1. Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може
бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку,
передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав
законної сили.
2. Ніхто не зобов 'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального
правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.
3. Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним
шляхом.
4. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.
5. Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не
встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати
поводженню з невинуватою особою.
1. Стаття закріплює одне з найважливіших положень демократичної, правової держави,
що знайшло своє відображення у ст. 62 Конституції України, у п. 1 ст. 11
ЗДПЛ п. 2 ст. 6 КЗПЛ, п. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права,
принципі 36 Зводу принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув'язненню
будь-яким чином, ч. 2 ст. 2 КК, - презумпцію невинуватості.
Встановлення безпосередньо в Конституції України формули презумпції невинуватості
та закріплення її в коментованій статті як об' єктивного правового положення має
найважливіше значення для захисту прав і законних інтересів осіб, що залучаються до
орбіти кримінального судочинства, для слідчої і судової практики, впливає на
законотворчий процес.
Презумпцію невинуватості необхідно розглядати в загальноправовому і процесу-
альному значеннях. Як загальноправова вимога вона визначає положення особи в
суспільстві. Хоча цей принцип сформульований як кримінальний процесуальний, однак
його дія виходить за рамки лише кримінального процесу. Презумпція невинуватості -
об'єктивне правоположення. Це вимога закону, звернена до всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, до суспільної думки в цілому. Такої позиції
дотримується і ЄСПЛ, що у своєму рішенні від 10 лютого 1995 р. у справі «Аллене де
Рібермон проти Франції» підкреслив, що сфера застосування принципу презумпції
невинуватості є значно ширшою: він обов'язковий не лише для кримінального суду, який
вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших органів держави.
У процесуальному значенні презумпцію невинуватості необхідно розглядати як вимогу,
що визначає правове положення учасників кримінального судочинства, і насамперед
підозрюваного, обвинуваченого, як основу їхніх процесуальних прав, гарантію всебічного,
повного, неупередженого дослідження обставин кримінального провадження.
У найзагальнішому вигляді правило презумпції невинуватості означає, що особа може
бути визнана винуватою у вчиненні злочину і покарана лише за умови, що її вина буде
доведена в передбаченому законом порядку і встановлена обвинувальним вироком суду.
Повідомлення особі про підозру, складання слідчим та затвердження прокурором
обвинувального акта на стадії досудового розслідування, розгляд справи у підготовчому
провадженні не вирішують наперед визнання його винуватим у вчиненні злочину. Лише
один орган у державі наділений таким правом - це суд, який є відповідно до Конституції
України (ст. 124) носієм судової влади, що здійснює правосуддя в умовах законності,
незалежності, гласності та змагальності.
Вирок суду є єдиним процесуальним документом, що встановлює винуватість
обвинуваченого (підсудного). Вирок суду це акт, що втілює силу і авторитет судової влади.
Ухвалюючи і проголошуючи вирок, суд від імені держави дає суспільно-політичну,
моральну і правову оцінку вчиненим діянням, формулює ставлення держави до осіб, що
вчинили злочин, застосовує захід державного примусу на основі судового розгляду й у
встановленій законом формі.
Під обвинувальним вироком суду в сенсі цієї статті слід розуміти вирок, що набрав
законної сили. Така необхідність обумовлює наявність у чинному кримінальному
процесуальному законодавстві процедур по перегляду судових рішень в апеляційному і
касаційному порядку (глави 31, 32 КПК). Процесуальний порядок, що передує набранню
вироком суду законної сили, є надійною гарантією справедливості правосуддя і визнання винуватими тільки осіб, що дійсно вчинили злочин.
Ухвалення судом щодо осіб виправдувального вироку незалежно від підстав виправдання (якщо не доведено, що: вчинено кримінальне правопорушення, в якому
обвинувачується особа, кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим, в діянні
обвинуваченого є склад кримінального правопорушення (ч. 1 ст. 373 КПК)) виключає
можливість поставлення його невинуватості під сумнів. Зокрема, як порушення принципу
презумпції невинуватості громадянина розцінив ЄСПЛ висловлені судом підозри щодо
невинуватості виправданого при розгляді його клопотання про виплату компенсації за час
тримання під вартою (рішення ЄСПЛ від 25 серпня 1993 р. у справі Секанін).
