Идеалогическое позиционирование Украинских политических пвартий

ВСТУП

Ідеологія як засіб обґрунтування партіями своєї політичної ідентичнос- ті є предметом уваги не тільки дослідників партій, а й усіх, хто цікавить- ся політикою чи професійно пов’язаний з нею. Така зацікавленість часто дає підстави для висновку про відсутність ідеологій у сучасних українських партій, оскільки їх практичні дії не відповідають декларованим цінностям і пріоритетам, а в деяких випадках кардинально відрізняються від них. Як приклад наводиться Комуністична партія України, ідеологічні установки якої та самопрезентація як виразника інтересів «трудового народу» супе- речать характеру дій партії та способу життя її лідерів.

Тим не менш, як засвідчує пропоноване дослідження, наявність такої су- перечності пов’язана з ідеологічною складовою в КПУ. Кожна партія, ді- яльність якої є важливою для української політики, має свою ідеологію. У політичному полі ідеологія є важливим маркером ідентичності партій. Ре- зультати виборів до парламенту 2012 року демонструють, що саме сильне ідеологічне позиціонування відіграло значну роль в успіху так званих «но- вих» партій – ВО «Свобода» та «УДАРу Віталія Кличка»1 (хоча говорити про першу з них як про «нову» некоректно: партія діє з 2004 року, а свою інсти- туційну основу та ідеологічну ідентичність частково виводить від Соціал- національної партії України та українського національно-визвольного руху першої половини ХХ століття).

Інше питання – наскільки вирішальною є роль ідеологій як для самих партій, так і для їхніх прихильників порівняно з іншими аспектами діяль- ності: фінансовими, організаційними, політичними, соціальними тощо.

У пошуках засобів оцінки партійних ідеологій ми відмовилися від мето- дики механічного співставлення змісту програм та дій партії. Оцінювання ідеологічного зрізу партійного позиціонування з точки зору відповіднос- ті практичної діяльності партії проголошеним цілям є певною мірою до- цільним у тих випадках, коли в політичній системі щонайменше має місце однопартійний уряд, який співпадає з парламентською більшістю (з 2010 року в Україні це «президент – парламент»). Зазначений підхід незастосов- ний до партій меншості, зокрема за наявності таких факторів, коли, напри- клад, уряд створюється на коаліційний основі або має технічний характер. За цих умов жодна із партій не може повністю втілювати свої плани в ре- альну політику. Реальна політика завжди буде відокремленою від програм і певною мірою відрізнятиметься від їх змісту, тому під час виборів важливо оцінювати не тільки зміст програм чи виступів лідерів, не лише характер внутрішньої діяльності партії, а й ступінь відкритості партії, її готовності комунікувати з групами, на які вона опирається, і гнучко реагувати на їхні запити.

Для оцінки ідеологічного виміру партійної діяльності ми обрали метод, розроблений міжнародним проектом Manifesto Research Group (MRG), що застосовується до виборчих програм політичних партій. Модифікувавши його (включивши до бази аналізу не тільки виборчі, а й партійні програми), змінивши перелік категорії аналізу та додавши новий вектор «ліберальна– консервативна», ми з’ясували партійні преференції у різних галузях політи- ки, зокрема у сфері демократичного розвитку, економіки, у системі держав- ного управління, в соціальній сфері та інших.

Набір даних дозволяє дослідити зміст партійних ідеологій на основі шкали «сильна – слабка артикуляція» та шкали «сильне – слабке позиці- онування». Іншими словами, виявляється загальний ступінь насиченості виборчих і партійних програм ідеологічними змістами і визначається те, яким саме з-поміж них надається перевага, що дозволяє оцінити ідеологіч- ну ідентичність партії.

Послідовне застосування цього методу в часі також дає можливість про- стежити еволюцію ідеологій партій, хоча можна гіпотетично припустити, що вони є відносно сталими символічними структурами і швидко не змі- нюються. Ця гіпотеза базується на оцінці частоти і характеру зміни програм партій, яка показує, що такі перетворення відбуваються нечасто. Будь-яка зміна ідеології потребує від партії застосування великого набору комуніка- цій для обґрунтування такої зміни. А в українській ситуації партії зникають раніше, ніж встигають зреагувати на мінливий світ довкола них.

Пропоноване дослідження виконане за сприяння Національного фонду демократії (США).

1. Ідеологічне позиціонування та програмні засади діяльності партій: методологічні аспекти аналізу

Ідеології та інституційні трансформації політичних партій у сучасних демократіях.

Чи зникли ідеології?

Говорячи про сучасні західні демократії, слід зважати на те, що в полі- тичному сенсі їхній зміст є результатом еволюції партій та становлення партійних систем протягом останніх двох століть. Вага політичних партій у суспільстві та системі ухвалення політичних рішень значною мірою за- лежить від культурно-історичного і політичного контексту в певній кра- їні, тому можна спостерігати суттєві відмінності між функціонуванням партій, скажімо, у Великій Британії та, наприклад, Польщі. З плином часу ця різниця може буде більш явною у тих країнах, де основні інсти- тути, які творять демократію, перебувають у стані більш-менш успішної трансформації.

Попри дедалі більшу роль та активність інститутів громадянського сус- пільства, які в сучасних демократіях (розвинених і тих, що розвиваються) все частіше заявляють про свою здатність впливати на творення змісту по- літики, основними інститутами, що репрезентують інтереси громадян у ви- борчому процесі, формуванні органів влади та реалізації політичного курсу, залишаються політичні партії.

У цьому зв’язку завжди актуальним є питання щодо ідеологічного зрізу діяльності партій та пошуку ними «ідей соціальної мотивації»2 в мінливій ситуації.

Дослідники партій та партійних систем все частіше вказують на тенден- цію діяльності політичних партій у сучасних демократіях, яку вони вважа- ють спільною. Йдеться, по-перше, про зростаючу деідеологізацію політич- них партій і, по-друге, про поступове «відмирання» політичних партій як колективних політичних суб’єктів. Як зазначають російські політологи, висновок про занепад партій як форми суспільно-політичної організації базується на екстраполяції деяких факторів, як-от: зниження чисельності партій, розмивання їх організаційної структури, пом’якшення статутних вимог, «полегшення» партійних програм, «театралізація і персоналізація політики».

