Украї́нська діа́спора — збірне визначення української національної спільноти поза межами українських земель (етнічної української території), яка відчуває духовний зв'язок з Україною.Станом на 2004 рік за межами України мешкає від 13 до 15 млн. українців та їх нащадків, тобто близько чверті народу. Відповідно до статті 12 Конституції України (254к/96-ВР) держава дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб закордонних українців.
Культурно-суспільне життя
Від самого початку емігранти намагалися гуртуватися при Греко-католицькій церкві, унаслідок чого було створено греко-католицькі єпископати у США й Канаді. Потреба згуртування серед заокеанської еміграції, як і приклади організованості чужомовного оточення, стимулювали українців до створення цілої мережі власних релігійних, братсько-допомогових, освітніх, господарських і громадянсько-політичних організацій у нових країнах поселення.
Так постали окремі національні спільноти української діаспори, які підтримували зв'язки з рідними землями та культурними центрами на батьківщині: звідти приходили книги, преса, приїздили священики, культурні діячі для праці серед поселенців, — і також ширилися нові ідеї й рухи, що виникали в Україні. Емігранти за океаном під впливом рідних земель пройшли пришвидшений процес національного самоусвідомлення, а дечим навіть перевищили людей того ж самого становища, які залишилися вдома. Слід згадати, що в українському суспільно-політичному житті назагал майже не брали участі емігранти з Закарпаття й Лемківщини — ці творили свої організації і навіть мали окрему церковну (греко-католицьку) організацію.
Політична ідеологія свідомішої частини української діаспори була орієнтована на національне визволення і державну самостійність України. Щодо цього українська діаспора в США й Канаді особливо активізувалася під час Першої світової війни й українських визвольних змагань. Виняткову роль відіграла закарпатьська еміграція в США, яка своїми заходами вирішально вплинула на приєднання в 1919 р. Закарпаття до Чехословацької республіки. Крім політичної і фінансової допомоги, репрезентативні організації українців Канади й США вислали своїх представників до Європи з метою сприяння українським позиціям на Мировій конференції.
Українська діаспора в Російській Імперії (зокрема в Азії), що була майже винятково хліборобська, мала цілком інший характер, ніж в Америці. Після 1860 р., вона була далі скерована на Надволжя і на Урал, але в останній чверті 19 ст., коли вільної для поселення землі в європейської Росії вже не було, скерувалася за Урал, спершу на Західному Сибірі і сусідню частину Туркестану, згодом і на Далекий Схід, на так званий Зелений Клин. За переписом населення 1897 в Російській Імперії жило в діаспорі 1 560 000 українців,
У наступні роки українська еміграція до Азії постійно зростала (разом близько 1,5 млн українців), так що число українців в Азії збільшилося станом на 1914 р. майже до 2 млн (у всій Російській Імперії в діаспорі — до 3,4 млн українців). Тоді вже поволі почалася асиміляція української діаспори з російським оточенням, на що впливала низька національна свідомість українців — і де в чому спільність з росіянами, зокрема в релігії. Важливою обставиною, що сприяла поступливості українців щодо російщення була політична, культурна, мовна, соціальна дискримінація українців Російської імперії, де офіційно на урядовому рівні і в широких колах суспільства, українців не визнавали за оремий повноправний народ, українську мову не визнавали за окремішню самодостатню мову тощо. Український національний рух навіть в його культурницькому прояві вважався сепаратистським, або потенційно таким, що загрожує цілісності «єдіной і нєдєлімой» імперії.[7].
Бувши винятково еміграцією, українські поселенці на сході, хоч численніші від українських поселенців з Австро-Угорщини за океаном, не створювали власного організованого життя на новій території — і не мали подібних зразків серед свого нового оточення. Зв'язки України з цими поселенцями були обмежені (висилка преси, книг, випадкові відвідини) — власних організацій там і не було. Щойно революція 1917 р. сприяла самоорганізації українського населення, ідейно пов'язаної з національно-політичним відродженням України.
