В основі традиційно-історичного підходу полягає використання поняття «Міжнародна система» (МС) для визначення етапу у розвитку МВ в той чи інший період.

Системний метод - був започаткований з 20 років ХХ ст. Міжнародна система – суть цієї системи складає взаємодія окремих держав та інших акторів МВ, які є її складовими елементами.

Існує багато типологій МС, але в основні їх лежать наступні критерії:

- кожна система має свої типи контролю;

- структура МС – співвідношення елементів системи та засіб організації елементів системи;

Типи контролю за міжнародною системою.

Кожна система має свої типи контролю. Одним з головних принципів функціонування міжнародних систем є прагнення держав отримати контроль над поведінкою інших акторів міжнародної системи. Контроль над МС базується на розподілі сил та ресурсів між її акторами.

В історії МВ існують 3 типи контролю:

Імперський – єдина держава контролює решту. Притаманний до сучасної епохи.

Біполярний тип контролю. дві наддержави контролюють та регулюють взаємовідносини в межах своїх сфер впливу (холодна війна);

Баланс сил – три або більше держав контролюють дії одна одної з допомогою дипломатичних маневрів, зміни союзів та відкритих конфліктів (Європа віденської епохи).

 Структура міжнародної системи.

Одним з головних принципів функціонування МС є прагнення держав отримати контроль над поведінкою інших акторів МС. Контроль базується на розподілі сил та ресурсів між її акторами. Наслідком нерівності держав є міжнародна стратифікація з притаманною їй фактичною нерівністю держав.

Стратифікація:

Наддержава: здатність до масових руйнувань планетарного масштабу; здатність впливати на умови існування всього людства;неможливість поразки від іншої держави або коаліції держав, якщо до її складу не входить інша супердержава;

Велика держава

істотний вплив на світовий розвиток;

вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону;

Середні держави: мають вплив в найближчому оточенні;

Малі держави

вплив в оточенні не значний, але мають національні засоби для захисту незалежності;

Мікродержави: не здатні захистити свій суверенітет національними засобами;

Загалом виокремлюють три структурних виміри МС:

1. Конфігурація співвідношення сил, що відображає існування центрів сили:

а) монополярна; б) мультиполярна; в) біполярна;

2. Ієрархія акторів;

3. Гомогенність або негетерогенність - відображає ступінь згоди що існує у акторів відносно тих чи інших принципів та цінностей (Віденська система); та гетерогенність.

 

Поняття системно-трансформуючих воєн. Причини і наслідки Першої світової війни.

Системно-трансформуючі війни – це війни, які визначають дух і спрямованість МВ певної епохи, панування певних цінностей та ідей, а також певної парадигми, певної теоретичної інтерпретації МВ.

Впродовж ХХ ст. було три системно-трансформуючі війни (третя – «холодна війна»). Також побутують думки про те, що нині йде четверта – партизанські рухи: Куба – Че Гевара (Латинська Америка – 60-ті рр.), Гватемала, Мексика, шиїтська революція в Ірані, посилення вакхабізму, суннітський і шиїтський екстремізм). Це були системно-трансформуючі війни, бо змінювались попередні уявлення про МВ і сама система МВ.

Причини і наслідки Першої світової війни.

Три групи причин:

1. з точки зору структуралістів (структурних реалістів)  війна була ненависною (не була спричинена якимись цілеспряспрямованими діями, вона була породжена обставинами, що були поза контролем тих, хто до неї був втягнений (це досить фаталістський підхід, не визначається і конкретна відповідальність чи провина)). Марк Трахтенберг (американський історик німецького походження) на початку 90-х рр. ХХ ст. заявив, що система двох ворогуючих коаліцій у Європі передбачала механізми (мобілізацію, військові плани) з наголосом на швидкості (миттєвості) (у німців план «бліцкрігу» – «блискавичної війни»). Це все працювало з певною «інерцією» (запущено – вже ніхто змінити чи зупинити не може). Достатньо було початися конфлікту на Балканах, і далі все розкрутилося само по собі. Барбара Тукман на початку 60-х рр. наголосила на тому, що зусилля великих держав, спрямовані на переозброєння, спричинили інерцію, певну кінетичну енергію, яка втягнула держави Європи у війну. По суті, структуралісти цим самим виправдовують Німеччину (а також й інших винуватців виникнення війни). Мовляв, зіткнення суперечностей: Німеччина хотіла лише зберегти цілісність своєї території, а у велику війну не хотіла вступати, прагнула лише підтримати Австро-Угорщину (як союзника) у її локальній війні з Сербією, а по інерції втягнулась у велику війну.
2. Теорія раціонального вибору. Згідно з нею, Перша світова війна була результатом прагнень німецької еліти до війни проти Франції і Росії, щоб зміцнити становище Німеччини на континенті (тобто, це були раціональні мотиви дій – вибір німецької еліти (насамперед кайзера і його оточення) – не повністю перемогти чи підкорити своїх противників, а забрати лише частину їхньої території, закріпити за Німеччиною роль світової держави (можливо – як гегемона в Європі), відвернути увагу від внутрішніх проблем (зростання популярності лівих ідей – 1/3 електорату у Німеччині підтримувала соціал-демократів). Представники теорії: Джек Леві (американський історик) – 1999 р. – «Влада, політика і сприйняття.Нариси про причини війни» (в-во ун-ту Південної Кароліни); американський політолог й історик-міжнародник Девід Кайзер (1990 р. – праця «Політика, війна, європейський конфлікт. Від Філіппа ІІ до Гітлера» (в-во Гарвардського ун-ту). Фолькер Берган (теж американець німецького походження) (1995 р. – праця «Імперська Німеччина» (мається на увазі період 1871-1914 рр.)): «саме імперський палац у Берліні підштовхнув Європу до війни». (Але ж треба тоді шукати мотиви французької, англійської і російської еліт, а не тільки німецької). Представники течії стверджували, що Німеччина боялася навіть не скільки Франції, скільки Росії, що модернізувавшись, перетворилась би на суперника Німеччини на континенті (на Балканах та ін.). Тобто Німеччина завдала якби своєрідного превентивного (випереджувального) удару, щоб не чекати, поки Росія завершить модернізацію.
3. На державному рівні аналізу МВ (аналізу на рівні держави, народу, етносу, нації). Вказується на зростання націоналізму (заохочуваного державою) – державного націоналізму. Джеффрі Блейні (1988 р. праця «Причини війни» (3-тє видання), Нью-Йорк, «Вільне вид-во)) звертає увагу на велику роль виховання (Франція – в підручниках у школах і вузах писалось, що Франція завжди була великою державою, гегемоном, але зазнала приниження, що, однак, є тимчасово, а німці спиралися на тезу німецького філософа ХІХ ст. Гегеля про те, що германці вище слов’ян (це випливало з його ідеї про історичні (тобто провідні) і неісторичні народи).
4. Ряд істориків стверджували: причина війни – англо-німецьке торгове суперництво (дві германські нації).

Наслідки Першої світової війни:

• знищила приблизно 10 мільйонів людських життів, змінилось обличчя Європи – розпад імперій (Австро-Угорської, Османської, Російської і Німецької (останні дві – частково збереглися у інших територіальних рамках і державно-політичних формах)), виникнення на їх руїнах  нових держав (Австрія, Польща, Чехословаччина та ін.);
• докорінні (здебільшого недемократичні) зміни в ряді країн Європи.
• Перемога коаліції на чолі з Великобританією і Францією.
• Війна спонукала до рішучих зусиль з метою побудови нової міжнародної системи, яка мала би запобігти іншій, новій війні.

Американський історик Калеві Голсті в книзі «Мир і війна. Збройний конфлікт і міжнародний порядок. 1648-1989» (1991) (Кембріджське ун-ке вид-во): «Для більшості європейців велика війна – велике розчарування, бо чекали миру і нового міжнародного порядку. Вперше в історії людства як політичні лідери, так і широка публіка зрозуміли, що війна є центральною проблемою МВ (а не просто агресивна діяльність)».

Політиками країн Заходу було поставлено завдання створити такий міжнародний порядок, який би запобіг би виникненню нової великої війни, але (особливо Великобританія і Франція) думали і про переважання у цьому новому міжнародному порядку.

Як результат – перше післявоєнне десятиліття – ера (піднесення ідей) лібералізму («14 пунктів» Вудро Вільсона, Ліга Націй, Пакт Бріана-Келлога та ін).

• зростання національно-визвольних рухів, частина з яких увінчалася створенням нових національних держав (серби, поляки та ін.).
• певне зростання ролі США у МВ  (хоча і не в таких масштабах, як вони прагнули)
• поява нової держави – СРСР, що з часом нарощував свою могутність і протиставляв себе як єдину (на той час) «соціалістичну» державу іншому (тобто «капіталістичному») світу.

 

Визначальні чинники зовнішньополітичної поведінки держав. Роль лідерів у прийнятті зовнішньополітичних  рішень.

Держави є основними зовнішньополітичними акторами, особами – суб’єктами.

Політика – поняття, більш спрямоване на досягнення мети, а поведінка – більш широке поняття (сукупність певних дій, що не спрямовані обов’язково в якомусь напрямку, тобто поведінка може бути і хаотичною).

Визначальні чинники зовнішньополітичної поведінки держав:

1. глобальні (географічне розташування) – геополітичні і геоекономічні чинники (наприклад, неоколоніалізм – з’ясування, є та чи інша держава неоколоніальною чи ні (неоколоніалізм дуже близький до імпералізму)), інтеграційні процеси;
2. державні (внутрідержавні) впливи – економічний потенціал держави (а також – військовий потенціал), тип політичної системи, погляди громадян, що час від часу стають виборцями;
3. індивідуальні впливи (особливості лідерів, їх цінності, ментальності, психологічні переконання).

Роль лідерів у прийнятті зовнішньополітичних  рішень.

Є модель особистостей, що творять історію, і є модель особистостей, що творять політику.

Філософ Ральф Валдо Емерсон: нема власне історії, є біографії (їх сукупність), ці діячі творять історію, відповідно наявний негативний чи позитивний вплив цих осіб на МВ (Гітлер, Хусейн). Тепер говорять про негативну роль Буша, позитивну роль Горбачова (в цілому – бо виступав за загальнолюдські цінності (книга «Перебудова. Нове мислення»). Дослідник Роберт Айзек писав про американського дипломата Генрі Кісінджера як про найбільш впливового політика в 1970-х рр. Також дуже значимою є постать Збігнєва Бжезінського як політичного аналітика. На думку Маргарет Герман (1988 р.), вплив лідерів на МВ визначається такими чинниками: їхній світогляд, політичний стиль, мотиви, підготовка до міжнародної діяльності, міжнародний (політичний) клімат на початку їхньої діяльності, як відбувається соціалізація (суспільна адаптація) до (їх) посад (одразу призначили «по блату» чи поступове просування по ієрархічній службовій «драбині»).

Є й інша схема: «раціональний вибір в процесі прийняття рішень лідерами» (фактично, вибір з-поміж кількох альтернатив (варіантів):

1) визначення лідером проблеми (по суті, її формулювання чи формалізування);

2) вибір цілей (чи завдань);

3) знаходження альтернатив вирішення проблеми;

4) вибір (однієї з альтернатив).

Такий підхід чи схему було застосовано американським президентом Джоном Кеннеді під час Карибської кризи (жовтень 1962 р.).

 

Культурно-цивілізаційна парадигма МВ.

ЇЇ витоки знаходимо ще в роботах Освальда Шпенглера (ХІХ ст., робота «Закат Европы» - песимістично оцінює перспективи європейської цивілізації) та інших мислителів ХІХ ст., проте теоретичне оформлення ця парадигма отримала в книгах англійського філософа Арнольда Тойнбі – «Дослідження історії» (1920) та «Західне питання в Греції і Туреччині. Дослідженння контакту цивілізацій» (1934).

У сучасну епоху, наприкінці 1993 р. – стаття Семюеля Гантінгтона в журналі «Форін еферс» під назвою «Зіткнення цивілізацій», що в 1996 р. набула форми окремої книги. Гантінгтон спирався багато в чому на погляди Тойнбі та інших дослідників МВ, але більш пророкував зіткнення між цивілізаціями: «ХХІ століття буде століттям, часом війни між цивілізаціями». Тойнбі стверджував, що Україна (він мав на увазі всю її територію) належить до русько-православної цивілізації, але до її прозахідної частини. А Гантінгтон писав, що західна частина українців (греко-католики) – це частина західної цивілізації, треба сприяти розколу України (він покладався, зокрема на президентські вибори 1994 р. (Західна Україна підтримувала Кравчука проти Кучми).

Спільне у Гантінгтона і Тойнбі – це твердження про те, що в основі цивілізації (Тойнбі писав і про множинність цивілізацій – аж до 21 нараховував, розрізняв також материнські і, відповідно, дочірні цивілізації) є певні культурно-цивілізаційні типи, що спираються на певні релігійні цінності (конфуціанство – авторитаризм, православ’я – державна повинність людей (фактично – візантійські традиції)).

Гантінгтон звертав увагу і на протистояння між чотирма основними світами (фактично, це цивілізації) (західним, мусульманським, Росією як центром православного світу і Китаєм.

 

Рівні аналізу МВ.

1. індивідуальний: стосується особистісних характеристик людей, включаючи пересічних громадян, а також осіб, відповідальних за прийняття рішень (необхідне залучення даних соціологічних опитувань (узагальнена «карта» про певні орієнтації), інтерв’ю (особистісне ставлення людей до тих чи інших подій), але слід пам’ятати, що це узагальнення – усереднений
2. державний: пов’язаний з аналізом на рівні держави, народу, етносу, нації, перш за все з з аналізом на рівні державних інституцій, з точки зору інституцій держави (аналіз на рівні міністерства, прем’єра (тобто уряду), президента, його оточення). Цей рівень аналізу передбачає, як діє той чи інший державний інститут (з точки зору тих, хто є при при владі, їх інтереси є якби державними (ототожнюються);
3. глобальний чи міжнародний (міждержавний): зосереджується на тому, як впливає якась певна подія на МВ в певному регіоні (покращення чи погіршення відносин, укладення угод чи конфлікти, торгові війни).

 

Найновіші теоретичні підходи до вивчення МВ

у контексті постмодерного виклику.

І. 1) Постмодернізм як підхід до вивчення МВ виник у контексті критики бігейвіоризму.

Він наголошує на дослідженні прихованого значення текстів (документів, інших джерел) (тобто підтекстів) історії МВ («читати між рядками»), зосереджується на багатоаспектному вивченні, тлумаченні промов політиків, праць аналітиків (у галузі МВ)). Іноді постмодернізм називають «постпозитивістською реакцією»;

2) постмодернізм у МВ розглядають як частину широкого руху в суспільних науках, який має назву «критична соціальна історія», «постструктуралізм» і «деконструкціонізм» (по суті, це синоніми постмодернізму у вивченні МВ).

3) постмодерністи наголошують: немає єдиної, так званої абсолютної істини; вони вважають, що МВ можна тлумачити з багатьох точок зору (плюралізм думок) (будь-які події у МВ і визначення усвідомлюються, формалізуються згідно наших цінностей (вони різні у різних людей – відповідно різні тлумачення).

ІІ. Серед найновіших теоретичних альтернатив постмодернізму – «теорія хаосу» і підхід «соціального конструктивізму».

«Теорія хаосу» – це насамперед застосування математичних методів моделювання для розпізнавання повторюваних, засадничих моделей у МВ, які швидко змінюються (і які, здавалось би, на перший погляд, нічим не пов’язані).

«Соціальний конструктивізм» - це фактично ліберально-реалістський підхід (на межі двох підходів) – спроба поєднати неореалістські і неоліберальні підходи. Згідно цього підходу: 1) держави є ключовими акторами у світовій політиці. Дії держав визначаються способами, з допомогою яких вони конструюють, тлумачать певні значення і відповідають за них – зміна тлумачень певних понять змінює політику; 2) відбувається еволюція політики. «Соціальний конструктивізм» наголошує на тому, що особливе значення має тлумачення нами понять у МВ (акторів та ін.), як ми уявляємо собі світ через ці понятття і їх тлумачення (наприклад, різні тлумачення поняття «мир»).

 

 

Для підбиття підсумків першої світової війни було скликано Паризьку мирну конференцію, яка розпочала роботу 18 січня 1919 p. Тепер до Парижа прибули представ­ники 27 держав, з них 9 учасниць війни - на боці Антан­ти, 15 -які оголосили війну Німеччині, але не брали участі у воєнних діях, та 3 нових країни - Польща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців.

Основним питанням конференції була підготовка мирного договору з Німеч­чиною. Його було підписано 28 червня 1919 p., у п'яті роковини сараєвського вбивства, у Великому Версальському палаці (Версальський мир).

Мирні договори з союзниками Німеччини були укла­дені за зразком Версальського. Сен-Жерменський мир­ний договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919р., Нейїський з Болгарією - 27 листопада 1919р., Тріанонсь-кий з Угорщиною - 4 червня 1920 p. та Севрський з Ту­реччиною -10 серпня 1920 p.

Версальська система мирних договорів закріплюва­ла територіальні зміни, які відбулися в результаті пер­шої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні по­зиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції.

Ознаки Версальсько-Вашингтонської системи МВ:

Розпад імперій; поява нових держав; перерозподіл колоній; формування регіональних підсистем міжнародних відносин внаслідок появи нових суб’єктів міжнародних відносин.

Створена система міжнародних угод встановила Версальсько-Вашингтонську систему устрою міжнарод­них відносин, що зафіксувала та оформила результати першої світової війни, визначила нове співвідношення сил на світовій арені. Вона стала спробою розв'язати незліченні проблеми, об'єднати й гармонізувати супереч­ливі інтереси народів та держав.

Втім вона мала низку суттєвих недоліків:

не розв'язала протиріччя між держава­ми-переможницями й державами, які зазнали поразки;

не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;

не запобігла можливості виникнення ре­ваншизму, перш за все внаслідок відсутності дійового контролю за виконанням укладених договорів;

викликала значні територіальні зміни в Європі, друге «велике переселення народів», започат­кувала основи національних конфліктів.

Версальсько-Вашингтонська система закріпила нову розстановку сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою.

На по­чатку XX ст. змінилося співвідношення сил на міжнародній арені. Розподіл сфер впливу, колоній, ринків збуту, що сфор­мувався ще у XIX ст., не задовольняв найбільші імперіалі­стичні держави. На початку XX ст. загострилися міжнаціональні та соціальні конфлікти. Крім того, розвиток мілітаризму спричинив створення нових, могутніших видів озброєння та засобів знищення людей. Він охопив усі сфе­ри діяльності: економіку, політику, науку, ідеологію й тін.

Отже, усі держави воюючих блоків вели несправедли­ву, загарбницьку війну. Кожна з держав домагалася досяг­нення тільки своїх власних цілей за рахунок інших країн.

Німеччина розраховувала покласти край пануван­ню Англії на морі, захопити колонії та ринки збуту інших європейських держав. Вона мала намір загарбати північно-східні райони Франції та Прибалтику, Крим, Приазов'я, Кавказ, що належали до Росії.

Австро-Угорщина планувала захопити Сербію, зміцнити своє панування на Балканах, відібрати у Росії частину Польщі, Поділля й Волинь.

Туреччина, яка вступила у війну на боці Німеччини восени 1914 p., мріяла захопити російське Закавказзя й поновити свій вплив на Балканах.

Англія прагнула зберегти своє панування на морі, не втратити колонії. За вдалого розвитку подій вона охо­че відібрала б у Туреччини Месопотамію й частину Ара­війського півострова.

Франція сподівалася повернути собі Ельзас та Ло­тарингію, втрачені ще в ході франко-пруської війни, за­хопити лівий берег Рейну й Саарський вугільний басейн.

Царська Росія ставила на меті збереження свого впливу на Балканському півострові, оволодіння чорно­морськими протоками Босфор та Дарданелли.

Японія, оголосивши війну Німеччині 23 серпня 1914р., мала намір захопити території в Китаї та остро­ви у Тихому океані.

Геополітичні наслідки І Світової війни:

Розчленування Німеччини.

а) Ельзас-Лотарингія поверталася Франції з дати під­писання перемир'я 11 листопада 1918 р.;

б) Саарська область передавалася під контроль Ліги Націй в особі комісії з п'яти членів на чолі  з французом строком на 15 років. Франція діставала у свою власність шахти (як компенсацію за руйнування шахт півночі під час відступу німецьких військ). Через 15 років мав відбу­тися плебісцит місцевого населення;

в) лівий берег Рейну й 50 км на правому березі оголо­шувалися демілітаризованою зоною, де не буде укріплень і збройних сил;

г) Бельгія анексувала дві невеликі німецькі округи — Ейпен і Мальмеді;

д) Північний Шлезвіг після плебісциту в березні 1920 р. відійшов до Данії;

е) Польща одержала Данцігський «коридор» (район Познані й частина Західної Пруссії), який давав їй вихід до моря. Данціг оголошено вільним містом під контролем Ліги Націй в особі верховного комісара. Відтак Східна Пруссія була відрізана від решти Німеччини, залишаючись її територією;

є) Польща одержала в жовтні 1921 р. за рішенням Лі­ги Націй ще південну частину Верхньої Сілезії (1/3 цього промислового району);

ж) Сілезький район Цешина, який до 1918 р. входив до складу Австро-Угорщини, з 1920 р. був поділений між Польщею й Чехословаччиною;

з) Мемельська область (130 тис. населення) спочатку була відтята від Німеччини без плебісциту й тимчасово управлялася міжнародною адміністрацією, а з 1923 р. пе­рейшла до Литви.

В цілому Німеччина втратила 1/7 своєї території та 1/10 населення. (+ мирні договори з союзниками Німеччини).

Союзники Німеччини втратили:

Австро-Угорщина. Австро-Угорська імперія перестала існувати. Частина Південного Тіролю переходила до Італії, Чехія й Моравія ставали частиною новоутвореної держави Чехословаччина, Буковина передавалася Румунії. Закарпатську Україну було передано до складу Чехословаччини. Договором визнавалася незалежність Австрії, але заборонялося її об'єднання з Німеччиною.

Болгарія. Частина  те­риторії Болгарії відійшла до Югославії та Румунії.

Угорщина. Відмовлялася від ряду територій та визнавала нові кордони держав у Центральній Європі. Її територія була скорочена утроє, а населення - у 2,5 рази. Угорщина, як і інші союзники Німеччини, сплачува­ла репарації переможцям.

Туреччина втрачала 80% своєї території на Близькому Сході та у Північній Африці, позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну армію.

Розподіл колоній шляхом уста­новлення так званої мандатної системи (до речі, деякі делегати навіть не зрозуміли, що означає «мандат»). Лі­га Націй як «спадкоємниця» Німецької та Османської імперій надавала «мандати» країнам-наступницям — так званим «мандатаріям».

Згідно з Версальським договором Німеччина віддава­ла свої «права та інтереси» в Шаньдуні (Китай) Японії. У зв'язку з цим Китай відмовився підписати Версальський договір. Громадськість США теж засудила це рішення Вільсона. Тільки в 1922 р. після Вашингтонської конфе­ренції Японія й Китай уклали угоду, за якою в 6-місячний термін Шаньдун був повернутий Китаю.

Італія отримала Південний Тіроль. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні по­зиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції. США поступово втрачали свій вплив в Лізі Націй.

Перша світова війна стала результатом протиборства двох військових блоків: Троїстого союзу (Німеччина, Австо-Угорщина, Італія) й держав Антанти (Росія, Англія, Франція). На 1914 р. протистояння між цими двома військово-політичними угрупуваннями європейських держав украй загострилося. Балканський півострів став зоною особливої напруже­ності. Австро-Угорщина (за підтримки Німеччини) вирі­шила, завдавши одного удару по Сербії, остаточно укріпитися на Балканах. Приводом для оголошення війни стало вбивство у Сараєво 28 червня 1914 р. австрійсь­кого ерцгерцога Франца Фердінанда. Виникла нагода роз­громити Сербію. 23 липня Австро-Угорщина заявила Сербії запевне нездійсненний та принизливий ультиматум.

Росія, яка була не підготовленою до війни, радила Сербії піти на компроміс. Проте Австро-Угорщина й Німеч­чина не бажали мирного врегулювання конфлікту. 28 липня Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. ЗО липня 1914 р. російський імператор Микола II підписав указ про загальну мобілізацію. Німеччина 1 серпня оголосила війну Росії, а З серпня - Франції. Німецькі війська почали наступ на Францію через територію Бельгії. З вимогою поважати нейтралітет Бельгії й негайно вивести звідти німецькі війська виступила Англія. Не отримавши відповіді на свій ультиматум, вона 4 серпня оголосила війну Німеччині. До збройного конфлікту, що його було розпочато євро­пейськими державами, поступово було втягнуто 38 дер­жав, населення яких становило 1,5 млрд. осіб (87% населення усієї планети). Війна стала світовою.

 

Лігу Націй було створено на Паризькій мирній конференції за ініціативою президента США В.Вільсона. Створення Ліги Націй було першою спробою утворення організації глобального характеру, яка б узяла на себе відповідальність за підтримання миру на земній кулі шляхом погодження дій її членів

Завдання: боротьба за мир, співробітництво й безпека народів.

Найважливіша мета - підтримання миру, збереження повоєнного статус-кво, виконання умов Версальського миру.

Статут: передбачав гарантії членам організації у збереженні їхньої політичної незалежності й територіальної цілісності проти зовнішньої агресії; передбачав колективні дії усіх членів Ліги в разі порушення агресором статуту та розв'язання конфліктів; воєнні санкції, економічна та політична ізоляція порушника миру; створення об'єднаних збройних сил з контингентів країн-членів Ліги.

Слабкість Ліги націй як інструмента підтримання миру зумовлювалася самим статутом. Рішення ухвалювалися за принципом одностайності, за винятком питань процедурних і таких, що стосувалися прийняття нових членів. Обов'язкову силу мали тільки рішення з адміністратив­них питань, що стосувалися самої Ліги. Навіть санкції фактично були добровільними. Статут Ліги Націй був складовою частиною Версальського мирного договору Його підписали 44 країни. Але США, під впливом «ізоляціоністів» у конгресі, не ратифікували Версальський договір й не увійшли до складу Ліги Націй.

Головними органами Ліги були Збори представників усіх членів організації (Асамблея), Рада Ліги Націй у складі 5-ти постійних членів (США, Англії, Франції, Італії та Японії) й 4-х тимчасових. Відсутність ряду великих держав серед членів Ліги негативно позначилася на ефективності її діяльності.

СРСР було прийнято до Ліги Націй у 1934 p. та виключено у зв'язку з радянсько-фінською війною 1939 -1940 pp. Німеччина вступила до Ліги Націй у 1926 p. й вийшла з неї 19 жовтня 1933 p., Японія вийшла з Ліги Націй 28 березня 1933 p.

Ліга Націй виявилася нездатною підтримати статус-кво, що склалося внаслідок першої світової війни, збе­регти Версальсько-Вашингтонську систему. Друга світова війна остаточно поховала Лігу Націй, хоча формально вона проіснувала до 31 липня 1946 p.

Після укла­дення Берестейського миру Німеччина розпочала новий наступ на Заході. Проте у червні 1918 p. країни Антанти за підтримки США вдалися до контрнаступу й почали звільнювати окуповані території. Водночас союзники роз­горнули наступ на Балканському півострові. Ця опера­ція змусила Болгарію 29 вересня вийти з війни, а наступ англійських війську Сербії, Месопотамії й Палестині примусив ЗО жовтня 1918 p. капітулювати Туреччину.

Революційні події В Австро-Угорщині спричинили відокремлення від усіх південнослов'янських провінцій. 4 грудня було утворене Королівство сербів, хорватів та словенців (з 1929 p. - Королівство Югославія). До Украї­ни приєдналася Північна Буковина, до Польщі - Галичина. 3О - 31 жовтня спалахнули масові революційні виступи у Відні. Було сформовано Тимчасовий уряд Австрії. З листопада австрійський уряд від імені Австро-Угорщини, яка фактично перестала існувати, підписав перемир'я з Антантою. 12 листопада Австрія проголосила себе республікою.

Революційна активність зростала й на території Німеччини. Утворювалися Ради (в Кілі, Бремені, Ессені, Кельні, Мюнхені, Шверині, Дрездені й т. ін.). 8 листопада у Баварії було повалено монархію й проголошено республіку. 9 листопада повстання охопило Берлін.

За таких умов німецька делегація 11 листопада 1918 p. у Комп'єнському лісі підписала угоду про перемир'я з державами Антанти. Перша світова війна завершилася.

Німеччина, визнавши свою поразку, зобов'язалася негайно вивести свої війська з окупованих західних територій та лівого берега Рейну, передати державам Ан­танти військовий флот, озброєння та військове майно.

В результаті війни з 70-ти млн. чоловік, які воювали на її фронтах, близько 10 млн. було вбито й 20 млн. - поранено. Матеріальні втрати країн-учасниць склали 208 млрд. доларів.

Після завершення першої світової війни постало питання мирного врегулювання повоєнних проблем.

1. Надзвичайно гострі й тривалі суперечки викликала 5 проблема територіального розчленування Німеччини. З те­риторіальних питань було вирішено:

а) Ельзас-Лотарингія поверталася Франції з дати під­писання перемир'я 11 листопада 1918 р.;

б) Саарська область передавалася під контроль Ліги Націй в особі комісії з п'яти членів на чолі  з французом строком на 15 років. Франція діставала у свою власність шахти (як компенсацію за руйнування шахт півночі під час відступу німецьких військ). Через 15 років мав відбу­тися плебісцит місцевого населення;

в) лівий берег Рейну й 50 км на правому березі оголо­шувалися демілітаризованою зоною, де не буде укріплень і збройних сил;

г) Бельгія анексувала дві невеликі німецькі округи — Ейпен і Мальмеді;

д) Північний Шлезвіг після плебісциту в березні 1920 р. відійшов до Данії;

е) Польща одержала Данцігський «коридор» (район Познані й частина Західної Пруссії), який давав їй вихід до моря. Данціг оголошено вільним містом під контролем Ліги Націй в особі верховного комісара. Відтак Східна Пруссія була відрізана від решти Німеччини, залишаючи-ся її територією;

є) Польща одержала в жовтні 1921 р. за рішенням Лі­ги Націй ще південну частину Верхньої Сілезії (1/3 цього промислового району);

ж) Сілезький район Цешина, який до 1918 р. входив до складу Австро-Угорщини, з 1920 р. був поділений між Польщею й Чехословаччиною;

з) Мемельська область (130 тис. населення) спочатку була відтята від Німеччини без плебісциту й тимчасово управлялася міжнародною адміністрацією, а з 1923 р. пе­рейшла до Литви.

В цілому Німеччина втратила 1/7 своєї території та 1/10 населення. (+ мирні договори з союзниками Німеччини).

2. Проблеми колоній були вирішені шляхом уста­новлення так званої мандатної системи (до речі, деякі делегати навіть не зрозуміли, що означає «мандат»). Лі­га Націй як «спадкоємниця» Німецької та Османської імперій надавала «мандати» країнам-наступницям — так званим «мандатаріям».

Згідно з Версальським договором Німеччина віддава­ла свої «права та інтереси» в Шаньдуні (Китай) Японії. У зв'язку з цим Китай відмовився підписати Версальський договір. Громадськість США теж засудила це рішення Вільсона. Тільки в 1922 р. після Вашингтонської конфе­ренції Японія й Китай уклали угоду, за якою в 6-місячний термін Шаньдун був повернутий Китаю.

3. Проблеми репарацій: Франція вимагала від Німеччини сплатити всі збитки — до 800 млрд. марок, що означало б цілковите розорення Німеччини. Ллойд-Джордж запропонував зменшити їх до 100 млрд. марок. Конференція так і не встановила ні остаточного роз­міру, ні терміну виплати репарацій. Домовилися, що Ні­меччина спочатку сплатить 20 млрд золотих марок до 1 травня 1921 р. (2/5 цієї суми мала одержати першочер­гово Бельгія). Значна частина повинна була сплачуватися натурою (понад 2,7 млн. т суднового тоннажу, поставки вугілля тощо). Верховна Рада союзників на конференції в Спа в липні 1920 р. за участю Німеччини лише розподі­лила репарації по країнах: Франції — 52%, Англії — 22, Італії — 10, Бельгії — 8, Греції, Румунії й Югославії — 6,5, Японії — 0,75, Португалії — 0,75%. Проблема репарацій ще багато років остаточно не вирішувалася.