Однак, говорячи про «деідеологізацію» партій, слід усвідомлювати ха- рактер і межі цього явища, що означає, насамперед, відмову від «тоталь- них» ідеологій, які містять «проект майбутнього», і характерне для епохи масових (або масово-бюрократичних) партій. Тому «деідеологізація» – це наслідок соціокультурних трансформацій у сучасних суспільствах та, своєю чергою, структурно-організаційних змін у політичних партіях.

Зазначені трансформації привели до формування партій нового типу, таких як «всеохопні» (Отто Кіркхаймер, 1966) та електорально-професійні (Анжело Панеб’янко, 1988), яким притаманні такі риси, як:

зниження ролі індивідуального членства, апелювання не до прихиль- ників, а безпосередньо до суспільних груп;
зменшення ваги членських внесків у фінансовій базі партій;
збільшення ролі лідерських груп та персоналізація політики;
перехід партійного апарату до рук професійних менеджерів;
зростання впливу груп інтересів на партійну політику;
розмивання меж соціальної бази партій;
зниження ролі ідеологічного фактору в розробці партійних стратегій і програм, тобто «ідеологічної артикуляції».

Останній фактор, власне, і становить предмет нашого аналізу – з’ясування формату та ролі ідеологічного виміру в діяльності політичних партій в Україні.

Серед дослідників цієї теми існує консенсус з приводу того, що одним з основних соціальних чинників, які зумовлюють структурну та ідейну еволю- цію сучасних політичних партій, є зміна типу фрагментації суспільства. В умо- вах видозміни та перегляду ролі традиційних колективних суспільних суб’єктів індустріальної епохи («класів», «верств», «трудових колективів») не може не за- знавати змін суспільна основа «масових партій», і так само не може не пере- глядатися соціальний запит на політику, що заснована на масовій ідеології.

У цьому аспекті можна стверджувати про зменшення ролі ідеології як мобілізуючого чинника політичної активності суспільних груп. Громадя- ни у розвинених демократичних суспільствах щоразу менш активно беруть участь у політичних рухах, що ґрунтуються на альтернативних моделях сус- пільства та «ідеологічній політиці». Разом із тим, сьогодні ми є свідками так званої «четвертої хвилі демократизації». Це поняття ще не концептуалізо- вано, однак ним прийнято позначати процеси активної політичної участі громадян у низці країн Близького Сходу. Причому така активність зумов- люється та супроводжується силами, що будують свою діяльність на ідео- логії політичного ісламу. Проте, як було зазначено вище, для розвинених країн і тих держав, що залучені до «третьої хвилі демократизації», характер- ною ознакою політичного життя є його деідеологізація у сенсі ослаблення мобілізуючої ролі масових ідеологій.

Отже, є підстави констатувати, що попередній етап політики, заснованої на масовій ідеології, поступився місцем більш плинним формам політич- ного життя. Формально ця ситуація відповідає мейнстриму західної демо- кратії. Можна також стверджувати, що деідеологізована політика є лише фрагментом загальної картини, де, на думку деяких дослідників, домінують ліберальні цінності. За порівнянням Джона Шварцмантеля, лібералізм – це будинок з багатьма кімнатами, тобто ідеологія з багатьма варіаціями.

«Лібералізм <...> дійсно є панівною ідеологією. Його фундаментальні ідеї, а саме прав особистості, індивідуального вибору, обмеження влади держа- ви і важелів ринку, розглядаються як ключові і майже незворотні елементи легітимної політичної системи. Це твердження справедливе для громадян сучасної ліберально-демократичної системи, в Європі, Північній і великій частині Південної Америки, Японії та Австралії», – пише вчений.

В умовах ліберально-демократичних систем гіпотетично може існувати широкий діапазон політичних ідей. Вони можуть бути предметом дискусій у суспільстві та політикумі, проте вимір реальної політики завжди обме- жений ліберальною парадигмою, яка виконує рамково-регулівну функцію у політичних дебатах, виступає свого роду «фільтром» деструктивних не- системних ідей – правого радикалізму, націонал-соціалізму, релігійного фундаменталізму.

Ідеологічне поле сучасних західних демократій характеризується взаємо- дією лібералізму як домінуючої ідеологічної парадигми, елементів тради- ційних політичних ідеологій (соціал-демократії, християнської демократії, консерватизму, соціалізму) і нових постматеріальних «ідеологій», зокрема екологізму, фемінізму, мультикультуралізму8. Ці нові ідеологічні форми не претендують на повне заміщення традиційних ідеологій. Останні ж потре- бують цієї нової ідеологічної хвилі, завдяки абсорбції або критиці якої вони мають змогу оновитися. Розуміти це можна власне як процес, маючи на увазі динаміку змін, а не статичність світу і «картини світу».

Таким чином, сьогодні слід говорити не так про конкуренцію між тради- ційними ідеологіями, розташованими в межах спектра «ліві – праві», «лібе- рали – консерватори», як про процеси, за яких більш обмежені і локальні ідеології створюють форми політичного дискурсу, відповідні собі, і визна- чають нові пріоритети партійної політики.

У пострадянському політичному просторі, за винятком країн Балтії, склалася дещо інша ситуація. В умовах, коли «третя хвиля демократизації» не привела до визнання ліберальних цінностей як засадничих та до форму- вання демократичних режимів, побудованих на засадах ліберальної ідео- логії, та на просторах колишнього СРСР сформувалися напівавторитарні та авторитарні режими, процес ідеологічних трансформацій розвивався ін- шим шляхом. Його характерними ознаками є загальне зниження ролі ідео- логії для партійної політики та домінування політичного популізму.

