Золотий стандарт – грошова система, що ґрунтується на виконанні золотом ролі загального еквівалента та її законодавчому закріпленні.
Золотий стандарт вперше було встановлено урядом Англії в 1816, у Німеччині – в 1871-73, у США – в 1873, у Франції – у 1878, в Японії та Росії – у 1897. Золотий стандарт існував у формі золотомонетного, золотозлиткового і золотодевізного. Золотомонетна форма золотого стандарту набула поширення в останні десятиліття епохи вільної конкуренції й передбачала виконання золотом усіх функцій грошей, вільний обіг у внутрішньому грошовому обігу золотих монет, які є головною формою (кредитно-паперові гроші відіграють підпорядковану роль), вільний обмін на золото всіх замінників грошей (кредитних, паперових, грошей з інших металів) за номіналом, законодавче встановлення золотого вмісту кожної грошової одиниці, вільне ввезення з-за кордону і вивезення золота за кордон, визначення цін усіх товарів у золотих одиницях, стабільність курсів національної валюти і відсутність інфляції у мирний час, вільне карбування золотих монет для будь-яких власників.
Під час Першої світової війни у воюючих країнах (крім США) припинили обмін банкнот на золото, воно було вилучене з обігу. Спочатку обмежили, а відтак заборонили вільне карбування золотих монет на державних золотих дворах. Не допускалося вільне вивезення золота за кордон Уряди багатьох країн почали значно ширше застосовувати емісію паперових грошей. Водночас допускався обмін банкнот на золото у великих сумах і лише на золоті злитки (вагою приблизно 12,5 кг). Право обміну мали переважно великі банки. У Великобританії такий злиток обмінювався на 1700 фунтів стерлінгів, у Франції – 115 тис франків. Це сприяло зростанню могутності великих банків. Золото використовувалося лише в оптовій і міжнародній торгівлі, а золотий стандарт існував в «урізаній» формі. У США, незважаючи на скасування більшістю країн золотомонетної форми золотого стандарту, вона існувала ще майже два десятиліття. В країнах, які мали значні запаси золота, було запроваджено золотозлиткову форму золотого стандарту, в інших – золотодевізну (або золотовалютну). Золотозлиткова форма проіснувала у Франції лише до 1937. Перехід до нової форми був зумовлений поглибленням суперечностей між проблемами розвитку торгівлі (внутрішньої та зовнішньої) й вузькими межами золотозлиткової форми золотого стандарту виконувати функції грошей. За золотодевізної форми обмін національних грошей на золото скасовується, а центральним банкам дозволялося розмінювати свої банкноти на іноземну валюту (або девізи), яка розмінювалася на золоті злитки. Такою валютою після 1936 був лише американський долар, що, по суті, означало існування золотодоларового стандарту. Центральні органи країн, що мали цю валюту, здобули право офіційно обмінювати її на золоті злитки за твердою ціною американського казначейства. Це означало посилення державної власності на валюти і панування цієї форми власності на монетарне золото. Золотодевізний стандарт було запроваджено у Німеччині, Австрії та деяких інших країнах. В них у довоєнні, воєнні та повоєнні роки спостерігався доларовий «голод», а тому незначними були й запаси золота. Водночас США зосередили в себе наприкінці 40-х понад 70% золотих резервів країн Заходу. Внаслідок цього валюти більшості капіталістичних країн перебували в залежності від американського долара (його знецінення означало послаблення інших валют). Золотодевізний стандарт було скасовано в більшості розвинутих країн під час економічної кризи 1929-33.
Згідно з Бреттон-Вудською угодою золото залишалось основною формою міжнародних резервів і засобом погашення дефіциту платіжного балансу. Кожна країна зобов'язувалася закріпити золотий вміст своєї національної валюти і підгримувати його. Проте це не означало збереження золотозлиткової форми золотого стандарту. Окремі її елементи збереглися лише для американського долара. Золото перестало бути засобом міжнародного грошового обігу, ціни на товари більше не залежали від його вартості. Валюти інших держав (крім США) зберегли деякі ознаки золотодевізного стандарту їх можна було обміняти на долари, а відтак і на золото, вони мали фіксовані доларові паритети. Проте ці валюти не мали офіційно зафіксованого золотого вмісту, не обмінювалися на золото для жодних суб'єктів власності (приватної, колективної чи державної).