4. Поль­ське питання. Франція наполягала на відновленні кор­донів Польщі 1772 р., прагнучи зробити її сильною як сво­го союзника. Бальфур (Англія) осаджував французів: «Але ж тепер 1919 рік!» США підтримували Англію. Як уже зга­дувалося, Польща одержала частину німецьких територій. Польські війська окупували Східну Галичину (Західна Україна), в 1920 р. здійснили збройну інтервенцію проти України. Але поки що її східні кордони не були визначені.

5. Претензії Італії були більшими, ніж її внесок у вій­ну. Вона вимагала Далмацію, Істрію, порт Фіуме, протек­торат над Албанією тощо. Іта­лійський прем'єр Орландо, нічого не здобувши, на знак протесту у квітні покинув конференцію. Коли він у травні повернувся, союзники вже розподі­лили основні території. Італії відмовили навіть на Близь­кому Сході й віддали лише Південний Тіроль.

6. Претензії Японії були більше враховані, бо її деле­гація, користуючися моментом, теж загрожувала покину­ти конференцію. Від'їзд двох делегацій був дуже небажа­ним, тому Японія одержала все жадане, крім, як уже зга­дувалося, Шаньдуну.

7. Радянська проблема не потрапила до офіційного порядку денного, але сама конференція, її основні орга­ни весь час поверталися до цього питання. Росія — насе­лення 1/6 частини Землі — зробила найбільший внесок у війну проти Четверного союзу, втратила більше солдатів, ніж її союзники, разом узяті. Створення радянської дер­жави й ряду національних держав на території Росії вису­нули перед союзниками болюче питання щодо ставлення до Сходу. Паризька конференція перетворилася по суті на орга­нізатора антирадянської інтервенції: вона санкціонувала економічну блокаду радянської держави, схвалила захоп­лення Бессарабії румунськими військами, підтримала пе­ребування німецьких військ у Прибалтиці, визнала уряд Колчака, великі держави організували широку воєнну до­помогу антирадянським арміям і самі посилили збройну інтервенцію в Росії. Паризька конференція стала своєрідним штабом антирадянської інтервенції.

У січні 1918 p. президент США В.Вільсон виступив з миротворчими пропозиціями («14 пунктів»). Це була зов­нішньополітична програма Сполучених Штатів. Вона передбачала:

відкриту дипломатію; свободу торгового судноплавства; свободу торгівлі;скорочення озброєнь; врегулювання колоніальних питань; евакуацію німецьких військ з території Росії, надан­ня їй можливості самостійно визначати політику, вступи­ти до співтовариства вільних націй; звільнення й відбудову Бельгії; повернення Франції Ельзасу та Лотарингії; виправлення кордонів Італії відповідно до національ­них ознак; автономію народам Австро-Угорщини; звільнення й відбудову Румунії, Сербії та Чорно­горії; самостійність турецьких частин Османської імперії, автономію для її національних частин; утворення незалежної Польської держави з вихо­дом до моря; створення загальної асоціації націй з метою надання взаємних та однакових гарантій політичної незалежності, територіальної цілісності як великих, так і малих країн.

Отже, у цій програмі засуджувалися несправедливі війни, національне гноблення, таємна дипломатія, про­голошувався принцип самовизначення націй. У 14-му пункті своєї програми В.Вільсон запропонував створити міжнародну організацію, яка могла б забезпечити повоєн­ний мир.

Основним питанням конференції була підготовка мирного договору з Німеч­чиною. Його було підписано 28 червня 1919 p., у п'яті роковини сараєвського вбивства, у Великому Версальському палаці (Версальський мир).

За Версальським мирним договором з Німеччиною:

Німеччина визнавалася винною у розв'язанні світо­вої війни;

Вона втрачала свої колонії, деякі її території передавалися сусіднім державам;

накладалися військові обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти;

Ельзас та Лотарингія поверталися Франції, управління Саарською областю передавало­ся на 15 років Лізі Націй;

Данциг (Гданськ) було оголо­шено «вільним містом»;

Польщі поверталася частина територій, загарбаних Німеччиною (Познань, деякі райони Прусії й Померанії);

Данії передавався Північний Шлезвіг;

до Бельгії відійшли округи Ейпен, КДальнеді, Морене.

Порівняно з 1914 p. німецька те­риторія зменшилася на 12,5%. Загальна військова повинність у Німеччині скасову­валася. її сухопутна армія не повинна була перевищувати 100 тис. чол. й призначалася для підтримки порядку всередині країни. Німеччині заборонялося мати підвод­ний флот, великі надводні кораблі, військову авіацію та важку артилерію. Німецький генштаб розпускався. Німецька територія по лівому березі Рейну та смуга завширшки 50 км. по правому - оголошувалася Рейнсь­кою демілітаризованою зоною. Загальна сума репарацій була встановлена на Лон­донській конференції у 1921 p. й становила 132 млрд. золотих марок. Франція мала одержати 52% цієї суми, Великобританія - 22%, Італія -10%, Бельгія - 8%. З метою гарантії виконання Версальського догово­ру країни Антанти окупували Рейнську зону терміном на 15 років.

Мирні договори з союзниками Німеччини були укла­дені за зразком Версальського.

Сен-Жерменський мир­ний договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919р., колиш­ня Австро-Угорська імперія перестала існувати. Частина Південного Тіролю переходила до Італії, Чехія й Моравія ставали частиною новоутвореної держави Чехословаччина, Буковина передавалася Румунії. Закарпатську Україну було передано до складу Чехословаччини. Договором визнавалася незалежність Австрії, але заборонялося її об'єднання з Німеччиною.

Нейїський з Болгарією - 27 листопада 1919р., частина  те­риторії Болгарії відійшла до Югославії та Румунії.

Тріанонський з Угорщиною - 4 червня 1920 p. вона відмовлялася від ряду територій та визнавала нові кордони держав у Центральній Європі. Її територія була скорочена утроє, а населення - у 2,5 рази. Угорщина, як і інші союзники Німеччини, сплачува­ла репарації переможцям.

Севрський з Ту­реччиною -10 серпня 1920 p. втрачала 80% своєї території на Близькому Сході та у Північній Африці, позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну армію.

Версальська система мирних договорів закріплюва­ла територіальні зміни, які відбулися в результаті пер­шої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні по­зиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції. США поступово втрачали свій вплив в Лізі Націй.

Проблеми колоній були вирішені шляхом уста­новлення так званої мандатної системи (до речі, деякі делегати навіть не зрозуміли, що означає «мандат»). Лі­га Націй як «спадкоємниця» Німецької та Османської імперій надавала «мандати» країнам-наступницям — так званим «мандатаріям». Було встановлено три види мандатів:

Мандат «А» — колишні арабські частини Туреччини стали формально незалежними, передавалися «під опіку» великих держав.

Мандат «В» — колишні центральноафриканські коло­нії Німеччини потрапили під управління мандатаріїв, «опіка» для них була визнана недостатньою. Забороняла­ся торгівля рабами й зброєю.

Мандат «С» — колишні німецькі колонії в Південно-Західній Африці й на Тихому океані просто «приєднувалися» до територій мандатаріїв відкритою анексією як колонії.

Більшість мандатів розподілила Верховна Рада Антан­ти (крім Італії). Франція одержала мандати на частину То­го й Камеруну (другу частину віддали Англії), частину Французької Екваторіальної Африки; Англія — крім того, на всю Східну Африку, Золотий Берег тощо; Португалія — на Анголу, Кіонгу та ін.; Бельгія — на Руанду-Урунді та частину Конго; Південне -Африканський Союз — на Південне- Західну Африку; Австралія отримала в Океанії німецьку частину Нової Гвінеї та німецькі острови на пів­день від екватора; Нова Зеландія — острови Західного Са­моа; Японія — на північ від екватора острови Маріанські. Маршаллові, Каролінські та Тїалау.

Необхідно нагадати, що Паризька мирна конференція відбувалася з 18 січня 1919 року – по 21 січня 1920 року. Головними проблемами цієї конференції були питання мирного врегулювання після завершення 1СВ (Перша Світова Війна), підписання мирних договорів та повоєнного перерозподілу світу.

Як відомо, Царська Росія була однією з держав Антанти, що воювала проти країн Четверного союзу, але в лютому 1917 року в Росії відбувся переворот, було повалено монархію. Після цього в країні фактично утворилося двовладдя: з одної сторони – Тимчасовий уряд, який виступав за буржуазно-демократичні шляхи розвитку країни і був визнаний Антантою, а з іншої – Рада робітничих та солдатських депутатів, які виступали за більшовицький рух та створення в майбутньому радянської влади. Все це звичайно послабило позиції Росії в Антанті, і як наслідок послабило позиції Антанти у війні проти країн Четверного союзу.

Відомо, що радянську Росію на Паризьку конференцію не було запрошено і Радянське питання не стояло навіть на порядку денному. Але сама конференція весь час поверталися до цього питання. Росія - насе­лення 1/6 частини Землі -  зробила найбільший внесок у війну проти Четверного союзу, втратила більше солдатів, ніж її союзники, разом узяті.

Антанта не визнавала радянський уряд, і тому вже під час конференції розгорнула воєнну інтервенцію в деяких регіонах Росії. Союзні держави здійснили блокаду радянської держави, боючись поширення більшовизму в своїх країнах.

Але все ж таки Вільсон (президент США) за допомогою Ллойда-Джорджа (прим’єр-міністр Англії) вирішив таємно втановити контакти з Леніним і відрядити в Москву секретну місію на чолі з Буллітом. Ленін визнав умови Вільсона важкими, але погодився з ними, вважаючи, що вони будуть основою для мирного договору з США та Антантою.

Незабаром відбулися серйозні зміни в міжнародній ситуації: в Москві утворений Комуністичний Інтернаціонал, в Угорщині проголошена Радянська Республіка, а в Росії по­чалися воєнні наступи Колчака та Денікіна проти радянської влади.

Тому, коли Булліт повернувся з Москви Вільсон та Ллойд-Джордж офіційно заявили, що нічого не знають про будь-які умови з радянською Росією і тепер вже й слухати не хо­тіли про будь-які переговори з радянським урядом.

Так, згодом паризька конференція перетворилася по суті на орга­нізатора антирадянської інтервенції: вона санкціонувала економічну блокаду радянської держави, схвалила захоп­лення Бессарабії румунськими військами, підтримала пе­ребування німецьких військ у Прибалтиці, визнала уряд Колчака, великі держави організували широку воєнну до­помогу антирадянським арміям і самі посилили збройну інтервенцію в Росії.

Вашингтонська конференція проходила з 12 листопада 1921 року до 6 лютого 1922 року. Основними проблемами, які мали бути вирішені на ній, були проблеми обмеження морського озброєння та проблеми тихоокеанського регіону. В цій конференції брали участь 9 країн: США та делегації Англії, Франції, Італії, Японії, Бельгії, Голандії, Португалії та Китаю. Всі ці країни вітали ініціативу проведення конференції, але кожна мала свої інтереси. Так, наприклад, Японія виступала за обговорення питань морського озброєння та зовсім не хотіла торкатися проблем тихоокеанського регіону, а саме проблем Китаю. Радянську Росію на конференцію не було запрошено, хоча все ж таки неофіційно прибула делегація від Далекосхідної Республіки, яка зіграла певну роль в розвитку конференції. Вона мала в своєму розпорядженні деякі секретні договори, які почала публікувати в пресі напередодні конференції. Це були документи про секретні спільні дії Японії з генералом Семеновим проти Радянської Росії, що свідчило про загарбницький характер Японії та матеріали таємних франко-японських переговорів про спільні дії, щодо витіснення США з Азії. Все це істотно загострило протиріччя в таборі колишніх соbuюзників.

Порядок денний Вашингтонської конференції містив два питання:

Обмеження морських і сухопутних озброєнь, правила користування новими засобами війни.

Тихоокеанське та далекосхідне питання.

Протягом цієї конференції було укладено ряд договорів (трактатів):

“Договір чотирьох держав”, який 13 грудня 1921 року підписали США, Англія, Франція, Японія. Основна мета договору: надання взаємних гарантій недоторканості острівних володінь учасників договору в Тихому океані. Після ратифікації цього договору Англо-Японський союз 1911 року втрачав свою силу.

“Договір п’яти держав”, який 6 лютого 1922 року підписали США, Англія, Франція, Японія та Італія. Основна мета договору: обмеження морських озброєнь. Заборонялося будівництво військових кораблей водотонажність яких перевищувала 35 тис. тон. Було встановленно співвідношення озброєнь:

Англія – 5

США – 5

Франція – 3

Японія – 1,75

Італія – 1,75.

“Договір дев’яти держав”, який 6 лютого 1922 року підписали всі держави-учасниці конференції. Основна мета: проголошення принципу поваги суверенності Китаю, поваги територіальної адміністративної недоторканності (але все це було лише на папері). Разом з цим було проголошено принцип “відкритих дверей та рівних можливостей” для всіх націй на території Китаю в галузі торгівлі та промисловості.

Генуезька конференція проходила з 10 квітня по 19 травня 1922 року. В ній брали участь 29 держав. Це була перша найбільш представницька міжнародна конференція, де приймали участь країни Четверного союзу та Росія. Головною проблемою обговорення була проблема економічних зв’язків та проблема повернення російських боргів.

США не приймали участь в цій конференції, пояснюючи це тим, що конференція носить не суто економічний характер, а скоріше політичний. Насправді США побоювалися обговорювати проблеми скорочення або ліквідації боргів.

На конференції було створено чотири комісії: політична, фінансова, економічна і транспортна. Радянська делегація була включена лише в політичну комісію.

В ході цієї конференції радянською стороною було висунуто пропозицію рівноправного економічного співробітництва всіх держав, загального скорочення озброєнь та збройних сил, скликання всесвітнього конгресу для встановлення загального миру.

Але західні делегації різко виступили проти радянських пропозицій, обгрунтовуючи це тим, що не треба перевантажувати роботу конференції і в першу чергу треба обговорити проблему боргів. Згодом, рада Антанти висунула вимоги радянській Росії щодо повернення боргів, але радянська сторона рішуче відхилила їх і висунула свої претензії про відшкодування збитків   яких завдали радянській Росії іноземні держави під час воєнної інтервенції. Пізніше радянська сторона висловила готовність компенсувати збитки іноземців в Росії, якщо будуть відшкодовані радянські втрати від іноземної інтервенції. Разом з тим вона погоджувався сплатити довоєнні борги за умови відстро­чення їх на ЗО років і надання радянській державі креди­тів.

Незабаром радянській стороні було висунуто нові кабальні умови, які вона знов відхилила. Таким чином конференція зайшла в тупик і в принципі не принесла нічого позитивного.

Останнє, що необхідно відмітити – це те, що радянська Росія в принципі винесла деякий позитив з цієї конференції, під час якої вона уклала Рапалльський договір з Німеччиною 16 квітня 1922 року, який передбачав відновлення дипломатичних стосунків, скасування взаємних відшкодувань, розвиток торгівлі та інше.

Підписання Рапальського договору відбулося під час Генуезької конференції 16 квітня 1922 року. Це договір між радянською Росією та Німеччиною, який передбачав відновлення дипломатичних і консульських відносин між обома країнами, що було ударом по ізоляції радянської Росії й Німеччини. Обидві держави взаємно відмовилися відшкодувати воєнні витрати (Німеччина відмовилася від Брестського миру, Росія — від німецьких репарацій). Договір передбачав розвиток взаємовигідної торгівлі між обома державами на основі принципу найбільшого сприяння.

Рапальський договір мав велике значення. Це було перше юридичне визнання радянської Росії. Обидві країни були життєво заінтересовані в такому договорі. Вже наприкінці 1922 року значно поліпшилася торгівля між цими двома країнами.

Договір вніс суттєві зміни в міжнародну політичну си­туацію і сприяв розвиткові взаємовигідного співробіт­ництва Росії й Німеччини не тільки в економічній, полі­тичній та культурній галузях, але навіть у військовій. Було проведено ряд таємних переговорів щодо військового співробітництва. В Росії почали діяти німецькі військові навчальні центри та почалося будівництво змішаних радянсько-німецьких оборонних підприємств.

Таємне військове співробітництво між радянською дер­жавою й Німеччиною не було чимось незвичайним у прак­тиці міжнародних відносин. У ті роки таємне військово-технічне співробітництво з Німеччиною здійснювали США, Японія, Італія та деякі інші країни.

На останок необхідно відмітити, що Рапалльський договір зіграв не на користь країн Антанти, так як вони мали намір використати Німеччину проти радянської держави.

До кризової ситуації призвела проблема виплати репарацій Франції Німеччиною. На цей час Німеччина вже сплатила частину репарацій Франції і вимагала мараторію на 2-4 роки, так як була в важкому економічному положенні. Уряд Франції відмовився від будь-яких поступок й в січні 1923 року Франція окупувала Рур з метою заставити Німеччину сплачувати репарації.

США й Англія зайняли очікувальну позицію. Радянський Союз в сою чергу забезпечив Німеччину необхідною продовольчою допомогою.

Окупація Руру мала тяжкі економічні наслідки як для Німеччини, так і для Франції.

Німецька економіка була повністю дезорганізована, тисячі підприємств Руру зупинили виробництво.

Для Франції зросли окупаційні витрати, зменшились поставки вугілля з Руру, внаслідок значного скорочення виробництва.

США та Англія в кінцевому випадку вирішили втрутитися задля порятунку Європи від катастрофи. Наприкінці 1923 року було вирішено створити два комітети експертів. Перший – для розробки планів стабілізації німецької марки й бюджету Німеччини. Головою цього комітету став американський банкір Дауес. Другий – для пошуку шляхів повернення репарацій Німеччиною. Цей комітет очолив англійський фінансист Мак-Кенна.

Дауес взяв на себе вивчення репараційної проблеми в цілому. Вже на Лондонській конференції, яка тривала з 16 липня по 16серпня 1924 року було представлено так званий план Дауеса, який містив такі положення:

Загальна сума і термін репарацій не визначалися. Репарації здійснювалися шляхом річних виплат: 1925 рік – 1 млрд. марок; 1926 рік – 1,22 млрд. марок; 1927 рік – 1,22 млрд. марок; 1928 рік  - 1,75 млрд. марок;1929 рік – 2 млрд. марок

Джерела репарацій – відрахування з бюджету за рахунок непрямих податків (на пиво, спиртні напої, тютюн та інше), транспортного податку, відрахувань від прибутків промисловості. Репараційна комісія на чолі з французьким керівником ліквідовувалася і встановлювався новий орган, першою головою якого був американський банкір. Таким чином економіка Німеччини була поставлена під англо-американський контроль.

Надання Німеччині кредитів для відновлення важкої промисловості

Передбачалося, що збут своєї продукції Німеччина буде здійснювати Радянському Союзові, щоб не конкурувати з державами Антанти.

Виведення через рік французьких окупаційних військ з території Руру.

Локарнська конференція відбулася 5-16 жовтня 1925 року з метою політичної інтеграції Німеччини в Версальську систему та об’єднання Західної Європи. В цій конференції взяли участь Англія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Польща та Чехословаччина. Було вироблено ряд угод, які передбачали наступне:

1. Взаємне гарантування кордонів та зобов’язання про ненапад між Німеччиною та Францією, Німеччиною та Бельгією.
2. Арбітраж між Німеччиною та Францією, Бельгією, Польщею, Чехословаччиною на випадок якихось прикордонних суперечок.
3. Прийняття Німеччини до Ліги Націй і надання їй постійного місця в Раді. Прийняття відбулося 8 вересня 1926 року.

Підсумки Локарнської конференції:

Угоди було укладено в інтересах Німеччини. Німеччина домоглася відносної “рівноправності” з великими державами. Західні держави вважали Локарнську конференцію позитивним кроком в перед, в той час як Німеччина вже тоді вбачала в цій конференції перший крок до зламу Версальської системи і до відновлення своєї могутності.

Локарнські договори спрямовувалися проти Радянського Союзу. План Дауеса склав по суті економічну базу а Локарнська конференція політичне оформлення блоку капіталістичних країн Європи з відвертим антирадянським змістом.

Можна сказати, що підготовка даного пакту розпочалася ще в 1927 році, коли міністр закордонних справ Франції Бріан звернувся до США з пропозицією укласти дво­сторонній договір «про вічну дружбу і заборону звернення до війни як знаряддя національної політики», розраховуючи цим договором підняти авторитет Франції.

Державний секретар США Келлог спочатку не звер­нув уваги на цю пропозицію, але потім вирішив використати ідею Бріана задля посилення впливу США на світову політику й створення нового політичного об'єднання держав на противагу Лізі Націй. Він послав ноту-відповідь Франції з пропозицією укласти не двосторонній, а багато­сторонній договір між «головними державами світу» про недопустимість війни між ними. Келлог познайомив уряди ряду держав з цим листуванням.

Всі країни схвалили таке рішення, але кожна намагалася зробити деякі виключення. Так, Англія обумовлювала собі “право самозахисту” і одночасно заперечувала проти участі держав, які ще не набули світового визнання (йшлося насамперед про СРСР). Франція, Японія та Італія також настоювали на законній самообороні.

В результаті тривалого вдосконалення цей пакт було підписано 15 державами на чолі із США та Францією 27 серпня 1928 року в Парижі. Загалом до цього пакту приєдналося 69 країн.

Цей договір безперечно мав позитивне значення:

Важливим був факт колективного проголошення державами “права на мир” та відмови від війни як інструменту державної політики.

Універсальна форма пакту відкривала можливості приєднання до нього залежних та напівколоніальних країн.

Цей пакт поклав певні зобов’язання на держави перед громадською думкою.

Разом з тим пакт мав і ряд недоліків:

Відмова від “права на війну” не підкріплювалася жодними зобов’язаннями про роззброєння чи хоча б обмеження гонки озброєнь.

Невизначеність формулювань, зокрема про заборону війни.

Радянський Союз також приєднався до цього пакту і ратифікував його 29 серпня 1928 року, хоча і відзначив публічно недоліки цього пакту. Вже на початку 1929 року Радянський Союз і деякі сусідні держави підписали протокол про негайне набрання сили пакту Бріана-Келлога. Загалом пакт Бріана-Келлога не справдив надій людства. Відсутність гарантій та двозначність формулювань підривали його ефективність, і такі держави-агресори, як Японія, Німеччина та Італія вже на початку 30-х років грубо порушили його.

 

11. Агресивні дії Німеччини, СРСР, Італії та їх вплив на МВ 1939-1941 рр.

 

У 1939-1941 рр. коло агресивних держав не обмежувалося країнами Вісі (Німеччина, Італія та Японія) (особливо у 1940-1941 рр.), дії яких полегшувалися т.зв. «політикою умиротворення». Одна з найважливіших передумов виникнення ІІ-ї світової війни – укладення пакту Молотова-Ріббентропа. «Розв’язавши» собі руки на Сході, Гітлер став відкрито погрожувати війною Польщі. Хоча він і знав, що в березні 1939 р. Великобританія і Франція надали гарантії безпеки Польщі, але сподівався, що вони все ж не наважаться реально допомогти Польщі, намагаючись спрямувати агресію країн Осі на Схід. З огляду на вищевказані обставини, миротворчі зусилля різного характеру і походження ( ініціативи американського президента Ф. Рузвельта, Папи Римського, лідера Італії Б. Муссоліні) не мали успіху. Останній здійснював відповідні кроки навіть з 31 серпня по 2 вересня 1939 р. Муссоліні зважав на те, що Польща й Італія досить схожі між собою – Польща так само є великою католицькою країною, до того ж в ній існував тоді авторитарний режим, що залучив Польщу до участі у низці агресивних дій Німеччини у 1938-1939 рр., здійснюючи, зокрема, тиск на Чехословаччину. Окрім того, Італія не була готовою до війни (всередині країни, зокрема, не було внутрішньої консолідації – важливої передумови для успішної агресивної зовнішньої політики).

1 вересня 1939 р., відповідно до плану «Вайс» («Білий») і здійснивши попередньо провокацію у прикордонному німецькому м. Глейвіц, Німеччина оголосила війну Польщі. Остання опинилась у дуже невигідному становищі, оскільки зазнала нападу німецьких військ з трьох сторін. По суті, тилом для Польщі, а отже джерелом можливості продовження збройної боротьби були Західна Україна і Західна Білорусія. 3 вересня 1939 р. Франція і Британія оголосили війну Німеччині. Більшим прихильником цього рішення був французький прем’єр-міністр Даладьє. Британський прем’єр Чемберлен, один з ініціаторів «політики умиротворення», не був налаштований на рішучі кроки і погодився на вступ у війну тільки під тиском Франції, британської громадськості та поставши перед загрозою остаточної втрати дипломатичного престижу як великої європейської держави і втрати, відповідно, союзників. Таким чином, 3 вересня 1939 р. війна стала «світовою».

Ще 25 серпня було укладено англо-польську угоду про взаємодопомогу, а 7 вересня – з Францією. Військові дії фактично не велись, почалась т.зв. «сидяча» або ж «дивна» війна – до квітня-травня 1940 р. (нім. – «зіценкріг»). Зі 110 союзних франко-британських дивізій майже 100 були французькими. У німців на Заході проти Франції було зосереджено 23 дивізії. Британці стримували (досить ганебне явище) Даладьє від активних військових дій. Втім, французькі генерали були також настроєні на оборонну війну (а не на мобільну війну – на території Німеччини).

17 вересня 1939 р. Радянський Союз вступив у війну проти Польщі. Відбувся похід радянських військ на територію Східної Польщі. Радянська пропаганда подавала цю подію як «визвольний похід», але все ж таки вона дійсно виявилась одним з кроків до завершення возз’єднання українських земель. Водночас, з точки зору міжнародного права, приєднання Західної України, Західної Білорусії і частини Литви (з м. Вільно) було грубим порушенням територіальної цілісності Польщі і загалом принципів міжнародного права (незважаючи на етнічну приналежність населення цих територій). Це був також «удар в спину» Польщі. Втім, з моральної точки зору, Польща «заплатила» не тільки за потурання і співпрацю з нацистською Німеччиною в 30-х рр. Вищевказані території вона здобула, по суті, з допомогою військової сили. «Четвертий поділ Польщі» був не випадковою подією, а став логічним наслідком взаємодії різних факторів.

Протягом 2-3 тижнів Польщу було розгромлено, незважаючи на героїчний опір окремих частин польської армії (на півострові Вестерплятте та ін.): сили сторін були нерівними. 28 вересня 1939 р. було укладено радянсько-німецький договір «про дружбу і кордони», де було зафіксовано результати поділу Польщі і остаточно визначено сфери впливу Німеччини і Радянського Союзу. Дворічна співпраця між останніми була дуже органічною з огляду на наявність схожих рис у режимів, що існували в цих країнах.

Радянський Союз здобув, таким чином, територію Східної Польщі. Литовські землі, що раніше входили до складу Польщі, СРСР передав Литві, столицю якої було перенесено з Каунаса у Вільно (пізніше – м. Вільнюс). Втім, незважаючи на цей «подарунок», що уможливив об’єднання литовських земель, через рік Литва сама стала (поряд з Латвією й Естонією) об’єктом агресії СРСР і втратила незалежність. В кінці вересня – на початку жовтня 1939 р. – було укладено договори  про взаємодопомогу між СРСР і вищезгаданими прибалтійськими (або ж «східнобалтійськими» (нім. – «Остзейські»)) державами. Відповідно до цих договорів на території цих трьох країн були розташовані радянські військові бази, а отже, радянський військовий тиск на ці країни посилився. Проте останні були вимушені піти на укладення цих договорів і були раді, що ні СРСР, ні Німеччина не здійснили пряму воєнну окупацію їхніх територій. Втім це було лише справою часу.

СРСР посилив тиск також і на Фінляндію. У середині жовтня 1939 р. почалися радянсько-фінські переговори з приводу намагання СРСР домогтися перегляду спільного кордону: Під приводом нагальної необхідності покращення обороноздатності своїх прикордонних рубежів СРСР пропонував Фінляндії поступитися частиною власної території в районі м. Ленінград і острова Ханко в обмін на значно більші території в радянській Східній Карелії. Проте фінське керівництво не бажало поступатися розвинутою територією в обмін на «безплідні» карельські землі. До того ж воно сподівалось на підтримку не тільки Франції і Британії, але й Німеччини (адже Фінляндія (як і прибалтійські країни) не входила, згідно пакту Молотова-Ріббентропа, до «сфери впливу» СРСР). Усі ці країни підштовхували Фінляндію до опору радянським вимогам і таємно обіцяли їй різноманітну підтримку. 28 листопада Радянський Союз денонсував пакт про ненапад з Фінляндією і розірвав з нею дипломатичні стосунки (29 листопада). 30 листопада СРСР напав на Фінляндію. За цю агресію  Радянський Союз був виключений з Ліги Націй. З 52 членів останньої на Асамблею (загальні збори) в Женеві в середині грудня 1939 р. своїх представників надіслали 40 держав, з них 29 проголосували за виключення СРСР. Попри війну з Німеччиною, Англія і Франція розробляли різноманітні плани нападу на СРСР (зокрема з території Швеції).

Вже у жовтні 1939 р. уряд Британії аналізував можливість нападу на СРСР (про це свідчили, зокрема, дані таємних архівів, захоплених німецькою армією у французькому містечку Ля-Шарітен). Французький прем’єр Даладьє висунув ідею послати експедиційний корпус на допомогу Фінляндії, або з території Швеції, або через Ірак, Іран і Туреччину на територію Кавказу (до середньоазіатських кордонів СРСР), а відтак через цю війну знайти порозуміння і примирення з Німеччиною.

Проте на початок березня Радянський Союз домігся рішучого зламу у військових діях на свою користь і Фінляндія була змушена піти на мирні переговори, які завершились 12 березня 1940 р. (кінець війни). Відповідно до їх результатів, Фінляндія втратила спірні території – Південно-Західну Карелію (з центром у м. Виборг), території на півночі – поряд з Норвегією (втративши, т.ч., вихід до Баренцового моря) і о. Ханко.

У кінці березня 1940 р. керівники Франції і Британії (відповідно – Поль Рейно і Невілл Чемберлен) підписали т.зв. Лондонську декларацію, в якій зобов’язувалися не укладати сепаратного миру з Німеччиною. Пізніше Франція порушила цю декларацію (22 червня 1940 р.).

У квітні 1940 р. Німеччина окупувала Данію і розпочала окупацію Норвегії. 10 травня 1940 р. Німеччина почала вторгнення в країни Бенілюксу (цей термін почали вживати з 1944 р. щодо т.зв. «Нижніх країн» – Бельгії, Нідерландів, Люксембурга) і Франції (обійшовши французьку оборонну лінію Мажіно з боку Бельгії).

Політика «умиротворення» Німеччини зазнала поразки і британський уряд очолив рішуче антинімецьки настроєний Уїнстон Черчілль. Уряд і депутати парламенту Франції покинули Париж, який був зайнятий німецькими військами 14 червня 1940 р. 22 червня 1940 р. було укладено франко-німецьку угоду про перемир’я. Новий французький уряд очолив престарілий маршал Філіп Анрі Петен (герой І-ї світової війни). 2/3 території Франції потрапили під прямий контроль німецької окупаційної адміністрації, а 1/3 – перебувала під контролем т.зв. «вішістського» уряду (від назви маленького курортного містечка Віші, в якому перебували керівники «вішістського» режиму), що тісно співробітничав з німцями. Таким чином, за 2 місяці Гітлер досяг того, що не змогла досягти Німеччина за 4 роки І-ї світової війни. Загалом, з початку війни пройшло менше року, а Франція була виведена з війни і навіть стала союзником Німеччини (як і СРСР). Тільки одна Великобританія вела боротьбу з Німеччиною. Британські війська завдали удару по кораблям Франції на Півночі Алжиру, ряд масованих ударів по французьких військових базах.

28 червня 1940 р. радянські війська окупували Східну Румунію (Північну Буковину і Північну Бессарабію. Румунський король Кароль ІІ був змушений прийняти радянський ультиматум, оскільки знав про розподіл сфер впливу згідно радянсько-німецького таємного протоколу – додаток до пакту Молотова-Ріббентропа, а отже розумів, що Німеччина не «заступиться» за Румунію. Втім, подібно Польщі, ці території Румунія здобула після І-ї світової війни з допомогою сили. Територіальні втрати стали однією з причин зміни влади в Румунії і встановлення в ній режиму маршала Антонеску (Кароль ІІ втратив владу і був змушений відректися на користь свого малолітнього сина Міхая).