Зокрема, як було показано у дослідженні УНЦПД, дворічної давнини10, у політичному житті України першої половини 1990-х років домінували партії сильної ідеологічної артикуляції. Однак у парламентському циклі 2007-2010 років лише три з десяти сучасних українських партій, які можна було вва- жати релевантними, демонстрували у своєму політичному позиціонуванні сильну ідеологічну складову (переважно консервативну та ліву). Так, запро- понований нами для оцінки рівня артикуляції індекс ідеологічної артикуляції (тобто співвідношення показників ідеологічно-ціннісного змісту і деклара- тивності політичних програм), взятий у проміжку між 0 та 1, Комуністичної партії України становив 0,85, у «Свободи» (хоча не була парламентською партією, однак на той час демонструвала ріст присутності у політичному середовищі) – 0,48 і «За Україну!» – 0,43. Відносно сильними були «Наша Україна» (0,37) та Блок Юлії Тимошенко (0,34). Ще п’ять партій мали незна- чні показники: «Єдиний центр» – 0,2, «Фронт змін» – 0,18, «Сильна Укра- їна» – 0,10, Партія регіонів – 0,26 та Народна партія – 0,1311. Наразі в укра- їнському політичному дискурсі рідко відбуваються дебати щодо ціннісної домінанти у суспільстві. Сприйняття сучасної партійної політики в Україні, як «деідеологізованої», на нашу думку, можна пояснити тим, що сильно ідеологічно артикульовані національно-демократичні сили фактично двічі (у 1990-і та у 2004-2010 роках) поступилися в політичній боротьбі представ- никам колишньої партгоспноменклатури та новопосталих «груп інтересів», що через зневіру до носіїв ідейно навантажених гасел призвело до фактич- ної зневіри громадян до самих цих гасел.

Разом із тим, ідеологічна складова партійної політики не зникла. Вона видозмінилася і «розчинилася» у програмах партій, виборчих програмах та дискурсі партійних лідерів. Тому для її виявлення необхідно застосову- вати спеціальні методи дослідження, зокрема контент-аналізу та аналізу дискурсу.

У зв’язку з цим може виникнути питання, чи доцільно досліджувати іде- ологічну складову партійної політики, якщо вона настільки «прихована» у текстах та дискурсах, що навряд чи є усвідомлюваною прихильниками пар- тій та електоратом? Чи варта вона уваги, якщо, за поширеним твердженням, втратила мобілізаційну потужність, а основна мотивація політичного вибо- ру пов’язана з симпатіями та (або) антипатіями до лідерів? Наприклад, саме ставлення до лідерів стало основою для голосування на виборах до парла- менту України у 2007 році. Опитані прихильники Блоку Юлії Тимошенко (73,4%), Партії регіонів (57,3%), Комуністичної партії України (46,5%), Бло- ку Литвина (63,1%), Блоку «Наша Україна-Народна самооборона» (61,5%) вказали на лідера політичної сили як привід для здійснення вибору, і, хоча мотиваційна структура була складною та, як зазначають соціологи, «кон- фліктною», та хоч би який відсоток вона мала у структурі мотивацій, тим не менш, для кожної групи респондентів вона стала визначальною.

Однак, хоча українські виборці переважно голосують за лідерів, ідеологічна складова значною мірою зумовлює політичну ідентичність партій. Ідеології, позбувшись доктринального характеру, все ж функціонують як «артикульо- вані концепти» і не лише слугують підґрунтям і ресурсом для політичного дискурсу партійних еліт, а й поруч з іншими складовими партійної політики (такими, наприклад, як організаційна, фінансова, агітаційна, кадрова) забез- печують тяглість і стабільність самих партій. Тому й змагання між різни- ми ідеологіями, так чи інакше вираженими в програмах політичних партій, становить невід’ємний елемент ефективної демократії. В рамках такого змагання відбуваються дебати, обговорення і триває політична боротьба між конкуруючими поглядами стосовно організації суспільства і засобів, якими це бачення може бути реалізовано. Без ідеологічної конкуренції по- літичне життя має шанси перетворитися на технічну дискусію з приводу оптимізації системи управління інститутами і процесами.

Крім того, з’ясування ідеологічного підґрунтя партійних пропозицій до- зволяє з урахуванням стану політичного ринку оцінити не тільки перспек- тиви партійного будівництва і партійної політики, можливих блокувань та коаліцій, а й передбачити стабільність/нестабільність державного курсу.

Методологічні засади аналізу партійних ідеологій

Соціогуманітарне знання сповнене різноманітних інтерпретацій понят- тя «ідеологія», яке досі представляє інтерес, попри поширене твердження щодо відсутності ідеологій та деідеологізації. Ідеологія – це одна з найбільш контроверсійних категорій. Вона, як і самі ідеологічні феномени, є пред- метом досліджень у політології, соціології, культурології, теорії літератури, антропології. Кожна з цих дисциплін оперує власним визначенням ідеоло- гії, що підкреслює її функціональний аспект, який відповідає предмету та сфері тієї чи іншої дисципліни. Тому можна сказати, що ці визначення не суперечать одне одному, а розглядають ідеологію з різних поглядів, з яких складається «химерна» і багатогранна мозаїка ідеологічних форм і самого поняття ідеології.

У нашому дослідженні ми користуватимемося підходами до розуміння ідеології, сформованими у сфері політичної науки, однак зауважимо, що навіть у цій одній галузі знань досі триває жвавий процес виявлення зміс- ту ідеологій як виміру політичного процесу, понять «ідеологія» та «ідеоло- гічність», «державна ідеологія», «партійна ідеологія», «політична ідеологія» тощо.

У колективній монографії «Категорії політичної науки» за редакцією Ан- дрія Мельвіля про роль ідеології зазначається таке: «Для прикладного полі- тичного аналізу ідеологія – це орієнтована на певну дію система пов’язаних ідей. Акцент у вивченні ідеології робиться на її практичній участі у фор- муванні громадської думки і політичних уподобань». Автори цієї фунда- ментальної праці також намагаються розрізнити політичну ідеологію та ідеологію, акцентуючи на останній як такій, що спрямована на діяльність: політична ідеологія, стверджують вони, порівняно із загальним розумін- ням ідеології, більшою мірою орієнтована на практичну політичну дію14. Тобто ідеологія запроваджується як певний наратив у діяльність саме через політичну дію.

Американський політолог Девід Істон визначає політичну ідеологію не в її діяльнісному аспекті, а як артикульовану сукупність ідеалів, цілей і за- вдань, які допомагають членам політичної системи інтерпретувати минуле і розуміти сучасне; також вона пропонує образ майбутнього.

