На сьогоднішній день етноконфесійні проблеми вважаються серед основних викликів людству в ХХІ столітті, адже воно, окрім воєн, означилося зіткненнями в Лівані (мароніти і мусульмани), у Північній Ірландії (протестанти і католики), в Боснії і Герцеговині, Хорватії та Косово (православні, католики і мусульмани), Індії та Пакистані (індуїсти і мусульмани), в Таджикистані (ісмаїліти і суніти) тощо. Серед гострих внутрішніх конфліктів, до яких має відношення релігія, варто віднести приклади ліквідації організації влади буддійського далай-лами в Тибеті (КНР), зіткнення між шиїтами і сунітами в Південному Іраку, між ісламськими фундаменталістськими екстремістами і поміркованими мусульманами в Алжирі, Єгипті, Афганістані [1, с. 21]. У більшості цих випадків міжконфесійні конфлікти набувають яскраво вираженого етнічного забарвлення.
Все останнє сторіччя Африканський континент ставав полем бою для міжконфесійних воєн. Багато країн континенту пережили справжню релігійну війну. Деякі переживають її досі. Останні двадцять років Судан роздирається запеклим протиборством, яке призвело до його нещодавнього поділу. Політичні суперечності тут відступають на другий план і поступаються місцем суперечностям релігійним.
У Нігерії, найбільшій країні Африканського континенту, йде безперервний релігійний конфлікт між християнами, мусульманами і язичниками. [2].
Більшість країн Азії та Африки довгий час перебували в колоніальній або напівколоніальні залежності і набули суверенітету близько п’ятдесяти років тому. Найчастіше нові держави створювалися метрополіями без урахування історично сформованих спільностей (в тому числі і релігійних), а кордони проводилися залежно від політичної та військової кон’юнктури. В результаті спільноти, що сповідували одну й ту ж релігію, виявилися роз’єднаними. Така ситуація склалася, наприклад, у Ефіопії, до складу якої входили народності і території, що відрізняються в етнічному та релігійному відношенні і що зберігали певну частку самостійності. У 1993 р. в результаті багаторічної громадянської війни провінція Еритрея перетворилася в самостійну державу, де основна релігія – іслам, тоді як населення Ефіопії сповідує християнство. [3, с.64].
Вже сьогодні можна прогнозувати підвищення етноконфесійної конфліктогенності в країнах Західної Європи, оскільки протягом найближчих десятиріч внаслідок динамічних змін в етнічній та конфесійній карті регіону, масового притоку мігрантів із країн Азії та Африки. Ультраправі стають все більш бажаними партіями в парламентах Європи. У Австрії на парламентських виборах 1999 року ультраправі отримали більш 25% голосів, в Швейцарії у тому ж році — більше за 20%, в Бельгії тоді ж — близько 15%, в Норвегії і Данії в 2001 році — більше за 10%. До цього переліку треба додати 24% в Голландії (пар1 ламентські вибори 2002 року), а також друге місце Ле Пена в 2002 році на президентських виборах у Франції.
Релігійне відновлення в посттоталітарних країнах відбувається на тлі розпаду більшості суспільних ідентичностей радянського періоду, втрати культурно-історичної ідентифікації. Сьогодні Східна Європа проходить той шлях, який Західна пройшла у XV-XVII століттях.
Тоді, у ході багаторічних релігійних війн, Реформації і Контрреформації переміг принцип «чия влада — того і віра», нація отримала пріоритет перед релігією.
Історичний приклад, який засвідчує необхідність дуже обережного ставлення до подібних проблем — це урок розділу Індії у середені 50-х рр. Саме в цьому випадку британський уряд та індійська адміністрація під впливом пакистанського лідера М. Джінни погодилися вважати Пакистан нацією і повністю проігнорували той факт, що розділ Індії відбувався за чисто релігійною, а не етнічною ознакою. Зараз в Індії індуїзм сповідує більше 80% населення країни, однак у деяких штатах більшість складають прихильники інших релігій. Так, в штаті Пенджаб населення переважно є сикхами, понад половина жителів штату Нагаленд сповідують християнство, а біля 2/3 населення штату Джамму і Кашмір – мусульмани. Тому Пакистан не перестає висувати територіальні претензії до Індії, бажаючи приєднати до себе штати, населення яких сповідує іслам. У цих штатах функціонує низка сепаратистських політичних ісламських організацій, чия діяльність спрямована на створення незалежної держави (наприклад, «Фронт звільнення Джамму і Кашміра»). Сьогодні це зона постійної військової конфронтації, особливо небезпечної з огляду на те, що всі держави, що задіяні в конфлікті, мають ядерну зброю (до Індії та Пакистану можна додати також Китай, який має особливі геостратегічні інтереси в цьому регіоні).
Взагалі історія людства бачила немало випадків, коли етнос і релігія ніби переливалися один в одне залежно від вимог політичної або економічної кон’юнктури. Події в Афганістані, на перший погляд, це класичний приклад етноконфесійного конфлікту: близько 20 різних за етнічними, релігійними та культурними ознаками народностей, що стоять на різних ступенях соціально-економічного розвитку. Саме цим пояснюється пасивна позиція щодо подій у країні з боку світового співтовариства до нещодавнього часу: в країні існує суто етноконфесійний конфлікт, тому він не підлягає врегулюванню традиційними дипломатичними засобами. Але 20-річна громадянська війна не є по суті ні етнічним, ні релігійним конфліктом.