В липні 1940 р. Радянський Союз анексував також три прибалтійські країни.

У серпні 1940 р. румунам завдали удар ще й угорці. Диктатор Антонеску був змушений погодитися повернути (відповідно до рішення ІІ-го Віденського арбітражу) Угорщині Північну Трансільванію, де проживала велика кількість угорського населення.

Німеччина вирішила зосередити основні військові зусилля проти Англії з метою змусити останню припинити опір. З серпня 1940 р. і аж до травня 1941 р. тривала т.зв. «повітряна війна» або ж «повітряна битва за Британію» – німецькі люфтваффе (ВПС) здійснювали масовані повітряні нальоти на англійські міста. Проте Британія вистояла (їй допомагали США) і Гітлер вирішив спрямувати свої  військові зусилля проти СРСР.

27 вересня 1940 р. в Берліні було укладено пакт Німеччини, Японії та Італії про поділ сфер впливу і «новий порядок» в Європі і Азії (отже, цей пакт був спрямований не тільки проти Великобританії, але і США. Радянське керівництво вагалось, приєднуватися до пакту чи ні. У середині листопада 1940 р. відбувалися переговори Гітлера і В’ячеслава Молотова в Берліні. Гітлер запропонував захопити Іран (в т.ч. Південний Іран, що був британською зоною впливу) і переглянути рішення конференції Монтрьо про протоки Босфор і Дарданелли, але Гітлер не хотів іти на поступки на Балканах і вивести німецькі війська з Фінляндії. Отже, окреслився серйозний конфлікт між СРСР і Німеччиною, що були фактично союзниками.

У листопаді 1940 р. Угорщина, Словаччина і Румунія, а в березні 1941 р. – Болгарія – приєдналися до Берлінського пакту.

У грудні 1940 р. Гітлер підписав директиву № 21. Це був т.зв. план (військової операції) «Барбаросса», складений на основі плану «Ост», що передбачав після захоплення чужих територій т.зв. їхнє «освоєння» (розбудова нової інфраструктури на цих територіях і знищення перешкод новій владі, а також знищення значної частини населення цих територій) і мав на меті захопити перш за все Україну (як «хлібну житницю») і Кавказ з його значними природними ресурсами (в т.ч. нафтовими родовищами). План «Ост» був складений німецьким генерал-майором Марксом.

Особливу рішучість у Гітлера викликали дані про низьку боєздатність і, відповідно, величезні втрати радянських військ під час радянсько-фінської війни. До того ж, у попередні роки в Радянському Союзі було знищено під час сталінських репресій близько 40 тисяч військових командирів (в т. ч. найвищого рангу).

В березні 1940 р. з ініціативи Радянського Союзу було проголошено спільну радянсько-турецьку заяву про нейтралітет (СРСР остерігався удару з півдня, оскільки не без підстав підозрював Туреччину у схильності до прямого військово-політичного союзу останньої з противниками СРСР (перш за все Німеччиною)).

У березні-квітні 1941 р. німецькі війська під командуванням генерал-майора Ервіна Роммеля (він мав кличку – «Лис пустелі») здійснили наступ з Лівії (яка була на той час італійською колонією) проти англійців в напрямку Північного («Нижнього») Єгипту. На цей час арабські націоналісти (молоді арабські офіцери) створили ряд таємних організацій і були готові до виступу проти британців на боці німців. На думку цих арабів, німці будуть змушені спиратися на їх підтримку в боротьбі з англійськими військами.

У квітні 1941 р. Німеччина почала окупацію Греції та Югославії (напад на останню був пришвидшений укладенням за день до цієї події договору про ненапад між Югославією і СРСР – Німеччина поспішала захопити Югославію, щоб вона не встигла розширити свої стосунки з СРСР). Унаслідок цих подій ряд сателітів Німеччини отримали від неї територіальні «подарунки». Албанія отримала Косово і частину Західної Македонії. Відбулось також створення Хорватського Королівства, до якого відійшла велика частина Боснії. Болгарія отримала більшу частину Македонії і частину Греції, а отже вихід до Егейського моря (що було, до  речі, в основі концепції створення т.зв. «Великої Болгарії»).

У середині квітня 1941 р. Радянський Союз зміг домовитися з Японією про укладення пакту про нейтралітет на 5 років (т.зв. «пакт Молотова-Мацуокі» –  за іменами міністрів (СРСР – «народний комісар ...») закордонних справ двох країн).

18 червня 1941 р. СРСР заручився гарантіями про нейтралітет від Туреччини. Втім, Німеччина уклала з Туреччиною (дипломатично оформлену) угоду про нейтралітет.

Відбулось, таким чином, створення певних сфер впливу, наслідком чого стали перш за все окупація чи ліквідація незалежності ряду країн. Виходячи з логіки розвитку історичних подій, збройне зіткнення між СРСР і Німеччиною було майже неминучим: не тільки з точки зору «протистояння країн з різним суспільно-політичним і економічним ладом» (з точки зору радянських істориків: «напад нацистської Німеччини на СРСР був перш за все (з-поміж інших причин) найгострішим проявом боротьби передового загону капіталістичних країн проти першої і єдиної в світі на той час соціалістичної країни»). Важливе значення мало й агресивне спрямування нацистської ідеології, корені якої походили з ідеології германського («прусського») мілітаризму, в основі якої лежала зокрема й ідея «Дранг нах Остен» («Натиск на Схід»). Зрозуміло, що німці були більш підготовленими до війни і виявились також більш спритними.

19. Становлення антигітлерівської коаліції у 1941-1942 рр.

У червні 1941 р. точилися жорстокі бої між німецькими і британськими військами на півночі Лівії в районі м. Тобрук. Німці прагнули здобути вихід до Суецького каналу і нафтових районів, і отримати водночас можливість зв’язку з арабськими націоналістами. Поступово бої набули позиційного характеру.

22 червня 1941 р. Німеччина і ї союзники (практично всі східноєвропейські країни, за винятком розбитої Польщі) розпочали агресію проти СРСР. За тиждень до початку війни нарком оборони СРСР Тимошенко і начальник Генштабу Червоної Армії Жуков безуспішно намагалися переконати Сталіна вивести радянські війська на передові позиції на західних кордонах СРСР. Протягом перших трьох тижнів війни німці розгромили 100 радянських дивізій, захопили в полон 2 мільйони радянських солдат. Спочатку німці відпускали їх по домівках, лише відбирали і затримували комісарів, євреїв, а також схожих на останніх вірмен. Пізніше полонених стали відправляти в концентраційні табори, що стали фактично «машиною смерті» (тобто фізичного знищення людей). Основна частина радянських військ (на заході) була розгромлена, проте територія СРСР була дуже великою, що давало змогу (на основі використання значних людських ресурсів й військово-економічного потенціалу) продовжувати війну і навіть посилювати опір німецьким військам (ще на початку війни кількамісячна оборона Брестської фортеці, вже навіть в тилу німецької армії, стала символом стійкості і мужності радянських військ, що різко показало відмінність між досить успішними бойовими діями німців на Заході (у Франції та ін.) і кровопролитними, запеклими боями на Сході). До кінця року була створена, по суті, нова радянська армія (окрім мобілізації військовозобов’язаних було також підтягнуто військові частини  зі східних регіонів СРСР (з Сибіру, Уралу та ін.). Військове керівництво було покладено, фактично, на Жукова, найбільш відомого радянського полководця в період війни. Загальні військові втрати становили близько 5 мільйонів чоловік (вбитими, пораненими і полоненими), з 17 тисяч танків залишилось тільки 700. У жовтні 1941 р. війська німців з’явилися під Москвою. Проте, в грудні 1941 р. вони зазнали поразки в ході радянського контрнаступу.

В червні 1941 р. Черчілль і в. о. держсекретаря США Уоллет Гопкінс публічно заявили про підтримку СРСР. В липні 1941 р. було укладено радянсько-британську угоду про спільні дії у війні з Німеччиною. Почались активні переговори СРСР із США про постачання до Радянського Союзу зброї (все промислове устаткування було вивезене на Урал і виробництво зброї ще не було налагоджене).

3 березня 1941 р. Гопкінс прилетів до Англії з місією домовитися про умови надання ленд-лізу (безпроцентної позики, у т.ч. товарами, зброєю та ін.). Ініціатором місії був сам Гопкінс.

У серпні 1941 р. керівники США і Великобританії провели зустріч біля о. Ньюфаундленд (на той час це була англійська колонія, нині – територія Канади). На кораблі в Атлантичному океані вони підписали один з перших програмних документів антигітлерівської коаліції – т.зв. Атлантичну хартію, в якій було проголошено цілі у війні з Німеччиною і принципи післявоєнного устрою світу, в якому згідно документа повинні бути свобода думки, свобода особистості, свобода від страху, злиднів (останні негативні явища сприяють діяльності диктаторів, що розв’язують війни). У вересні 1941 р. до Хартії приєдналися Радянський Союз й уряди окупованих Німеччиною європейських країн (ці уряди перебували в еміграції у Лондоні і приєдналися до Хартії 1 вересня 1941 р. на Лондонській конференції).

У кінці серпня 1941 р. відбулось введення радянських і британських військ в Іран, щоб запобігти поширенню впливу Німеччини в цій країні, адже уряд і багато хто з жителів Ірану були схильні виступити проти СРСР і Великобританії.

У середині 1941 р. СРСР визнав уряд генерала де Голля. Втім, до кінця червня 1943 р. СРСР підтримував дипломатичні стосунки з вішістським режимом.

Важливу роль відіграла Московська конференція трьох держав – СРСР, США і Великобританії (їх представниками були, відповідно, – Молотов, Гарріман і Бівербрух) – було домовлено про щомісячні поставки до СРСР техніки і озброєння: до середини 1941 р. по 500 танків і 400 літаків.

У кінці жовтня 1941 р. Рузвельт оголосив про надання СРСР безпроцентної позики в 1мільярд доларів і 7 листопада 1941 р. дія закону про ленд-ліз була поширена  і на СРСР, який отримав допомогу на 11 мільярдів доларів (1/4 всієї допомоги по закону про ленд-ліз), в т.ч.15 тисяч літаків, велику кількість легкових автомобілів, 400 тисяч вантажівок, 15 мільйонів пар армійського взуття  і 5  мільйонів тонн продуктів та ін.

Важливою, хоча й негативною подією, що прискорила оформлення і структурування антигітлерівської коаліції, став напад Японії 7 грудня 1941 р. на Перл-Харбор. 8 грудня 1941 р. США оголосили війну Японії, а Німеччина й  Італія – 11 грудня оголосили війну США. Адже ще у травні 1941 р. було укладено угоду про військовий союз Німеччини, Італії і Японії (коаліція держав Вісі).

У кінці грудня 1940 р. – на початку січня 1942 р. відбулась Вашингтонська конференція, на якій Німеччину було визначено ворогом № 1 і було домовлено про висадку десанту у Північній Африці у 1942 р., було створено об’єднаний штаб командування англійських і американських військ. За пропозицією Рузвельта став вживатися термін «Об’єднані Нації» (у англо-американському розумінні – це держави), а не «союзні держави».

1 січня 1942 р. було проголошено «Декларацію Об’єднаних Націй» (загалом – 26 країн) про спільну боротьбу з Німеччиною і відмову від укладення сепаратних мирних угод.

У кінці травня 1942 р. було укладено британо-радянську угоду про союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її спільників та про взаємну допомогу після війни (угода укладалась на 20 років і була підписана в результаті таємної поїздки Молотова до Лондону (як «містер Браун»). У червні 1942 р. було підписано американо-радянську угоду про принципи взаємодопомоги під час війни (Молотов провів відповідні переговори з Рузвельтом у США). Ці дві угоди (поряд з Атлантичною Хартією і Вашингтонською конференцією) заклали основи для нової міжнародної організації – ООН.  Радянський Союз погодився з терміном «Об’єднані Нації», оскільки був проти відновлення діяльності Ліги Націй (вона формально існувала до квітня 1946 р., але фактично проіснувала лише до 1940 р.).

Липень 1942 р. англо-американське керівництво («Об’єднаний комітет штабів») за згодою з політичним керівництвом прийняли рішення замінити план «Молот» (висадка у Північній Франції, це підтримував Рузвельт) планом «Смолоскип» (на чому більше наполягав Черчілль) – на півночі Алжиру (Північно-Західна Африка). У листопаді 1942 р. згідно плану «Смолоскип»  в Алжирі і Марокко висадилися більше двох тисяч англо-американських військ, підтриманий зі сходу (з Північного Єгипту в районі Лівії в напрямку до Тунісу, де й зустрілися ці частини). Все ж Рузвельт заявив в листопаді 1942 р., що контрнаступ радянських військ  під Сталінградом (кінець листопада 1942 р. – початок лютого 1943 р.) – це поворотний пункт в ході війни, а начальнику  об’єднаних збройних сил американському генералу Макартуру Рузвельт заявив в середині 1943 р., що радянські війська знищили більше німців, ніж інші 25 націй.

В кінці 1942 р. 16 держав оголосили війну Німеччині і 10 – розірвали дипломатичні відносини. На кінець 1942 р. стало остаточно зрозумілим, що Туреччина і Японія не вступлять у війну проти СРСР на боці нацистської Німеччини. Жовтень-листопад 1942 р. показав, що антигітлерівська коаліція переможе, а у лютому 1943 р. це стало остаточно ясним.

20. Діяльність антигітлерівської коаліції у 1943-44 рр.

У січні 1943 р. відбулась конференція в Касабланці (Марокко) – зустріч Рузвельта і Черчілля. Сталін відмовився їхати в Північну Африку (боявся). Черчіллю не вдалося переконати Рузвельта погодитися на т.зв. Балканський варіант», а було прийнято рішення про проміжний варіант – висадка військ на Сицилії (підтримку при цьому обіцяла сицилійська мафія) – операція «Надої Гаскі» («Вкритий листками качан кукурудзи»). Загалом було прийнято рішення про ведення війни до беззастережної капітуляції Німеччини.

На травень 1943 р. було взято в полон чверть мільйона італо-німецьких солдат (в Тунісі).

У травні 1943 р. відбулась конференція «Трайдент» («Тризуб») у Вашингтоні, на якій було прийнято рішення відкрити Другий фронт у Північній Франції на початку травня 1944 р. Сталін заявив, що це пізно (а союзники здійснили висадку навіть ще пізніше – у червні).

Посилилося бомбардування Німеччини англо-американською авіацією. У липні-серпні 1943 р. англо-американські війська висадились на Сицилії (Південь Італії).

У серпні 1943 р. відбулась конференція «Квадрант» («Чотирикутник») у м. Квебек, що підтвердила рішення про висадку у Північній Франції (Нормандія) – операція «Оверлорд» («Повелитель») (а також про удар і на Півдні Франції – операція «Енвіл» («Ковадло) з метою «приплюснути» німців та «випхати» їх до Німеччини. Але домовлено було і про продовження бойових дій у Африці. Рузвельт і Черчілль домовилися про об’єднання зусиль для створення атомної бомби. За участі китайських представників було відредаговано проект декларації про створення ООН.

У жовтні 1943 р. відбулась Московська конференція міністрів закордонних справ, на якій було прийнято ухвалу про проведення Тегеранської конференції та розпочато спільну роботу СРСР, США і Великобританії (їхні представники – відповідно – Молотов, Кордел Гал і Антоні Іден) над статутом ООН і прийнято декларацію про відповідальність фашистів за звірства. З 28 листопада по 1 травня 1943 р. відбувалась Тегеранська конференція, де було підтверджено плани операції в Нормандії і домовлено про передачу СРСР після війни Кенігсбергу (сучасний Калінінград) і Мемеля (сучасна область Клайпеда у Литві) та прийнято таємний протокол про вступ СРСР у війну з Японією через 2-3 місяці після капітуляції Німеччини.

У січні-лютому 1944 р. Британія домовилась з СРСР про зони окупації Німеччини (американо-англійська-зона – на півночі). У лютому 1944 р. американці погодилися на північно-західну зону, а британцям повинна була дістатися в розпорядження північна зона.

6 червня 1944 р. відкрився Другий Фронт (операція «Оверлорд») – найбільша десантна операція в історії. Англо-американські війська (участь брали і канадці) мали величезну перевагу над німцями (у літаках – в 2 рази) – більше 13 тисяч літаків і 6 тисяч кораблів.

У вересні 1944 р. конференція в Думбартон-Оксі (передмістя Вашингтону) за участю СРСР (представник – А. Громико), США і Великобританії розглядала насамперед питання про створення ООН – організації, покликаної підтримувати мир і безпеку в світі. Ухвали конференції стали основою статуту ООН.

У вересні 1944 р. відбулась т.зв. 2-га Квебекська конференція, де обговорювалися зони окупації і можливості розчленування Німеччини на 5 чи 3 держави, а також план «аграризації» Німеччини. Втім, нічого конкретно прийнято не було. Лише було домовлено про перемир’я союзників з Румунією (а у жовтні – з Болгарією). У вересні 1944 р. СРСР уклав (в Москві) перемир’я і з Фінляндією  й деякими іншими союзниками Німеччини.

У жовтні 1944 р. відбувалися переговори Сталіна і Черчілля у Москві за участю й американського посла Аверелла: обговорювалися питання розширення польської території на Захід (за рахунок Німеччини) і допущення Франції у коло «великих держав». У грудні 1944 р. відбувалися  переговори Сталіна і де Голля у Москві, результатом яких стало укладення договору про союз і взаємодопомогу на 20 років. Підтверджено статус Франції як противаги США і Англії як великих англосаксонських держав.

У 1944 р. союзники здобули ряд вирішальних перемого на фронтах, одночасно почали наростати розбіжності між ними щодо поглядів на принципи післявоєнного устрою світу. Наближався розкол учасників антигітлерівської коаліції на 2 окремих табори.

13. Причини і поточні наслідки ґлобальної війни проти тероризму початку ХХІ ст.  (Продовження).

Після подій 11 вересня 2001 р. США вдались до низки антитерористичних заходів. Близько 3,5 тисяч членів «Аль-Каїди» було виловлено і частково знищено. Бен-Ладен фактично вже не керує цією терористичною організацією.

Існує тривала психологічна ворожнеча (і навіть ненависть) мусульманського світу до США й Ізраїля, який є єдиним союзником американців на Близькому Сході). 14 членів Ради Безпеки ООН, у т.ч. 4 постійні (США утримались) засудили Ізраїль за удари по мирній демонстрації палестинців в районі сектору Гази.

Причини війни: масовість тероризму, масове безробіття, ряд забобонів і упереджень (в т.ч. щодо кольору шкіри і очей тощо), – все це з’єдналось у своєрідну суміш. До того ж дались взнаки і залишки неоколоніальної політики. Виникло нове покоління людей у країнах Близького і Середнього Сходу, ці люди були і є готовими до дії, до боротьби, жертвувати собою в ім’я певних ідей чи цінностей.

Поточні наслідки: повалено режим талібів в Афганістані, арештовано частину членів  «Аль-Каїди», але не ліквідовано тих організацій, що стоять за нею. У Іраку після повалення режиму Хусейна замість боротьби із залишками і прибічниками колишнього режиму відбулась каталізація терору. Армія США сама перетворилася в агресора. В Іраці зібралась велика кількість терористів, приїхали навіть з Чечні. Виявилось, що режим Хусейна, якому вдавалося (хоча й жорстокими методами) тримати країну в певній єдності, був меншим злом, ніж окупаційна влада.

26. Зміни у взаєминах провідних держав Європи і Америки в ІІ пол. 1950-х – на поч. 60-х рр. Існувало 2 ключові на той час проблеми: ядерне роззброєння і «німецька проблема». Велику роль для розвитку МВ відігравали внутрішні зміни в СРСР. У 1953-1956 рр. відчутно змінилася зовнішньополітична доктрина СРСР в бік наголосу на мирному співіснуванні держав з різним суспільним устроєм (працювала ідея індійської інтелігенції – «панча шила»). Було відкинуто тезу про неминучість світової («гарячої») війни. США почали розглядатися насамперед не як ворог, а як держава, що поділяє відповідальність з СРСР за мир на Землі, у світі. За інерцією нове радянське керівництво вважало «мирне співіснування» формою класової боротьби країн з різним суспільним устроєм (це було відчутним у промовах Хрущова). Так вважалось до середини 80-х рр. (Горбачов: «заради загальнолюдських цінностей»): «мирне змагання, покажемо, хто кращий). У липні 1955 р. відбувся Женевський самміт США, СРСР, Великобританії і Франції (вперше за 10 років). Ці країни представляли відповідно президент США Дуайт Ейзенхауер, Микита Хрущов як перший секретар ЦК КПРС і Микола Булганін як голова Ради Міністрів СРСР, англійський прем’єр Антоні Іден, французький прем’єр Ергард Форд. У пресі заговорили про «дух Женеви» (тобто про тенденцію до налагодження дружніх стосунків), але основні питання: ядерне роззброєння і німецьке питання були не розв’язаними. Таке становище (дух перемир’я, передишки, перерви у «холодній війні») тривало до 1956 р., коли відбулися Суецький конфлікт і революція  в Угорщині 1956 р.

У наступні роки також були спроби відродити дух співробітництва. У 1959 р. відбувся візит Хрущова до США, де він намагався пом’якшити стосунки з США. Проте революція на Кубі породила джерело нового конфлікту. У травні 1960 р. Хрущов мав приїхати до Парижу на зустріч з американським президентом, але відмовився під приводом того, що в районі Уралу було збито американський літак «У-2» (але збивали і раніше американські літаки над територією СРСР) – на Хрущова чинили тиск консерватори в радянському керівництві, до того ж Хрущов хотів зробити ставку на розкол серед західних країн (використавши, наприклад, незалежну позицію Франції (де Голль) у МВ). Окрім того, Хрущов чекав на обрання нового президента в США, сподіваючись, що з останнім вдасться, можливо, налагодити кращі стосунки.

У 1957 р. США, Великобританія, Франція і ФРН проголосили Шенбернську декларацію про вільні вибори на території Німеччини. Однак, СРСР відхилив цю декларацію як нереалістичну (і сприяв цим, по суті, розколу Німеччини). У 1958 р. СРСР направив ноту урядам західних країн, в якій пропонувалося перетворити Західний Берлін у «вільне місто», але щоб комунікації Берліну із зовнішнім світом передати під контроль НДР. Це був фактично піврічний ультиматум (якщо не буде дано згоди на це, то потім згоди і не будуть питати). Таким чином. Почалася т.зв. Карибська криза (до 1961 р., інколи відносять – до 1963 р. – укладення Московського договору про обмеження ядерних випробувань).

У ніч з 12 на 13 серпня 1961 р. відбулось спорудження основи Берлінського муру. Ця подія, що стала одним з символів т.зв. «залізної завіси», була спричинена не тільки намаганням завадити масовій еміграції населення з НДР, але й наслідком неможливості досягнення згоди між двома наддержавами – СРСР і США – як щодо «німецької проблеми», так і стосовно питання ядерного роззброєння, – невдачею завершилися  переговори нового президента США Кеннеді і Хрущова у Відні в червні 1961 р.

Ще у 1958 р. розпочалися Женевські переговори (щодо часткового припинення ядерних випробувань), які тривали, по суті, до 1963 р. Результатом переговорів стало підписання Московського договору про часткову заборону ядерних випробувань в трьох сферах (це була перша угода такого роду в історії). Впродовж 60–х рр. до нього приєдналося більше сотні країн (Франція не приєдналася).

Проте, процес обмеження ядерного озброєння не був легким і однолінійним. Так, у жовтні 1962 р. спалахнула найгостріша криза у МВ доби «холодної війни», а можливо, за всю попередню історію людства, – «Карибська» або ж «Кубинська» криза. У жовтні 1962 р. світ стояв на межі загибелі. Перебіг подій, що передували кризі, був наступним: у січні 1959 р. внаслідок революції на Кубі було повалено проамериканський режим диктатора Батісти. Поступово між США і новим кубинським керівнитвом на чолі з Ф. Кастро почала наростати напруженість у відносинах. У відповідь на націоналізацію американських підприємств на Кубі США вжили економічних санкцій проти неї. У пошуках виходу Куба була змушена перейти у «табір соціалістичних країн». У квітні 1961 р. за підтримки американців у затоці Кочінос відбулась висадка організованих на території США загонів антикастрівських кубинських емігрантів. Проте висадка завершилась поразкою. Після цього СРСР і Кіба домовилися про таємне встановлення на острові ракет середього радіусу дії з ядерними боєголовками. (На цей час на Кубі вже працювало 10 тисяч радянських військових «радників»). Проте, американці дізнались про це завдяки даним авіарозвідки (нині пишуть, що завдяки фотографіям із супутника) і розпочали морську блокаду Куби. Світ стояв на межі війни. 16-28 жовтня – найгостріший період в перебігові кризи. США створили спеціальний комітет для «мозкової атаки» – пошуку правильного рішення серед кількох альтернатив: чи завдати бомбардувальних ударів по радянським літаках і військових обєктах чи ізолювати Кубу. Результатом і була морська блокада Куби. Проте Кеннеді і Хрущов домовилися про компроміс. Радянський Союз пішов на поступки, забравши ракети з Куби, а американці забрали ракети (втім і так застарілі) з Туреччини (щоб Хрущов міг «зберегти обличчя»). Радянський Союз прагнув досягти паритету у військовій сфері (що йому вдалось зробити в 70-ті рр.). Проте, після Карибської кризи лідери двох наддержав усвідомили першочергову необхідність контролю над ядерними озброєннями і необхідність компромісу для балансу сил у світі.

44. Євроінтеґрація у 1995-2001 рр.

У 1995 р. до ЄС вступили Австрія, Швеція, Фінляндія. Загалом, до 2004 р. в ЄС нараховувалось 15 членів, на кінець 90-х рр. – 375 мільйонів населення (нині – 450 млн.). 2-га половина 90-х рр. Головою Єврокомісії (уряду ЄС) був Жак Самтер з Люксембургу (представник Християнської Народної партії); він був менш авторитетним, ніж його попередник (багато зловживань, корупції). 20 єврокомісарів керують діяльністю ЄС (по 2 – від великих країн – Німеччина. Іспанія та ін.). Однак, це лише верхівка айсбергу – у Брюсселі працюють 25 тисяч єврократів (службовців), що є більш лояльними до ЄС, ніж до власних держав.

У 1995 р. відбувся Мадридський саміт ЄС, який прийняв ухвалу про впровадження єдиної валюти і розширення ЄС. У 1997 р. Амстердамський саміт прийняв т.зв. «Генду» (англ. – «Едженда» – «порядок денний») на 2000-і рр. – щодо прийняття нових членів, розширення валютного союзу, процесу прийняття рішень на найвищому бюрократичному рівні ЄС. 1997 року відбувся саміт у Люксембурзі, який прийняв ухвалу про початок переговорів з 5 країнами Центрально-Східної Європи про їхнє приєнання до ЄС (ці переговори почалися у 1998 р.). 1 січня 1999 р. почалося впровадження євро у безготівковий обіг.

В 90-ті рр. з 15-ти урядів ЄС в 13-ти лідери були представники соціалістів чи соціал-демократів. У Великобританії, а також в Німеччині переважали консерватори, що не виявляли ентузіазму щодо євроінтеграції.

У березні 1999 р. відбувся саміт ЄС в Берліні, де було затверджено нового голову Єврокомісії Романо Проді (перед вступом на посаду він негативно оцінив перспективи України щодо членства в ЄС). Відбувались скандали навколо Самтера і його оточення.

Саміт ЄС прийняв також бюджет ЄС на 7 років (до 2006 р.) – 600 мільярдів євро, з них 60 млрд. – на нових членів ЄС. У грудні 1999 р. набрала чинності Амстердамська угода: держава, що головує півроку в ЄС, відіграє ключову роль в проведенні спільної зовнішньої політики.

У червні 1999 р. відбулись вибори до Європарламенту.

У грудні 1999 р. відбувся дуже важливий саміт ЄС у Ніцці (Франція). Це був найдовший саміт в історії ЄС. Він прийняв рішення про вступ нових членів до ЄС, щодо обсягів представництва цих держав в ЄС. Було домовлено, що до 2004 р. буде розроблено конституцію ЄС, що розмежує повноваження на європейському, національному і регіональному рівнях ЄС. Домовились про етапи процесу: 2001 р. – рік громадських дебатів, 2002 р. – працюють експерти, 2003. – розробка конституції, 2004 р. – її прийняття. Але цей процес на деякий час опинився у стані напівпровалу.

 

Дії агресивних держав продемонстрували, що Ліга Націй – ненадійний інструмент миру. У ці роки в ній відбувається перегрупування сил. У березні Японія та у жовтні 1933 р. Німеччина вийшли з Ліги. У вересні 1934 р. до неї вступив Радянський Союз. Отже, проблема європейської безпеки охопила значно більші географічні регіони. Вона й раніше розглядалася з огляду на взаємовідносини західноєвропейських держав (Локарнські угоди, Рейнський гарантійний пакт). Зі вступом СРСР до Ліги Націй його можна було розглядати як нову силу у системі колектив­ної безпеки.

В результаті переговорів між СРСР та Францією у 1934 р. було розроблено проект так званого Східного пакту, до якого мали увійти Німеччина, СРСР, Чехословаччина, Польща, Литва, Естонія, Фінляндія. Франція обіцяла приєднатися до пакту в ролі гаранта, а СРСР пропонував як гарант при­єднатися до Рейнського гарантійного пакту. Так була б ство­рена колективна система безпеки. Проте Англія, Німеччина, а також ряд східноєвропейських держав відхилили пропозицію щодо утворення Східного пакту, й можливість досягнення колективної безпеки в Європі було втрачено.

Іншою нагодою для цього стала низка двосторонніх договорів європейських держав, які послідовно об'єднувалися у систему. Так, у жовтні 1935 р. СРСР та Франція ук­лали договір про взаємну військову допомогу в разі нападу на одну з сторін будь-якої з європейських держав. Аналогічні договори було підписано між СРСР та Чехословаччиною, а також між Чехословаччиною та Францією.

Разом з тим, позиція Франції не була послідовною. Вона проводила спільну з Англією політику, яка припускала можливість збереження миру шляхом поступок агресору, зокрема шляхом «умиротворення» фашистської Німеччини.

 Проект "Східного пакту".

Німеччина 19 жовтня 1933р. заявила про вихід з Ліги Націй. Вона наполягала на створенні своєї армії в 300тис чоловік і збільшенні кількості німецьких танків, авійації та артилерії. Стався розрив між "третім рейхом" та іншими державами. З 1934р. Німеччина почала гарячково переозброюватися. В Європі таким чином нею було створено вогнище майбутніх агресивних дій і війни. Франція перед загрозою Німеччини почала змінювати своє ставлення до СРСР. Її зближення з Радянським Союзом посилилось після укладення в 1932р. радянсько-французського пакту про ненапад. 16 травня 1933р. палата депутатів Франції ратифікувала цей пакт. Особливо велику роль у зближенні двох країн відігравав міністр закордонних справ Франції Луї Барту, який намагався після виходу Японії та Німеччини з Ліги Націй зміцнити цю організацію шляхом запрошення до неї Радянського Союзу.

Весною 1934р. Барту запропонував укласти договір між Німеччиною, СРСР, Фінляндією, Естонією, Латвією, Польщею та Чехословаччиною з приєднанням Франції про взаємну гарантію кордонів і воєнну допомогу в разі агресії. Фактично ідею Барту підтримали лише Чехословаччина та СРСР. Польща після підписання в січні 1934р. угоди з Німеччиною на 10 років про ненапад і "мирне вирішення суперечок" разом з Німеччиною відмовилася від "Східного пакту".

З травня 1934р. почалися франко-радянські переговори, обидві держави схвалили проект Барту. Але ідея "Східного пакту" практично була зірвана вбивством Барту разом з королем Югославії Александром у Марселі. Замах здійснили 9.10.1934 хорватські терористи, керовані гітлеровцями. Наступник Барту П'єр Лаваль став проводити політику "задобрювання" й "умиротворення" Німеччини.