Джон Шварцмантель бачить у політичній ідеології єдність ціннісно-нор- мативного і діяльнісного, визначаючи її як «сукупність нормативних ідей, що формують ідеал, з метою здобуття масової підтримки для цих ідей, та агі- тацію на їхню користь», а Роберт Маківер розглядає політичні ідеології як системи політичних, економічних і соціальних цінностей та ідей, що слугу- ють основою для постановки цілей, які, у свою чергу, становлять ядро по- літичних програм17. Запропоноване Маківером визначення вважаємо таким, що найбільше відповідає нашому аналізу, оскільки ілюструє зв’язок між ідео- логією і партійним програмуванням, однак, на нашу думку, це воно потребує уточнення з огляду на значення ідеології для політичної ідентичності партій.

Ми використовуємо термін «партійна ідеологія» у сенсі, наданому йому голландськими політологами Петером Мейером і Касом Мудде, які влучно зазначили, що партійна ідеологія є системою поглядів, які становлять іден- тичність партії і більше стосуються того, чим партії є, ніж того, що вони роблять. Таке розуміння партійних ідеологій дозволяє по-новому погля- нути на українську дискусію з приводу того, чи є ідеологія, наприклад, у сучасній Комуністичній партії України. У цьому контексті питання можна сформулювати так: чи ідеологія наявна в ній (у партії) чи в неї (чи партія користується ідеологією)? У кожному разі ідеологія покликана слугувати легітимації претензій партії на політичне панування.

З урахуванням наведеного пропонуємо таке визначення: партійна іде- ологія – це артикульовані (виражені) ідеї, що слугують основою для поста- новки політичних цілей (які становлять ядро партійних програм), сприяють залученню суспільної підтримки для цих політичних цілей та нарівні з іншими факторами забезпечують тяглість і стабільність політичних партій.

Артикуляція ідей та обґрунтування того, чому ця партія заслуговує на підтримку та довіру, може бути виражена більшою чи меншою мірою. За- лежно від цього можна говорити про сильну чи слабку артикуляцію.

Мейер і Муде підкреслюють, що точне визначення характеру партійних ідеологій є доволі складним завданням. Вони пропонують визначати ідео- логічну приналежність партій, зважаючи на такі критерії: походження пар- тії, внутрішні коаліції та зовнішні зв’язки, позиції партій та їхня політика.

Розглядаючи такий підхід до аналізу партійної ідеології як єдино можли- вий, тим не менш, зауважимо, що не всі з наведених вище категорій «пра- цюють» в умовах демократій, які розвиваються, зокрема в Україні. Насамперед, перешкодою для некритичного застосування такої оцінки слід вважати низький ступінь інституціоналізації партій в Україні. Крім того, природа партій в Україні доволі однорідна. Значна їх кількість має однакове (одно- типне) походження: формується групами інтересів як «партійний проект», хоча можуть бути по-різному ідеологічно орієнтованими. Також часто нові партійні проекти, що утворюються на основі попередніх, мають значні про- грамні розходження зі своїми попередниками21, а міжнародні зв’язки укра- їнських партій не завжди ґрунтуються на ідеологічній близькості.

Як зазначив американський політолог Мартін Селлінджер, для функці- онування ідеології характерна «асиметричність»: одні й ті самі ідеї і засади можуть входити до складу різних ідеологій, висуватися різними політични- ми силами і обслуговувати їхні інтереси, виконуючи різноманітні соціальні функції. Це твердження також є справедливим щодо сучасних партійних ідеологій, особливо в контексті партій із слабкою ідеологічною артикуляцією.

Сучасні партійні ідеології являють собою своєрідний «меланж», в якому по- єднано ідеї, норми та цінності, характерні для різних політичних ідеологій. Водночас кожна з партійних ідеологій містить домінанту, у виявленні, рекон- струкції якої полягає завдання аналітика. Та попри те, що в ідеології кожної з партій можна виявити не тільки набір різних ідей, а й набір різноспря- мованих логічно суперечливих ідей, основними домінантами ідеологічного позиціонування політичних партій залишаються «ліві/праві», «лібералізм/ консерватизм». Ці ідеологічні «екстремуми» зберігають актуальність, про- те їх зміст потребує уточнення з огляду на завдання нашого дослідження і характер сучасних партійних ідеологій.

Представлена нижче типологія ідеологічних векторів являє собою «іде- альну модель» у веберівському розумінні, тобто сконструйовану дослід- ником для потреб аналізу. В основу розрізнення вектора «лівий/правий» покладено переважно соціально-економічні чинники, а в основу вектора

«ліберальний/консервативний» – соціокультурні норми і цінності.

Основні вектори партійних ідеологій

Ліва складова партійної ідеології ґрунтується на засадах суспільної солідарності, обмеження або заперечення приватної власності, домінування державного сектору економіки, рівного доступу до суспільних благ, соціально орієнованої економічної політики.Права складова партійної ідеології спирається на засади недоторканності приватної власності, вільного ринку, розвитку підприємництва та знижен- ня податкового навантаження, приватизації соціальної сфери, обмеження сфери адресатів соціальних послуг та їх мінімізації.

Ліберальна складова партійної ідеології ґрунтується на засадах пріорите- ту індивідуальних прав і свобод над колективними нормами та потребами, конкурентності, обмеження впливу держави, децентралізації і дерегуляції, посилення ролі громадянського суспільства.

Консервативна складова партійної ідеології ґрунтується на засадах пріо- ритету колективних норм та інститутів, культурних традицій та релігійних норм над індивідуальними правами, свободами та цінностями, етатизму, політичної централізації. Ми розглядаємо націоналізм як різновид консер- ватизму, що проголошує суверенітет нації, пріоритет національних тради- цій і культурних норм над універсальними.

Постматеріальний вимір партійної ідеології загалом непритаманний партійній політиці в Україні. Він має місце в суспільствах постіндустрі- ального етапу розвитку, хоча й там не здатний виступати основою по- ляризації, а представлений радше як додатковий компонент до базових векторів.

Основним джерелом для реконструкції ідеологічної складової діяльності політичних партій для нас є партійні документи, насамперед партійні про- грами (платформи) та передвиборчі програми. Програми охоплюють певні положення та норми, які визначають межі політично можливого для тієї чи іншої політичної сили та її політичну ідентичність. На нашу думку, саме аналіз партійних програм, хоча вони не завжди цілковито реалізовані в по- літиці партій, може дати нам більш адекватні дані у ширшій перспективі. Виступи лідерів хоча і є більш релевантними для аналізу «реальної політи- ки», тим не менш, часто переслідують практичні цілі, і адресовані переваж- но конкретним ситуаціям, що мають перехідний характер.

