1 . Об’єкт, предмет та мета юриспруденції. Правознавство та державознавство.
Об'єктами юридичної науки є держава і право — фактично два об'єкти. Проте юриспруденція, як і кожна наука, має один предмет вивчення. Вихідним для визначення поняття юриспруденції є право, що включає у себе правове поняття держави. Держава і право пізнаються і досліджуються як складові моменти єдиного об'єкта юридичної науки. В основу їх вивчення покладено один принцип і критерій юридичності, що конкретизується в окремих сферах і напрямках юридичного пізнання держави і права. Ця конкретизація присутня в усіх окремих визначеннях і характеристиках держави і права, у системі понять юридичної науки в цілому та окремих юридичних наук.
Предмет юридичної науки — об'єктивні властивості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права в їх структурній багатоманітності. Якщо предмет юридичної науки — це поняття права в усіх аспектах його теоретико-пізнавального прояву і вираження, то предмет кожної окремої юридичної науки — якийсь певний елемент юридичної дійсності.[2] Як і будь-яку науку, юриспруденцію з-поміж інших суспільних наукових дисциплін вирізняє своєрідність її предмета, тобто тих особливих закономірностей, об'єктивних законів, що нею вивчаються. Таким предметом виступають специфічні закономірності права і держави (державно-правові закономірності). Державно-правова закономірність — це об'єктивний, необхідний, суттєвий, для певних умов загальний і сталий зв'язок державно-правових явищ між собою, а також з іншими соціальними феноменами, який безпосередньо обумовлює і впроваджує якісну визначеність цих явищ, що проявляється в їхніх юридичних властивостях. Інакше кажучи, це такий зв'язок, котрий юридично опосередковує:
а) соціальну детермінованість;
б) структуру функціонування і розвиток;
в) соціальну активність, дієвість державно-правових явищ.
Наявність специфічних державно-правових закономірностей якраз і виступає об'єктивною основою для виділення юриспруденції у самостійну науку в усій системі суспільнознавства.
Види державно-правових закономірностей:
· за змістом, типом зв'язку — генетичні (закономірності виникнення державно-правових явищ), структурні (закономірності побудови, формування, організації державно-правових явищ, наприклад, зв'язок між елементами юридичної норми), функціональні — закономірності «життя», взаємозв'язку, взаємовпливу державно-правових явищ (наприклад, зв'язок між матеріальними і процесуальними юридичними нормами), закономірності зміни, розвитку державно-правових явищ;
· за дією закономірностей у соціальному просторі — внутрішні (зв'язок державно-правових явищ між собою, наприклад, зв'язки між державою і об'єктивним юридичним правом) і зовнішні (зв'язки державно-правових явищ з іншими соціальними феноменами, наприклад, взаємозалежність політики і права);
· за сферою дії закономірностей у державно-правовому просторі — загальні, дія котрих поширюється на всю державу в цілому і на всю її правову систему, і окремі, які діють лише на частині, на «фрагменті» державно-правової дійсності (скажімо, закономірності методу правового регулювання суб'єктів майнових відносин в умовах ринкової економіки);
· за історичними межами дії — всезагальні (які стосуються права і держави за будь-яких історичних умов, у будь-якому місці й за всіх відтинків часу), формаційні (які діють на право й державу лише визначеного історичного типу) і особливі (притаманні тільки конкретній державі чи певній групі держав);
· за способом здійснення, формою прояву — так звані динамічні (їх дія проявляється однозначно у кожному конкретному, одиничному зв'язку державно-правових явищ — наприклад, залежність юридичної сили нормативно-правового акта від місця правотворчого органу, яким його прийнято, в апараті держави) і «статистичні», дія котрих проявляється лише на значному масиві, множині державно-правових явищ як багатозначний, так званий стохастичний зв'язок останніх (наприклад, залежність рівня, динаміки правопорушень, злочинності від стану й змін тих чи інших соціальних явищ).
Методологічне значення викладеної класифікації державно-правових закономірностей полягає насамперед у тому, що вона:
1) полегшує виявлення тих сфер державно-правової дійсності, в котрих її закономірні зв'язки досліджені недостатньо;
2) відіграє суттєву роль при виборі методу дослідження;
3) виступає необхідним засобом встановлення субординації, «ієрархії» об'єктивних державно-правових законів, а тим самим і їх тлумачення, інтерпретації;
4) дозволяє конкретизувати уявлення про шляхи здійснення основних функцій юридичної науки;
5) дає об'єктивну основу для структурування всієї системи юридичних наук.
Юридична наука (юриспруденція) складається з двох великих груп наук – державознавство і правознавство.