Цим пактом була б створена колективна система безпеки. Проте через те, що Англія, Німеччина, а також ряд східноєвропейських держав відхилили пропозицію щодо утворення Східного пакту, можливість досягнення колективної безпеки в Європі було втрачено.

Укладення договорів про взаємодопомогу між СРСР і Францією, СРСР і Чехословаччиною.

Зусилля радянського уряду щодо створення колективної безпеки в Європі діставали підтримку в прогресивної громадськості Франції. Явна відмова західних країн від усякої протидії німецької експансії ставила під загрозу безпеку й саме існування Франції. В цих умовах французький уряд просто змушений був відновити колишній альянс з Росією. Після відповідних переговорів 2 травня 1935 року в Парижі французький міністр закордонних справ Лаваль і радянський посол Потьомкін підписали договір про взаємодопомогу між Францією та СРСР. Договір укладений на випадок нападу якоїсь європейської держави на одну з сторін, передбачав порядок надання взаємної допомоги навіть без рекомендації Ліги Націй. Термін договору визначався на 5 років з можливістю його автоматичного продовження. В ході радянсько-французьких переговорів під час перебування Лаваля в Москві обидві сторони заявили про свою готовність продовжувати зусилля щодо створення колективної безпеки в Європі.

16 травня 1935р. президент (французької союзниці )Чехословаччини Едуард Бенеш і радянський посланник Сергій Александровський підписали в Празі договір про взаємну допомогу між СРСР і Чехословаччиною. Він був ідентичний радянсько-французькому, за винятком статті 2, яека передбачала надання взаємної допомоги тільки у випадку виступу Франції на допомогу жертві агресії.

Обидва оборонні договори мали в той час важливе політичне значення, але вони не створили фундамент для справді дружніх відносин Франції. та Чехословаччини. з СРСР. Лаваль і французький. посол у Берліні Франсуа-Понсе запевняли Гітлера, що Франція. готова пожертвувати договором з СРСР, якщо це потрібно буде для угоди з Німеччиною. Не були підписані відповідні воєнні конвенції. Восени 1939р., коли створилася пряма загроза нападу Німеччини на Чехословаччину, Франція їй нічим не допомогла, а уряд Бенеша відмовився від пропозиції Сталіна про воєнну допомогу.

 

Тим часом в Іспанії вибухнув фашистський заколот і розпочалася громадянська війна. Наприкінці 1935 р. активізував свою діяльність Народний фронт Іспанії, керований комуністами. В лютому 1936 р. партії Народного фронту перемогли на виборах в кортеси (парламент) і створили республіканський уряд єдиного фронту.

Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом Франко почали готувати військовий переворот. Характерно, що посольства США, Англії та Франції в Мадриді знали про це й за 3-4 дні до заколоту повідомляли свої міністерства про дії заколотників. Використовуючи як привід убивство поліцією депутата-монархіста Сотело, фашисти після спеціального кодового заклику мадридської радіостанції – «Над усією Іспанією безхмарне небо» – розпочали 17 липня 1936 р. заколот в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18 липня – в самій Іспанії. Заколот спочатку було придушено, але уряди Німеччини та Італії одразу ж втрутилися, надали широку військову допомогу заколотникам і надіслали своїх «добровольців» в Іспанію. Вже наприкінці 1936 р. на боці фашистів у громадянській війні в Іспанії брали участь 55 тис. На березень 1937 р. там було вже близько 100 тис. інтервентів з Німеччини та Італії.

Громадянська війна й воєнна інтервенція фашистських держав в Іспанії викликали широкий резонанс у світі.

Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими режимами, спочатку навіть допомагала республіканському урядові Іспанії. Та згодом французький уряд став потурати фашистам. За його пропозицією 26 серпня 1936 р. 27 країн вирішили обрати політику «невтручання». У вересні в Лондоні вони створили «міжнародну комісію невтручання». Проте фактично більшість західних урядів підтримувала фашистів, побоюючись перемог народних фронтів у своїх країнах.

1. США солідаризувалися з позицією Англії та Франції. Розвиваючи ідеї «Акта про нейтралітет», уряд США в серпні 1936 р. наклав «моральне ембарго» на експорт зброї до Іспанії.
2. Для Німеччини та Італії інтервенція була засобом створення разом із заколотниками генерала Франко но­вого вогнища війни. Тож вони не тільки придушували де­мократію, а й здійснювали репетицію майбутніх воєн.
3. Радянський Союз, який спочатку ввійшов до «міжнародної комісії невтручання», вже в жовтні 1936 р. висловив протест проти того, що комісія фактично сприяла фашистським заколотникам, і невдовзі покинув цю комісію.
4. СРСР вимагав від західних держав установити контроль над португальськими портами, протестував проти їхнього фактичного втручання в громадянську війну в Іспанії на користь заколотників.
5. Радянський уряд майже три місяці обережно реагував на численні прохання республіканців про поставки радянської зброї. Йому не хотілося йти на воєнний конфлікт із Німеччиною та Італією, тим більше що на Далекому Сході радянським кордонам загрожувала японська вояччина.

Тим часом об'єднані фашистські війська підійшли до Мадрида. Республіканський уряд знову звернувся до Москви з проханням прийняти на зберігання частину свого золотого запасу з тим, щоб за цей рахунок направити в Іспанію радянську зброю. 17 жовтня 1936 р. Радянський Союз дав згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 т перевезли до Одеси.

Крім цього, Радянський Союз відкрив іспанському урядові кредит у 85 млн крб., населення СРСР зібрало 56 млн крб. у фонд допомоги іспанському народу. До березня 1936 р. Радянський Союз встиг поставити республіканському уряду до 500 тис. т зброї, боєприпасів та інших матеріалів. Декілька радянських па­роплавів з борошном і продовольством німецькі та італійські підводні човни потопили в Середземному морі. Тисячі іспанських дітей, вивезені з Іспанії, на багато років знайшли собі притулок у Радянському Союзі.

На допомогу Іспанській республіці в складі «Інтернаціональної бригади» прибули 42 тис. добровольців з 54 країн (у тому числі понад 3 тис. радянських громадян, з яких кількасот чоловік там загинули). Але сили були нерівними. Німеччина та Італія в цілому відрядили до Іспанії за три роки війни близько 300 тис. своїх солдатів та офіцерів.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італійський союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайському басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Італією Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».

А рівно через місяць — 25 листопада 1936 р. — в Берліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відомий як «Антикомінтернівський пакт». Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж саме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 років. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних договорів, які б суперечили духові даної угоди». Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччина влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгромили провокаторів. «Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу реакцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави — Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли політичної єдності, яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирішальну роль у розв'язанні другої світової війни.

Тим часом іспанські заколотники зазнали поразки під Мадридом. Але Італія та Німеччина посилили свою допомогу Франко. Німецька авіація бомбардувала іспанські міста.

Західні держави продовжували негласно підтримувати режим Франко. В 1937 р. лише одна Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн ф. ст. Франція передала йому золотий фонд Іспанії. 27 лютого 1939 р. уряди Франції та Англії офіційно визнали фашистський режим в Іспанії. Французьким послом при Франко був призначений маршал А. Петен — майбутній глава капітулянтської Франції.

В березні 1939 р. «п'ята колона» в Мадриді за підтримки англійської й французької агентури здійснила переворот. Мадрид був захоплений фашистами, республіка роздавлена. 2 квітня 1939 р. вже й США офіційно визнали франкістський уряд.

Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

У 1922р. в Італії до влади прийшли фашисти. У січні 1933 р. до державного керма Німеччини стала очолювана Гітлером націонал-соціалістична робітнича партія. Встановленню фашистських режимів сприяло те, що фашизм найбільше відповідав зовнішньополітичним амбіціям певних політичних кіл, які не погоджувались з реаліями, що склалися у світі після війни. На початку 30х рр. позиція Франції погіршилась. Стала відчутнішою загроза її безпеці з боку Німеччини. Вона починає переговори з СРСР щодо укладення франко-радянського пакту про ненапад, який укладено у 1932р. У 1935р. до складу Німеччини в результаті плебісциту увійшла Саарська область. У березні 1936р. німецькі війська вступили в Рейнську область. Німеччина переозброїлась й була готова до агресивних дій. До середини 30х років Італія стала висувати вимоги щодо перегляду колоніальних володінь в Африці. У жовтні 1935р. вона напала на Ефіопію. Навесні 1936р. ця війна завершилася: Ефіопія стала італійською колонією.

Це була перша фашистська агресія. Влітку 1936р. генерал Франко вчинив заколот проти уряду Народного фронту Іспанії. В країні почалась громадянська війна. Франко підтримали Італія й Німеччина. Протягом 1936-1939рр було здійснено спільну італо-німецьку інтервенцію в Іспанії. Італо-німецька інтервенція й політика невтручання західних держав. Події в Іспанії через те, що в них брали участь кілька держав, перетворилися на затяжинй регіональний конфлікт на європейському континенті. Він згубно позначився на усій системі МВ того часу.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італійський союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайському басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Італією Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».

А рівно через місяць - 25 листопада 1936 р. – в Берліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відомий як «Антикомінтернівський пакт». Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж саме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 ро­ків. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних договорів, які б суперечили духові даної угоди». Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччина влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгромили провокаторів. «Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу реакцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави - Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли політичної єдності (вісь Рим-Берлін-Токіо), яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирі­шальну роль у розв'язанні другої світової війни.

Спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

Після підписання з Німеччиною «Антикомінтернівського пакту» Японія почала новий етап своєї агресії в Китаї. В прийнятій ще в серпні 1936 р. в Японії новій зовнішньополітичній програмі «Основні принципи національної політики» ставилися завдання «ліквідувати загрозу з півночі, з боку Радянського Союзу», «зустріти у всеозброєнні Англію та Америку», поширити «національне й економічне просування на південь, особливо в район країн південних морів». Зазначалося, що основна мета зовнішньої політики Японії – «перетворити імперію номінально й фактично на стабілізуючу силу в Східній Азії».

Спочатку японська вояччина, згідно з «меморандумом Танаки», вдерлася на територію Монгольської Народної Республіки (березень 1936 р.). Але радянський уряд 12 березня 1936 р. підписав із МНР протокол про взаємну до­помогу на 10 років. Монгольські війська разом з Червоною Армією розгромили японських інтервентів. Це змусило Японію змінити напрямок своєї агресії.

7 липня 1937 р. японські агресори, спровокувавши інци­дент в 10 км від Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і за короткий час захопили Пекін, Тянь­цзінь, Калган та ряд інших міст. Вони збиралися створи­ти на окупованих територіях п'яти північних китайських провінцій маріонеткові режими (щось на зразок Маньчжоу-Го, утвореного японцями в окупованій Мань­чжурії 1 березня 1932 р. на чолі з маріонетковим імпера­тором Пу І). Через місяць японські війська висадилися бі­ля Шанхая, захопили його й попрямували на захід, здо­були Нанкін (тодішню столицю Китаю) та Ханькоу, захо­пили велику територію. Починаючи з 1939 р. й до 1944 р. Японія дещо припинила наступальні операції й організу­вала блокаду морського узбережжя Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї.

Становище Китаю в цих умовах значною мірою зале­жало від позицій великих держав. Яка ж була реакція великих держав на події в Китаї?

США, дотримуючись «доктрини Стімсона» (від 7 січ­ня 1932 р.), «не визнавали» захоплень Японії в Китаї. 16 липня 1937 р. державний секретар К. Хелл надіслав звернення до 62 країн-учасниць пакту Бріана-Келлога, де вкрай обережно осуджував політику Японії, навіть не називав її агресором і не пропонував нічого конкретного для припинення цієї війни. Американський закон про нейтралітет забороняв експорт воєнних матеріалів до воюючих країн. Користуючись тим, що ні Японія, ні Китай не оголошували стану війни, Ф. Рузвельт заявив, що на них дія цього закону не поширюється. Американські поставки в Японію в 1937 р. збільшилися майже в 3 рази порівняно з 1936 р. й продовжували зростати. Поставки ж у Китай через японську морську блокаду зменшилися. 5 жовтня 1937 р. у своїй промові в Чикаго Рузвельт закликав до створення «карантину» щодо японського агресора. Суперечності між США й Японією ще більше загострилися після потоплення японською авіацією в грудні 1937 р. трьох американських танкерів. Проте в цілому політика США щодо Японії залишалася незмінною.

Ліга Націй зайняла нерішучу позицію. У Брюссель­ській конференції учасників Вашингтонського «Договору 9-ти» в листопаді 1937 р. Японія відмовилася брати участь. Взяли участь СРСР і всього 19 держав. У прийнятій 24 листопада резолюції, за яку не голосувала Італія, Японія не називалася агресором. Тільки СРСР порушив питання про санкції проти неї. Як і раніше, Ліга Націй пропонувала Японії й Китаю «припинити ворожі дії й продовжити переговори». Західні держави не бажали втручатися в японсько-китайську війну, фактично потурали Японії.

СРСР, засудивши агресію Японії, вдався до конкретних заходів. 21 серпня 1937 р. він підписав з Китаєм договір про ненапад на 5 років і значно збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн. дол., а в 1939 р. — на 150 млн.). У червні 1939 р. в Москві між обома державами був підписаний торговельний договір, який передбачав посилення радянської допомоги Китаю. Радянський Союз направляв у Китай літаки, танки, гармати, боєприпаси, бензин і т. п. Радянські льотчики прикривали китайські міста від японської авіації, бомбардували японські військові об'єкти на Тайвані, їхні кораблі на річці Янцзи.

В той час японська вояччина здійснила воєнні провока­ції проти Радянського Союзу. В липні — серпні 1938 р. вона атакувала радянський кордон у районі озера Хасан. Це не був звичайний прикордонний інцидент — японці використовували важку артилерію. Радянські війська розгромили й відкинули агресорів з радянської території. Було підписано перемир'я.

Проте японські мілітаристи на цьому не зупинилися. 11 травня 1939 р. вони вдерлися на територію Монголь­ської Народної Республіки в районі річки Халхін-Гол. Японська вояччина розраховувала з боями захопити не тільки Монголію, а й частину радянської території. Однак 20 серпня радянські та монгольські війська перейшли в рішучий наступ і за 10 днів закінчили оточення та роз­гром японських інтервентів. І це за день до початку другої світової війни. 15 вересня 1939 р. Японія змушена була підписати з СРСР та МНР угоду про припинення воєнних дій з 16 вересня.

Воєнна агресія Італії, Німеччини та Японії в 1935 - 1937 рр. остаточно розставила на протилежних позиціях два блоки держав у капіталістичному світі. Західна політика «невтручання», «умиротворення» мілітаристських держав, їх відмова від радянських пропозицій колективної відсічі агресорам неминуче вели до нової світової війни.

Становище Китаю в цих умовах значною мірою залежало від позицій великих держав.

У другій половині 30-х років значно зросли військово-промислова могутність і вплив у Європі фашистської Ні­меччини. В 1938 р. вона виробляла 12 % світової промис­лової продукції й стала другою індустріальною державою в Європі після СРСР. З 1933 р. до 1939 р. її військові ви­трати зросли в 10 разів. У 1937 р. Німеччина мала 42 ди­візії, в 1939 р. — вже 103 дивізії з 4 млн солдатів. Німець­кий уряд відкрито проголошував свої наміри розширювати агресію в Європі.

Все це створювало небезпечну ситуацію на континен­ті. Проте західні великі держави вперто відхиляли пропо­зиції Радянського Союзу про створення системи колек­тивної безпеки. Навіть на прямі загрози Берліна західні держави відповідали політикою «невтручання» й «умиро­творення», сподіваючись, що німецька агресія буде спря­мована на Схід і не зачепить їхніх територій.

В Англії Н. Чемберлен призначив міністром закордон­них справ замість А. Ідена лорда Е. Галіфакса, який в листопаді 1937 р. був прийнятий Гітлером і в розмові з ним дав зрозуміти, що Англія не реагуватиме в разі загарбання Німеччиною Австрії, Чехословаччини й Гдан­ська. Англійським послом у Берліні став германофіл Н. Гендерсон, який у березні 1938 р. вів переговори без­посередньо з Гітлером, пропонуючи йому укласти друж­ній договір з Англією. Він підкреслював, що йдеться не про якусь торговельну угоду, а про «встановлення основи для справжньої й щирої дружби між двома країнами».

У Франції тоді уряд очолив замість Леона Блюма від­вертий антикомуніст К. Шотан, який у листопаді 1937 р. таємно приймав у Парижі фон Папена й планував запро­понувати Гітлеру «разом заснувати європейську політику на нових і здорових засадах, — це була б всесвітньо-істо­рична подія».

Державний департамент США відкликав з Берліна ві­домого антифашиста У. Додда й призначив своїм послом профашистськи настроєного X. Вільсона. Через посла у Франції У. Булліта, який відвідав Берлін, Вашингтон по­відомив, що не заперечуватиме проти зазіхань Німеччини щодо Австрії та Чехословаччини. 8 березня 1938 р. (за 4 дні до загарбання Австрії німцями) Берлін відвідав ко­лишній президент США Г. Гувер, який у дружній розмо­ві з Гітлером та Герінгом запевняв їх у солідарності Ва­шингтона з планами Берліна.

Отже, загальна західна політика «умиротворення» фа­шистської Німеччини всіляко сприяла здійсненню агре­сивних планів Гітлера. Черговою жертвою фашистської агресії стала Австрія.

У лютому Гітлер викликав у Берлін австрійського канцлера К.Шушніга, поводився з ним брутально, вима­гав свободи діяльності нацистів і призначення міністром внутрішніх справ Австрії нацистського лідера А. Зайсс-Інкварта. Шушніг прийняв ультиматум, але ще зробив спробу навіть провести у своїй країні 13 березня 1938 р. плебісцит з питання незалежності. Проте за вимогою Берліна Шушніг мусив піти у відставку, замість нього 11 березня канцлером був призначений гітлерівський ставле­ник Зайсс-Інкварт. А наступного дня — 12 березня 1938 р. — опівдні за проханням нового канцлера Німеччина без жодного пострілу ввела свої війська в Австрію. Було здійснено приєднання (аншлюс) Австрії до Німеччини.

Великі західні держави майже не відреагували на цю подію. Ще напередодні (11 березня) Галіфакс запевняв у Лондоні Ріббентропа, що Англія не втручатиметься в авст­рійське питання. Міністр фінансів Саймон пізніше за­явив, що, мовляв, Англія взагалі ніколи не давала гарантій Австрії. Державний секретар США К. Хелл повідомив, що це питання «не торкається Сполучених Штатів».

Посли Англії та Франції в Берліні намагалися було «протестувати» проти насильницьких дій Німеччини, але нацистські лідери навіть не прийняли їх. 2 квітня 1938 р. західні країни ви­знали анексію Австрії й перетворили свої посольства у Відні в консульства. Між іншим, у Мадриді через рік во­ни повелися протилежним чином, визнавши фашист­ський уряд Франко.

Радянський Союз зайняв принципову позицію й за­явив рішучий протест проти загарбання Австрії Німеччи­ною, визначивши дії останньої як агресію й загрозу без­пеці не тільки 11 сусіднім із Німеччиною країнам, а й усьому світові. Проте Англія та Франція відхилили радян­ську пропозицію організувати колективний захист неза­лежних країн.

Аншлюс Австрії дуже загострив політичне становище в Європі. Німеччина значно збільшила свій військово-промисловий потенціал і почала готуватися до нових аг­ресивних дій. У Римі 16 квітня 1938 р. була підписана англо-італійська угода (так звана «джентльменська»), за якою Лондон визнав загарбання Італією Ефіопії, фактич­но підтримав італо-німецьку інтервенцію в Іспанії й по­годився на надання Італії англійських позик.

Наступною жертвою гітлерівської Німеччини після Австрії мала ста­ти Чехословаччина. Німецькі кордони з трьох боків оточу­вали Чехословаччину. У квітні Гітлер під­писав «Зелений план», який передбачав окупацію Судет­ської області, і почав концентрувати війська на чехословацьких кордонах. Гітлер призначив виконання «Зеленого плану» на 1 жовтня 1938 р. Уряди Франції та Англії закликали президента Е. Бенеша розпочати прямі переговори з Генляйном і поступитися йому заради миру.

Радянський Союз у цій ситуації запропонував провести міжнародну конференцію заінтересованих держав, а також нараду військових представників СРСР, Франції та Чехо­словаччини. Однак уряди Франції, Англії й ЧСР відхили­ли радянські пропозиції. Тим часом англійський уряд роз­робив «план Z», за яким Чемберлен на зустрічі з Гітлером мав дати йому згоду на загарбання Судетської області.

13 вересня 1938 р. Прага задовольнила вимоги судет­ських німців про автономію їхньої області. Але це вже не задовольняло Гітлера. Гітлер запросив Чемберлена до Ні­меччини.

Переговори в Німеччині пройшли у вересні 1938 р. в три етапи.

15 вересня в резиденції Гітлера в Берхтесгадені від­булася його зустріч із Чемберленом. Гітлер фактично у формі ультиматуму вимагав анексії Судетської області до Німеччини. Чемберлен не заперечував, тільки відповів, що йому треба проконсультуватися зі своїм урядом і Францією.

Президент ЧСР Бенеш, уже погодившися на відділен­ня Судетської області, запитав уряди Франції, Англії та СРСР про їхні позиції. Париж і Лондон після консульта­ції 18 вересня наступного дня надіслали Бенешу спільний ультиматум про відторгнення Судетської області як «унесок у справу збереження миру».

Радянський уряд відповів 20 вересня, що СРСР на­дасть Чехословаччині негайну й дійову допомогу, якщо Франція теж виконає свої зобов'язання (згідно з договора­ми про взаємну допомогу 1935 р.). Тільки в грудні 1949 р. керівник КПЧ К. Готвальд розповів, як у вересні 1938 р. Й. Сталін просив через нього передати Е. Бенешу, що Ра­дянський Союз готовий надати конкретну воєнну допо­могу Чехословаччині й без Франції, але за двох умов: як­що Чехословаччина попросить Москву про таку допомо­гу і якщо сама захищатиметься від німецької агресії.

Але Англія та Франція 21 вересня попередили Бене­ша, що допомагати Чехословаччині не будуть, а якщо вона прийме допомогу СРСР, західні держави разом з Ні­меччиною розв'яжуть «хрестовий похід» проти СРСР і зіт­руть Чехословаччину з лиця Землі.

В той самий день Бенеш прийняв цей ультиматум.

22 вересня в Годесберзі на зустрічі з Гітлером Чемберлен повідомив, що домігся згоди на анексію Судетської області також від французького та чехословаць­кого урядів. Але Гітлер вже вимагав негайно за 10 днів віддати Німеччині не тільки Судети, але й райони, де німці були в меншості, а також задовольнити територі­альні претензії Польщі та Угорщини.

Гітлер заявив, що не відмовиться від жодної зі своїх вимог, і запропону­вав скликати міжнародну конференцію 4-х держав (без СРСР і Чехословаччини). Гітлер запевняв, що «це — остання територіальна вимога, яку я висуваю в Європі».

29—30 вересня відбулася Мюнхенська конференція Гітлера, Муссоліні, Чемберлена й Даладьє з їхніми міністрами. Чехословацька делегація в зал засідань була не допущена. Сторони підписали основну угоду.

Мюнхенська угода про поділ Чехословаччини складала­ся з головної частини, додатка й трьох декларацій про «міжнародні комісії», які мали остаточно визначити кордо­ни ЧСР. Основний зміст угоди: а) Судетська область відділяється від Чехословаччини й передається Німеччині з 1 по 10 жовтня; б) все майно, в тому числі зброя, укріплення, особисті речі, худоба, меблі громадян, має залишатися на місці; в) Чехословаччина повинна задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини.

До яких же безпосередніх наслідків спричинилася Мюнхенська конференція?

1. Це була цинічна змова Англії та Франції з фашистськими державами за спиною Чехословаччини про її розчленування, «миротворчість» за чужий рахунок. Німеччина одержала 1/5 території Чехословаччини й близько 1/4 її населення, майже половину чеської важкої промисловості. Німецький кордон проходив тепер у долині в 40 км від Праги.

Польща загарбала шматок чехословацької території з на­селенням 230 тис. чоловік. Угорщина захопила територію з населенням близько 1 млн чоловік. У Словаччині фашистський ставленик Тісо сформував са­мостійний уряд, а в березні 1939 р. проголосив самостійність цієї частини Чехословаччини. Одночасно самостійність проголосила Підкарпатська Русь (Карпатська Україна).

 Отже, Мюнхен «благословив» розчленування Чехословаччини.

2. Мюнхенська змова фактично означала поразку самої політики «невтручання» й «умиротворення» фашистських агресорів.

3. «Мюнхенський мир» за одну ніч перетворив Францію на жалюгідну другосортну країну, позбавивши її союзників й загальної поваги, Англії ж завдав такого нищівного удару, якого вона не знала в останні 200 років.

4. З вини західних держав зазнала поразки й радянська політика щодо створення системи колективної безпеки в Європі. СРСР залишався єдиною державою, яка тоді осудила Німеччину й послідовно виступала за колективне отри­мання агресорів.

5. Мюнхенські рішення докорінно змінили стратегічне становище в Європі. Через 5 із половиною місяців Чехословацька держава перестала існувати. Над Польщею з трьох боків нависли німецькі збройні сили. Західні країни опинилися перед суцільним італо-німецьким плацдармом від Середземномор'я до Скандинавії. Мюнхен став проло­гом до нової світової війни.

Переговори між СРСР, Англією та Францією відбувалися в Москві в три етапи.

1. Середина квітня — середина червня 1939 р. — обмін нотами, переговори з послами в Москві — У. Сідсом (Англії) й Ж. Пайяром (Франції). Англія пропонувала Радян­ському Союзу дати односторонні гарантії Польщі та Румунії. СРСР у відповідь 17 квітня запропонував Англії та Франції укласти на 5—10 років союзний договір із воєнною конвенцією про взаємну допомогу. Проте Англія відмовилася від радянської ініціативи.

З травня М. Литвинова, прихильника європейської ко­лективної безпеки, на посаді наркома закордонних справ заступив В. Молотов. Це була ознака змін у зовнішній по­літиці СРСР. Радянський уряд шукав можливостей уникнуги воєнної загрози з боку Заходу й зміцнити безпеку країни шляхом переговорів з обома блоками.

Уряди Англії та Франції вважали свої контакти з Радянським Союзом насамперед знаряддям тиску на Німеччину, аби домогтися від неї якихось поступок, і, крім того, як писав американський посол у Лондоні Дж. Кеннеді (батько Джона Кеннеді), засобом «зв'язати Росію», щоб вона не уклала угоди з Німеччиною.

2 червня уряд СРСР передав Англії та Франції чіткі проекти договору про взаємодопомогу й воєнної конвенції трьох держав. Це внесло деякі зміни у ведення переговорів. Вирішено перейти від обміну нота­ми до прямих переговорів у Москві.

2. Другий етап — політичні переговори із середини червня до 23 липня 1939 р. Москва запросила до прямих перегово­рів міністра закордонних справ Англії. Але Галіфакс відмо­вився. В Москву направили У. Стренга — ке­рівника одного з департаментів Форін офісу. Стренг, звичайно, мало допоміг справі — Лондон дав йому вказівку саботувати й зволікати з переговорами.

У липні англійська дипломатія розглядала два можли­вих результати переговорів у Москві — їх зрив або укла­дення обмеженого пакту. Водночас вона вела таємні пере­говори з німецькими дипломатами. Так, радник Чемберлена Г. Вільсон мав бесіди з німецьким чиновником з особливих доручень X. Вольтатом щодо можливості під­писання англо-німецької угоди про відмову від застосування сили у взаємовідносинах і про «розмежування сфер інтересів» (невтручання Німеччини в справи Британської імперії, а Англії — в справи «Великого німецького райху»).

Про це ж вели таємні переговори в Лондоні міністр зовнішньої торгівлі Р. Хадсон з X. Вольтатом, Г. Вільсон з німецьким послом Г. Дірксеном та особистим секрета­рем Ріббентропа Т. Кордтом.

Все це спонукало радянський уряд припинити не­ефективні політичні переговори з Англією та Францією й запропонувати їм проведення воєнних переговорів з ме­тою укладення воєнної конвенції.

3. Третій етап — воєнні англо-франко-радянські перего­вори. Вони відбулися в Москві 12 — 21 серпня 1939р.

Радянський уряд призначив для цих переговорів деле­гацію високого рангу — наркома оборони К. Є. Вороши-лова, начальника Генерального штабу Б. М. Шапошни-кова, наркома ВМФ М. Г. Кузнецова, начальника ВПС РСЧА О. Д. Локгіонова та ін. Це свідчило про велике зна­чення, яке надавав переговорам Радянський Союз.

Уряди Англії та Франції відрядили до Москви другоряд­них військових. Так, керівником англійської делегації був призначений відставний адмірал П. Дракс. У Москві виявилося, що в нього немає офіційних повноважень для підписання угоди.

Французьку воєнну місію очолив маловідомий генерал Ж. Думенк.

Англійський генерал Хейвуд заявив, що Англія може виставити 5 піхотних і 1 ме­ханізовану дивізію. Думенк зазначив, що французька армія сконцентрується «на вигідних місцях для дії танків та артилерії й перейде в контратаку».

Переговори були не просто безглуздими, це було знущання над самою ідеєю воєнного співробітництва трьох держав перед загрозою агресії Німеччини.

Начальник Генерального штабу Червоної Армії Б. М. Шапошников у доповіді 15 серпня виклав радянські пропозиції: Радянський Союз готовий виставити проти агресора в Європі 136 дивізій, 5 тис. важких гармат, до 10 тис. танків, до 5,5 тис. бойових літаків. При цьому радянська делегація розглянула три варіанти спільних воєнних дій СРСР, Англії та Франції.

Варіант 1. У випадку нападу агресорів на Англію та Францію Радянський Союз одразу готовий виставити збройні сили, що дорівнюватимуть 70 % англо-французьких сил, виставлених проти Німеччини.

Варіант 2. Якщо агресор нападе на Польщу та Руму­нію, вони мобілізують усі свої сили, Англія та Франція негайно оголосять війну Німеччині, Радянський Союз «виставить 100% від збройних сил, які виділять Англія та Франція».

Варіант 3. У випадку нападу Німеччини на СРСР че­рез Прибалтику Радянський Союз виставить 120 піхотних і 16 кавалерійських дивізій, а Франція й Англія — 70% цих сил. Польща зобов'язана, як їхня союзниця, виставити проти Німеччини не менш як 45 дивізій.

Західні місії по суті знехтували радянськими пропозиціями, навіть не відповіли, чи Польща пропустить через свою територію радянські війська. Переговори зайшли у безвихідь.

К. Є. Ворошилов запропонував припинити 21 серпня переговори, поки уряди Англії та Франції «не внесуть пов­ної ясності» у свої позиції.

Англія та Франція саботували переговори з СРСР щодо пакту про взаємодопомогу, тому радянський уряд повернувся до пропозиції Німеччини щодо укладення пакту про ненапад, яку німецька диплома­тія висувала перед Москвою ще з травня 1939 р. Радянський уряд непокоїла безпека своєї кра­їни, тим більше що на Халхін-Голі 38 тис. японських солда­тів у той час намагалися прорватися на радянську територію.

Тому й дала Москва згоду на приїзд міністра закор­донних справ Німеччини Ріббентропа й укладення радян­сько-німецького пакту про ненапад. Такий крок СРСР оз­начав поразку англо-французької політики. Був перекрес­лений франко-радянський договір 1935 р. (а втім, він фактично не діяв уже після підписання франко-німецько-го пакту про ненапад 1938 р.).

Німеччина поспішала, Гітлер планував напад на Поль­щу 1 вересня 1939 р., тому переговори в Москві пройшли швидко.

Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною був підпи­саний Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 р. на 10 років. У преамбулі й 6 статтях договору зазначалося, що обидві країни зобов'язалися «утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу» одна проти одної, не підтримувати жодної третьої держа­ви, яка розв'язала б війну проти однієї із сторін, прово­дити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти ви­ключно мирним шляхом.

Був і таємний протокол. В його трьох ос­новних статтях поділялися «зони впливу»: до «зони впли­ву» Радянського Союзу «в разі політико-територіальних змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше — Литву, визнавалися «інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нарев — Вісла — Сан.

Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки.

Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі.

Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Ра­дянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хірануми, який готувався до спільної японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору Молотова—Ріб­бентропа попросив у СРСР перемир'я під час збройного зіткнення на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку.

Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини бу­ли незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила  «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралі­тет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана.

Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна—Гітлера») був виму­шеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність.

Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеч­чиною про дружбу й кордони, що зафіксував так званий «Четвертий поділ Польщі», взагалі становив непрощен­ну помилку з боку Сталіна. Але в будь-якому разі розгля­дати ці документи слід з урахуванням конкретних реалій того часу.

 

Причини і наслідки ІІ світової війни.

Друга світова війна відображала боротьбу за вплив держав Вісі, що прагнули до панування в усьому світі і альянсу чотирьох великих держав (Великобританія, США, СРСР і Китай), що був основою широкої антигітлерівської коаліції і являв собою тимчасове поєднання ідеологічно несумісних країн.

Кожен день шестирічної війни був позначений втратою приблизно 2-3 тисяч людських життів. За підрахунками Гергарда Вайнберга (автор книги про другу світову війну), загалом під час війни загинуло приблизно 53 мільйони людей. Люди гинули не тільки внаслідок бойових дій, але і в результаті репресій проти мирного населення, зокрема цілеспрямованих дій проти окремих етносів.

Причини другої світової війни:

1) стосовно Німеччини: її підштовхували до війни такі чинники: а)німецький націоналізм, поєднаний з ірредентизмом (слово «ірредента» походить з італійської мови і означає «невоз’єднана», «необ’єднана»). Ірредентизм спрямований на об’єднання в рамках однієї держави етносу, частини якого перебувають в межах інших держав. В основі німецького ірредентизму полягала та обставина, що багато німців проживали на територіях, що входили до складу Польщі, Чехословаччини, Данії, Франції та ін., у тому числі через несправедливий територіальний перерозподіл на терені Європи згідно Версальського мирного договору; б) з виникненням нацизму його прихильниками на перший план було поставлено поклоніння так званій «колективній волі нації». Це була, фактично, найбільш крайня версія реалізму (тобто «силова політика» - «макполітік», «реальполітік»), історичні корені якої походять від ідеології пруського мілітаризму, в основі якого століттями була ідея «Натиску на Схід» (Дранг нах Остен»); в) психологічне невдоволення німцями несправедливими умовами Версальського миру.

2) держави-переможці дозволили і навіть сприяли переозброєнню Німеччини. Якби ці держави виступили одразу єдиним фронтом проти країн-агресорів, то війни вдалось би уникнути чи принаймні набагато зменшити її жахливі наслідки. Однак, англійці втратили надію на успішну співпрацю із США, де після війни на зміну прихильнику ведення активної зовнішньої політики президенту В. Вільсону прийшли президенти (Гардінг, Кулідж, Гувер), що представляли республіканську партію, яка сповідувала принципи політики «ізоляціонізму» (насамперед, невтручання у європейські справи), а демократ Ф. Рузвельт, президент США у 1933-1945 був змушений тривалий час продовжувати цю політику з огляду на громадську думку в США. Тому англійці вирішили зробити Німеччину (через її посилення) противагою Франції для дотримання балансу сил в Європі (фактично реалістський підхід), а потім і противагою щодо СРСР (Загалом, у 30-х рр. ХХ ст. для провідних західних країн було притаманне бажання відвернути від себе нацистську агресію, спрямувавши її на Схід). Франція займала антинімецьку позицію, бажаючи перешкодити вступу (включенню) Німеччини до системи міжнародних відносин. Проте, в 30-х рр. Франція перебувала у фарватері британської зовнішньої політики, одним з негативних наслідків чого стала політика «умиротворення» - політика поступок агресивній державі без відшкодування з розрахунком на те, що ця держава зупиниться на певному етапі цієї експансії. Ініціаторами політики «умиротворення» були перш за все британські політики 9особливо англійський прем’єр Н. Чемберлен), які не заперечували проти порушення Німеччиною обмежувальних умов Версальського мирного договору і загарбання німцями ряду територій і країн – вільного міста Данціга, Австрії, Західної Чехії (Судети). Проте, німці захопили всю Чехію у березні 1939 р. Хоча Німеччина дала гарантії британським і французьким політикам, що не буде розширювати свою експансію в Європі, проте у вересні 1939 р. і Великобританія, і Франція виявилися втягнутими у другу світову війну.

Основні політичні причини війни (не пов’язані лише з однію конкретною країною):

1. мультиполярний (багатополюсний) характер міжнародних відносин після 1-ї світової війни у Європі (ряд істориків вважали і вважають це основним чинником). Розпад Австро-Угорської імперії призвів до виникнення нових держав, що часто між собою ворогували. Існував проект створення так званої Дунайської федерації – об’днання малих і середніх країн (румунів, сербів, угорців, чехів, частини поляків), проте вирішили, що він передчасний. Таким чином, об’єднання Європи почалось лише після 2-ї світової війни, і почалося із заходу )район Бенілюксу), а не із центру. У 1989 р. американський дослідник (італійського походження) Пітер Кальвокорессі і його колеги Гай Вінд і Джо Прітчет опублікували книгу саме стосовно цієї проблематики (мала два видання) «Тотальна війна. Причини і перебіг 2-ї світової війни».
2. колапс (крах) міжнародної економічної системи в кінці 20-х – на початку 30-х рр. (нв Великобританія, ні США не могли виконувати роль економічного лідера.
3. Слабкі інституційні бар’єри війні (слабкість Ліги Націй). Вині були насамперед британські політики, що були проти встановлення цих бар’єрів (французи ж, наприклад, хотіли створити постійну армію при Лігі Націй (цю ідею висловив, зокрема, Леон Буржуа)). Самі ж французи були недостаньо сильними, щоб встановити ці бар’єри.
4. Психологічні чинники (на державному і національному рівні аналізу): гіпернаціоналізм, мілітаристська пропаганда у ряді країн Європи (Німеччина, Франція, Угорщина, Польща, Італія). Кожна країна виходила на міфологізацію своєї історії («ми найкращі, але ми принижені, обділені, цю несправедливість слід якнайшвидше усунути і можна це зробити з допомогою посилення свої власної могутності). Звідси поставали витоки зневаги до демократії, парламентського урядування (процедур). Війну може почати (будь-який) харизматичний лідер (якому вірять).
5. На індивідуальному рівні аналізу: Гітлер з його особливостями харизми, з його бажанням завоювати весь світ силою, встановити ієрархічну структуру націй ( а деякі навіть знищити) – деякі дослідники: «уособлення диявола в людській подобі». Але він зумів переконати німців у тому, що він є символом величі німецької нації (будівництво доріг, подолання безробіття, територіальна експансія).

Наслідки 2-ї світової війни:

1. величезні руйнування і людські жертви;
2. перерозподіл сфер впливу держав, зміна кордонів (лише СРСР приєднав територію площею приблизно 600 тис. кв. км. – майже як територія України). Франція отримала 500 тис. кв. км, Англія – 270 тис. кв. км. Польща отримала ще більше німецьких земель, ніж до війни. Розпочався розкол Німеччини.
3. Кінець 2-ї світової війни спричинив недовіру і невпевненість у міжнародних відносинах, насамперед між союзниками по антигітлерівськй коаліції.
4. Двозначні компроміси, які були досягнуті на Ялтинській конференції, приховували серйозні відмінності між союзниками (проблема поділу сфер впливу у повонній Європі). Декларація про звільнену Європу передбачала організацію вільних виборів, які в Схвдній Європі спочатку були проведені, але після поразки комуністичних сил у ряді країн лідерів їх противників, що перемогли, було репресовано і провели нові вибори, на яких «перемогли» вже комуністи. З іншого боку, США встановили свій вплив в Італії і Японії, не надавши СРСР можливості рівної участі у союзних контрольних органах.
5. Війна призвела до виникнення нової, глобальної системи міжнародних відносин. (виникла ООН – більш справедлива і ефективна організація, ніж Ліга Націй, для Китаю було зарезервоване місце постійного члена Ради Безпеки ООН (центра прийняття рішень).
6. 2-га світова війна прискорила розпад колоніальних імперій і появу нових держав (у Індонезії, наприклад, почали виникати ще під час війни збройні загони, що вели боротьбу проти Англії, співробітничаючи при з японцями).
7. Після війни сила впливу СРСР і США різко перевищили вплив інших держав (хоча до війни ці дві країни були відносно слабкими в порівнянні з Німеччиною –  у СРСР маса військової техніки була застарілою, а в США був тільки флот – авіації і сухопутної армії майже не було.

Таким чином, збулось пророцтво французького мислителя Алексіса де Токвіля (1835 р.): Америка і Росія будуть тримати в своїх руках долю принаймні половини людства.

Отже, загалом, серед факторів, що спричинили початок другої світової війни, слід зазначити:

протиріччя Версальсько-Вашингтонської системи;

встановлення в кількох країнах тоталітарних фашистських режимів, які трималися на політиці войовничого шовінізму та расизму; найагресивніші з них – Німеччина (для нацистської ідеології характерне й гасло реваншизму) та Японія - прагнули до світового панування;

США, Англія, Франція й СРСР сприяли економічній підготовці Німеччини до війни (капіталовкладення США у німецьку промисловість до початку війни сягали 1 млрд. дол.; Німеччина отримала кредити на 27 млрд. марок, з них 70% - американські);

приходу фашистів до влади сприяв розкол у міжнародному робітничому русі, зумовлений політикою СРСР у Комінтерні;

у другій половині 30-х pp. загострюються суперечності між двома коаліціями великих держав;

помилки у зовнішній політиці ряду демократичних країн Заходу та СРСР.

Друга світова війна своїм результатом мала повну зміну системи міжнародних відносин,  перерозподіл сил та сфер впливу у світі. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.(роздруківка).

Друга світова війна не була випадковістю. Не була вона й результатом помилок якогось уряду, хоч таких по­милок у міжнародних відносинах тоді було доволі. До другої світової війни спричинилося різке загострення су­перечностей між великими державами, угруповання і коаліції яких протистояли одна одній.

Після укладення пакту Молотова — Ріббентропа Гіт­лер уже відкрито загрожував Польщі війною. Проте короткозорість європейських політиків була дивовижною. Так, польський міністр закордонних справ Бек гордовито заявляв 27 серпня: «Гітлер не зважиться зараз на війну».

Президент США Рузвельт 24 серпня звернувся з по­сланням до Гітлера й президента Польщі І. Мосцицького, закликаючи до полюбовного врегулювання суперечок. Рузвельт, папа римський, бельгійський король, уряди Ан­глії та Франції гарячково намагалися знайти можливість для «компромісу» з польського питання. В умовах загост­рення кризи в Європі уряд Англії 25 серпня уклав угоду з Польщею про взаємодопомогу.

Те ж саме робив уряд Франції. Даладьє в посланні Гітлеру зазначав, що «проблема Данціга» не може бути причи­ною війни, «найважливіше для нас — зміцнення між наши­ми країнами не тільки миру, а й щирого співробітництва».

Гітлер вимагав приїзду до Берліна надзвичайного пов­новажного представника Польщі. Але зв'язок з Варшавою був порушений, польський посол Й. Ліпський мусив сам увечері 31 серпня з'явитися на виклик Ріббентропа. Ні­мецький міністр закордонних справ напередодні настіль­ки брутально поводився з послом Англії Гендерсоном, що ледве не дійшло до рукоприкладства. Ліпського він при­мусив довго чекати в приймальні, а потім просто виста­вив з кабінету. Тим часом Гітлер уже проголошував про­мову в рейхстазі про початок війни проти Польщі. Він говорив, що «не заінтересований у війні, але змушений». Підкреслював, що розраховує на Італію, але її підтримки не потребує, підтверджував гарантії західних кордонів і вірність договорові про ненапад з Радянським Союзом. Німецькі війська тоді вже вступили в Данціг (Гданськ), а о 4.45 ранку 1 вересня з трьох боків по всьому кордону вони вдерлися в Польщу.

Співвідношення сил було не на користь Польщі. Німеччина кинула проти неї 44 з 52 діючих піхотних дивізій, усі 5 бронетанкових і 13 моторизованих дивізій — за­галом 57 піхотних дивізій, 2500 танків, 2000 бойових літаків тощо. Польща тоді мала близько 33 дивізій, здебіль­шого кавалерійських, її авіація (771 літак) була знищена в перші ж дні.

Німеччина оголосила війну Польщі тільки після зруй­нування 36 основних польських стратегічних пунктів. Як привід до війни гітлерівці використали провокацію. Есе­сівці з допомогою групи в'язнів, одягнених у польську форму, розіграли «напад» на радіостанцію в прикордон­ному німецькому м. Глайвіце.

Посли Англії та Франції лише ввечері 1 вересня вру­чили Ріббентропу ноти, де їхні уряди повідомляли, що «дізналися» про вторгнення німецьких військ у Польщу і що, як «їм здається», це вимагає виконання Англією і Францією своїх зобов'язань перед Польщею. Якщо Ні­меччина не представить «запевнень» про припинення воєнних дій проти Польщі й «готовність виведення» сво­їх військ з її території, Англія й Франція змушені будуть виконати свої зобов'язання.

Громадськість західних держав вимагала рішу­чих дій. Їхні уряди змушені були діяти. Об 11.15 3 вересня Чемберлен по радіо оголо­сив війну Німеччині.

З 17.00 Франція вступила у війну. По­тім війну Німеччині оголосили англійські домініони.

Друга світова війна вибухнула. Її початком вважається 1 вересня 1939 р. — день нападу Німеччини на Польщу.

Англія та Франція ніякої допомоги Польщі не надали. Сама ж Польща припинила опір за 2-3 тижні, уряд Бека— Ридз-Смігли—Мосцицького покинув свою країну й утік до Румунії.

Чому так швидко капітулювала Польща?

1.Основна причина — цілковита неспроможність і гнилість державного устрою, економічна та воєнна від­сталість Польщі. Вона не була готова до війни, Німеччи­на мала безперечну перевагу.

2.Нереалістична польська зовнішня політика спрямо­вувалася на створення «Великої Польщі». Бек та інші ке­рівники Польщі бачили головну загрозу для своєї держави на Сході. Варшава плекала ілюзії, що Гіт­лер не піде війною проти Польщі.

3.Шовіністична внутрішня політика уряду позбавила його підтримки непольського населення країни. майже 40% населення становили національні мен­шини — в тому числі 13 мільйонів українців і білорусів, які мешкали в основному на сході Польщі — на терито­ріях, захоплених нею в 1920 р.

4.Ще однією причиною швидкої капітуляції Польщі стала провокаційна, віроломна політика союзників — урядів Англії й Франції, які мали з Польщею договори про взаємодопомогу (відповідно від 25 серпня й 7 верес­ня 1939 р.), проте нічого не зробили, щоб її врятувати. Вони спокійно спостерігали агонію свого союзника.

Після радянсько-фін­ляндського перемир'я уряд Даладьє пішов у відставку. Новий французький уряд Рейно підписав 28 березня 1940 р. в Лондоні спільну декларацію про зобов'язання не укла­дати з Німеччиною сепаратного миру.

Та Німеччина вже перейшла до нових воєнних акцій. 9 квітня її війська окупували Данію, потім Норвегію, де ство­рили пронімецький уряд на чолі з фашистом Квіслінгом.

10 травня німецькі війська напали на Бельгію, Голлан­дію і Люксембург, потім на Францію. В англійському парламенті депутати закликали Чемберлена: «В ім'я Бога, йдіть у відставку!» І Чемберлен, який ще 5 травня заяв­ляв, що в 10 разів більше впевнений у перемозі, 10 трав­ня мусив піти у відставку. Уряд очолив Уїнстон Черчілль. «Мюнхенська» політика остаточно провалилася. Через мі­сяць поразка Англії та Франції на континенті стала оче­видною. На північ від «лінії Мажіно» 50 погано оз­броєних французьких дивізій не могли протистояти вже 150 німецьким дивізіям.

10 червня уряд і парламент покинули Париж, що був ого­лошений відкритим містом. У той самий день Італія оголо­сила війну Англії й Франції. Французька армія розпадалася.

14 червня німці ввійшли в Париж, а 21 червня біля станції Ретонд у Комп'єнському лісі, у «вагоні перемир'я» (маршала Фоша) 1918 р., за участю Гітлера відбулася церемонія капітуляції Франції. Французьку делегацію очолювали генерал Хюнтцігер і колишній посол у Польщі Ноель. У німецьку де­легацію входили Ріббентроп, Герінг, Гесс, Кейтель, Йодль та інші.

Гітлер у своїй заяві поклав відповідальність за війну на Францію. Після того, як він залишив вагон, генерали Кей­тель і Иодль, відхиливши всі французькі умови, ультиматив­но виклали німецькі. 22 червня 1940 р. о 18.50 за німецьким часом генерали Кейтель і Хюнтцігер підписали Комп'єнську угоду про перемир'я. Франція капітулювала.

24 червня було підписано перемир'я з Італією. У Франції створено окуповану зону (60% території), в не-окупованій зоні у Віші тимчасово (до 1942 р.) перебував уряд А. Петена.

Англія спочатку пропонувала створити «Франко-Бри­танський союз» — двоєдину державу — й передати їй французький флот. Коли з цього нічого не вийшло, ан­глійська ескадра під командуванням адмірала Соммервілла розстріляла колишній союзницький флот в Мерс-ель Кебірі. Багато кораблів було потоплено, загинуло 1200 французьких моряків.

Воєнна капітуляція Франції мала серйозні міжнародні наслідки:

Співвідношення сил у Європі різко змінилося на користь Німеччини, яка в період тільки з квітня по чер­вень 1940 р. захопила територію 6 країн (Данію, Норве­гію, Бельгію, Голландію, Люксембург і Францію). Пізні­ше, в 1941 р., окупувала Грецію і Югославію, а загалом у Європі — територію в 530 тис. кв. км з населенням 107,7 млн чоловік. Крім того, раніше були окуповані Австрія, Чехословаччина, Польща — до червня 1941 р. 11 держав. Німеччина здобула всю промисловість (у тому числі воєнну) Західної та Центральної Європи, велику кількість зброї та військової техніки.

Створився міф про непереможність гітлерівської Німеччини, яка підкорила собі 11 європейських держав і ще 5 держав зробила союзниками.

Змінився характер війни. Поневолені європейські народи розгорнули антифашистську визвольну боротьбу (у Франції — рух «макі»).

Радянський Союз змушений був посилити заходи щодо зміцнення своєї обороноздатності. Адже Гітлер не міг розраховувати на світове панування, не подолавши СРСР.

Досить своєрідною, але закономірною була позиція урядів Західних держав. Вони продовжували сповідувати політику “зіткнення лобами”, оскільки для них як фашизм так і комунізм були однаково небезпечними. Початок в майбутньому війни між Німеччиною та СРСР, на думку Англії та США, дозволяв отримати вигоду від їх взаємного знекровлення.

Успішний наступ союзників та розпад фашистського блоку набли­зили поразку Німеччини. Для того, щоб остаточно підтвер­дити плани її розгрому й виробити спільну політику у повоєнній Європі, Рузвельт, Черчілль та Сталін зустріли­ся на конференції в Ялті (4-11 лютого 1945 p.). Головним питанням була координація військових зусиль та узгодження воєнних планів до безумовної капітуляції Німеччини.

«Велика трійка» узгодила практично усі питання щодо Німеччини. Було вирішено знищити її збройні сили, покарати воєнних злочинців, ліквідувати нацистську партію, скасувати гітлерівські закони та установи, зму­сити Німеччину сплачувати репарації.

Для втілення цих рішень союзники домовилися оку­пувати Німеччину. Кожній з трьох держав, а також Франції, надавалися свої зони окупації: східна частина Німеччини -СРСР, північно-західна - Англії, південно-західна - США.

Обговорювалося також польське питання. Було ви­рішено, що східний кордон Польщі проходитиме по «лінії Керзона», а на заході та півночі вона отримає «суттєве прирощення території». Польський тимчасовий уряд ви­рішено було реорганізувати та ввести до його складу де­мократичних діячів з самої Польщі та з еміграції.

В ході Ялтинської конференції Сталін, Рузвельт та Черчілль уклали таємну угоду: Радянський Союз обіцяв всту­пити у війну з Японією не пізніше як через три місяці після закінчення війни в Європі за умови збереження попереднього становища Монгольської Народної Республіки, передання СРСР Південного Сахаліну та Курильських островів, створен­ня радянської воєнно-морської бази в Порт-Артурі (Китай).

Важливе місце в роботі Кримської конференції було відведено обговоренню питання про створення Організації Об'єднаних Націй. Глави трьох великих держав ухвалили проект Статуту цієї міжнародної організації. Було вирішено включити до числа її фундаторів Україну й Білорусію.

На конференції були прийняті «Декларація про звільне­ну Європу», заява «Єдність в організації миру, як і у ве­денні війни», вирішено утворити постійну нараду міністрів закордонних справ СРСР, США та англії (НМЗС) для вирі­шення проблем повоєнного мирного врегулювання.

17 липня 1945 p. у передмісті Берліна - Потсдамі - розпочалася ос­тання конференція в історії антигітлерівської коаліції. Її склад та позиції дещо відрізнялися від попередніх. Радянський Союз представляв Й.Сталін, Англію на початку конференції - У. Черчілль, згодом К. Еттлі (якій переміг на виборах у Великобританії), делегацію США очо­лював новий президент країни Г. Трумен (Т. Рузвельт помер 12 квітня 1945 p.).

Конференція тривала з 17 липня по 2 серпня 1945 p. Були розроблені принципи політики союзників щодо Німеччини: 4Д= демілітаризація, демократизація, декартелізація й де­нацифікація. Було вирішено розпочати підготовку мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками в Європі, для чого було створено Раду міністрів закордон­них справ (РМЗС) США, СРСР, Англії, Франції та Китаю. Після дебатів вдалося врегулювати питання про нові кор­дони Польщі. Був утворений Міжнародний трибунал для покарання головних воєнних злочинців.

За підсумками конференції Німеччину було поділе­но на чотири зони окупації, кожна з яких відповідно кон­тролювалася командуванням військ СРСР, США, Англії та Франції. Були зафіксовані нові німецькі кордони.

СРСР підтвердив свій намір вступити у війну з Японією.

Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосувалося всебічного вирішення «німецького питання».

Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості: вони зафіксували об'єктивне співвідношення сил та інтересів — насампе­ред великих держав — на момент укладання відповідних угод. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.

 

Конференція у Сан-Франциско. Утворення ООН.

 

Конференція Об’єднаних Націй проходила 25 квітня – 26 червня у Сан-Франциско (Північна Каліфорнія). Основна мета – остаточна розробка і затвердження Статуту ООН (попередні кроки були зроблені ще в 1944 р. – на конференції в Думбартон-Оксі). Участь брали представники 4-х великих країн (СРСР, США, Великобританія, США і Китай) і 22 держави, що піписали Вашингтонську декларацію Об’єднаних Націй в січні 1942 р., а також держави, що оголосили війну Німеччині до 1 березня 1945 р. чи Японії – до версня 1945 р. – загалом, спочатку 46 держав, запросили також Аргентину, Данію, Білорусію і Україну (радянські республіки – але СРСР підкреслював їх втрати в результаті війни). Україну представляв Мануїльський. Залишили місце також для Польщі – оскільки не було ще врегульованим питання про визнання у якості законного уряду Польщі люблінського (прокомуністичного) чи прозахідного еміграційного уряду в Польщі. В жовтні Польща все ж підписала статут ООН, ставши, таким чином, одним із членів-засновників ООН (отже, загалом, їх було 50 або 51). Всього відбулось 9 пленарних засідань комісій 4 комітетів, до складу делегацій входило загалом 300 учасників, а разом із секретаряси, радниками – 1500 чоловік.

В ООН було створено шість головних органів - Генеральну Асамблею, Рада Безпеки, Економічна й Соціальна Рада, Рада по опіці, Міжнародний суд (в голандському місті Гаага) і Секретаріат. Їхнього повноваження, функції й діяльність дозволяли охопити всю сукупність питань, що входять у компетенцію міжнародної організації.

Головним політичним органом ООН стала Рада Безпеки, що складається з 5 постійних членів (СРСР (тепер Росія), США, Англія, Франція й Китай) і непостійних членів, які обираються Генеральною Асамблеєю на дворічний строк (тоді 6, тепер 10). Сама Генеральна Асамблея оголошувалася  дорадчим органом. Кожний член ООН наділявся одним голосом. Відповідно до Статуту ООН, її рішення по найважливіших питаннях приймаються більшістю в 2/3 присутніх і членів, що беруть участь у голосуванні, а з інших питань – простою більшістю.

 Конференція прийняла рішення про відповідальність Ради Безпеки за підтримку миру, обмеживши повноваження Асамблеї. Пезидент США Трумен не був шанувальником ідей Рузвельта про створення міжнародної організації, проте, він розумів, що необхідно якось регулювати міжнародні відносини, де Сполучені Штати стають провідним гравцем. Незважаючи на численні протиріччя в позиціях великих держав, головне було зроблено. З'явилася нова міжнародна організація, відповідальна за мир і безпеку людства.

Найбільш суперечливим було питання про введення право вето у рішеннях Ради Безпеки ООН, або ж рішення можна буде приймати простою більшістю. Великі країни проштовхнули перший варіант.

Незабаром після приходу в Білий дім Г. Трумена політичний курс
 США у відношенні СРСР став переглядатися. Уже 23 квітня новий
 президент США на нараді міністрів і командування збройних
 сил заявив: «Я маю намір бути твердим у відносинах з Радянським
 урядом». Цю лінію активно підтримували військово-морський мі-
 ністр Дж. Форрестол, заступник державного секретаря Дж. Грю,
 глава військової місії США в СРСР генерал Дж. Дін і ін. Сенатор
 Ванденберг, наприклад, писав у щоденнику: «Америка повинна поводитися
 як держава № 1... Ми повинні здійснювати моральне керівництво світом, або світ взагалі залишиться без керівництва». Однак розгром Німеччини ще не був завершений; до того ж допомога СРСР була необхідна
 й для розтрощення Японії,  а  самий головне — народи  миру  вимагали
 збереження союзу зі СРСР.

25 квітня 1945 р., у день зустрічі радянських і американських військ
 на Ельбі, відбулося врочисте відкриття конференції в Сан-Фран-
 циско — однієї із самих великих у дипломатичній історії, що
 тривала два місяці. У її роботі взяли участь 282 представи-
 теля 42 держав всіх п'яти континентів, більше 1,5 тис. експертів,
 радників і технічних співробітників делегацій. Переговори висвітлювали 3,5 тис. кореспондентів.

На конференції обговорювалися мети й завдання міжнародної органи-
 зації з підтримання миру. Розроблений у Думбартон-Оксі проект
Статуту Організації Об'єднаних Націй був представлений на розгляд всесвітнього форуму миролюбних держав. Після ознайомлення
 з його втримуванням надійшло 1200 виправлень і зауважень. Для їх вивчення були створені чотири комісії. У завдання першої входило розгляд загальних питань, включаючи мети, принципи, членство, основні орга-
 ни ООН: друга займалася питаннями Генеральної Асамблеї, Економічною і Соціальною Радою й Радою по опіці; третя — Радою
 Безпеки; четверта — статутом Міжнародного Суду.

Одним із самих гострих стало питання про Раду Безпеки. Предста-
 вники ряду делегацій, переважно латиноамериканських країн,
 виступили проти принципу одноголосності великих держав; вони прагнули послабити значення Ради Безпеки, звузити межі компетен-
 ції постійних його членів. Радянська делегація рішуче відстоювала
 принцип одноголосності постійних членів Ради Безпеки, і конфе-
 ренція зафіксувала його.

Тривалі дебати розгорнулися по питанню про міжнародну опіку.
Делегація СРСР послідовно захищала принципи самовизначення
 націй, незалежності й суверенітету народів, поваги прав людини.
Англійська делегація виступала, по суті, за збереження з незна-
 чними змінами старої мандатної системи Ліги націй.
У французькому проекті також не говорилося про надання колоніям
 незалежності. Що ж стосується США, то вони на більше ранніх етапах
 війни відстоювали систему опіки, розраховуючи використовувати неї для еко-
 номічного проникнення в колоніальні країни й для ослаблення
 західних метрополій.

Однак до 1945 р. позиція Вашингтона під впливом, з одного боку, страху перед ростом національно-визвольного руху, а з іншого боку - усе більше чіткого виявлення стратегічних інтересів військових відомств США, що наполегливо домагалися створення військових баз на територіях колоніальних і залежних країн, змінилася, і по ряду питань намітилося їх зближення з позицією західноєвропейських держав. (Американський дослідник Р. Рассел відзначав більшу активність військового
 міністра Стимсона й військово-морського міністра Форрестола у виробленні проекту
 Уставу ООН, у відповідності з чим чого багато пропозицій США формулювалися під явним впливом «стратегічних рішень» воєнного часу).

.2 червня 1945 р. глава радянської делегації А. А. Громико
 повідомляв у Москву: «Американці прямо заявили, що на ряді територій, які повинні бути поставлені під опіку, США побудували велика
 кількість аеродромів, ліній комунікацій і придбали деякі
 торговельні інтереси. Американський уряд хоче повністю зберегти свої права на ці надбання і тому рішуче буде на-
полягати на тому, щоб це було застережено в розділі про територіальну
 опіку». У цьому питанні уряд США, як заявив член американ-
 ской делегації Г. Стассен, «не може піти на поступки».

Проте в ході обговорення завдяки твердій позиції рада-
 ской делегації була прийнята компромісна формула. Учасники переговорів досягли домовленості про включення в Устав ООН положення
 про те, що система міжнародної опіки покликана сприяти роз-
 витку населення підопічних територій у напрямку до самоуправ-
 лення.

26 червня конференція прийняла Статут Організації Об'єднаних
 Націй, покликаної забезпечити підтримкання міжнародного миру й
 загальної безпеки. Утворення ООН стало можливим лише в ре-
 зультаті великої визвольної боротьби й співробітництва вільнолюбних народів, що одержали всесвітньо-історичну перемогу над фашизмом і його спільниками.

Друга світова війна своїм результатом мала повну зміну системи міжнародних відносин, перерозподіл сил та сфер впливу у світі. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.

По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими. Загальноєвропейський ВВП за час війни скоротився на 25%.

По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали монополію на ядерну зброю). Окрім того, США відмовились від доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.

По-третє, суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною, був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того, СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили, навколо яких групувалися інші держави.

Важливим важелем у міжнародних відносинах почала відігравати ядерна зброя. Саме вона стала причиною того, що між двома військово-політичними блоками почалася холодна, а не традиційна  війна.

Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.

Міжнародні відносини у повоєнний період набули ідеологічного забарвлення і своїх опонентів країни сприймали як потенційного ворога.

Міжнародні відносини у повоєнний період розвивалися в ключі геополітичних змін. Переважно характер міжнародних відносин визначався встановленням біполярної системи міжнародних відносин на полюсах якої були США та СРСР.

Головні характеристики МВ повоєнного періоду.

холодна війна – як результат протистояння двох наддержав в умовах можливості застосування ядерної зброї. Гарячі війни перемістилися на “околиці світу”, але провідні держави прямо чи опосередковано участь у них все одно брали.

створення системи військових союзів та коаліційна дипломатія – відбувалося групування держав навколо полюсів сили. Було створено НАТО та Організацію Варшавського договору. Підписано цілий ряд невійськових угод, що створювали політичні блоки держав, при чіткому розмежуванні їх на східні та західні.

військова психологія в міжнародних відносинах – в умовах холодної війни, в умовах протистояння двох військово-політичних формувань кожна сторона розглядала іншу як потенційного ворога;

виникнення руху неприєднання як наслідок краху колоніальної системи, проголошення нових незалежних держав та їхньої реакції на біполярну структуру МВ;

Ідеологізація міжнародних відносин – коли кожна з сторін розглядала опонента через призму власної ідеології (комуністичної, антикомуністичної, антиколоніальної).

Наприкінці 80-х років почали проступати нові тенденції у розвитку МВ. Кінець “холодної війни” і розпад СРСР поклали край біполярній системі МВ. Явно почали проступати дві суперечливі тенденції: інтеграційна – як наприклад створення ЄС і дезінтеграційна – розпад Чехословаччини, Югославії, і серйозні внутрішні проблеми в Росії, Туреччині і ряді інших країн.