У сучасній політології існують декілька підходів до виялення та аналізу партійних ідеологій.

Одним із таких методів є експертне опитування, коли експертам ставить- ся завдання оцінити ідеологічні преференції тієї чи іншої політичної пар- тії. Цей метод широко використовується у компаративних дослідженнях, предметом яких є партійні системи у різних країнах, та значною мірою спи- рається на суб’єктивний фактор і, на нашу думку, не є достатнім як осно- вний для аналізу партійних ідеологій.

Активно використовуються методи текстового дослідження, зокрема контент-аналізу. Він лежить в основі методу, розробленого міжнародним проектом дослідження виборчих програм партій Manifesto Research Group (MRG). Метод було започатковано британським дослідником Девідом Ро- бертсоном та застосовано до аналізу еволюції виборчих програм британ- ських політичних партій. У 1979 році було створено MRG у складі Євро- пейського консорціуму політичних досліджень (ECPR) під керівництвом Яна Баджа27. Відтоді в рамках проекту здійснювався порівняльний аналіз виборчих програм політичних партій в країнах Західної Європи, пізніше – ЄС, Центральної, Південної та Східної Європи.

Однією з переваг цього підходу є зменшення суб’єктивного фактора в оцінці ідеологічних орієнтацій політичних партій. Також позитивним мо- ментом слід вважати той факт, що предметом дослідження є еволюція пар- тійних програм протягом певного часу, а це, своєю чергою, дозволяє вивчи- ти довготермінові або сталі ідеологічні предиспозиції.

Контент-аналіз виборчих програм або «просторовий аналіз» (spatial analysis), розроблений експертами проекту, ґрунтується на виділенні кате- горій, що відображають партійні преференції у різних сферах політики, зо- крема державного управління, економіки, соціальної сфери та інших.

Сьогодні дослідники MRG користуються схемою, що враховує 54 або 56 категорій у 7 політичних сферах. Аналіз ідеологічних переддиспозицій здійснюється через віднесення положень політичних програм до однієї з цих категорій, які належать до політичних сфер: міжнародні відносини, свобода і демократія, уряд, економіка, добробут і якість життя, структура суспільства, соціальні групи. Кожна така область охоплює різну кількість категорій – від чотирьох до чотирнадцяти. Деякі з них допускають позитив- не або негативне трактування.

Спираючись на цей підхід, Мішель Лавер та Ян Бадж розробили оціноч- ну шкалу для визначення партійної ідеології за ознакою «ліва/права», яка включає 13 категорій, що належать до лівої ідеології, і 13 категорій, які від- носять до правої:

«ліві» категорії: регулювання капіталізму, економічне планування, протекці- онізм (позитив), контрольована економіка, націоналізація, деколонізація, армія (негатив), мир, інтернаціоналізм (позитив), демократія, розширення соціальної політики (позитив), освіта (позитив), профспілки (позитив);
«праві» категорії: вільне підприємництво, економічні стимули, протек- ціонізм (негатив), економічна ортодоксія і ефективність, розширення соціальної політики (негатив), конституціоналізм (позитив), ефектив- ність і авторитет держави, національний спосіб життя (позитив), тради- ційна мораль (позитив), закон і порядок, національні зусилля та ство- рення соціальної гармонії, армія (позитив)

Взявши за основу шкалу Лавера-Баджа, американські дослідники Хі Мін Кім та Річард Фордінг запропонували формулу для формальної оцінки іде- ологічної орієнтації партій шляхом обчислення відсотка «лівих» і «правих» тверджень у виборчих програмах партій:

IDParty = (IDLeft – IDRight) / (IDLeft + IDRight) IDParty – ідеологічна орієнтація програми;

IDLeft та IDRight виражають відношення кількості речень, що містять

«ліві» та «праві» твердження, до загальної кількості речень у тексті програми.

Таким чином, ідеологічна орієнтація виборчої програми партії визна- чається шляхом співвіднесення різниці між відсотком лівих і правих твер- джень та загальною сумою «ідеологічних» тверджень у програмі.

Результати розташовуються на шкалі від -1 до 1.

На нашу думку, цей метод аналізу може бути поширений з виборчих на дослідження ідеологічних положень партійних програм, що, у свою чергу, допоможе нам визначити ідеологічні преференції цих партій та їхню ево- люцію у часовій перспективі.

Крім того, ми вважаємо за доцільне доповнити цей аналіз шкалою «лібе- ральний – консервативний», беручи до уваги наведену вище класифікацію векторів партійних ідеологій.

IDParty = (IDLib – IDCons) / (IDLib + IDCons)

IDLib – відсоток «ліберальних» тверджень у програмі;

IDCons – відсоток «консервативних» тверджень у програмі.

Врешті-решт, запропонована MRG схема, розроблена для аналізу про- цесів у розвинених демократичних країнах, потребує адаптації до умов по- літичного процесу та партійного будівництва в Україні і має включати кате- горії, співвідносні зі змістом програм українських політичних партій.

Так, на основі попереднього дослідження програмних документів реле- вантних українських політичних партій ми виділили такі категорії аналізу:

зовнішні відносини, свобода і демократія, державне управління, економіка, со- ціальна політика, суспільство і культура, соціальні групи.

Окремо позначені категорії, що мають виразні ідеологічні конотації в рамках запропонованої нами типології: ЛВ – «ліва»; П – «права»; ЛБ – «лі- беральна»; К – «консервативна».

