видання актів у тій формі, що передбачена законом (наприклад, не можна приймати державний бюджет постановою уряду чи указом президента - він приймається лише законом парламенту), отже жоден підзаконний акт (акт управління) не може підміняти своїм регулюванням закон;
2) складання нормотворчих актів у простій і доступній для розуміння формі - з використанням усіх правил юридичної техніки;
3) додержання всіх необхідних реквізитів - відповідно до виду акта;
4) додержання процесуальних правил, пов'язаних із прийняттям тих чи інших нормативних актів, нормативно-правових договорів та інших формальних джерел права - забезпечення своєчасного їх ухвалення (скасування) з дотриманням певної процедури;
5) забезпечення незаперечності закону - ніхто не може скасувати чи змінити закон, крім органу, що його видав, та ін.
Вимоги законності у сфері реалізації права:
1) наявність соціальних і юридичних механізмів, які забезпечують реалізацію права (додержання і виконання обов'язків, існування можливостей для використання суб'єктивного права);
2) відповідність діяльності правозастосовних органів закону та спеціально-дозвільному принципу "дозволено лише те, що прямо передбачено законом";
3) гарантоване якісне застосування права, з урахуванням усіх обставин;
4) правильне тлумачення правових норм;
5) наступність і стабільність судової практики та ін.
Вимоги законності за усієї своєї значущості не можуть бути втілені в життя самі по собі, автоматично. Для забезпечення їх реальності, стійкості і непорушності необхідні певні умови, організаційні засоби, правові способи, створювані державою і суспільством.
3 . Конституційна держава та її характерні риси. Конституційна і правова держава.
Розвиток державної діяльності в рамках конституційних норм на основі демократичних виборів , використання принципу поділу влади , визнання визначальної цінністю прав людини сформувало нормативне визначення держави . Вона припускає впорядкування політичних процесів та інститутів влади на основі конституції. Для виключення свавілля , забезпечення гарантій прав і свобод особистості використовується жорстке обмеження державної влади конституційними нормами і процедурами. Створено умови для реального впливу народу на хід розвитку політичного життя , державної діяльності. Не тільки закріплений в конституціях , але і практично реалізується принцип поділу влади , що включає такі основні елементи: 1 ) концептуальне розходження " легіслатіви " (законодавчої влади) , " екзекутиви " ( виконавчої влади) і " магістратури " ( судової влади ), 2) відособленість і незалежність однієї влади від дій чи втручання іншої; 3 ) правова несумісність посадових осіб у взаєминах влади ; 4 ) стримування або урівноваження однієї влади діями іншої; 5 ) узгодженість положення влади між собою і відсутність відповідальності однієї з них за дії іншої . Слід зазначити , що юридичний зміст принципу поділу влади з часом отримує все нові характеристики .
У практиці конституційних держав набула поширення доктрина "конституційної захисту" , яку складають законодавчі заходи , що приймаються парламентом у ході поточного законодавства (заборона партій або організацій); судові заходи , що приймаються на прохання органів виконавчої влади ( судові рішення про заборону партій , заборони на професії та т. д.); адміністративні заходи , коли особи усуваються із займаних посад приватних чи державних служб шляхом адміністративних розпоряджень ; фінансові репресивні заходи (особливо штраф). Для конституційних держав характерна також доктрина "стан необхідності". Під станом необхідності розуміються виключні і непередбачені обставини , які роблять неминучим концентрацію влади в одних руках в цілях збереження держави . Відображення цієї доктрини на законодавчому рівні виражено в спеціальній системі норм надзвичайного законодавства . Сьогодні загальновизнано , що надзвичайне законодавство - це цивілізована форма подолання кризових . Ситуації , з якими може зіткнутися державна влада