1920–1945 pp
Поразка у визвольних змаганнях та Перша світова війна викликали першу масову українську політичну еміграцію, яка зміцнила існуючу українську діаспору свіжими кадрами діячів з політичних, наукових, господарсько-професійних і культурних профілів. Дотогочасна, здебільшого заробітчанська еміграція одержала громадянський й інтелектуальний провід у всіх країнах української діаспори, включно з утворенням нового осередку в Маньчжурії. Проте головним скупченнями нової еміграції були середня й західна Європа, де вона осіла численно й очолила організацію життя українську діаспору, — а інколи й брала участь у житті українців на тих землях, які опинилися в тих чи тих країнах внаслідок мирних договорів (зокрема на Закарпатті). Так постали нові центри української діаспори, а наявні зміцнилися: в Чехословаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії, при тому найдинамічнішим було українське скупчення в Чехословаччині (Прага стала поряд Харкова, Києва і Львова одним з центрів української культури, а навіть політичного життя).
Поміж українськими осередками української діаспори нав'язалася тісна співпраця, утворено ряд спільних установ і плановано спільні заходи. Зокрема політичні організації та рухи (уенерівці, гетьманці, соціалісти, націоналісти) утримували між собою тісний контакт — і виступали спільно, не зважаючи на політичні кордони. Вони так само поширювали свої кордони на українську діаспору за океаном. Деякі організації, наприклад, студентська централя ЦЕСУС, жіночий світовий союз, об'єднували також організоване студентство чи жіноцтво й українських земель поза УРСР. Високі школи (УВУ та Господарська Академія) стали спільними організаціями для української діаспори, а почасти й для українських земель.
Єдиною спробою надпартійного громадянського об'єднання — це Головна Еміграційна Рада з центром у Франції, що об'єднувала, однак, тільки організації, прихильні до екзильного уряду УНР. Лише в окремих країнах діяли загально-громадянські централі (комітети, ради), — і то не особливо сильні. У 1920-х роках українська діаспора почасти підтримувала зв'язки з підрадянськими землями, але з початку 1930-х pp., через політику русифікації і розгром українського суспільного життя і культури, усе припинилося — виняток становили кілька «сов'єтофільських» груп у Канаді й США. Натомість канадська й американська українська діаспора постійно була у зв'язку з Галичиною й Закарпаттям, даючи чималу матеріальну допомогу (зокрема культурному життю) на рідних землях.
Кількість політичної еміграції зменшилася в середині 1920-х років через повернення частини емігрантів (зокрема з Галичини) на рідні землі, еміграцію за океан (особливо до Канади) і переїзд деяких в УРСР. Це, а також зменшення припливу студентів на студії і важкі економічні відносини зменшили значення політичної еміграції, зокрема культурної.
По перерві під час війни, з 1920–1921 відновилася заробітчанська еміграція з західних українських земель за океан і постала нова еміграція у Франції. Кількісно вона була значно менша, ніж до війни, зокрема до США і Бразилії, які обмежили імміграцію; натомість збільшилася до Аргентини, Франції, Парагваю та Уругваю, у малій кількості до Бельгії. Економічна криза припинила майже цілком еміграцію у 1931–1934 pp., пізніше вона відновилася, але у менших масштабах. Чисельнішою була українська діаспора на сходу від України на території СРСР. До 1925 р. вона не збільшувалася шляхом імміграції з України, згодом — приблизно до 1932 р.— незначно. Її кількість і розміщення відносно докладно подає радянський перепис 1926 р. За ним в СРСР жило поза межами українських земель 3 450 000 українців
В Азії, більшість українців становила переважне число населення у двох великих районах: в Середньо-Азійському краї і на Зеленому Клині. З 1-го січня 1933 р. кількість української діаспори в СРСР можна було визначити на 4,5 млн людей (числа більші, ніж офіційні), тоді ж в Америці жило 1,1-1,2 млн українців, в Європі поза СРСР — 0,6 млн українців, разом з Бессарабією, яка в 1940-му році відійшла до СРСР.
