Формування легальної української опозиції в Речі Посполитій княжа аристократія, православна шляхта, братства.
Лівонська війна вимагала величезних витрат на воєнні потреби, надзвичайного напруження всіх сил Литовської держави. Допомогу їй могла надати Польща, яка головною умовою поставила обєднання в один державний організм обох країн. Побоюючись втратити своє панівне становище, литовські та українські магнати виступили проти остаточного злиття з Польщею. Натомість українська і білоруська шляхта, що прагнула розширення своїх станових привілеїв за польським зразком та обмеження влади магнатерії, підтримала ідею обєднання. Після гострої політичної боротьби завершив свою роботу Люблінський сейм серпень 1569 р., який обєднав Литву і Польщу в одну державу — Річ Посполиту з одним спільним сеймом, сенатом і королем. Литва зберігала деякi елементи автономiї лише в межах своєї етнічної територiї й частково Білорусiї. Пiд владою Польщі опинилися майже всi українські землi, які поділялися на воєводства: Руське Галичина, Белзьке, Пiдляське, Волинське, Подiльське, Брацлавське, Київське, Берестейське, пiзнiше — Чернігівське. Шляхта українська, литовська і польська зрівнювалася в правах і отримувала право володіння маєтками у межах усієї держави. Це означало посилення польської експансії, що супроводжувалася зростанням соцiального гноблення. Вже в першій половині ХVI ст. розвиток фільваркової системи, посилений вивіз хліба на ринок, зменшення селянської oранки і збільшення панщини зумовили серйозні зрушення в соціальному житті. Люблiнська унія посилила намагання української й литовської, а відтепер і польської шляхт та магнатерiї максимально використати свої привiлеї, щоб закрiпачити селянина. Величезні земельнi простори Брацлавщини, Київщини, Лівобережжя опинилися в руках українських, переважно волинських, а також польських магнатів, які створювали тут свої латифундії і намагались утвердити кріпосницькі порядки. Утвердження Польщі на українських землях супроводжувалося намаганням польської шляхти і магнатерії денаціоналiзувати український народ, змусити його зректися своєї мови і культури. Особлива роль в експансії католицизму в Україні належала єзуїтам, якi стали головним фактором утвердження католицької реакцiї в Речі Посполитій. Наступ католицизму, обмеження в правах православних, лiквідацiя традиційних соцiальних інститутiв призвели до деградації значної частини тогочасного української елiти. Почалася денаціоналізація давніх українських аристократичних родів. Дедалі бiльшу активнiсть у спротивi нацiонально-релігійному гнобленню відiграють братства, які виникли як станові організації українського мiщанства. Активну дiяльність на захист православя розгорнули й ті нечисленні представники української знатi, які ще залишалися вірними своєму народу.