Сфери і категорії аналізу партійних програм32
Зовнішні	Свобода і	Державне	Економіка	Соціальна	Суспільство	Соціальні
відносини	демократія	управління		політика	і культура	групи
Євроінте-	Права	Децентралі-	Приватна	Збільшення	Мовне	«Трудящі»
грація (–)	людини (+)	зація (–)	власність (–)	соціальних витрат (–)	питання (–)	(+)
ЛВ ЛБ К ЛВ П К (Н) ЛВ
Євроінте-	Порушен-	Децентралі-	Приватна	Збільшення	Мовне	Середній
грація (+)	ня прав (–)	зація (+)	власність (+)	соціальних витрат (+)	питання (+)	клас (+)
ЛБ ЛБ ЛБ П ЛВ ЛВ П
ЄЕП (–)	Верховен- ство права (+)		Державне регулюван- ня (–)	Збільшення податків (+)	Грома- дянське суспільство (+)	Нобілітет (–)
ЛБ ЛБ ЛБ ЛВ ЛБ ЛВ
ЄЕП (+)	Пряма демократія (+)		Державне регулювання (+)	Збільшення податків (–)	Традиційні цінності (+)	Нобілітет (+)
ЛВ ЛВ К П К П

Нижче представлено аналіз партійних програм на основі модифікованого методу Лавера-Баджа та Кіма-Фордінга. Він дозволяє отримати певну про- порцію, яка відображає співвідношення «ідеологічно навантажених» твер- джень та яку інтерпретують як «ідеологічну домінанту» тієї чи іншої партії. Таким чином, метод «просторового аналізу» партійних програм дозволяє нам виявити ідеологічні домінанти не лише партій з вираженою ідеологіч- ною артикуляцією, тобто таких, програми яких містять чітко сформульо- вані ідеологічні концепти, а й тих партій, ідеологічні преференції яких є невизначеними або слабковизначеними.

Аналізуючи партійні програми за наведеним методом, ми також беремо до уваги ідеологічне самовизначення партії. Ми виділяємо експліцитне са- мовизначення, коли у партійній програмі чітко артикулюється належність до тієї чи іншої ідеології, та імпліцитне самовизначення, коли відсутнє пряме посилання на ідеологічну приналежність, проте декларується прихильність засадам та цінностям, які мають чіткі ідеологічні сенси.

Звісно, попри переваги, цей метод, однак, має досить суттєві вади. На- самперед, у фокусі уваги перебувають лише ті сфери, які партія вважає за потрібне висловити. Крім того, цьому методу притаманний високий рівень формалізму, адже він враховує лише частоту вживання категорій та обсяг речень у тексті, що мають ті чи інші ідеологічні конотації. При цьому сам контекст певного твердження залишається поза увагою дослідника.

2 Ідеологічне позиціонування основних політичних партій в Україні

Більшість дослідників посткомуністичних трансформацій партійних систем, зокрема Томас Карозерс, зазначають, що в країнах «третьої хвилі демократизації» політичні партії є об’єктом постійних нарікань, оскільки у них немає чітких програмних засад, вони не репрезентують інтереси елек- торату, мають лідерський характер, погано підготовлені для урядування.

Крім того, наголошується на недостатній інституціоналізації партій і партійних систем у країнах Центрально-Східної Європи. Особливо ці тен- денції притаманні країнам колишнього Радянського Союзу, в яких партії залишаються «проектами», що переслідують короткочасні політичні цілі.

Щодо підходів до визначення та оцінки партійних ідеологій, то актуаль- ною залишається концепція «кліважів», запропонована Сеймуром Ліпсе- том та Стейном Роканом наприкінці 1970-х років. На основі цих «орга- нізованих внутрішніх суспільних «розколів» виникають такі основні типи партійних ідеологій: ліберальна, консервативна, соціал-демократична, комуністична, християнсько-демократична, аграрна, регіональна або ет- нічна, екологічна, нова ліва, праворадикальна. Зазначені «розколи» також були використані політичними партіями в Європі для з’ясування можливої соціальної та електоральної бази та побудови ідеологій.

Однак, на думку німецького дослідника Макса Баадера, цей підхід не варто розцінювати як придатний для аналізу політичних реалій в нашій країні, оскільки українські партії здебільшого не виростають із «кліважів» і не представляють великі суспільні групи37. Ця теза, безумовно, має логічне підґрунтя, тим не менш, на нашу думку, відкидати значущість теорії Ліп- сета-Рокана безпідставно. Вона достатньо сильно верифікується в україн- ській ситуації. Можна припустити, що основними «кліважами» сучасного українського суспільства, які використовуються в політичному позиціону

ванні, є «мовний» та «цивілізаційний», хоча обґрунтування цього виходить за межі пропонованого дослідження. Ця теза знаходить підтвердження у політичній практиці, зважаючи на електоральний успіх партій, які визна- чають ці «кліважі» у своїх програмах, зокрема Партія регіонів, Комуністич- на партія України, ВО «Свобода».

М. Баадер також стверджує, що в Україні більш ідеологічно артикульо- вані політичні партії є менш релевантними. Ця теза загалом слушна, але потребує уточнення та врахування реалій поточних політичних процесів в Україні та й самого процесуального характеру політики, адже їй так само, як і іншим сферам діяльності, притаманна «плинність», нестабільність ін- ститутів, структур. Це, своєю чергою, створює проблеми при формулюван- ні загальної теоретичної оцінки і зумовлює потребу постійного переосмис- лення і уточнення теоретичних підходів і узагальнень.

Так, у нашому дослідженні, підготовленому у 2010 році, зазначалося, що

«ідеологічні чинники продовжують відігравати значну роль у політичній бо- ротьбі партій за владу. Навіть ті партії, що не намагаються змінити якийсь по- рядок, а прагматично зосереджені на здобутті голосів, посад і ресурсів, тим не менш, вважають ідеології, що насамперед виражаються у завданні політично- го позиціонування і електоральної мобілізації, корисними. У парламентській політиці «ідеологічність» є тим, що визначає і встановлює межі політичного можливого. Для виборців, особливо раціонально-інструментально орієнто- ваних, а не протестно-емоційно налаштованих, ідеології також є корисними, адже їх наявність та сильна артикуляція полегшує здійснення вибору. Цей чинник у перспективі спонукатиме партії до врахування необхідності більш чіткої артикуляції ідеологем та відповідної їх теоретичної розробки».

Результати виборів до ВР України 2012 року підтверджують цю тезу, оскільки партії, які, як буде доведено нижче, слід вважати сильно ідео- логічно позиціонованими, зокрема «УДАР», ВО «Свобода» та Компартія України, показали високі результати на виборах до ВР України 2012 року. Також вважаємо за доцільне відзначити посилення ідеологічних тенденцій правоконсервативного спрямування у програмі «Фронту змін» порівняно з документами попереднього електорального циклу.

Загалом усі провідні політичні партії, програми яких ми розглядаємо у цьому дослідженні, демонструють посутню збіжність ідеологічної орієнта- ції партійних та виборчих програм. Виняток становить виборча програма Партії регіонів, яка порівняно з партійною програмою представляє вираз- не полівіння через наявність популістських ініціатив у соціальній сфері та пропагування патерналізму.