До першої групи наук, об'єктом яких є держава і державні явища, відносяться: філософія держави, соціологія держави, загальна теорія держави, історія держави(в тому числі і зарубіжних країн, теорія конституційного (або державного)права, теорія адміністративного права, конституційне право зарубіжних країн тощо. Крім того, «держава»» є об'єктом вивчення загальногуманітарних наук-політології, філософії, юридичної соціології, міжнародного публічного права тощо, які аналізують державу і державні явища з позицій їх об'єкта, предмета якісних ознак.
До другої групи-правознавства, об'єктом і предметом якого є правова система, різні форми, види, галузі і підгалузі права і законодавства, відносяться: філософія права, загальна теорія права, соціологія права, правова (юридична)психологія, правова кібернетика; галузеві юридичні науки-конституційне,адміністративне,цивільне(громадянське),господарське,сімейне,фінансове,кримінальне,кримінально-процесуальне,цивільно-процесуальне,господарсько-процесуальне,конституційно-процесуальне(парламентське право),екологічне, трудове право, а також комплексні юридичні науки-кримінологія, криміналістика тощо. Крім того, в останній період також виділяють емпіричні та практичні юридичні науки, практичне право тощо.
Правознавство - це галузь науки, яка вивчає основні причини виникнення права, особливості його розвитку, місця і ролі в суспільстві. Правознавство є методологічною основою функціонування юриспруденції як системи юридичних наук. Державознавство - це система наук, що досліджує основні причини виникнення держави, її основні функції та перспективи розвитку.
2 Приватне і публічне право. Особливості формування приватного права в Україні.
Правові системи багатьох цивілізованих країн ґрунтуються на принципі поділу права на приватне і публічне (Німеччина, Франція, Італія, Іспанія та ін.). Світова, особливо європейсько-континентальна, юридична наука визнає поділ права на приватне і публічне (як правових спільностей) до певної міри умовним, але необхідним.
Публічне право - сукупність погоджених норм, об'єднаних у галузі права, що регулюють публічні (державні, міждержавні і суспільні) відносини підпорядкованих суб'єктів за допомогою імперативного методу правового регулювання. Тут провідним є публічний інтерес. Це такі галузі: конституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове, адміністративно-процесуальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове, митне, міжнародне публічне, міжнародне гуманітарне право та ін.
Приватне право - сукупність погоджених норм, об'єднаних у галузі права, що регулюють майнововартісні відносини й особисті немайнові відносини юридично рівних суб'єктів за допомогою диспозитивного методу правового регулювання, тут провідним є приватний інтерес. Це такі галузі: цивільне, сімейне, авторське, торговельне, житлове, земельне, трудове, міжнародне приватне право та ін.
Відмінності між публічним і приватним правом:
За предметом регулювання:
o публічне право (державний інтерес):
- відносини між державними органами або між державою і приватними особами (між нерівними суб'єктами);
- сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального переслідування і відповідальності, принципів, норм та інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій тощо;
o приватне право (приватний інтерес):
- відносини приватних осіб між собою (між рівними суб'єктами)
- сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових засобів тощо.
За методом регулювання:
o публічне право - імперативний:
- владно-авторитарний, директивний, суворо обов'язковий, побудований на засадах влади і підпорядкування, на відносинах субординації (метод "вертикалі"), метод централізованого регулювання. Передбачає заборони, обов'язки, покарання;
o приватне право - диспозитивний:
- автономний, побудований на засадах автономії, юридичної рівності суб'єктів, угоді сторін, неспівпідпорядкованості їх між собою, на відносинах координації (метод "горизонталі"), метод децентралізованого регулювання. Передбачає дозволи, заохочення, рекомендації
- Різне в основних ознаках публічного і приватного права:
o публічне право:
1) орієнтується на задоволення публічних інтересів;
2) характеризується однобічним виявленням волі (держави);
3) має широку сферу обговорення при суворо обов'язковій (імперативній) формі регулювання;
4) передбачає ієрархічні (підпорядковані) відносини між суб'єктами права;
5) містить норми загальні і безособові, що мають нормативно-орієнтувальний вплив;
6) визначається перевагою дарективно-обов'язкових норм, розрахованих на пряме застосування санкцій, пов'язаних з обмеженнями у використанні ресурсів;
* приватне право:
1) орієнтується на задоволення приватних інтересів;
2) характеризується вільним виявленням волі усіх сторін;
3) широко використовує договірну (автономну) форму регулювання відносин;
4) передбачає юридично рівні відносини між суб'єктами права;
5) містить норми, звернені до суб'єктивного права, що гарантуються державою (судовий захист тощо);
6) визначається перевагою диспозитивних норм, розрахованих на самовідповідальність за своїми обов'язками і діями.
