Основними шляхами конвертації проблемних боргових зобов’язань є такі: списання боргу, викуп боргу, сек’юритизація, конверсія боргу.
Списання боргу застосовується лише в крайньому випадку. Такий випадок виникає лише тоді, коли іноземні зобов’язання перевищують платоспроможність певної країни. У такій ситуації держава-позичальник змушена відволікати частину власного ВВП, необхідного для національного господарського розвитку, на погашення зовнішньої заборгованості, яка, по суті, стає додатковим податком на громадян даної країни. Така ситуація не стимулює економічного зростання, і додатковий «борговий навіс» знижує доходи громадян і гальмує національні інвестиції. Ця ситуація добре ілюструється теорією «боргової кривої Лаффера», яка визначає взаємозалежність вартості іноземного боргу (очікуваний обсяг врахованого потоку трансферів) та загального обсягу боргових зобов’язань країни-позичальника. При невеликому розмірі іноземного боргу обсяг виплат практично збігається з обсягом зобов’язань, тобто зовнішній борг має шанси бути виплаченим повністю. Але чим більший борг, тим меншими стають виплати за ним (така ситуація виникає після певної критичної точки, що є суб’єктивною економічною величиною і залежить від багатьох господарських показників країни-дебітора). Зі збільшенням запозичень падає і ринкова ціна іноземного боргу. У цьому випадку виникає необхідність списання частини боргу. Щоправда, слід зробити застереження, що, якщо кредитори мають змогу раціоналізувати процес видачі нових та обслуговування старих кредитів, то позичальник може і не опинитися в ситуації об’єктивної необхідності списання боргу.
Наступним шляхом реструктуризації зовнішньої заборгованості є викуп боргу, що являє собою купівлю країною-позичальником своїх боргових зобов’язань на відкритому ринку зі значним дисконтом. Річ у тім, що тут окремі боржники мають суттєві золотовалютні резерви або можуть без особливих зусиль їх наростити за рахунок експорту, а борги цих країн відносяться кредиторами до числа сумнівних і продаються на відкритому ринку з великим дисконтом. Тоді виникає ситуація, за якої дебітору вигідно викупити свої борги з цим дисконтом, іншими словами — за їх часткову вартість. Для позичальників це означало б, що частину боргу кредитори їм простили.
Оскільки зворотні закупівлі мають на увазі платежі паушальної суми в конвертованій валюті, ці платежі не повинні здійснюватися, якщо вони можуть завдати шкоди здатності боржника обслуговувати заборгованість, що залишається. Таким чином, зворотні закупівлі мають здійснюватися тільки в тому разі, якщо країна не стикається з труднощами у виплаті своєї заборгованості і має добру репутацію серед кредиторів Паризького клубу. Платежі, пов’язані зі зворотною закупівлею мають погоджуються з умовами програм МВФ для країни, якщо вони (програми) існують).
Таке врегулювання проблеми зовнішнього боргу утруднено двома об’єктивними обставинами. По-перше, в цьому разі порушується принцип черговості, тобто переваги на погашення більш давніх боргів, оскільки позичальник, звісно ж, буде намагатися викупити зобов’язання з найбільшою знижкою. По-друге, виникає ефект «зворотного відбору», коли найвищі переваги отримують найгірші позичальники, борги яких торгуються з найвищими знижками.
Третьою схемою регулювання проблеми іноземного боргу є сек’юритизація боргів. Річ у тім, що при достроковому викупі боргу виникає щонайменше два обмеження: розмір валютних резервів країни-дебітора і позиція кредиторів з питань викупу окремих боргів. Сек’юритизація дозволяє долати ці обмеження, оскільки являє собою механізм емісії дебітором нових зобов’язань у вигляді облігацій, які або обмінюються на старий борг, або продаються на відкритому ринку. Будь-який кредитор (боржник) має змогу сек’юритизувати свої активи (або борги), а успіх операції залежатиме від: 1) готовності ринку взяти додатковий ризик; 2) стану фінансів боржника з погляду обслуговування нових зобов’язань, джерелом погашення яких є старі борги; 3) політичних мотивів.
Серед основних видів цінних паперів, у які переоформлено державний борг, виділяють дві основні групи: іноземні облігації (випускаються нерезидентами на внутрішньому ринку іноземної держави) та єврооблігації (середньо- і довгострокові зобов’язання в євровалюті, які випускаються для розміщення на євроринку серед зарубіжних інвесторів).
Нарешті, четверта схема реструктуризації зовнішнього боргу — конверсія. Конверсія боргу являє собою перетворення боргових зобов’язань, за якими не виплачуються відсотки (або занадто обтяжливих боргових зобов’язань) у нові зобов’язання, які поліпшують стан позичальника або у фінансовому відношенні, або з точки зору перспективи. Технічно такі операції не призводять до зміни структури існуючих зобов’язань або до отримання нових позик. Кредитні корпорації, які стикаються зі списанням значної частини активів, часто обмінюють їх на боргові зобов’язання меншої номінальної вартості, імовірність виконання яких вища, або на цінні папери позичальників із числа акціонерних компаній. За своїм функціональним змістом конверсія поділяється на три типи:
- переведення боргу в місцеву валюту (свопи борг/акції, борг/борг, борг/ресурси на цілі розвитку);
- прямий обмін на активи (свопи борг/несплачені боргові вимоги, борг/місцевий борг/фінансова реструктуризація);
- прямий обмін на товари (свопи борг/товари, борг/експорт).
Конверсія боргу виконує такі функції: управління заборгованістю та стимулювання інвестицій. Функція управління заборгованістю знижує загальний тягар боргу в країнах, які більш зацікавлені у величині конвертованого боргу, ніж у використанні місцевих коштів. Країна може повернути капітал, який «утік», дозволивши місцевим громадянам використовувати механізм конверсії боргу, щоб репатріювати капітал, яким вони володіють за межами країни. Країни, для яких зменшення заборгованості є предметом головного занепокоєння, розроблятимуться програми конверсії боргу, що потребують мінімальної інформації відносно кредитора і дозволяють кредитору заволодіти значною частиною прибутку за рахунок знижки з ціни на вторинному ринку. Однак ці країни мають установити деякий мінімальний період стримання для місцевих капіталовкладень, з тим щоб інвестор не міг використовувати механізм конверсії боргу, щоб швидко отримати прибуток від валютних операцій.