2.1 Ідеологічна еволюція політичних партій в Україні

Партія регіонів

Партія регіонів (ПР) починала свою діяльність у жовтні 1997 року як Партія регіонального відродження України. За список цієї партії на вибо- рах 1998 року було подано близько 241 тисячі голосів, що становило 0,9%, і вона посіла 19-е місце з-поміж 30 партій, що брали участь у виборах.

У червні 1999 року Партія регіонального відродження України підписала заяву про створення блоку політичних партій на підтримку Л. Кучми на ви- борах Президента України «Наш вибір – Леонід Кучма!» та рекомендувала Л. Кучмі включити до своєї програми пункт щодо вжиття «заходів з надан- ня в Україні російській мові статусу офіційної». Лише після цього у лютому 2000 року було прийнято програму партії.

У липні 2000 року голови п’яти партій – Володимир Рибак (Партія регіо- нального відродження України), Валентин Ландик (Партія праці), Петро Порошенко (Партія солідарності України), Леонід Черновецький (партія

«За красиву Україну!») та Андрій Капуста (Всеукраїнська партія пенсіонерів)

– оголосили про досягнення принципової згоди щодо об’єднання названих партій в єдину політичну силу. У жовтні 2000 року було обрано нову назву – Партія регіонального відродження «Трудова солідарність України», а в листо- паді того ж року відбулося приєднання до Партії регіонального відродження України партії «За красиву Україну!», Всеукраїнської партії пенсіонерів, Пар- тії праці, Партії солідарності України. Співголовами новоутвореної партії40 стали В. Ландик, П. Порошенко та В. Рибак. За словами П. Порошенка, «нова партія прагне об’єднати всі державницькі сили, які не поділяють радикальних лівих і радикальних правих поглядів», а отже, основним критерієм членства в новій партії має стати «політична і кримінальна незаплямованість».

У лютому 2001 року було зареєстровано назву – Партія регіонального відродження «Трудова солідарність України». Але вже у березні ухвалено нове, простіше найменування – Партія регіонів та було вирішено відмови- тися від інституту співголів на користь моделі «голова – розширений склад заступників». Головою партії було обрано Миколу Азарова (тоді – голову Державної податкової адміністрації України), заступниками стали віце- прем’єр-міністр в уряді Анатолія Кінаха В. Семиноженко, В. Рибак, П. По- рошенко41, В. Ландик, Г. Самофалов та керівник центрального апарату ПР В. Пєхота. В парламенті партію представляли дві фракції – «Регіони Украї- ни» та «Солідарність».

Партія регіонів стала одним з ініціаторів формування виборчого бло- ку «За єдину Україну!», до якого увійшли також Аграрна партія України (М. Гладій), Партія промисловців і підприємців України (А. Кінах), Народ- но-демократична партія (В. Пустовойтенко) й «Трудова Україна» (С. Тігіп- ко), а список очолив тодішній глава адміністрації президента Володимир Литвин.

Головою ПР було обрано віце-прем’єра В. Семиноженка, першим за- ступником – А. Клюєва (перший заступник голови Донецької облдерж- адміністрації), заступником – В. Пєхоту.

Блок «За єдину Україну!» на виборах 2002 року підтримали тільки 3 млн виборців (11,77% голосів). КПУ випередила блок на 2 млн голосів, а Ви- борчий блок Віктора Ющенка – на 3 млн. Але це не завадило сформува- ти потужну фракцію. Тоді В. Янукович зауважив, що у парламенті вперше представлено «дуже серйозну і достойну донецьку команду, яка посяде на- лежне місце».

У квітні 2003 року партію очолив призначений у листопаді 2002 року на посаду прем’єр-міністра Віктор Янукович. Після президентських виборів 2010 року він став Почесним головою, а керівником партії за його пропо- зицією було обрано знову М. Азарова, на той час прем’єр-міністра України.

2005-2006 роки були для партії періодом серйозного випробування. Проблема полягала не тільки у формальній фіксації програшу В. Януко- вича як кандидата на пост президента, а й у символічному несприйнятті того типу управління, який символізувала тодішня владна команда, що виразив Майдан. Але безпорадність і легковажність, продемонстровані

«помаранчевими», дозволили ПР зміцнити свої позиції. Свої плоди да- вала і тактика команди, обрана ще на початку партійного будівництва, яка полягала у намаганні створити структуроване об’єднання з одним центром партійного арбітражу, що згодом знайшло вираження у погли- нанні та злиттях під крилом ПР низки електорально неперспективних партійних проектів. Восени 2005 року до ПР на засадах індивідуального членства долучилася партія «Нова демократія» (створена 2004 року Євге- ном Кушнарьовим, на той момент – екс-головою Харківської облдерж- адміністрації). Згодом до ПР увійшли представники різних політичних груп – Н. Шуфрич, Ю. Бойко, С. Льовочкін, І. Богословська та І. Горіна, О. Лавринович, що представляли відповідно СДПУ(о), Блок «Не ТАК!», Блок Литвина, «Віче», Народний Рух України, та інші політики. Після президентських виборів 2010 року ПР поглинула передвиборчий проект Сергія Тігіпка «Сильна Україна».

На парламентських виборах 2006 року і 2007 року ПР лідирувала з майже однаковим рівнем підтримки. У 2006 році здобула голоси 8 млн 148 тис. 745

виборців (32,14%), у 2007 – 8 млн 13 тис. 895 виборців (34,37%). У 2012 році її підтримка знизилася на 2 млн осіб – до 6 млн 116 тисяч 746 виборців (30%), що, однак, у загальному заліку політичних команд дозволило їй збе- регти своє лідерство (у багатомандатному окрузі).

Результати Партії регіонів на парламентських виборах

(у пропорційній складовій виборчої системи)

Рік виборів	Кількість голосів	Відсоток	Місце
199843	241 262	0,90	19
200244	3 051 056	11,77	3
2006	8 148 745	32,14	1
2007	8 13 895	34,37	1
2012	6 116 746	30,00	1

Електоральна підтримка Партії регіонів (1998-2012 роки)

Ідеологічна динаміка Партії регіонів

Партія регіонів організаційно та ідеологічно є правонаступницею Партії регіонального відродження України. Протягом існування партії її програма змінювалася тричі (1998, 2001, 2008 роки).