 

Одним з ініціаторів повороту у зовнішньополітич­ному курсі США був дипломат Джордж Ф.Кеннан. Про­тягом  1945-1946  pp.  він  звернувся  до держдепартаменту США з трьома записками. Найбільш відома з них - так звана «довга телеграма» з Москви від 22 лютого 1946 p.

Головні ідеї Дж.Ф.Кеннана полягали у наступному:

СРСР буде намагатися поширити кордони соціалістичного табору, по-перше, в країнах Централь­ної та Східної Європи, по-друге, через вплив на комуністичні партії Західної Європи, по-третє, буде підтримувати на­ціонально-визвольний рух з метою послаблення там по­зицій західних держав й заповнення «вакууму» сили;

необхідно стримувати комуністичну загрозу. Для цього потрібно, перш за все, інформувати світове співто­вариство відносно реального стану справ у СРСР, про дії тоталітарного режиму;

комуністичні ідеї являють собою загрозу тільки для «хворого суспільства», тому необхідно розробити пози­тивну й конструктивну програму повоєнного світу;

необхідне гуртування країн Заходу для протидії ра­дянській загрозі.

5 березня 1946 p. колишній прем'єр-міністр Великоб­ританії У.Черчілль у присутності президента США Г.Трумена виступив з промовою у м. Фултон. Він стверджував, що почалася епоха проти­стояння двох систем: демократичної й тоталітарної. Замість фашизму виник новий ворог - комуністичний то­талітаризм, який несе загрозу світу. СРСР перегородив Європу «залізною завісою», створивши собі сфери впли­ву у Центральній та Східній Європі. Він використовує для розширення сфери своєї експансії «п'яту колону», тобто комуністичні партії. Радянському Союзу повинна проти­стояти асоціація англомовних народів, США мають взя­ти на себе основний тягар боротьби з комунізмом, а Великобританія стане ланкою, що пов'яже Північну Аме­рику, західноєвропейські держави, британські колонії та домініони.

Й.В.Сталін оцінив промову У.Черчілля як заклик до війни проти СРСР. Проте й радянські лідери зробили чи­мало для розпалювання вогнища «холодної війни».

9 лютого 1945 p. Й.В.Сталін виступив з промовою перед виборцями. Він, зокрема, стверджував, що внутрішні конфлікти капіталізму неминуче призведуть до нових війн. А ці війни, у свою чергу, послаблюють капіта­лістичну систему, прискорюють її неминучий крах внас­лідок соціалістичних революцій.

У квітні 1945 p. різкий конфронтаційний виступ міністра закордонних справ СРСР В.М.Молотова під час установчої конференції 00Н у Сан-Франциско отримав назву «першого пострілу у «холодній війні».

 «Доктрина Трумена».

Зовнішня політика США по­воєнних років базувалася на так званій доктрині «стри­мування» Радянського Союзу.

Доктрину «стримування» вперше було впровадже­но у Східному Середземномор'ї. Великобританія підтри­мувала Грецію, де місцеві комуністи загрожували монархічному уряду громадянською війною, й Туреччи­ну, від якої СРСР домагався спільного контролю над протоками Босфор й Дарданелли. У 1947 p. британський уряд повідомив американському, що він не в змозі допомагати Греції та Туреччині. Президент Г.Трумен сподівав­ся, що конгрес проголосує за допомогу Греції й Туреччині у розмірі 400 млн. дол. 12 березня 1947 p. президент Г.Трумен виступив на спільному засіданні обох палат американського конгресу. Посилаючись на «комуністичну загрозу» Греції й Туреччини, Г.Трумен зак­ликав конгрес в інтересах «національної безпеки США» асигнувати до 30 квітня 1948 p. 400 млн. дол. для надан­ня допомоги урядам Греції й Туреччини. Він, зокрема, зазначив: «Я вважаю, що Сполучені Штати повинні про­водити політику підтримки вільних народів, які чинять опір спробам захопити владу збройними меншинами або тис­ку ззовні».

Отже, «доктрина Трумена» мала два аспекти:

1.регіо­нальний - передбачав американську допомогу Греції й Туреччині.

2.глобальний. Глобальний ас­пект, тобто сутність американської доктрини, передбачав, що США беруть на себе відповідальність за усі країни, які знаходяться під загрозою комунізму. США будуть захища­ти їх шляхом надання як економічної, так і військово-полі­тичної допомоги.

Г.Трумен підкреслював, що за останні місяці тоталітарні режими утвердилися в ряді держав, а економічна підтримка дозволить забезпечити національ­ну незалежність та побудувати справді вільний світ.

Ця програма заклала підвалини закону від 15 трав­ня 1947 p., згідно з яким були укладені американо-грецькі та американо-турецькі угоди, які визначали умови аме­риканської допомоги Греції й Туреччині.

Отже, це було народження «доктрини Трумена». США вперше проголосили, що їх інтереси вимагають «стримування» СРСР, а ситуація, що склалася навколо Греції й Туреччини, загрожує безпеці США.

«План Маршала».

Друга світова війна підірвала економіку всієї Європи. На 25% впав європейський ВВП, зростало безробіття та відчувався сильний брак інвестицій. Через це, і через ряд політичних міркувань, США почало розробляти план економічної допомоги Європі.

- 5 червня 1947 p. державний секретар США Дж. Маршал виступив з промовою у Гарвардському універси­теті з нагоди присвоєння йому ступеня доктора права. Він сформулював основні положення комплексу еконо­мічних та політичних заходів щодо здійснення реконст­рукції в Європі, що здобули назву «плану Маршала». Отже, його мета - відродження справно функціонуючої економіки, що дозволила б створити такі політичні та соціальні умови, за яких могли б функціонувати інститу­ти «вільного суспільства», а також залучення Західної Німеччини до Західного блоку й зменшення радянсько­го впливу в Європі. Для цього потрібна додаткова допо­мога Західній Європі, що повинна здійснюватися крупномасштабно.

З 27 червня по 2 липня 1947 p. у Парижі відбулася нарада за участю Франції, Великобританії та СРСР. СРСР відмовився від участі у «плані Маршала». Після цього він почав вимагати цього ж від своїх союзників. Усі східноєвропейські країни підтримали СРСР, проблема виникла тільки з Чехословаччиною, яку все ж таки вдалося переконати під тиском СРСР.

Відкинувши американський план, Радянський Союз втратив свою популярність серед населення європейських країн, тому що виявився супротивником стабілізації ситуації у цих країнах. Комуністи країн За­хідної Європи, відмовившись від «плану Маршала» виглядали «ворогами» національних інтересів своїх країн, що дало поштовх антирадянській кампанії. Після цього не могло йти й мови про їх перебування в урядах Західної Європи.

Західна Європа одержала близько 17 млрд. доларів і стала економічно незалежною від США. Невдовзі Західна Європа почала конкурувати зі Сполученими Штатами на світових ринках, помітно підвищився життєвий рівень більшості західноєвропейського населення.

Фактично розкол Європи у відношенні до «плану Маршала» став початком «холодної війни», розподілу світу на сфери впливу, протистояння СРСР та США. Створена прорадянська Рада економічної взаємодопомоги мала значно менш скромні економічні можливості і значною мірою такий хід подій обумовив економічне розшарування Західної і Східної Європи.

 Підготовка та укладення Північно-Атлантичного договору.

Перед загрозою нового протистояння життєво важливими для Західної Європи стали гарантії безпеки. Логіка конфронтації підказувала, що шукати їх слід не в загальноєвропейській системі, а в межах західного табору. Така система мала забезпечити недоторканність держав Західної Європи насамперед за рахунок зміцнення військового потенціалу. Центром вій­ськової інтеграції Західної Європи стала Великобританія. Роз'єднана Німеччина та слабка Франція не сприймалися в Лондоні як гарантія проти поширення комунізму, тому для досягнення цієї мети необхідна була консолідація зусиль усіх держав Західної Європи та узгодження їхніх дій зі США. Великобританія відводила для себе роль сполуч­ної ланки між США і Європою.

Першим кроком до консолідації стало підписання 4 березня 1947 р. у Дюнкерку англо-французького Договору про союз та взаємну допомогу строком на 50 років. Його основною метою декларувалося «запобігання новій аг­ресії з боку Німеччини».

Великобританія закликала до розширення коаліції. 22 січня 1948 р. англійський міністр закордонних справ Е. Бевін у своєму виступі перед палатою громад запропо­нував створити Західний союз європейських держав. Ця ініціатива дістала підтримку США. В березні 1948 р. в Брюсселі  розпочалася  конференція  представників Великобританії, Франції, Бельгії, Голландії та Люксем­бургу. 17 березня 1948 р. вони підписали Договір про економічне, соціальне й культурне співробітництво та ко­лективну самооборону.

Строк його дії також становив 50 років, а метою знову декларувалася протидія «відновленню агресивної політики Німеччини». До речі, основним питанням порядку денного конференції була проблема утворення західнонімецької держави та майбутньої її ін­теграції до європейських військових угруповань. Укла­дення «Брюссельського пакту» певною мірою вгамувало побоювання Франції та країн Бенілюксу щодо німецько­го реваншизму.

Згідно з договором формувалися консультативна рада міністрів закордонних справ, військовий комітет мі­ністрів оборони та військовий штаб. На початку жовтня 1948 р. була створена військова організація Західного союзу. Реалізуючи свої плани розбудови системи безпеки в Європі, Великобританія у квітні 1948 р. провела таємні переговори зі Сполученими Штатами та Канадою щодо створення трьома державами Північноатлантичного сою­зу. За задумом Лондона, цей союз мав доповнити За­хідний у загальній системі безпеки та надати Англії «ядерні гарантії» безпеки. Сполучені Штати підтримали дії європейських союзників щодо військової інтеграції й були готові приєднатися до цього процесу.

Ця резолюція означа­ла офіційну відмову Вашингтона від практики неприєд­нання до військово-політичних об'єднань за межами Західної півкулі в мирний час. Прийняття «резолюції Ванденберга» дало США змогу безпосередньо очолити процес створення військово-політичних блоків у всьому світі, і насамперед у Європі, б липня 1948 р. розпочалися ініційовані США таємні переговори між Сполученими Штатами, Канадою та членами Західного союзу. Темою переговорів стала «оборона Атлантичного регіону». Вже наприкінці 1948 р. одночасно з роботою над текстом май­бутнього договору США провадили консультації ще з сьома країнами Західної Європи: Італією, Данією, Іс­ландією, Норвегією, Португалією, Ірландією та Швецією. Лише останні дві відхилили пропозицію північноамери­канського партнера. Всі інші дали принципову згоду приєднатися до майбутнього блоку.

З серпня того ж року договір набрав чинності. З метою підтримки атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат США затвердив закон «Про взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з цим законом США уклали вісім двосторонніх угод із за­хідноєвропейськими членами НАТО про фінансову допо­могу у військовій сфері. В 1951 р., керуючись законом, конгрес затвердив суму асигнувань — 9,5 млрд доларів — для кредитування закупок військової техніки та облад­нання членами НАТО.

Згідно з її положеннями США одержували право утримувати в Європі військові бази, збройні сили альянсу могли розташовуватися на території інших країн—членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично користувалися правом екстериторіальності. Але йшлося не лише про формальне об'єднання держав Західної Єв­ропи, а й про перетворення нових атлантичних зв'язків на справжню запоруку недоторканності, тобто формуван­ня ефективного військового утворення. А досягти цього було неможливо без участі Західної Німеччини. Проте, перспектива ремілітаризації ФРН викликала занепо­коєння не лише на Сході, але й на Заході континенту.

Створення ОВД.

Негайно після підписання Паризького договору 29 листопада – 2 грудня 1954р. СРСР організував у Москві конференцію з Європейської безпеки, на яку були запрошені також 3 найбільші західні країни. Та, оскільки ті відмовилися, то у конференції взяли участь лише країни народної демократії, у тому числі і Східна Німеччина. Щойно у травні 1955 року стало відомо про ратифікацію Лондонського та Паризького  договорів , СРСР негайно, 7 травня розірвав англо-радянську (1942р) та франко-радянську (1944) угоди.

Потім у Варшаві з 11 по 14 травня  1955 року відбулася конференція східного блоку. Вона закінчилася підписанням 14 травня  договору про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу 8 країн ( СРСР, Польща, Чехословаччина, Східна Німеччина, Румунія, Болгарія, Албанія, Угорщина).  Цей договір фактично копіював Атлантичний пакт. Його стаття 5 передбачала організацію єдиного командування на чолі з радянським маршалом Конєвим. Можливість участі НДР у єдиному командуванні мало розглядатися пізніше. Варшавський договір, нічого не змінивши у стані східного військового блоку, надав йому більш наочного вигляду.

Варшавський пакт не змінював радикаль­но ситуацію в Європі, бо на момент його укладення СРСР уже підписав двосторонні договори з країнами Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного ха­рактеру, бо не виключав можливості поліпшення від­носин країн-членів й Заходом, декларував недоторкан­ність суверенітету держав-учасниць. Задля поліпшення ситуації на переговорах з німецької проблеми підпоряд­кування НДР єдиному командуванню відстрочувалося. Ще до укладення Варшавського договору, 15 травня 1955 р., СРСР підписав мирну угоду з Австрією, зобов'я­завшись вивести свої війська з її території. Отже, утво­рення Варшавського блоку не мало практичного значен­ня, а було ще одним актом залякування, який органічно укладався в картину конфронтації Заходу й Сходу протя­гом усієї «холодної війни».

З утворенням ОВД було завершено процес кон­солідації союзників обох наддержав, залучення їх до участі в глобальній конфронтації та легалізації нових союзницьких відносин у політичній, військовій та еко­номічній сферах. Блокова біполярність ставала реаль­ністю.

 

Югославські партизани визволили територію Югославії від німецької окупації, допомогли вигнати з Албанії італійських фашистів. Тільки восени 1944 р. Радянська Армія пройшла північно-східною частиною Югославії, просуваючись до Відня, й об'єднала свої зусилля з зусиллями Народно-визвольної армії Югославії.

Партизанська боротьба очолювалась Комуністичною партією Югославії під проводом Йосипа Броз Тіто. Повоєнна розбудова нової держави розпочалася під монопольним керівництвом цієї партії. В дусі настанов Комінтерну воно одразу приступило до колективізації сільського господарства, націоналізації промисловості, пропаганди комуністичних ідей. У зовнішній політиці Югославія виступила проти англо-американського впливу в Західній Європі, проти плану Маршалла й висунула претензії на порт Трієст, який був окупований англо-американськими військами.

Сталін намагався тримати під власним контролем «усе й усіх». Гордість югославів своїм внеском у боротьбу з фашизмом давала Кремлю підстави підозрювати їх у невизнанні Сталіна як загального керівника й переможця у боротьбі з фашизмом.

В червні 1948р. в Румунії було скликано нараду Комінформу (міжнародного союзу комуністичних партій) для обговорення становища в Югославії. Югославські керівники відмовилися взяти участь у нараді. В резолюції наради повторювалися звинувачення, які вже фігурували в листах Сталіна й Молотова. Дивно, зокрема, виглядало обвинувачення в тому, що в югославській компартії немає демократії, встановився «турецький, терористичний» режим, що не скликаються з'їзди партії. На завершення в резолюції Комінформу була висловлена впевненість, що керівники КПЮ або змінять свою помилкову політику, або поступляться місцем «здоровим силам» у компартії Югославії.

В Югославії відкинули ці обвинувачення, і більшість комуністів згуртувалася навколо Й. Тіто.

Тим часом резолюція Комінформу стала приводом для розгортання в країнах Центрально-Східної Європи репресивної кампанії проти «агентів Тіто». Як правило, жертвами цієї кампанії ставали члени керівництва комуністичних партій, разом з якими у зраді обвинувачували й інших державних діячів.

Процеси над «тітовськими агентами» призвели до подальшого загострення відносин країн «народної демократії» з Югославією. На їхніх кордонах з Югославією почалися збройні сутички, які загрожували перерости в конфлікт.

У листопаді 1949 р. на нараді Інформаційного бюро (Комінформу) в Будапешті була прийнята ще одна резолюція під характерною назвою «Югославська компартія в руках убивць і шпигунів», у якій стверджувалося, що керівництво Югославії встановило в країні «фашистську диктатуру» і є «найманцем імперіалістичної реакції». Боротьба проти режиму Тіто проголошувалася найважливішим завданням усіх прогресивних сил у світі.

Ще 28 вересня 1949 р. Москва заявила про припинення дії Договору з Югославією про дружбу, взаємну допомогу й співробітництво. До аналогічних кроків удалися Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія та Чехословаччина.

Одразу після смерті Сталіна в 1953 р. СРСР, а згодом і інші країни ЦСЄ Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) почали нормалізувати відносини з Югославією. Рішучий крок СРСР зробив у 1955 р., коли М. Хрущов прилетів у Югославію у супроводі інших керівників (за винятком В. Молотова, який тоді ще обіймав посаду міністра закордонних справ) і визнав помилковість обвинувачень проти Югославії. На зустрічі сторони домовилися відновити нормальні й дружні відносини. Проте Югославія не поспішала повернутися до «соціалістичного табору» або до військово-політичного союзу. В 1961 р. вона стала одним із засновників Руху неприєднання. Тіто вважав себе його лідером, а Рух – утіленням комуністичних ідей про підтримку країн, що визволилися від колоніалізму. В наступні роки країни ЦСЄ розвивали відносини співробітництва з Югославією, хоча траплялися й розбіжності в позиціях, коли Югославія надавала перевагу підтримці країн Азії й Африки.

Подальшій сталінізації країн Східної Європи поклала край смерть Й. Сталіна. Перші ознаки змін з'явилися в СРСР, не могли вони не відгукнутися у «соціалістичному таборі». Але зміни, ініційовані в СРСР «згори», в інших східноєвропейських країнах блоку доповнилися небаченими після другої світової війни подіями: виступами проти самої соціалістичної системи робітників та інтелігенції. Особливо несподіваною для ідеологів соціалізму була участь у цих виступах робітників. Адже соціалістичні революції здійснювалися від імені пролетаріату й заради приведення його до влади. Практика соціалізму не зовсім підтверджувала цю ідеологічну тезу ні в СРСР, ні в Східній Європі. Але опір «пролетарському ладу» з боку пролетаріату почався саме у Східній Європі.

Першим його виявом стали події в Берліні червня 1953р. Будівельникам у столиці НДР підвищили норми виробітку, вони вийшли на демонстрацію, а до них приєдналися інші робітники. 17 червня такі ж демонстрації пройшли в інших містах НДР. На вулиці Східного, або, як його тоді називали, «демократичного», Берліна були виведені радянські танки, поліція НДР. Пролунали постріли, загинули і радянські солдати, і поліцейські, і демонстранти. Ці придушені зброєю протести вперше після закінчення другої світової війни засвідчили той факт, що радянська модель соціалізму потребує підтримки Радянської Армії.

Тим часом у травні 1955 р. було створено Організацію Варшавського договору. Безпосереднім приводом для цього послужив вступ ФРН до НАТО. Тепер присутність ра­дянських військ у країнах Східної Європи могла виправдовуватися не тимчасовими обставинами повоєнного врегулювання, а умовами Договору.

Величезний резонанс не тільки в СРСР, а й в усьому «соціалістичному таборі» мав XX з'їзд КПРС, і насамперед знаменита доповідь на ньому М. Хрущова, в якій було розвінчано Й. Сталіна і засуджено репресивний стиль його керівництва, злочини й насильство, які він санкціонував. Таким чином увесь світ почув про те, про що і в СРСР, і в Східній Європі більшість людей знала або здогадувалася.

Оскільки «молодші Сталіни» в усіх країнах «табору» в період сталінізації змагалися між собою, хто краще скопіює радянську модель соціалізму, їхнє становище в країнах стало ще неприйнятнішим, ніж раніше.

«Угорським Сталіним» був М. Ракоші. Як і інші керівники угорських комуністів, кілька десятків років він провів в СРСР. Загалом після поразки комуністичної влади в Угорщині в 1919 р. багато комуністів емігрували в радянську Росію, брали участь у громадянській війні, а потім – у соціалістичному будівництві.

Ракоші встановив жорсткий «сталінський» режим в Угорщині. Він не раз визнавав, що планує приєднати Угорщину до СРСР. У Радянському Союзі усвідомлювали, що продовження курсу Ракоші небезпечне. В червні 1953 р. на посаду прем'єр-міністра був призначений учений-економіст Імре Надь. Але М. Ракоші не залишив спроб повернутись до влади. І в 1955 р. І. Надя було усунуто з посади у зв'язку з обвинуваченням у «дрібно-буржуазному ухилі».

Улітку 1956 р. обстановка в Угорщині знов загострилася й залишалася вибухонебезпечною до осені. В СРСР Ракоші продовжували вважати «надійним». Але в партії, в країні зростала кількість прихильників І. Надя.

Події в Польщі стали стимулом для угорських виступів. Не допомогло й те, що з липня 1956 р. угорських комуністів очолив прихильник Ракоші Е. Гере. В жовтні 1956 р. масові демонстрації на вулицях Будапешта почали переростати у збройне повстання. За повну відмову від спадщини Сталіна-Ракоші виступали студенти, інтелігенція, до них приєдналися військові підрозділи та робітники.

Демонстрація студентів і мешканців Будапешта біля будинку парламенту 23 жовтня була розстріляна військами державної безпеки Угорщини. Це викликало нове загострення ситуації. На вулицях почалися самосуди над тими, кого підозрювали в належності до держбезпеки, спалювалась марксистсько-ленінська література, був зруйнований пам'ятник Й. Сталіну. Щоб заспокоїти маси, І. Надя терміново призначили на посаду Голови Ради Міністрів. Але революція тривала. 24 жовтня в події втрутилися введені в Будапешт радянські війська. На широкий опір вони тоді не натрапили, але політична боротьба загострилася. І. Надь зажадав виведення радянських військ із Будапешта і поставив навіть у попередньому плані питання про нейтралітет Угорщини та її вихід з Варшавського договору. Водночас він запевняв, що Угорщина має намір зберегти соціалізм і дружні відносини з Радянським Союзом. 25 жовтня біля парламенту знов почалася стрілянина, на цей час на майдані були присутні радянські військові. Лідером Угорської партії праці було обрано замість Гере Я. Кадара, але водночас почався процес відродження тих партій, які в перші роки після другої світової війни входили в коаліцію з комуністами. Ракоші виїхав до СРСР. ЗО жовтня радянські війська покинули Будапешт.

Тим часом міжнародна обстановка несподівано загострилася через агресію Великобританії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту. США не підтримали своїх союзників. СРСР погрожував застосувати ракети, щоб захистити Єгипет. США, з одного боку, підтримували угорські виступи проти радянського домінування, навіть заохочували їх, з іншого – вони не були готові надати цим виступам реальну підтримку, і це розуміли в Радянському Союзі.

Ще до згаданого виведення радянських військ із Будапешта, 27 жовтня, командування Радянської Армії почало підготовку нової операції. В Угорщину були терміново перекинуті нові військові підрозділи. Посольство СРСР в Угорщині, яке очолював майбутній лідер СРСР Ю. Андропов, характеризувало перебіг подій у країні як «контрреволюцію», хоча насправді вони являли собою виступ народу проти тоталітаризму, за суверенітет і більш прийнятну модель соціалізму.

Друге радянське воєнне втручання відбулося 4 листопада. І. Надь спробував припинити його підготовку, загрожуючи виходом Угорщини з ОВД і зверненням до ООН. Не допомогло. Радянські війська здобули Будапешт, великі міста країни. В Будапешті точилися запеклі бої за кілька ключових пунктів, де зосередились озброєні повстанці. Революція угорського народу була придушена силою. Останнім упав 11 листопада комбінат «Чепель». І. Надь спробував знайти притулок на території югославського посольства, яке підтримувало його боротьбу з залишками сталінізму. Згодом його заарештували радянські представники. В 1958 р. після судового процесу над І. Надем та його співробітниками всі вони були страчені. Новий уряд очолив Я. Кадар. Радянська Армія залишилася в країні. З 23 жовтня 1956 р. до січня 1957 р. з угорської сторони загинуло 2502 особи, з радянської – померли від ран, пропали безвісти 720. Тільки в січні 1957 р. припинився загальний страйк підприємств. У перші місяці після придушення повстання Угорщину залишило 200 тис. чоловік, головним чином молодь, спеціалісти.

 

Після подій в Угорщині 1956 р. розміщення радянських військ на території країн Східної Європи набуло правового оформлення. У 1956 – 1957 рр. відповідні угоди Радянський Союз підписав з Польщею, НДР, Угорщиною та Румунією, в 1968 р. – з Чехословаччиною. В угодах, зокрема, зазначалося, що пересування радянських військ по території приймаючої країни має погоджуватися з її урядом.

ЧРСР була єдиною країною Східної Європи, в якій до 2-ї Світової війни існували парламентська демократія і гарантовані свободи. З 1963 р. 1-й секретар Комуністичної Ппртії Чехословаччини А. Новотний розпочав лібералізацію. Почала складатися інтелектуальна опозиція, яка набрала розмаху у 1967 р., вона поширилася і на студентські кола. В самій КПЧ відбувалось розмежування між лібералами (А. Дубчек) та антилібералами. 5.01.68р. Новотний – пішов у відставку, а керівником КПЧ був обраний А.Дубчек, а в березні президентом – генерал, герой війни Л. Свобода. Дубчек вважав, що соціалістична система може існувати і в атмосфері індивідуальної свободи, що не збігалося з методами СРСР.04.1968р. "Програма діяльності партії": забезпечувались умови для діяльності інш. партій, свободи слова: цензуру преси скасовано, надано право їздити за кордон, реабілітація жертв терору. Для СРСР чехословацький прецедент становив небезпеку. Страждав авторитет СРСР перед комуністичними партіями світу, і він утрачав своїх прихильників. Міністр оборони СРСР А.Гречко стояв за ліквідацію чехословацької «єресі». 21.08.1968р. збройні сили  СРСР, Польщі, Угорщини, НДР і Болгарії перетнули кордон ЧРСР. Радянські війська захопили будинок ЦК КПЧ, заарештували Дубчека.

Позачерговий з'їзд КПЧ зібрався на одному з празьких заводів, 22 серпня Брєжнєв змушений був визнати, що «обставини в ЧРСР склалися гірше, ніж це видавалося», довелося розпочинати переговори. 23.08. у Москві відбувалися переговори з Дубчеком і Свободою. Чехословацькі керівники пообіцяли вжити заходів для посилення соціалізму і робітничого руху шляхом контролю над ЗМІ.

Керівництво КПЧ маневрувало, не бажаючи вдаватись до репресій, згубність яких для всіх без винятку показали сталінські часи. Зважаючи на досвід Угорщини, вони невпинно повторювали, що Чехословаччина залишається членом Варшавського договору, проводитиме спільну з країнами ОВД зовнішню політику. Тим часом на території Чехословаччини влітку 1968 р. майже постійно проходили військові маневри країн ОВД, серед учасників яких переважали радянські військовослужбовці.

Керівництво Чехословаччини зазнало тиску на кількох нарадах представників правлячих партій п'яти соціалістичних країн (Румунія не брала участі в цих нарадах). Наради відбулися в Дрездені, Варшаві, Братиславі як за участі чехословацьких представників, так і без них. У липні 1968 р. пройшли двосторонні переговори між вищими представниками КПЧ і КПРС у Чієрнє-над-Тисою (Словаччина). Празький уряд продовжував реформи, незважаючи на гостру критику, хоча і вживав заходів, яких від нього вимагали. Тодішні керівники України були, до речі, серед найсуворіших критиків.

Нарешті п'ять країн ОВД наважилися на крайній крок. 21 серпня 1968 р. почалася окупація Чехословаччини військами СРСР, НДР, Угорщини, Польщі та Болгарії. Переважали, звісно, радянські війська. Як і в 1956 р. в Угорщину, основна маса радянських частин попрямувала в Чехословаччину з плацдармів в Україні. Країна була окупована практично за день. Президент Л. Свобода дав наказ чехословацькій армії не чинити опору. Отже, жертв було небагато. Але народ одностайно виступив проти окупації, кидаючи в обличчя радянським солдатам і офіцерам слова болю і протесту. Мешканці Праги будували на вулицях барикади, щоб завадити просуванню радянських танків, кидали в них пляшки з пальним.

Операція була проведена нібито за «запрошенням» групи чехословацьких керівників. Але їхні прізвища так і залишилися в той час невідомими. Більше того, надії на негайне сформування нового покірного керівництва чехословацької партії й уряду не справдилися. Окупанти були змушені перевезти керівників Чехословаччини на чолі з О. Дубчеком до Москви, де під тиском Кремля вони підписали згоду на «тимчасову» окупацію, щоб «попередити агресію країн НАТО».

Преса

В цей час у радянській партійній пресі з'явилося кілька статей, в яких стверджувалося, що у відносинах між соціалістичними країнами не слід дотримуватися «формальних» принципів суверенітету. І якщо в одній з країн «табору» виникає «загроза соціалістичним завоюванням», інші країни-союзниці мають право втрутитися в її справи. Зміст цих статей на Заході був охарактеризований як «доктрина обмеженого суверенітету» або «доктрина Брежнєва», Сам Брежнєв таку термінологію не вживав, хоча, безумовно, поділяв згадану позицію.

 

У грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення радянських військ у Чехословаччині. Інші країни ОВД вивели свої війська з країни. Згодом О. Дубчека призначили послом у Туреччині, а невдовзі він уже працював інженером у Словаччині.

Введення військ ОВД у Чехословаччину залишило глибоку травму в душах чехів і словаків. У січні 1969 р. на Вацлавському майдані в центрі Праги на протест проти окупації спалив себе студент Ян Палах. Тепер біля цього місця споруджено меморіал, яким вшановано пам'ять цього чеського патріота та інших жертв тоталітаризму.

Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму прокотилася по західному світові, знову зменшилася чисельність компартій. Тимчасово припинилися переговори з роззброєння між США і СРСР, пройшли бурхливі засідання в Раді Безпеки 00Н, хоча США явно не заперечували проти того, що Чехословаччина має залишатися в «радянській сфері» впливу. Тодішній посол СРСР у США А. Добринін написав пізніше у своїх мемуарах, що відносно слабка реакція Заходу на вторгнення в Чехословаччину відіграла свою роль через 10 років, коли в Кремлі вирішувалося питання про нове вторгнення, на цей раз в Афганістан. Це останнє вторгнення, проте, стало одним з найважливіших факторів прискорення розпаду СРСР і компрометації радянського варіанту комуністичної ідеології.

 

Утворення ДРВ. Боротьба в'єтнам­ського народу проти французької агресії

За кілька тижнів до офіційного підписання Япо­нією акта про беззастережну капітуляцію на  території Індокитаю відбулися значні політичні зміни. Ще 1 серпня 1945 р. в Кохінхіні (Південний В'єтнам) постав автономний уряд з прояпонських еле­ментів, уже 26 серпня повалений народним рухом. 14 серп­ня імператор Аннаму (Центральний В'єтнам) Бао Дай Проголосив його незалежність і скасування договорів 1862 І 1874 рр., що перетворили Кохінхіну на французьку Колонію. 15 серпня його приклад наслідував король Кам­боджі. 18 серпня в столиці Тонкіну (Північний В'єтнам) йХаної закріпився створений В'єтмінем (Демократичний Іфронт боротьби за незалежність В'єтнаму) Комітет на­ціонального визволення, який, усунувши маріонетковий уряд, проголосив Народну Республіку В'єтнам. 29 серпня в Х'юе (столиця Аннаму) внаслідок переговорів із представниками республіки імператор Бао Дай зрікся престолу й перемінив трон на посаду радника республіки. 2 вересня 1945 р. на багатотисячному мітингу в Ханої Хо Ші Мін урочисто проголосив Декларацію незалежності В'єтнаму й утворення Демократичної Республіки В'єтнам. В проголо­шенні незалежності в момент капітуляції Японії буржуаз­но-поміщицька верхівка В'єтнаму вбачала «ідеальний ви­падок» здобуття незалежності без революції.