Публічне і приватне право - це грані права, з одного боку, різні (мають своє особливе призначення і сферу застосування), а з другого - взаємозалежні (їх не можна штучно протиставляти й ізолювати одне від одного). Між публічним і приватним правом існують відносини органічного взаємозв'язку і взаємодії, завдяки яким забезпечується життєдіяльність системи права і правової системи. У громадянському суспільстві інтереси приватні (приватна свобода) не можуть бути поглинені інтересами публічними (державний диктат). А приватні інтереси не можуть цілком перебувати за межами інтересів публічних, оскільки вони потребують забезпечення з боку держави (так, держава захищає в судовому порядку порушення договорів між власниками). Тому існування приватного права є сферою, хоч і вільною від необґрунтованого втручання держави, але залежною від публічного права.
Перевага в галузі права публічних (або приватних) засад не виключає наявності в ній норм приватного (або публічного) права і відповідно певного поєднання імперативного і диспозитивного методів регулювання, що свідчить про відсутність "чистих" галузей права. Насправді існують сфери правового регулювання, де приватне і публічне право тісно взаємодіють, взаємно проникають одне в одне, і найчастіше це відбувається у сфері нормативно-правового регулювання економічних відносин.
Наприклад, підприємницьке право - система норм, що регулюють майнові (товарно-грошові) й управлінські відносини. Якщо методом регулювання перших є диспозитивний (орієнтований на рівність сторін-підприємців), то других - імперативний (у відносинах підприємців і органів управління він передбачає обов'язкові управлінські акти, адресовані підприємцям,- у межах компетенції управлінського органу). Не можна цілком зарахувати трудове право до системи приватного права, оскільки в ньому зливаються воєдино державні веління (імперативний метод публічного права) і приватний інтерес (диспозитивний метод приватного права), що вказує на змішану природу цієї галузі права та її методів. В екологічному праві застосовуються: імперативний (владний) метод, необхідний для забезпечення виконання екологічних приписів; диспозитивний метод рівності сторін і вільного волевиявлення важливий для раціонального використання природних ресурсів, економічних заходів регулювання якості довкілля. Земельне право також поєднує у собі елементи провідних методів (імперативний) адміністративного і (диспозитивний) цивільного права.
Процесуальним галузям права - цивільному процесуальному праву і кримінальному процесуальному праву - властиві елементи як диспозитивного, так і імперативного методу, але превалює один з них. Сама ж система методів правового регулювання перебуває в постійному русі, динаміці.
3 . Концепції правової держави і верховенства права. Україна як правова держава.
Правова держава виступає як такий тип держави, влада якого грунтується на праві , обмежується за допомогою права і здійснюється правових формах.
Основні ознаки правової держави:
1 ) пріоритет прав і свобод особистості , гарантованих державою і реалізованих громадянами ; рівність громадян перед законом; доступність правового захисту для кожного громадянина; обмеження втручання держави в сферу приватної ініціативи . Громадяни діють за принципом: « Дозволено все , що не заборонено законом » ;
2 ) верховенство правового закону в системі нормативно -правових актів;
3 ) демократичний легальний спосіб формування влади. Органи влади правової держави , як правило , формуються шляхом вільних загальних виборів , а призначення на державні посади здійснюються з дотриманням законної прозорої процедури . У правовій державі неможливі державні перевороти і закулісні угоди з приводу формування органів влади;
4 ) поділ влади . Кожна з гілок влади (законодавча , виконавча , судова) формується і діє в певній незалежності одна від однієї . Поділ влади передбачає також наявність чітко окресленого кола повноважень і меж діяльності для кожної з гілок влади;
5 ) зв'язаність влади правом. Влада правової держави діє за принципом: «Дозволено лише те , що безпосередньо передбачено законом » ;
6 ) високий рівень загальної та правової культури громадян. Тільки в цьому випадку можливе свідоме , компетентне участь громадян в управлінні державними і громадськими справами , повагу до закону , правам і свободам співгромадян ;
7 ) взаємна відповідальність держави й особистості. Відповідальність особистості перед державою виражається в дотриманні заборон (наприклад , не створювати незаконних військових формувань ) і виконанні обов'язків (наприклад , платити податки) , несенні тягаря обмежень у разі правопорушень . Відповідальність держави перед особистістю реалізується через пред'явлення позову проти держави та її органів , звернення до суду , в тому числі і в міжнародні судові органи ;
8 ) гідне становище суду в суспільстві і державі. Суд може бути арбітром у взаєминах між громадянами і державою.
Перспективи правової держави по-різному оцінюються вченими та політиками. Одні стверджують , що правова держава в принципі неможливо ні в одній країні світу. Принаймні , дослідники , політики і пересічні громадяни одностайно відзначають слабкість основ для такого типу державності , принаймні , на пострадянському просторі. Протилежна точка зору полягає в тому , що правова держава розглядається як єдино можливий варіант взаємодії в сучасну епоху громадянського суспільства і державної влади. Компромісом є подання про правову державу як ідеалі , який ще не досягнутий навіть у найбільш розвинених державах. Практична ж цінність конституційного закріплення цього ідеалу полягає в тому , що воно зобов'язує державної влади законні , справедливі дії заради загального добробуту .