Особливістю етноконфесійних конфліктів є також те, що вони можуть виникати в економічно розвинутих країнах (регіонах), або провідниками їх виступають представники благополучних соціальних груп. Крім країн Азії та Африки, пострадянського ареалу, міжетнічні та міжконфесійні конфлікти мають тенденцію до розповсюдження й у відносно стабільних регіонах, таких як Франція (Корсика), Бельгія (валони), Іспанія (баски), Канада (Квебек), не говорячи вже про Північну Ірландію. Навіть у США зростає напруженість між білим на чорношкірим населенням на конфесійному ґрунті [4, с.163 ]. Саме іслам у Сполучених Штатах Америки є на сьогодні найбільш динамічною релігією, яка набирає послідовників швидше за інших конфесій.
Hерелігійні чинники можуть виступати знаряддям політичної мобілізації. У даному контексті здатність релігії мобілізувати людей на політичну дію робить її потенційно конфліктогенним чинником. У цій ситуації небезпека політичної заангажованості релігії набуває очевидного характеру. Тобто, безпосереднє поєднання релігії і політики неминуче сприяє збереженню конфліктності у власне міжконфесійних та міжетнічних відносинах [5, с. 8]. Так, після падіння тоталітаризму та здобуття Україною незалежності, відновлення релігією свого природного місця у суспільстві відбувалося за допомогою відповідно ідеологічно ангажованих партій і громадських організацій, що прагнули скористатися ситуацією для нав’язування віруючим співвітчизникам власних орієнтацій [6, с. 77].
Це значною мірою спричиняло підвищену конфліктогенність у міжконфесійних, міжцерковних і державно-церковних стосунках, особливо у початковий період відновлення суверенітету Української Держави.
Практика підкріплення політичних цілей релігійними гаслами знаходить своє відображення, зокрема, у ситуації в Чечні. Ісламізація республіки сприяє ствердженню ідеї незалежності Чечні від Росії. На думку ідеологів ісламського характеру державності це допоможе їм увійти в зону відносин мусульманського світу, що поширить на Чечню принципи «ісламської солідарності» з боку ісламських держав, їх міжнародних організацій, партій і суспільних рухів в окремих країнах. Іслам активно використовується як чинник національної самосвідомості.
Таким чином, релігійні чинники відіграють важливу роль у мобілізації та консолідації поліетнічного суспільства і водночас можуть виступати потужним конфліктогенним фактором. У традиційних суспільствах, які проходять етап модернізації (до них належить більшість пострадянських країн) конфесійна мобілізація інкорпорується в мобілізацію етнонаціональну та соціальну. При цьому відбувається неминуче поєднання політики (в загальному розумінні) та релігії, що у свою чергу веде до збереження конфліктності у власне міжетнічних та міжконфесійних стосунках.
Отже, збереження конфліктогенності притаманне будь-якому поліконфесійному і поліетнічному суспільству. Насамперед, це пов’язано з динамічною зміною інтересів різних соціальних верств і груп, а відтак — їхньої етноконфесійної самоідентифікації.
Жодна європейська, світова (і більшою мірою американська) система етноконфксійних відносин не може бути повністю перенесена на українську дійсність. При розробці національної державної політики щодо сфери свободи совісті і віросповідань корисно послуговуватися загальними тенденціями та окремими принципами розбудови державно-конфесійної взаємодії в постсоціалістичних країнах Європи.
Таким чином, доцільним слід вважати на наступне:
1. Демократизація стосунків між державою і конфесіями передбачає законотворчу динаміку – ухвалення своєчасних і адекватних ситуації нормативно-правових актів. Тому першочерговим завданням для України в частині реалізації державної політики стосовно релігії і церкви виступає ухвалення Концепції державно-церковних відносин в Україні, вдосконалення політико-правового механізму регулювання суспільно-релігійних і етноконфесійних відносин шляхом модернізації законодавства про свободу совісті та релігійні організації. Державна політика має спрямовуватись зокрема на мінімізацію вирішальної залежності окремих церков від закордонних центрів, на обмеження їх втручання у внутрішнє релігійне життя України, а також недопущення перетворення конфесійного чинника в знаряддя етнічного і територіального сепаратизму, згубного розлому України.
2. Зміцнення національної ідентичності неможливе без орієнтації суспільної свідомості на особливу роль у житті певного народу носіїв традиційних цінностей. В українському суспільстві носіями таких цінностей серед суб’єктів конфесійного середовища, передовсім, є Церкви Київського кореня, тобто ті, котрі визнають себе спадкоємцями Київської Митрополії – УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ.
3. Переведення взаємин між державними інститутами та релігійними об’єднаннями у договірну площину. Подібний механізм закріплення взаємин чітко регламентуватиме права і обов’язки сторін, сприятиме виробленню партнерських засад співпраці, з одного боку, держави, а з іншого – церков і деномінацій. У конкурентному духовно-культурному середовищі стимулюватиме конфесії працювати на благо України, керуючись цивілізованими нормами громадянського суспільства.