Проте правлячі кола Франції не бажали миритися з втратою Індокитаю. Вони швидко замінили французьким експедиційним корпусом британські окупаційні війська на півдні від 16-ї паралелі, а в лютому 1946р. підписали з гомінданівським Китаєм угоду про виведення китайських військ із північної від 16-ї паралелі частини В'єтнаму і з Лаосу. 7 січня і 27 серпня 1946 р. були підписані угоди з Камбоджею і Лаосом про надання їм статусу автономій у межах Французького союзу та Індокитайської федерації. 6 березня 1946 р. В'єтнам і Франція підписали угоду, за якою Франція визнала В'єтнамську Республіку як неза­лежну державу зі своїми урядом.

Проте на розрив з Парижем ке­рівництво ДРВ не пішло. 14 вересня 1946 р. Хо Ші Мін підписав у Парижі тимчасову угоду, яка передбачала рівні права громадян В'єтнаму й Франції, створення єдиної митної та грошової системи в Індокитаї, відкриття кон­сульських представництв В'єтнаму в сусідніх країнах. Підписання тимчасової угоди викликало різку критику уряду ДРВ з боку певних політичних сил В'єтнаму. Для в'єтнамського ж керівництва підписання цієї угоди було ще однією спробою не допустити розширення колоніаль­ної війни, яка фактично розпочалась у вересні 1945 р. після захоплення французькими збройними силами Сайгона та інших великих міст Південного В'єтнаму. Все це свідчило про намір французьких правлячих кіл пере­творити Південний В'єтнам на плацдарм для подальшого наступу на В'єтнамську Республіку.

Китай і США

Дещо іншу політику проводили китайські окупаційні війська, розташовані на північ від 16-ї паралелі. Гомін­данівська верхівка та американські монополії, що стояли за нею, відкрито не виступали проти республіки, розрахо­вуючи використати ослаблення французького колоніаль­ного управління у своїх інтересах. Війна на Тихому океані дала США змогу проникнути в Індокитай та інші країни азіатського континенту. Американські військові, певно з санкції Вашингтона, неодноразово пропонували урядові ДРВ американську підтримку в обмін на пільговий режим для американського капіталу у В'єтнамі. Північнов'єт-намська сторона відхилила ці пропозиції.

Підписана 14 вересня франко-в'єтнамська тимчасова угода не стала кроком уперед у нормалізації франко-в'єт­намських відносин, на що розраховував Ханой. 13 грудня 1946 р. Париж розпочав відкриту колоніальну війну у В'єтнамі. Як причину відновлення воєнних дій в Індо­китаї він висував напад в'єтнамців на французькі збройні сили. Запевняючи французький та в'єтнамський народи в тому, що з колоніальним режимом покінчено назавжди і що він прагне до якнайшвидшого визнання самостійного В'єтнаму в межах Індокитайської федерації й Французь­кого союзу, очолюваний правим соціалістом Блюмом французький уряд водночас усіляко сприяв направленню все нових і нових збройних підкріплень в Індокитай, унаслідок чого війна набувала ще більшого розмаху. Французи платили високу ціну за цю війну, що змусило Париж поступово змінити свій політичний курс. Війна в Індокитаї набрала антикомуністичної спрямованості, що спричинило рішучий поворот політики США в Індокитаї, яка спершу орієнтувалась на підтримку ДРВ. З 1950 р. Вашингтон почав постачати французьким військам зброю у великих розмірах. За останні роки війни у В'єтнамі ріпа передали французькому експедиційному корпусові 340 літаків, 1400 танків та бронемашин, 350 десантних катерів, велику кількість важкої й легкої зброї, тисячі тонн боєприпасів. Але навіть за такої значної військової Допомоги США Париж не зумів добитися рішучої переваги у в'єтнамській війні й зазнавав поразок.

 

Тим самим Париж розраховував відвернути більшість населен­ня від В'єтміню. Тривалі пошуки завершились у травні 1948р. створенням тимчасового уряду генерала Нгуєн Ксю Ана, що становило перехідний крок до повернення колишнього імператора Бао Дая, який, відкрито не пори­ваючи з республікою, поспішив перебратися до Гонконгу. США також взяли участь у формуванні маріонеткового уряду, розраховуючи згодом використати його у своїх ін­тересах. Створення цього уряду супроводжувалося спро­бою Парижа здійснити воєнний наступ на райони В'єт­наму, що перебували під контролем республіканського уряду. Проте добитись значних успіхів у воєнній кампанії правлячим колам Франції не вдалось. Зміцнілі збройні сили республіканського уряду не тільки успішно проти­стояли французькій армії, а й завдавали їй відчутних ударів.

Протягом перших двох ро­ків війни він 18 разів звертався до французького уряду з мирними пропозиціями, але всі вони залишилися без відповіді.

8 березня 1949р. в Парижі французький президент та Імператор Бао Дай підписали тимчасову угоду, яка узаконила створення маріонеткової Держави В'єтнам і зберегла французьким монополістичним колам найважливіші економічні та по­літичні позиції в «об'єднаному» під владою Бао Дая — генерала Нгуєн Ксю Ана В'єтнамі.

19 липня 1949 р. подібна угода була укладена з Лаосом, а 9 листопада — з Камбоджею. 29 січня 1950 р. всі ці угоди ратифікували Національні збори Франції. В січні 1950 р. ДРВ офіційно визнали Радянський Союз і КНР, а Великобританія і США оголосили 7 лютого, що вони визнають уряд Бао Дая й уряди Лаосу та Камбоджі.

На початку 1950 р. у співвідношенні сил ДРВ і Франції спостерігалася ще певна рівновага, проте ініціатива перейшла до республіканської армії.

В 1953—1953 рр. армія ДРВ продовжувала успішні воєнні операції проти фран­цузів, визволила багато районів В'єтнаму. Зірвавши наприкінці 1953 р. спробу французів перехопити ініціа­тиву, збройні сили республіканського уряду оточили в районі Дьєнб'єнфу значне угруповання військ против­ника, а 7 травня 1954 р. розгромили його.

Париж наочно переконався в марності спроб силою зброї зламати волю індокитайських народів до незалежності й свободи. Втративши близько 500 тис. солдатів і офіцерів, Франція мусила піти на припинення агресивної війни в Індокитаї. Борючись проти французь­кої агресії, ДРВ надавала значну політичну й воєнну під­тримку визвольним рухам лаоського і камбоджійського народів, які в 1954 р. добилися значних успіхів.

На Берлінській нараді міністрів закордонних справ СРСР, США, Англії й Франції в січні 1954 р. Москва висунула пропозицію скликати нову нараду міністрів закордонних справ за участі КНР для розгляду питання про припинення війни в Індокитаї. США висловились проти наради п'яти держав, особливо різко Вашингтон протес­тував проти участі в нараді КНР. Американський уряд узагалі не бажав мирного врегулювання в Індокитаї й прагнув до продовження війни. США збільшили війсь­кові поставки Франції, взяли зобов'язання в 1954 р. до­датково виділити їй кошти на суму 385 млн. доларів.

8 травня 1954 р. делегації СРСР, США, Великобри­танії, Франції, КНР, ДРВ, Камбоджі, Лаосу та Півден­ного В'єтнаму розпочали розгляд питання про відновлення миру в Індокитаї

20 і 21 липня 1954р. були підписані угоди про припинення воєнних дій у В'єтнамі, Лаосі та Кам­боджі й заключна декларація наради США не приєд­налися до угод про припинення воєнних дій в Індокитаї, хоча американський уряд заявив, що бере до уваги ці угоди й утримуватиметься від їх порушення.

Згідно з угодами Франція зобов'язалась вивести свої війська з країн Індокитаю, створювалася міжнародна комісія у складі представників Канади, Індії й Польщі зі спостереження й контролю за виконанням угод про припинення воєнних дій. Угоди містили положення про заборону введення в усі індокитайські країни іноземних військ і ввезення зброї й боєприпасів, створення на їхніх територіях іноземних військових баз, зафіксували відмову всіх індокитайських учасників наради від участі в будь-яких воєнних союзах. У заключній декларації учасники Женевської наради зобов'язалися поважати суверенітет В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі й не допускати втручання в їхні внутрішні справи. Декларація передбачала політичне врегулювання у В'єтнамі на основі його незалежності й територіальної цілісності.

Женевські 1954 р. угоди з Індокитаю стали важливим кроком на шляху зменшення напруженості міжнародних відносин у регіоні й у світі в цілому. Вони зміцнили міжнародне становище Демократичної Республіки В'єт­нам, забезпечили незалежність народам Лаосу й Кам­боджі.

Проте розрядка міжнародної напруженості в Індокитаї не входила до планів правлячих кіл країн Захо­ду. Ще під час роботи Женевської наради американська дипломатія поспішила розпочати переговори про укла­дання Договору про колективну оборону в Південно-Східній Азії і створення його учасниками військової організації (СЕАТО). В цей союз увійшли США, Великобританія, Франція, Австралія і Нова Зеландія, які втягнули до його складу Таїланд, Філліпіни та Пакистан. Оформлення СЕАТО відбулося 8 вересня 1954 р. Одночасно сторони підписали протокол про поширення дії договору на країни Індокитаю, що становило пряме порушення женевських угод.

Усупереч женевським угодам США продовжували постачати в Індокитай, переважно в Південний В'єтнам зброю і військову техніку.

26 жовтня 1955р. Держава В'єтнам за підтримки США була перетворена на Республіку В'єтнам на чолі з президентом Нго Дінь Зьємом.

4 березня 1956 р. сайгонські власті провели сепаратні вибори в південно-в'єтнамські Національні збори, що зміцнило режим Нго Дінь Зьєма. У здійсненні цієї акції Сайгон дістав під­тримку західних учасників Женевської наради в тому числі й Франції, яка ще до проведення сепаратних виборів взяла на себе обов'язок надавати допомогу урядові Нго Дінь Зьєма.

Після того, як останні французькі солдати покинули в'єтнамську Григорію (26 квітня 1956 р.), Франція оголосила про припинення з 28 квітня 1956 р. діяльності в Південному В'єтнамі командування збройними силами Французького союзу і про свою відмову брати участь у роботі спільних комісій з виконання женевських угод. Припинення французької військової присутності у В'єтнамі фактично означало надан­ня поля діяльності Сполученим Штатам.

Главным центром приложения сил американского империализма в Индокитае стал Южный Вьетнам.

Уже в 1960 году численность американской военной миссии здесь достигала 2 тыс. Правительство США утвердило в конце 1961 года так называемый "план Стэйли-Тэйлора", предусматривающий "умиротворение" страны в течение 18 месяцев. Составной частью плана являлось создание широкой сети "стратегических деревень" – резерваций для местных жителей, с тем чтобы они не оказывали помощи патриотическим силам. С принятием "плана Стэйли-Тэйлора" численность вооруженных сил США в Южном Вьетнаме значительно увеличилась. К концу 1963 года их насчитывалось уже более 12 тыс.

С приходом к власти президента Джонсона начался новый этап американской агрессии во Вьетнаме. Потеряв надежду выиграть войну руками сайгонских наемников, правительство США расширило масштабы вооруженной интервенции.

Так возникла локальная война, которую с сентября 1965 года стали вести непосредственно американские соединения.

7 августа 1964 года конгресс США принял по просьбе президента Джонсона так называемую "тонкинскую резолюцию", которая предоставляла президенту неограниченные полномочия для ведения военных действий во Вьетнаме.

Война во Вьетнаме явилась составной частью сформулированной Джонсоном в июле 1966 года "тихоокеанской доктрины Джонсона". В ее основу были положены притязания США на право установливать угодные им порядки в странах этого региона.

Американская дипломатия прилагала большие усилия для интернационализации войны, однако ряд союзников США прямо или косвенно осудил американскую агрессию во Вьетнаме. Наиболее последовательно с осуждением американской агрессии выступала Франция. Главы государств и правительств (Индии и Югославии) во время встречи в Дели в октябре 1966 года потребовали прекращения бомбардировок ДРВ и решения вьетнамского вопроса на основе Женевских соглашений 1954 года.
Национальный фронт освобождения Южного Вьетнама и правительство ДРВ, со своей стороны, выдвинули

22 марта и 8 апреля 1965 года программу мирного урегулирования, которая предусматривала:

признание за вьетнамским народом принадлежащих ему национальных прав,

вывод американских войск из Южного Вьетнама,

решение его внутренних проблем самим народом,

мирное воссоединение страны на основе волеизлеяния населения Южного и Северного Вьетнами.

Администрация Джонсона отвергла эти условия. После начала американской агрессии помощь из СССР и других социалистических стран, направляемая на нужды укрепления обороноспособности ДРВ, значительно возросла. Страна получила большое количество самого современного вооружения и боеприпасов. Была создана мощная система противовоздушной обороны. Кроме того социалистические страны предоставляли крупные финансовые средства (десятки соглашений об экономической и военной помощи).

К концу 60-х годов стало очевидно, что выиграть войну во Вьетнаме США не удастся. В США нарастало движение против войны, которая отрицательно сказывалась на американской экономике.

31 марта 1968 года администрация США отдала приказ об ограничении бомбардировок территории ДРВ и выразила готовность вступить в переговоры с ее правительством. 13 мая в Париже начались официальные переговоры между представителями ДРВ и США о путях мирного урегулирования ситуации во Вьетнаме. 1 ноября 1968 г. США полностью прекратили бомбардировки ДРВ.

Паризька угода

Угода про припинення війни й відновлення миру у В'єтнамі. Ця угода була підписана в Парижі 27 січня 1973р. представниками ДРВ, Республіки Півден­ний В'єтнам, США та сайгонського режиму.

Угода передбачала припинення вогню на всій території В'єтнаму, виведення американських та інших іно­земних військ із Південного В'єтнаму, гарантувала повагу США до незалежності, суверенітету, єдності й територіальної цілісності В'єтнаму, відмову США від втручання у внутрішні південнов'єтнамські справи, політичне врегу­лювання в Південному В'єтнамі шляхом переговорів між двома південнов'єтнамськими сторонами, створення Ра­ди національного примирення і злагоди, організацію вільних демократичних виборів, здійснення мирними засобами поетапного об'єднання В'єтнаму на основі консультацій та угод між Північним і Південним В'єтна­мом без втручання іззовні. США взяли зобов'язання зробити внесок у відновлення знекровленої війною еко­номіки В'єтнаму.

Міжнародна конференція з В'єтнаму, від­булася 26 лютого —2 березня 1973 р. в Парижі. В конфе­ренції брали участь представники ДРВ, Республіки Південний В'єтнам, США, сайгонського режиму, СРСР, Франції, Великобританії, КНР, Угорщини, Польщі, Ка­нади, Індонезії та Генеральний секретар ООН. Конфе­ренція прийняла Акт, у якому її учасники схвалили й узяли до відома Паризьку угоду з В'єтнаму та чотири протоколи до неї, зобов'язавшись поважати й беззасте­режно виконувати їх.

Підписання Паризької 1973 р. угоди означало поразку Сполучених Штатів. ДРВ надавала всебічну допомогу визвольним силам Південного В'єтнаму, де так і не встановився мир.

Після підписання Паризької угоди сайгонський режим за підтримки США переозброїв свою армію, здійснював курс на захоплення всіх визволених районів, проводив політику придушення прав і свобод південнов'єтнамського населення. Все це не могло не викликати зростання визвольної боротьби. 30 квітня 1975 р. сайгонський режим був повалений.

 

 

 

За пропозицією президента США В.Вільсона, до статуту Ліги Націй було введено поняття мандату, тобто повноважень на управління тією чи іншою територією від імені Ліги Націй.

Згідно з мандатною системою, усі території були поділені на три групи мандатів: «А», «В», «С».

До групи «А» входили колишні володіння Османської імперії, статус яких наближався до статусу протекторату.

Група «В» охоплювала колишні німецькі колонії у Центральній Африці

Мандати групи «С» стосувалися Південно-Західної Африки та островів Тихого океану

До жовтня 1918 р. Сирія і Ліван входили до складу Османської імперії. В жовтні 1918 р. турецькі війська залишили Сирію і Ліван, але ще задовго до цього у відповідності з угодою «Сайкс—Піко» (1916) Великобританія і Франція підготували поділ арабських провінцій Османської імперії. Сирія і Ліван ввійшли до сфери впливу Франції.

У квітні 1920 р. на конференції в Сан-Ремо було прийняте рішення про передання Франції мандата на Сирію і Ліван.

В лютому 1946 р. Сирія і Ліван винесли питання про негайну евакуацію англо-французьких військ на обгово­рення Ради Безпеки 00Н.

17 квітня 1946 р. всі іноземні війська покинули територію Сирії, а 31 грудня 1946р. були виведені з Лівану.

Великобританії вдалося зберегти свою військову присутність в Іраку і Йорданії. В березні 1946 р. Йорданія була проголошена незалежною державою.

До листопада 1945 р. обстановка в Палестині різко загострилася. Вона характеризувалася посиленням англо-єврейського й арабо-єврейського протистояння. В ситуа­ції, що склалася, уряд Великобританії змушений був піти на створення англо-американської комісії з палестинської проблеми. Тоді Великобританія у квітні 2947р. винесла палестинську проблему на обговорення 00Н. При цьому вона розраховувала використати механізм голосування 00Н на свою користь і продовжити мандат на Палестину.

Питання про створення незалежної єврейської держави було порушено на другій сесії Генеральної Асамблеї 00Н. Саме на цій сесії розпочалося протистояння з палестинської проблеми США та СРСР з одного боку і Великобританії з іншого.

Спеціальний комітет у справах Палестини схвалив 25 квітня 1947 р. план її поділу, більшістю голосів прийнятий другою сесією Генеральної Асамблеї 00Н, що проходила у Нью-Йорку з 16 вересня по 29 листопада 1947 р. 29 листопада 1947 р. було прийнято резолюцію 181/П, за яку проголосували 33 країни, включаючи СРСР і США, проти – 13 (усі арабські країни, Афганістан, Туреччина, Пакистан, Індія, Куба та Греція), 10 утрималися, включаючи Великобританію.

У відповідності з резолюцією на колишній підмандатній території Палестини мали утворитися дві держави — єврейська (площа 14,1 тис. кв. км — 56 % території Палестини, населення 1 008 800 чоловік) і арабська (площа 11,1 тис. кв. км — 43 % території Палестини, населення 758 520 чоловік). В окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1 % території Палестини, населення 205 230 чоловік). Згідно з цією ж резолюцією скасовувався англійський мандат на Палестину. Таким чином, в історично арабському регіоні мала постати єврейська держава. Отже, на території Палестини мали утворитися дві держави: Ізраїль і Палестина. Така перспектива задовольняла зовнішньополітичні інтереси як США, так і СРСР. СРСР прагнув закріпитися у багатому на нафту регіоні, і «плацдармом» для цього мав стати Ізраїль.

Уряди Єгипту, Сирії, Лівану, Йорданії, Саудівської Аравії та Ємену оголосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїльська (палестинська) війна.

Ізраїль спирався на підтримку світового співтовариства, яка дістала відображення в наданні йому військової допомоги, в тому числі Сполученими Штатами і СРСР.

Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій, виділених 00Н для створення арабської палестинської держави, частину Єрусалима. Західний берег річки Йордан і східна частина Єрусалима були анексовані Йорданією. Сектор Таза відійшов під контроль Єгипту.

Війна завершилася в лютому-липні 1949 р. укладенням Ізраїлем угод про перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йорданією (3 квітня), Сирією (20 липня)..

Внаслідок арабо-ізраїльської війни 1948—1949 рр. понад 900 тис. палестинців стали біженцями. Всі спроби посередницької комісії 00Н добитися хоча б часткової репатріації біженців, що відповідало рішенням ГА 00Н, не мали успіху. Наприкінці 1951 р. посередницька комісія склала свої повноваження. Згідно з рішенням 00Н було створено спеціальне Агентство Об'єднаних Націй з надання допомоги біженцям та їхнього працевлаштування (ЮНРВА)

Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 p. та радянсько-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 p. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так і у повоєнний період та були, звичайно, спрямовані проти Німеччини. Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія.

4 березня 1946 p. у Дюнкерку був підписаний Договір про союз та взаємну допомогу між Великобританією та Францією.

17 березня 1948 p. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт).

11 червня 1948 p. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає участі США у регіональних та глобальних заходах щодо забезпечення міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні часи договори про союзи з державами за межами Американського континенту.

4 квітня 1949 p., після тривалих переговорів, у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО).

У преамбулі статуту підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону відповідно до Статуту ООН. Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Америці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище керівництво мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищий орган керівництва – Рада НАТО.

Відомою також є 5-та стаття, яка говорить про спільну оборону із можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою “ядерна парасолька США”).

Первісними засновниками-членами НАТО були:

(2 північно-американські країни) США, Канада,

(3 країни Західної Європи) Франція, Італія та Великобританія,

(3 країни Бенілюксу) Бельгія, Нідерланди, Люксембург,

(3 країни Північної Європи) Норвегія, Ісландія та Данія,

(1 країна Південної Європи) Португалія.

У 1952 p. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 p. – ФРН, у 1982 p. – Іспанія.

СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той же час на протязі 1947 – 1948 pp. він укладає серію договорів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу з країнами Центральної та Східної Європи, що входили до радянської зони впливу.

Статут НАТО підписали представники Бельгія, Ісландія, Данія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Портуналія, Італія, Великобритианія, Франція. та США. Надалі кількість членів НАТО збільшилася. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 р. - ФРН, У 1982р.-Іспанія.

21.02.1966 р. Франція з ініціативи її лідера Ш. де Голлля виходить з НАТО з метою "відновлення суверенітету Франції на своїй території". 7.03 Франція поставила вимогу евакуювати з її території всі штаби НАТО, американські війська та іноземні військові бази. Щтаб-квартиру НАТО переведено з Парижа до Брюсселя. Літаки НАТО мали одержувати спец. дозвіл для перельоту над терторією Франції.

В 60х рр. і на поч 70-х рр. основні перешкоди для розвязання проблеми європейської безпеки становили продовження гонки озброєнь, поширення в світовій порлітиці силових рішень. У Європі. перебували атомна авіація й ракети НАТО середнього радіусу дії, у 1959-1961 рр. СРСР розмістив аналогічні ракети на своєму сході.

США й Великобританія вирішують створити багатосторонні ядерни сили в НАТО. 1964 р ФРН висуває свій план цього. Згідно з ним кораблі з ядерною зброєю на борту мали комплектуватися змішаною командою, що складалася б на 1\3 з амер, на 2\3 - з військослужбовців інших країн НАТО. Проте це не було реалізовано. ФРН тільки стала членом створених нових органів НАТО – з питань ядерної оборони і з питань ядерного планування. Планам створення багатосторонніх сил було покладено край підписанням в 1968 р. Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Протилежні блоки Європи продовжували ставити на воєнну силу, ядерну зброю як головні засоби зміцнення безпеки. У 1966 р. в Бухаресті країни ОВД ухвалили декларацію, в якій виклали своє бачення шляхів ослаблення напруження в Європі, в т.ч. висловилися за одночасний розпуск ОВД і НАТО, за визнання існуючих кордонів. Знову пропонувалося скликати загальноєвропейську нараду для обговорення питань безпеки і співробітництва в Європі, погодились на участь США, Канади, запропонувалося . обговорити проблему скорочення збройних сил на території європейських держав і питання розвитку культрних зв'язків. В грудні 1967 р. НАТО – "Доповідь Армеля" (міністр закордонних справ Бельгії), яка передбачала концентрацію зусиль НАТО на підвищенні стабільності в МВ, необхідної для тривалого миру, пропозиція переговорів з ОВД про скорочення збройних сил. Сесія Ради НАТО в Брюсселі 9-10.12.1971 р.–  можливий зміст НБСЄ: безпека, зокрема принципи відносин між державами та деякі військові аспекти безпеки; вільне переміщення людей, вільне розповсюдження інформації, ідей, культ. зв'язки; співробітництво в галузі економіки, прикладних наук і техніки, теоретичних наук; співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища. НБСЄ – 3 етапи: 3-7.07.1973, 1974-75 рр.; 30.07-1.08.1975 р. в Гельсінкі, Заключний Акт ("Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах", включала цілий ряд найважливіших принципів. Серед них: суверенна рівність, незастосування сили чи загрози силою, недоторканість кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи, повага прав людини та основних свобод, рівність та право народів розпоряджатися власною долею, співробітництво між державами й сумлінне виконання зобов'язань згідно з міжнародним правом. Акт передбачав безперервність процесу зустрічей та переговорів в межах Загальноєвропейського, чи Гельсінського процесу. Заключний акт у Гельсінкі затвердив статус-кво й став важливим гарантом миру на європейському континенті. 

До кінця 80-х років баланс сил між країнами НАТО та країнами східного блоку (Організація Варшавського договору лише декілька років потому) підтримував рівновагу у світі. Однак із початком розвалу соціалістичного табору, цей баланс повністю порушується.

Лондонський самміт 1990 року офіційно визнає, що з боку Радянського Союзу більше не існує загрози, Східний блок існує лише формально, і настав час конструктивного діалогу із колишніми противниками.

20 грудня 1991 року в рамках структури НАТО створюється Рада північно-атлантичного співробітництва, до якої можуть увійти не лише країни НАТО, але й країни, які не є її членами. Ця структура носила чисто консультативний характер. Відмічалося, що членство у Раді північно-атлантичного співробтництва не є гарантією повноправного членства у НАТО. Між Центрально- та Східноєвропейськими країнами та країнами НАТО виникла деяка напруженість. Перші вимагали реальних дій. Такий крок НАТО зробило у січні 1994 року

10-11 січня 1994 року на Брюссельському самміті НАТО офіційно було проголошено програму “Партнерство заради миру” (ПЗМ). Керівництво НАТО закликало будь-яку країну, яка не є членом НАТО, приєднатися до цієї програми. Вона передбачала спільну участь у військових навчаннях, участь у миротворчих місіях, військових діях під егідою НАТО, допомога з боку НАТО у реорганізації збройних сил тощо.

Україна приєдналася до цієї програми 4 лютого 1994 року, підписавши презентаційний договір. Згодом до ПЗМ приєдналося багато країн. Станом на минулий рік загальна кількість членів ПЗМ становила 27, а з квітня 1999 – 24.

До кінця 1993 р. зовнішня політика Росії будувалася на засадах конструктивного підходу до відносин з країнами Заходу. Але наприкінці 1993 року Росія зайняла діаметральну позицію, вирішивши розвивати свій статус великої держави поза НАТО.

З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про можливість розширення на Схід: керівний орган НАТО поставило перед аналітиками організації завдання розробити “Дослідження про розширення НАТО”. Його завершили у вересні 1995 року. Воно було опубліковано у всіх натівських виданнях. В документі не вказувалися потенційні члени, а лише вказувався механізм, як це розширення проводити та критерії. Під ці критерії підводили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чезія та Словаччина. Пізніше їх кількість зменшилася до 3: «не пощастило» Словаччині, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу (через одіозність лідера держави)[1].

5-6 грудня 1995 року документ “Дослідження про розширення НАТО” було схвалено на черговому Брюссельському самміті як “документ практичної дії”. У тому ж 1995 році НАТО прийняло ще одне важливе рішення: про розширення “номенклатури” своїх партнерів. Через ПЗМ та Радою північно-атлантичного співробітництва НАТО співпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У 1995 році була запропонована Ініціатива Середньоземноморського діалогу. Було названо 6 країн в якості потенційних натівських партнерів: Ізраїль та 5 арабських країн – Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Іорданія.

В травні 1997 року Раду північно-атлантичного співробітництва було трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.

8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський самміт НАТО, де було заявлено про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО: Чехія, Польща та Угорщина. В грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи про приєднання до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифікувати ці протоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року (через шантаж з боку Туреччини). У лютому 1999 року, Угорщина (10-15 лютого), Польща, та Чехія (26 лютого) підписали акти про приєднання до НАТО. Урочисте прийняття відбулося 4 квітня 1999 року у Вашингтоні, де 50 років тому було підписано Північно-атлантичний договір. Це стало першим фактор розширення НАТО за рахунок колишніх противників.

Ідея про необхідність об’єднання західноєвропейських країн реальних обрисів на початку 1950-х років. Початок процесам інтеграції в Західній Європі поклало підписання (за ініціативою міністра закордонних справ Франції Робера Шумана) 18 квітня 1951 p. ФРН, Францією, Італією та країнами Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди та Люксембург). Паризької уго­ди про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС), яке почало функціонувати у серпні 1952 p. Воно мало на меті утворення спільного ринку продуктів горнорудної промисловості (вугілля, залізної руди, криці й металобрухту). Передбачалося колективне регулюван­ня обсягів виробництва, рівня цін та інвестиційних програм у цих галузях. Ці країни виходили з того що вугілля та сталь – це такі галузі виробництва, які є основою основ подальшого розвитку важкої промисловості, яка в свою чергу є найважливішою в подальшому розвиткові економіки.

Наступним кроком стало подія 25 березня 1957 році, коли вищезгадані країни утворили ще дві організації: Євроатом та Європейське економічне співтовариство.

Перша організація мала на меті створення спільного ринку сировини та обладнання для атомної енергетики, об'єднан­ня зусиль в галузі ядерних досліджень.

Метою Європейського Економічного співтовариства (ЄЕС) проголошувалося:

поступова ліквідація обмежень у торгівлі між краї­нами-учасницями;

ліквідація перешкод для пересування людей, капі­талів та послуг між державами ЄЕС;

зближення законодавств країн ЄЕС;

розробка принципів узгодженої економічної політики;

спільна політика в галузі транспорту та сільського господарства.

Угоди почали набули чинності з весни 1958 p.

Великобританія не спромоглася очолити інтеграційні процеси в Європі. Тому вона відмовилася від підписання обох договорів (щоправда пізніше це було визнано помилкою). Великобританія зробила спробу протис­тавити цьому власне альтернативне об'єднання. У червні 1959 p. у Сток­гольмі на нараді Великобританії, Австрії, Данії, Норвегії, Португалії, Швейцарії та Швеції було ухвалено рішення про створення Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). 4 січня 1960 p. було укладено договір про створення ЄАВТ, щоправда ця організація не була ефективною. Вже після утворення ЄАВТ стало зрозуміло, що ця організація не стане конкурентом ЄЕС через слабкість країн, що входили до неї. Згодом ЄАВТ перетворилася у структуру яка діяла лише у зовнішньоторговельній сфері, її вплив був дуже незначний. На сьогоднішній день до складу ЄАВТ входять: Швейцарія, Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн.

 

 

Наступним кроком у еволюції європейської інтеграції стало 20 липня 1963 року. У столиці Камеруну Єунде підписується Єундська конвенція. В ній було закріплено розширення сфери дії ЄЕС і умови співробітництва  із 26 країнами Африки, більшість з яких складають колонії Франції.

У 1967 році злиття 3-х організацій (Євроатом, Європейське об’єднання вугілля та сталі та ЄЕС) у організацію під єдиним керівництвом ЄЕС, яку стали називати “парасольковою” структурою.

У 1968 році перший етап європейської інтеграції завершується по трьом основним напрямам:

    завершується утворення митного союзу ЄЕС, скасовано будь які обмеження на пересування товарів через митниці;

    утворюється єдиний ринок сільськогосподарської продукції;

    сформовано єдиний механізм координації торговельно-економічної та соціальної політики.

Початком європейського політичного співробітництва можна вважати зустріч на вищому рівні країн-членів ЄЕС в Гаазі у грудні 1969 p.

Наступним кроком європейської інтеграції стало підписанння 22 липня 1972 року угоди між ЄЕС та ЄАВТ про загальноєвропейську зону вільної торгівлі (взаємна торгівля на пільгових умовах), яка діє і сьогодні.

1 січня 1973 року сталося перше розширення ЄЕС: до нього приєднуються Великобританія, Ірландія та Данія (відповідно вони вийшли з ЄАВТ). У 1973 p. Великобританія, Данія та Ірландія стали членами ЄЕС, у 1981 p. членом ЄЕС стала Греція.

Через два роки розширюється сфера діяльності ЄЕС і у третьому світі: у 1975 році була підписана Ломейська конвенція (Того), згідно з якою до сфери дії ЄЕС приєдналося ще 20 країн третього світу Африки та Азії – колишні англійські колонії та домініони.

Наступним кроком стало перетворення ЄЕС у червні 1979 року з суто економічної організації у політично-економічну структуру. Відбулися перші прямі вибори до Європарламенту. Фактично Європарламент існував з самого початку існування ЄЕС, але до цього моменту національні парламенти делегували своїх представників до Європарламенту. Після червня 1979 року громадяни стали безпосередньо обирати своїх представників до Європарламенту.