2. Окрім загального правила, так званої «формули» презумпції невинуватості,
коментована стаття, кореспондуючи ч. 2 ст. 62 Конституції України, закріплює правові
положення, що випливають із цієї формули і є гарантіями від безпідставної та необ-
ґрунтованої підозри та обвинувачення. До них, зокрема, відноситься положення,
відповідно до якого ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні
кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.
Відповідно до ст. 25 КПК прокурор, слідчий зобов'язані в межах своєї компетенції
розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення (за виключенням випадків, коли кримінальне
провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.
Крім того, саме на них законом покладається обов'язок всебічно, повно і неуперед- жено
дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що
викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також об-
ставини, що пом'якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову
оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень (ст. 9
КПК).
Державні органи, що ведуть процес, не мають права перекладати обов'язок доказування
винуватості на підозрюваного, обвинуваченого. Це значить, що неприпустимо вимагати від особи представлення доказів на свій захист і спростування повідомлення про підозру чи обвинувального акта. Закон категорично забороняє під час кримінального провадження піддавати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого поводження, утримувати особу у принизливих умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність (ч. 2 ст. 11 КПК). Таке примушування давати показання є кримінально караним діянням (ст. 373 КК України).
Відмова особи від участі в доказуванні, відповідати на запитання, давати показання з
приводу підозри чи обвинувачення, давати пояснення чи показання, які можуть статі
підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім'ї кримінального правопорушення (ст. 18 КПК) не може тягти для підозрюваного,
обвинуваченого (підсудного) негативних наслідків ні в частині визнання його винним, ні в
частині визначення йому міри і виду покарання.
Разом з тим звільнення обвинуваченого від обов'язку доказувати свою невинуватість не
позбавляє його права брати участь у доказуванні в кримінальному провадженні. Він вправі збирати і подавати слідчому, прокурору, слідчому судді докази, давати показання, заявляти клопотання, тощо. При цьому оскільки підозрюваний, обвинувачений зацікавлений у тому, щоб довести свою невинуватість, меншу винуватість чи взагалі уникнути покараная, закон не передбачає для нього відповідальності за дачу завідомо неправдивого показання (якщо таке показання не поєднане з обвинуваченням невинуватого у вчиненні злочину) і не розцінює цей факт як обставину, що обтяжує покарання (ст. 67 КК України). Доводячи свою невинуватість чи меншу винуватість, підозрюваний, обвинувачений здійснює в такий спосіб своє право на захист. Тому доказування є його правом, але не є його юридичним обов'язком.
Безпосереднє практичне значення положень цієї частини коментованої статті для суду,
який розглядає кримінальну справу в судовому розгляді полягає в тому, що коли вина
обвинуваченого не була доведена стороною обвинувачення поза розумним сумнівом, суд повинен винести виправдувальний вирок (ч. 1 ст. 373 КПК).
3. Важливе положенням, яке випливає із загальної формули презумпції невинуватості,
міститься у ч. 3 ст. 62 Конституції України та ч. 3 коментованої статті. Сутність його
полягає в тому, що підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Конституція додає також до цього положення, що не може ґрунтуватися обвинувачення на припущеннях.
Відповідно до закону доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані
у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд
встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (ч. 1 ст. 84 КПК). Новий КПК
встановлює жорсткі вимоги щодо допустимості доказів. ЄСПЛ у своїх рішеннях
неодноразово зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази
(рішення у справах «Тейксейр де Кастро проти Португалії» від 9 червня 1998 р.; рішення у справі «Шабельник проти України» від 19 лютого 2009 р.), а порядок збирання доказів,
передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним КЗПЛ, а саме: на свободу, особисту недоторканність, на повагу до приватного і сімейного життя, таємницю кореспонденції, на недоторканність житла (статті 5, 8) тощо.