Характеризуючи ідеологічні засади партії, В. Семиноженко у 2000 році зазначив її претензії на неоліберальний характер: «Особливістю спільної програмної платформи є те, що її положення виходять за межі класичних ідеологій. Сьогодні у світі ідейний пошук і політичне позиціонування де- далі частіше відбуваються поза рамками традиційного право-лівого партій- но-політичного поділу, що пов’язано з принципово новими політичними, економічними та соціальними умовами. Тому нова об’єднана партія за- пропонує суспільству програму дій, яка відповідатиме новим вимогам і ви- кликам часу, поєднуватиме індивідуальну свободу, соціально відповідальну державу та інноваційне суспільство».

За 12 років партія розвинула свою ідеологію в бік корпоративізму з со- ціально-популістською електоральною пропозицією. Як пише колишній радник президента Росії В. Путіна Андрій Іларіонов, «ідеологія корпора- тивізму лише на перший погляд видається нечіткою. Вона не виглядає ані комуністичною, ані ліберальною, ані соціалістичною, ані націоналістич- ною, ані імперською. Але вона є. Це «своїзм» або «нашизм». Це ідеологія надання пільг, кредитів, субсидій, повноважень, влади «своїм», це держав- не лобіювання «наших», це надання всіх видів ресурсів і держави, і країни членам корпорації, дійсним і перспективним»46. Із сучасної програми ПР до виборів 2012 року замість початкової неоліберальної ідеї – індивідуальна свобода, активізм і підтримка державою ринкового стану – виборцю про- понується соціально-популістський образ дбайливої держави-годувальни- ці, яка кожного почує, роздасть кожному та кожного проконтролює.

В основу нашого порівняльного аналізу покладено виборчі програми Партії регіонального відродження України (1998 рік) та Партії регіонів (2001 та 2008 року). Завдяки аналізу ми можемо виявити зміни ідеологіч- них засад партійних програм, тобто ідеологічних конотацій їх положень, які належать до окремих політичних сфер, що є предметом аналізу, а також ідеологічного позиціонування партії загалом.

Виборча програма Партії регіонального відродження України відрізняється

«лівим» ідеологічним спрямуванням, що можна пояснити характером самого документа (виборчі програми завжди характеризуються більшим рівнем соціал-популізму), а також політичним моментом 1998-1999 року, коли головним суперником пропрезидентських політичних сил, до яких належала Партія ре- гіонального відродження України, виступала КПУ, а її лідер Петро Симоненко був основним суперником Леоніда Кучми у боротьбі за президентське кресло. Тому наводимо дані щодо виборчої програми Партії регіонального відроджен- ня України виключно для порівняння і не враховуємо їх у підсумковому аналізі.

Ідеологічна динаміка Партії регіонів:

На діаграмі 2 можна спостерігати ідеологічну еволюцію програм ПР від лівоконсервативної орієнтації до слабо артикульованої праволіберальної.

Щодо партійної програми ПР 2008 року, то вона характеризується слаб- кою ідеологічною артикуляцією, тобто обсяг речень, що мають виражені ідеологічні сенси, є, доволі незначним порівняно із загальним обсягом тексту. Також програма ПР є праволіберальною слабо позиціонованою.

Ідеологічна артикуляція Партії регіонів

(на основі програми 2008 року)

Лівий Правий Ліберальний Консервативний

0,03% 0,04% 0,15% 0,11%

Програма ПР 2008 року містить експліцитне ідеологічне самовизначення партії: «Важливим результатом плідного осмислення та втілення ідейних під- ходів, практики передових демократій початку XXІ століття став політичний центризм – основа стратегії ПР. Ми – за центризм як точку тяжіння всіх демо- кратичних і патріотичних сил, політичних партій, громадських організацій до консолідації та співпраці на новому відповідальному етапі розвитку України. Ми – за центризм як платформу для консолідації українського політикуму».

Найбільша кількість елементів, що містять «ліві» ідеологічні конотації, належать до сфери «соціальна політика». Своєю чергою, «праві» – до сфер

«економіка» та «соціальні групи» і стосуються підтримки малого і серед- нього бізнесу та розвитку середнього класу. «Ліберальні» елементи висту- пають переважно у сферах «державне управління» та «свобода і демократія» і полягають у децентралізації, розвитку громадянського суспільства та міс- цевого самоврядування.

«Консервативні» елементи містяться у різних сферах: «державне управ- ління», «соціальні групи», «суспільство і культура». Загалом ПР виступає за збереження провідної ролі держави у різних суспільно-політичних сферах, хоча у програмі зразка 2008 року за формальним ознаками дещо посилили- ся ліберальні конотації.

Для порівняння наведемо дані аналізу передвиборчої програми ПР 2012 року «Від стабільності до добробуту».

Ідеологічні артикуляція та позиціонування ПР

(на основі передвиборної програми 2012 року)

Лівий Правий Ліберальний Консервативний

артикуляція 0,2% 0,06% 0,1% 0%

Ідеологічне

позиціонування 0,53 1

Передвиборчу програму ПР загалом можна охарактеризувати як слабо артикульовану, з домінуванням «лівого» вектора, яка досягається завдяки наявності пропозицій у сфері «соціальна політика». Незначний процент

«ліберальних» тверджень належить до сфери «свобода і демократія».

Порівняно із партійною програмою ПР взірця 2008 року передвиборча програма демонструє посилення «лівого» вектора, водночас програма за- лишається слабо ідеологічно артикульованою.

Найбільшою мірою ПР виявляє політичну єдність з КПУ і у період 2006- 2007 років – із СПУ. Ідеологічні основи цієї єдності полягають у збіжності поглядів на провідну роль держави в економічних та соціальних процесах, схильності до соціал-популізму та орієнтованості на задоволення інтересів російської влади у змісті політики. Відмінність між ними полягає в тому, що комуністи прагнуть діяти адміністративно-командними неринковими мето- дами, а регіонали – нарощувати грошову масу для розподілу та створювати ексклюзивні умови для своїх підрядчиків. Але тактично ПР намагається за- безпечити можливості для посилення свого впливу на політичне середовище.