На середину 80-х років країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економічна структура вже себе вичерпала і готова поширити свою сферу впливу на всі сфери буття людини (окрім військової).У 1986 році в еволюції ЄЕС відбулася дуже важлива подія, яка заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року підписується Єдиний європейський акт, який юридично закріпив функції європейського політичного співробітництва в межах Європейського співтовариства.

Він став першим кроком на шляху до економічного союзу. В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж 300 норм внутрішнього законодавства. Крім того, цей договір привніс такі нововведення:

формалізував Європейське політичне співробітництво, Європейську валютну систему та Європейську раду;

до компетенції ЄС було додано 6 нових галузей: єдиний ринок, валютне співробітництво, соціальна політика, зв’язки, науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки, стандарти захисту навколишнього середовища;

розширено повноваження Європейського парламента: Європейська рада тепер могла подолати вето Європарламенту в питання єдиного ринку лише одностайно;

в Європейській раді було введено принцип голосування простою більшістю, скасовано принцип національного вето в більшості питань стосовно єдиного ринку;

країни-члени погодились приймати спільні принципи та стандарти в різних аспектах, від податків до найму на роботу, від здоров’я до захисту середовища;

було створено Суд першої інстанції для розгляду справ фізичних осіб, організацій та корпорацій.

Було також встановлено термін до 1 січня 1993 року для створення “єдиної Європи”.

У 1986 році також починаються переговори про підписання нового документу, який би інституціоналізував повне об’єднання Європи (ця ідея знайшла втілення у Маастрихтському договорі).

З жовтня 1988 p. ЄС уклав угоди про торгівлю та співробітництво з більшістю цих країн. У деяких випад­ках, зокрема з Польщею, Угорщиною, Румунією, Болгарією та Чехословаччиною, йшлося про асоційоване членство на шляху до їх вступу до ЄС.

 

Геополітичні зміни, що відбулися у світі наприкінці 80-х - на початку 90-х pp., поставили Співтовариство перед необхідністю вирішення трьох головних завдань:

забезпечити подальшу участь об'єднаної Німеччини у європейських інтеграційних процесах;

сприяти економічним та політичним реформам в країнах Центральної та Східної Європи;

розробити ефективний механізм співробітництва в галузі зовнішньої політики та політики безпеки.

У 1986 році в еволюції ЄЕС відбувається дуже важлива подія, яка заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року підписується Єдиний європейський акт. На середину 80-х років країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економічна структура вже себе вичерпала і готова поширити свою сферу впливу на всі сфери буття людини (окрім військової). Першим кроком мала стати уніфікація законодавства західноєвропейських країн (що і було зроблено підписанням Єдиного європейського акту). В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж 300 норм внутрішнього законодавства. Було також встановлено термін до 1 січня 1993 року для створення “єдиної Європи”.

У 1986 році також починаються переговори про підписання нового документу, який би інституціоналізував повне об’єднання Європи. 11 грудня 1991 p. керівники держав та урядів два­надцяти країн-членів ЄЕС зібралися у місті Маастріхт (Голандія). 7 лютого 1992 року у м. Маастрихт було підписано Договір про Європейський Союз. В ньому було закладено концепцію трьох опор ЄС:

1. інституціональна: 4 наднаціональних органи управління єдиної Європи: Європейська комісія, Європейська Рада, Європарламент та Європейський суд;
2. єдина зовнішня політика та політика безпеки;
3. єдина політика в галузі внутрішніх справ.

Текст Маастрихтської угоди складається з двохсот сторінок чималого формату, до яких додано дев'яносто сторінок протоколу та Заключний акт з тридцяти декларацій.

Маастрихтська угода відкрила нову фазу у поглибленні економічної та політичної інтеграції. Відповідно до угоди, ЄЕС було трансформовано у Європейський Союз (ЄС), який мав являти собою єдиний економічний простір без внутрішніх кордонів, в якому будуть забезпечені свобода пересування капіталів, товарів та послуг, а потім і громадян, а також спільна політика в галузі промислового виробництва, сільського господарства й транспорту, охорони навколишнього середовища, у сфері досліджень, енергетики, соціальній політиці, у зовнішній політиці та в галузі безпеки, юстиції та внутрішніх справ. Основні напрями політики визначаються Європейською радою.

Виконання усіх цих угод передбачає розширення прерогатив головних інститутів Європейського Союзу – Ради міністрів, Європейського парламенту, Комісії європейських спільнот, Судової палати. Фінансової палати.

Передбачається, що формування політичного та воєнного союзу буде тривати протягом щонайменше двох десятиріч та не виключає створення єдиного уряду.

З 1 листопада 1993 року Маастрихтський договір набув чинності і замість ЄЕС було утворено Європейський союз.

Через два роки після цієї події (1 січня 1995 року), до ЄС приєднуються 3 країни: Австрія, Фінляндія та Швеція. Велися переговори про вступ до ЄС з Норвегією, однак на референдумі більшість населення Норвегії проголосувала проти. Називають 2 причини цього: традиційно у скандинавських каїнах соціальні стандарти знаходяться на значно вищому рівні, і вступивши до ЄС країна мала б знизити свій рівень;

Норвегія – єдина країна з 4-х, яким пропонувався вступ, має достатньо ресурсів для власного існування.

З 1 січня 1995 p. ЄС включав 15 країн: Австрія, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція.

У 70-ті - 80-ті pp. район Перської затоки формується як самостійний економічний, політичний, воєнно-стратегічний субрегіон, як самостійна частка близькосхідної регіональної системи. Це – один з найважливіших у економічному та стратегічному відношенні районів світу, де розташовано близько 60% світових розвіданих запасів нафти, та який задовольняє близько чверті світових потреб у рідкому палеві. Саме тому безпека Перської затоки є актуальною для світового співтовариства.

Проблеми безпеки Перської затоки доречно розглядати як систему трьох рівнів: 

1) національний;   2)  регіональний;    3)  глобальний або міжнародний.

На сучасному етапі для країн Перської затоки особливе значення має як перший, так й другий рівень. Зумовлено це рядом важливих обставин:

1) наявністю внутрішніх загроз для існуючих там режимів

2) неврегульованими територіальними суперечками між країнами,

3) відсутністю балансу  воєнно-політичних сил в регіоні,

4) історичною традицією вирішення суперечок воєнним шляхом.

Яскравим прикладом цього є ірано-іракська війна, загарбання Іраком Кувейта у 1990 p., що й спричинило кувейтську кризу.

Найпомітнішою спробою забезпечити безпеку в регіоні Перської затоки стало створення Ради співробіництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ).

РСАДПЗ було створено у 1981 p. у складі Бахрейну, Катару, Кувейту, ОАЕ, Саудівської Аравії, Оману (тобто усіх країн Персь­кої затоки, крім Ірану та Іраку). Причини: Ірано-іракська війна (1980-1988), що продемонструвала неефективність існуючої тут системи безпеки, а також загроза поширення ідей ісламського фундаменталізму з боку Ірану.

Спільні цілі й головні форми діяльності організації: - інтеграція, координація й взаємодія на шляху до повної єдності; - поширення й зміцнення зв'язків; - уніфікація структур у різних сферах.

Головні напрями та принципи зовнішньополітичної діяльності:

- безпека й стабільність у регіоні забезпечується самими державами. Відмова від будь-якого іноземного втручання. Необхідно врегулювати міжнародні конфлікти у регіоні, запобігати присутності іноземних військово-морських флотів та іноземних військових баз;

- стабільність у регіоні пов'язана з встановленням миру на Близькому Сході та справедливим вирішенням палестинської проблеми;

- держави-члени РСАДПЗ підтверджують свою солідарність з Лігою арабських держав (ЛАД) та Організацією Ісламська Конференція (ОІК);

- держави-члени РСАДПЗ поділяють принципи Руху неприєднання та ООН.

Після кувейтської кризи, в Перській затоці склалася якісно нова ситуація, розпочався процес формування нової системи регіональних відносин.

У нових умовах можливі декілька варіантів забезпечення регіональної безпеки:

перегляд концепції РСАДПЗ (Рада співробітництва арабських держав Перської затоки), розширення її за рахунок інших арабських країн, зокрема Єгипту та Сирії;

залучення до забезпечення безпеки в районі Перської затоки інших мусульманських країн, зокрема Ірану, Туреччини, Пакистану;

залучення могутніх учасників системи безпеки ззовні, перш за все Сполучених Штатів, що передбачає збереження в Затоці значних ВМС США та будів­ництво відповідної військової інфраструктури;

            відмова від субрегіональної формули безпеки, розробка замість неї системи колективної безпеки за участю усіх країн Затоки, гарантом якої стала б ООН.

Кувейтська криза: коротка довідка

2 серпня 1990 p. виникла нова криза в районі Перської затоки. Іракські війська захопили Кувейт, окупували країну й згодом проголосили її іракською провінцією.

Ця криза була однією з найбільш серйозних з часів 2-ї світової війни. Її передумови закладалися ще під час холодної війни. Це криза існуючої у регіоні системи міжнародних відносин, а одночасно й криза усієї системи міжнародних відносин у тій її частині, яка стосується Перської затоки.

Слід відокремити три аспекти впливу кувейтської кризи на міжнародну ситуацію.

Перший торкається безпосередньо Кувейту й пов'язаний з нападом Іраку та анексією цієї суверенної арабської країни, що й привело до кризи, а також її наслідками для Кувейту.

Другий - регіональний, пов'язаний із впливом конфлікту на ситуацію на Близькому Сході, в зоні Перської затоки.

Третій аспект - це вплив кувейтської кризи на міжнародну ситуацію в цілому.

Ця криза співпала з початком нового етапу розвитку міжнародних відносин, одночасно відбулася низка подій: завершення конфронтації Схід-Захід, перетворення Заходу на системоутворююче ядро нового світового порядку, висунення на перший план протиріч по лінії Північ-Південь, вихід на міжнародну арену нових регіональних «центрів сили», які претендують на нову роль у міжнародних відносинах. Перська криза продемонструвала, що регіональні конфлікти починають самостійно впливати на міжнародну ситуацію.

Історичні коріння та причини кризи в Перській затоці.

Кувейт з 1914 p. знаходився під протекторатом Великобританії. У 1961 p. Англія була вимушена погодитися на проголошення його незалежності. Проте Ірак висунув претензії на володіння Кувейтом на підставі «історичних» та «спадкоємних» прав, що спричинило кувейтську кризу 1961 p.

Демарш Іраку викликав засудження з боку інших арабських країн, а кризу було врегульовано арабською дипломатією. Кувейт було прийнято до Ліги Арабських Держав, а у 1963 p. – до ООН. У жовтні 1963 p. в Багдаді було укладено Договір між Державою Кувейт та Республікою Ірак про визнання Кувейту як незалежної держави та кордони.

У 70-ті – 80-ті pp., отримавши значні прибутки від нафти, Ірак визначається як регіональний «центр сили». Ситуація була сприятлива – Єгипет виявився тимчасово ізольованим в арабському світі після підписання у 1979 p. мирного договору з Ізраїлем, а можливості Саудівської Аравії були обмежені.

Саддам Хусейн планував активно використовува­ти «нафтовий фактор» для досягнення лідерства в арабському світі. Захопивши Кувейт, він одержав можливість додати до своїх 10% світових розвіданих запасів нафти ще 10% Кувейту, до того ж мав би можливість контролювати ще 25% світових розвіданих запасів нафти, які належать Саудівській Аравії.

Утворення антиіракської коаліції.

Серед інших регіональних конфліктів кувейтська криза відрізнялася ступенем її інтернаціоналізації.

Свої війська до Перської затоки направила 31 країна. Загальна чисельність багатонаціональних сил становила приблизно 742 тис. чол., з них американський контингент - 430 тис., Туреччини - близько 100 тис., Саудівської Аравії -118 тис., Великобританії - 35 тис., Франції -10,5 тис., Єгипту -19 тис., Сирії -15 тис., ОАЕ - 40 тис., Оману -25,5 тис., Марокко й Пакистану - по 5 тис. чол.

Туреччина 21 січня 1990 p. відкрила другий фронт проти Іраку на своїй території.

Німеччина та Японія обмежили свою участь у конфлікті фінансовою допомогою.

Політика СРСР.

Що стосується позиції СРСР, слід відокремити декілька етапів у його ставленні до подій у Перській затоці.

Перший етап - з початку іракської агресії 2 серпня 1990 p. до прийняття Радою Безпеки ООН у листопаді 1990 p. резолюції № 678. Дипломатичне врегулювання, контакти з усіма сторонами конфлікту, в тому числі Іраком.

Другий етап - після прийняття РБ ООН резолюції № 678 і до початку воєнних дій у січні 1991 p. Активізація зусиль щодо політичного врегулю­вання конфлікту.

Третій етап - січень – лютий 1991 p. (від початку війни до сухопутних воєнних дій). План врегулювання під назвою «план Горбачова», місію Є.М.Примакова, радянсько-іракські переговори. Результати відсутні.

Роль ООН у врегулюванні кризи.

Вирішення Перської кризи свідчить про значення розвитку превентивного механізму ООН щодо попередження регіональних конфліктів.

Рада Безпеки ООН ухвалила 12 резолюцій з цього питання.

2 серпня 1990р. резолюція № 660 засудила агресію й поставила Іраку вимогу негайно вивести війська з Кувейту.

6 серпня було затверджено резолюцію № 661 щодо економічних санкцій проти Іраку..

Резолюція № 662 проголосила анексію незаконною та недійсною.

29 листопада 1990 p. ухвалена резолюція № 678 про використання сили в разі, якщо Ірак до 15 січня не виконає попередні резолюції.

17 січня почалися воєнні дії в повітрі, а 24 лютого – наступ на суші (операція «Буря в пустелі»).

28 лютого 1991 p. Ірак беззастережно прийняв усі умови ООН.

У 90-х рр. ХХ ст.на Близькому Сході склалася якісно нова політична ситуація, що відрізнялася від ситуації 70-х - 80-х pp. Її головні ознаки:

розпад СРСР, та як наслідок – припинення радянсько-американського протистояння на Близькому Сході;

нові коаліції, що виникають внаслідок війни у Перській затоці, нове перегрупування сил в арабському субрегіоні, зближення Єгипту, країн-членів РСАДПЗ та Сирії;

зміни у балансі сил між Ізраїлем та арабськими країнами на користь Ізраїлю;

зміни у ставленні Ізраїлю до проблеми близькосхідного врегулювання через зміну уряду;

поширення відцентрових тенденцій в арабському світі, головним носієм яких є ісламські фундаменталістські організації та угрупування.

Процес мирних переговорів на новому етапі розпочався у жовтні - листопаді 1991 p. в Мадриді, де проводилися двосторонні переговори ізраїльської делегації з одного боку, спільної йордано-палестинської, сирійської та ліванської – з іншого.

Подальший прогрес було досягнуто в Норвегії у 1993 p. під час переговорів між представни­ками Ізраїлю й Організації Визволення Палестини (ОВП), де було досягнуто ряд домовленостей, зокрема введення палестинської автономії у секторі Газа та в районі міста Ієріхон. 4 травня 1994 p. в Каірі Голова Виконкому ОВП Ясір Арафат та прем'єр-міністр Ізраїлю І.Рабін підпи­сали угоду про обмежену палестинську автономію, відому під назвою «Газа - Ієріхон - спочатку». У 1993 -1994 pp. відбувся процес нормалізації відносин між Ізраїлем та Йорданією.

За період до 1999 року мирний процес практично не рухався, було підписано лише дві угоди “Уайт Плантейшн” та “Уайт Плантейшн-2”, що передбачали виведення ізраїльських військ з території Палестини та звільнення палестинських в’язнів, палестинці мали б забезпечити боротьбу з тероризмом. Однак Ізраїль не виконував своїх обов’язків.

На якісно новий рівень переговори вийшли лише у 1999 році після приходу до влади прем'єр-міністра Ехуда Барака, лідера блоку “Єдиний Ізраїль”, перемігши ізраїльського “залізного прем’єра” Біньяміна Нетаніягу, що фактично заморозив мирний процес на Близькому Сході. Розпочалися активні переговори між ОВП та Ізраїлем, мова йшла навіть про укладання остаточної мирної угоди. Крім того здійснювася виведення ізраїльської армії з Лівану. Продемонструвала свою готовність вести переговори і Сирія.

Певну протидію Ізраїлю здійснює Алжир, який вимагає створення палестинської держави зі столицею в Єрусалимі, чого не міг допустити Барак.

Але найбільшу загрозу мирному процесу на Близькому Сході становлять екстремістські елементи як з боку Ізраїлю (ізраїльські радикали, від рук яких загинув Іцхак Рабін), так і арабських країн (наприклад, ліванська організація “Хезболлах”, лідер якої закликає не піддаватися на “брехливі обіцянки миру” з боку Ізраїлю, а вдатися до рішучих дій).

Проте, все ж таки здавалось багатьом, що події на Близькому Сході свідчать про те, що цикл насильства поступово замінюється на цикл мирного розвитку. Але вторгнення американської армії до Афганістану й Іраку на початку 2000-х рр. різко загострило ситуацію у МВ загалом і на Близькому Сході зокрема.

Ліберальна парадигма МВ.

Виникла після Першої світової війни внаслідок «парадигматичної революції» (вплив війни – зміна парадигм – до неї в Європі, зокрема Західній, в рамках традиційної методології панував поточно-історичний підхід у вивченні МВ (вплив позитивізму); французькі історики стверджували: головне опис подій, їх коментування (власна точка зору тощо). Але Перша світова війна показала, що такі дослідники не могли пояснити, чому почалась ця війна, чому були такі сильні руйнування, людські жертви і такі жахливі наслідки в цілому і як уникнути таких воєн. Як в тому числі спроби відповіді на ці питання виникають фашистська (чи фашистсько-нацистська) парадигма МВ (расистська за своєю сутністю, панування одних над іншими і т.д.) та більшовицької (чи марксистсько-більшовицька) (класовий підхід – боротьба класів, тобто соціальна боротьба, революції – локомотив історії, «на руїнах старого світу збудувати новий»).

Представниками ліберальної парадигми МВ, що домінувала у міжвоєнний період, особливо в 20-ті роки, були: Альфред Ціммерн (німець за походженням, емігрував до Великобританії), Джеймс Шотвелл (американець), Норман Анжел і Томас Вудро Вільсон (і як державний діяч себе проявив, один з творців Ліги Націй, що проголошувалась інструментом уникнення воєн). В основі цієї парадигми – теоретичні положення праць і поглядів філософів І.  Канта, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка.

Основні положення ліберальної (або ж «ліберально-ідеалістичної») парадигми:

1. люди за своєю природою є добрі, альтруїстичні, а тому здатними до взаємодопомоги завдяки розуму й освіті;
2.  існує засадниче (основоположне) людське прагнення до добробуту, яке сприяє прогресу;
3.  погана людська поведінка, зокрема насильство, є породженням поганих інституцій (закону, освітніх закладів, певних усталених звичаїв, які змушують людей, діючи у власних інтересах, завдавати при цьому шкоди іншим;
4.  Війни (й певна анархія у міжнародних відносинах загалом) не є неминучими, їх можна уникнути з допомогою певних інституцій (інституційних механізмів) – Ліга Націй, ООН, ЮНЕСКО, ЄС, Рада Європи, Організації з питань безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) і т.п.;
5. Війна – це глобальна проблема, для подолання, усунення, вирішення чи мінімізації якої потрібні насамперед насамперед багатосторонні зусилля (узгодження інтересів різних держав і т.п.);
6. Мораль і етика повинні бути включені у політику (як мистецтво управління) МВ, усунення інституцій, що сприяють виникненню війни і навпаки посилення тих, що перешкоджають її виникненню (відповідні угоди, блоки (проти держави – імовірного агресора), соціальні служби, партії і т.д.;
7. Демократичне урядування у межах держав, а також самовизначення (націй, етносів та ін.) можуть сприяти умиротворенню відносин між державами.

Німецький філософ Іммануїл Кант: мир («вічний мир») тільки тоді буде можливим, коли держави є демократичними всередині себе і у неї такі ж демократичні відносини з іншими державами (у СРСР говорили, що між соціалістичними країнами не може бути воєн, але між Китаєм та В’єтнамом була в другій половині ХХ ст. війна (також мав місце прикордонний збройний конфлікт між СРСР та Китаєм на Даманському півострові). Вторгнення радянських військ до Угорщини (1956 р.) і Чехословаччини (1968 р.) – теж своєрідна війна)).

Прибічників цієї парадигми можна поділити на 3 групи:

1. Прихильників створення міжнародних інституцій які б зменшили небезпеку виникнення війни (на це була спрямована політика створення системи «колективної безпеки» у 1930-х роках (один з головних її ініціаторів – СРСР в особі народного комісара зовнішніх справ Максима Литвинова (єврей за походженням). (Його наступник на цій посаді – В’ячеслав Молотов (росіянин за походженням – це мало значення у стосунках з нацистською Німеччиною) виступав за співпрацю з Німеччиною). В принципі це працювало і на ліберальну парадигму (усунення воєн), а не тільки на більшовицьку парадигму. Ту ж мету мало і створення і Ліги Націй;
2.  Наголошують на використанні правових  процесів (посередництво, арбітраж). 1921 р. – створено постійний суд міжнародної справедливості. 1928 рік – пакт Бріана-Келлога – 2 статті: відмова від війни як засобу, інструменту вирішення міжнародних проблем, суперечностей;
3. прибічники роззброєння (по суті прибічники біблейського принципу «перекувати мечі на орала»). Вашингтонська конференція 1921-1922 рр. обмежила і скоротила військово-морські озброєння.

 

Реалістська парадигма МВ

Виникла в 1930-х роках як інтелектуальна антитеза ліберальному ідеалізму. Спостерігалось певне розчарування, песимістичні настрої і погляди на світ і МВ – у контексті наростання передвоєнної кризи у МВ і наближення власне Другої світової війни. Також популярна і після війни.

Прибічники цієї парадигми: 40-50-ті роки ХХ ст. -  Джордж Кеннан (американський дипломат у 1948 – на початку 50-х рр. ХХ ст., працював в американському посольстві в Москві, звідки надіслав до свого уряду т.зв. «довгу телеграму» – 8 тисяч слів» – обґрунтування потреби «стримування» комунізму у світі, недопущення поширення впливу СРСР у МВ, але пізніше змінив свої погляди на більш помірковані, критикував за агресивність і власне США; писав також наукові праці і статті); Ганс Моргентау (американський політолог німецького походження; Рейнольд Нібур (друга половина 1940-х рр. – ідеї), Кеннет Томпсон (1960 р.).

Витоки цієї парадигми – в роботах грецького історика Фукідіда, італійського мислителя Нікколо Маккіавелі, англійського філософа Томаса Гоббса («війна всіх проти всіх», «людина людині – вовк»; уособлення держави – чудовисько Левіафан (праця «Левіафан»). Частина сучасних дослідників – війна у Югославії в 90-х рр. ХХ ст. ілюструє цю думку)).

Реалістська парадигма розглядає державу в якості найважливішого актора МВ (їх дійової особи), а не міжнародні інституції чи людей (як доти вважали).

Основні положення реалістської парадигми:

1. люди за своєю природою егоїстичні;
2. людині  властивий інстинкт до панування над іншими (тобто інстинкт до влади);
3.  інстинкту до влади неможливо уникнути;
4. Міжнародна політика є (за Т. Гоббсом) боротьбою держав за владу, панування над іншими державами, «війною всіх проти всіх»;
5. Першочерговий обов’язок держави – просувати свій національний інтерес (у тому числі захищаючи його), спираючись на могутність, власну військову силу;
6. Відповідно, держави мають бути достатньо могутніми у військовому відношенні, щоб стримувати ворогів; військова могутність важливіша, ніж економічна, що сама по собі є лише засобом для досягнення військової могутності;
7. Не треба переоцінювати надійність союзників (вони можуть і зрадити, або ж не підтримати, не допомогти). Тому треба покладатися на власні сили (приклад – Румунія й Італія в роки Першої світової війни – не отримали від союзників всіх обіцяних їм за участь у війні на боці Антанти територій);
8. Держави не повинні довіряти свій  захист міжнародним інституціям чи міжнародному праву;
9. Кожна держава повинна підтримувати баланс сил у відносинах з іншими державами (всі держави збільшують свої сили («набирають сили») і таким чином зберігається баланс (певна рівновага) сил.

Реалістську парадигму почали ставити під сумнів і піддавати значній критиці в 60-х рр. ХХ ст., бо виникли різні тлумаченні поняття «національний інтерес», зокрема навіть політологи-реалісти розкололися щодо тлумачення війни у В’єтнамі (чи відповідає її ведення США захисту національних інтересів США – далеко від США, значні витрати матеріальних ресурсів, величезні людські втрати (задля досягнення геополітичних цілей), надмірний розвиток військово-промислового комплексу (ВПК). Коли припинилася «гонка озброєнь», посилились інтеграція і співробітництво між європейськими країнами (стосунки не на страху, а на основі спільних інтересів). Євроінтеграція, особливо з кінця 60-х років ХХ ст. значною мірою підірвала позиції реалістської парадигми. Основне тепер у стосунках всередині ЄС – співпраця, а не ворожнеча і військова могутність.

 

 

 

 

Бігейвіористська і постбігейвіористська методології МВ

Бігейвіоризм (від англ. «behaviour» – поведінка) – це методологія, яка зосереджується на вивченні поведінки акторів МВ (окрім держав це можуть бути й окремі люди, сукупності, групи людей, організації тощо).

Найчастіше бігейвіоризм досліджує групи людей. Найбільш пряме бігейвіористське дослідження – наприклад, як ставляться люди до вступу їх країни до НАТО (відповідно – вихід людей на демонстрації – вияв цієї поведінки (позиція цих людей фактично). Бігейвіористи зосереджують увагу не на діях як таких, а на передумовах цих дій, настроях орієнтаціях людей, простеження динаміки цих настроїв. Тобто бігейвіористське дослідження є фактично соціологічним дослідженням за певний період (з певною регулярністю – 1-2 рази на рік чи ін.).

Бігейвіоризм – це сукупність певних дослідницьких методів і методик (соціологічних та ін.).

 Виникнення бігейвіористської методології – 30-50-ті роки ХХ ст. ( в американській політології – друга половина 1940-х – 1950-ті рр.). 1950-ті роки – час найбільшого впливу БМ – до кінця 60-х років – потім її змінює постбігейвіористська методологія.

Одним з яскравих представників БМ і водночас одним із засновників постбігейвіоризму в політології був Девід Істон (канадець за походженням), – у кінці 60-х років перейшов на позиції постбігейвіористської методології (ПМ).

ПМ відрізняється від БМ наголосом на етичних проблемах, а бігейвіоризм робив наголос на виробленні й удосконаленні методів дослідження (кількісні та ін.), як все це звести до графіків, формул, схем та ін., – щоб формалізувати, перетворити ці знання у науку (певна математизація). Щоб зрозуміти бігейвіоризм, необхідно вивчити курс вищої математики, статистики. Бігейвіористи уникали етичних аспектів, були за те, що все треба формалізувати..

Але у 1960-х роках гостро постали етичні проблеми – масові громадянські рухи, зокрема у зв’язку із масовим знищенням мирних людей у В’єтнамі. Також постали й інші проблеми – масове вимирання людей через хвороби, голод, різні конфлікти, в т.ч. і локальні збройні конфлікти , які не зачіпали інтереси великих держав, але у цих конфліктах гинуло багато людей, – і міжнародні організації не могли тут допомогти.

Але постбігейвіористи не відмовилися від графіків, формул і схем та ін. (особливо у США).

Для постбігейвіоризму характерний міждисциплінарний підхід – тут посилилися  філософський і теоретичний аспекти ((в порівнянні з БМ, в якій відчутний вплив позитивізму, бо позитивісти писали: «нехай говорять не кабінетні теоретики, а факти» – треба показувати історію такою, як вона була, як «вишиваються узори», «вимальовується картина» (чи з’ясовується стан речей)).

 

Неореалістська парадигма

 

Пов’язана з реалізмом (це – «структурний реалізм» у МВ.

Якщо для реалізму основна одиниця у МВ – держава, яка має мати якомога більше сил, і вона ж є основним дійовим актором у МВ, то для неореалістів основою МВ є певна структура міждержавних чи міжнародних відносин. Важливим є не те, скільки сама держава має впливу, ваги у МВ, а якою є структура МВ – відповідно, держава повинна вдало «вписатися» в неї, щоб максимально посилити свій вплив (в одному регіоні одна структура МВ,  в іншому – інша), максимально використати цю структуру у своїх інтересах, інакше ця держава програє, навіть якщо буде максимально посилювати свої економічні і військові потенціал і могутність (приклад – Словаччина після Другої світової війни вдало «вписалася» в структуру МВ (і після 1990 року теж); Румунія – 2007 р. – вступ до ЄС і НАТО (а раніше – за Чаушеску теж вдало «вписалася).

Один із засновників НП – Кеннет Волтс – 1979 р. – книга «Теорія міжнародної політики». Сутність неореалізму він висловив фразою: «Міжнародна структура  (базовий термін неореалізму) виникає у взаємодії держав, потім вона стримує держави від одних дій та спрямовує на інші».

Подібно до реалістів, неореалісти вважають, анархія у МВ (відсутність центральних наддержавних інституцій у глобальному масштабі є найбільш важливою рисою, властивістю структури міжнародної системи (системи МВ). Неореалісти не заперечують важливої ролі держави у МВ, але визначають позицію держав у системі МВ (це і система координат, і правил гри фактично), їх місце у МВ.

Неореалісти вживають поняття «сила держави», «вплив держави», «національний інтерес», але  прагнення держави посилити свій вплив у МВ не розглядається ними як самоціль (як це роблять реалісти), а як засіб виживання у структурі МВ.

На думку Кеннета Волтса, засоби виживання держави поділяються на 2 категорії:

1. внутрішні зусилля (посилення економічного потенціалу, військової могутності (в т.ч. стратегічні воєнні розробки);
2. зовнішні зусилля (посилити альянс держав, в який входить держава, і послабити протилежний, ворожий альянс. Неореалісти: рівновага (баланс) сил формується автоматично. Неореалізм прагне пояснити, чому перспективи міжнародної співпраці часто виглядають такими похмурими, невиразними, і вважають, що структура МВ є сама по собі анархічною (не може бути якогось координуючого центра, як всередині держави – бо МВ є нестійкими, нестабільними (постійні зміни). Т.ч., перешкоди глобальній співпраці пов’язані не з державами, а з певними структурами у МВ. Неореалізм був популярним у другій половині 1970-1980-х рр., потім його витіснив неолібералізм, але на початку ХХІ ст.,  знову з’явилися підстави говорити про застосування неореалістських підходів як в теоретичному (науковому) аспекті, так і в практичному (у практиці МВ – 11 вересня 2001 р., війни в Іраку й Афганістані та ін.).

 

Неоліберальна парадигма

Виникла в період закінчення «холодної війни» – бо настало незадоволення неореалізмом, що не зміг пояснити нових історичних реалій. Неолібералізм наголошує: не лише конфлікти, але й співпраця є характерними ознаками МВ. Досить сталою була співпраця СРСР і США у 2-й половині 1980-х на початку 1990-х рр. (а також у 2-й половині 1950-х рр.), а також в ході інтеграції. Неоліберальні дослідники вказали на такі недоліки неореалізму:

1. з позицій «політики сили» було неможливо передбачити мирне закінчення «холодної війни»;
2. реалістська і неореалістська «теорія війни і миру» виявилася недієздатною, оскільки спрощувала поняття «сила» і неправильно тлумачила уроки історії (ситуація у В’єтнамі, Ірані, Афганістані, Анголі, Мозамбіку спочатку виглядала як суцільна поразка США).

Американський президент Дж. Буш-молодший  при вторгненні американських військ до Афганістану дотримувався фактично неореалістських підходів, хоча формально апелював і до гасел добра і миру (як лібералізм). Його суперник на президентських виборах – Джон Керрі – пропонував повернутися до неоліберальної концепції, а не протиставляти себе всьому світу;

3.неореалістський підхід не міг бути адекватним (так здавалося на початку 1990-х рр.) для удосконалення технологій, покращення життя людей, вирішення проблеми рабства (і нині вона ще існує).