Теорія проблемного навчання розробляється досить давно. Цією проблемою опікувалися російські педагоги та психологи: М. І. Махмутов, І. Я. Лернер, і. А. Ільницька, А. М. Матюшкін, Р. І. Малафєєв та ін. Адже проблемність являє собою одну з головних закономірностей процесу пізнання.
Учені визначають проблемне навчання з різних позицій:
-як новий тип навчання (М. Скаткін, І. Лернер);
-як метод навчання (Л. Панчешникова, В. Оконь);
-як принцип навчання (Г. Понурова);
-як технологію (Г. Ксензова, Н. Савіна).
Проблемні ситуації виникають:
-за умови, що учні не знають способу розв’язання задачі, не можуть відповісти на поставлене питання, пояснити певний факт тощо;
-за необхідності використання раніше засвоєних теоретичних знань на практиці;
-унаслідок протиріччя між теоретичною можливістю розв’язання задачі та практичною неможливістю застосування саме цього способу;
-унаслідок протиріччя між практично досягнутим результатом і відсутністю в учнів знань для теоретичного обгрунтування.
За дослідженнями психологів, повний цикл розумової діяльності з розв’язання проблеми включає такі етапи:
-виникнення проблемної ситуації;
-усвідомлення сутності утруднення;
-пошук способів розв’язання проблеми шляхом здогадки або висунення гіпотез;
-обгрунтування й доведення гіпотези;
-перевірка правильності розв’язання проблеми;
-загальний висновок.
На практиці використовується кілька типів проблемних уроків:
-уроки з окремими проблемними питаннями;
-уроки, весь хід яких присвячений розв’язанню великої загальної проблеми;
-урок — проблемна лекція;
-уроки-диспути;
-уроки-семінари та ін.