Золотодоларовий стандарт офіційно припинив своє існування у 1971 із скасуванням США обміну доларів на золото. З 1978 МВФ не фіксує золотого вмісту національних валют країн, які були членами цієї організації.
АБО
Золотий стандарт його історія розвитку
Сьогодні існує думка деяких учених про те, що міжнародна валютна система не обов’язково має ґрунтуватися на міжнародних угодах (12, с. 172). Свої висновки вони аргументують тим, що в часи металевих грошей не було жодних правил для встановлення мінової пропорції між двома золотими монетами різної ваги, та стверджують, що депозитна валюта цілком може розглядатися як звичайний товар, відносна вартість якого визначається вільним співвідношенням попиту та пропозиції. Але переважна більшість науковців вважає, що держави не можуть ігнорувати питання співвідношення своїх валют [12, с. 170]. На нашу думку, історія валютних систем свідчить, що їх класифікація здійснюється за ознакою резервного активу, тобто активу, за допомогою якого можна врегулювати дисбаланси в міжнародних розрахунках. За цією ознакою стандарти валютних систем поділяються на золотий, золотодевізний та девізний.
Система золотого стандарту виникла у середині XIX ст. після промислової революції в капіталістичних країнах на базі золотого монометалізму. Вона була породжена необхідністю забезпечити торговельні розрахунки між великими промислово розвинутими країнами того часу в Європі й у Північній Америці. Юридично вона була оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції в 1867 р., яка визнала золото єдиною формою світових грошей.
Паризька валютна система ґрунтувалася на простих правилах і забезпечувала майже автоматичну стабільність валютних курсів і рівновагу міжнародних платежів. Основними ознаками системи були: функціонування золота як світових грошей; фіксація золотого вмісту національних валют; їх безпосередня конвертованість у золото; наявність на цій основі фіксованих валютних курсів. У період дії золотого стандарту золото оберталося у вигляді карбованих монет не лише на зовнішньому, а й поряд із розмінними паперовими грішми на внутрішньому ринку.
Система золотого стандарту основана на кількох простих принципах.
Кожна валюта визначалася вагою золота. Англія застосовувала цей принцип ще з 1816 р., США — з 1837 р., Німеччина — з 1875 р., а Франція, що обрала в 1803 р. біметалічну систему золота-срібла, — з 1878 р.
Конвертованість кожної валюти в золото забезпечувалася як усередині, так і за межами національних кордонів. Емісійні інституції обмінювали банківські папери на золоті монети, і золоті зливки перетворювали в монети. У цих умовах емісійний інститут не міг дозволити собі випускати зливки без обліку обсягу свого золотого запасу.
Зливки вільно обмінювалися на монети; золото вільно імпортувалося й експортувалося на широких міжнародних ринках. Таким чином, ринки золота і валютні ринки були взаємозалежними.
Органи валютного контролю проводили політику регулювання. Її основна мета — забезпечення стабільності валюти і зовнішня рівновага. Будь-який зовнішній дефіцит викликає зростання процентних ставок, що повинно уповільнити економічну діяльність (ефект дефляції) і сприяти ввезенню капіталів (приведення платіжного балансу до нового стану рівноваги).
Такі принципи забезпечували фактичну тотожність національної грошової та валютної систем. Різниця між ними полягала головним чином у тому, що на світовому ринку золото як засіб платежу приймалося на вагу.
Обмінний валютний курс національних (паперових) грошей розраховувався на основі співвідношення їх золотого вмісту (масштабу цін), що установлювався державою. Так, якщо золотий вміст американського долара становив 1/20 унції золота, а англійського фунта стерлінгів — 1/4 унції, то легко визначити, що їх обмінний курс дорівнював співвідношенню 1 до 5 (1/4 : 1/20 = 5). Фунт стерлінгів обмінювався на 5 дол.