За переписом 1926 р. близько чверті українців, розпорошених в СРСР, мали б користуватися російською мовою як своєю рідною; до цих чисел можна ставитися з деяким застереженням: 97 % українців у діаспорі були селяни і жили, назагал, у великих суцільних скупченнях. Проте русифікація прогресувала, на що вплинув брак будь-яких українських організацій, слабий контакт з Україною. Лише в добу українізації на північних Слобожанщині, Кубані й Далекому Сходу діяло певне число українських шкіл, виходило кілька газет, відбувалися гастролі українських театрів тощо. Під час колективізації, — а згодом і голоду — зріс приплив українців, що шукали захисту, до Азії. Чимало їх приїхало за війни у наслідок евакуації — головне до промислових районів; іншу категорію переселенців становили засланці до концентраційних таборів і розкуркулені, переселені в Сибір.
1945–1991 рр.
Поза межами СРСР і Східної Європи
Українська діаспора значно поширилася й кількісно збільшилася після 1945. Одразу по війні друга хвиля політичної еміграції (понад 250 000 українців) опинилася в Німеччині й Австрії, а в кінці 1940-х — на початку 1950-х років розселилася на різних континентах і країнах. Так постали нові українській громади в Австралії, у Тунісі (Бен Метір), Венесуелі — і зміцнилися існуючі поселення в США, Канаді, Бразилії, Аргентині й Парагваї. У Європі залишилося близько 50 000 українців, що створили нову сильну українську громаду в Великобританії та зміцнили міжвоєнні громади у Франції, Бельгії, і Нідерландах.
З розселенням української еміграції з Німеччини й Австрії по той бік океану пожвавилося організоване життя української діаспори у Америці й у Західній Європі. У 1948 р. постав Координаційний Осередок Українських Громадських Організацій в Європі; паралельно діяла Панамериканська Українська Конференція, що об'єднувала громад централі Північної і Південної Америки. Після довшої підготовки у листопаді 1967 р. на з'їзді в Нью-Йорку створено Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВУ), який об'єднував всі крайові та міжкрайові українські централі. Хоч Секретаріат СКВУ був лише координуючою установою і бракувало йому як і фінансової бази, так і виконавчого апарату, проте його моральний авторитет як представника української діаспори був незаперечний — і був визнаний колами руху опору в Україні. Разом з цим постав ряд інших організацій: молодіжних, жіночих, кооперативних, освітніх та інші. Вони оформили свої централі в масштабі всієї української діаспори, що й сприяло координації дій та спрямуванню громадського життя всіх українців поза комуністичною сферою впливу. Проте політичні умови не сприяли налагодженню співпраці з організованим життям українських меншостей у Східної Європі. У західному світі між окремими країнами української діаспори існували культурні співпраця й обмін, не зважаючи на чималі віддалі й кошти. Такий обмін відбувався головно між Західною Європою й Північною Америкою.
Наукові установи гуртували українських науковців: НТШ, УВАН, УВУ, УКУ, Гарвардський і Канадський інститути українських студій. Бракувало українській діаспорі лише відповідних педагогічних центрів, видавництв, спільної пресової трибуни й пресового бюро. Найсильнішою ланкою в українській діаспорі була Церква — і організоване релігійне життя. Заходи щодо організації єдиного ієрархічного проводу мали лише частковий успіх: українській православні церкви (і то не всі) перебували лише в молитовному зв'язку; тільки Українська Православна Церква (УПЦ) в США і Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) в Європі, Південній Америці та Австралії дійшли до єдності на початку 1970-х років. А зусилля Української Католицької Церкви оформити спільне синодальне управління і патріархальний устрій натрапляли довгий час на труднощі: щойно 1980-го року синоди української католицької ієрархії почали визнаватися Ватиканом. Українські євангелісти-баптисти також оформили центральний орган: Всеукраїнське Євангельсько-баптистське Об'єднання.
Поряд з інституційним оформленням в українській діаспорі відбулася ідеологічна кристалізація, шукання концепцій взаємин між українською діаспорою й Україною: як і щодо власного обличчя в цілій українській спільноті за кордоном. Загально переважає погляд, що українська діаспора повинна б бути в моральній, національній і культурній єдності з Україною. Стало виразно, що головна мета політичної еміграції, — це антирадянське і антиросійське (у антиімперіалістичному розумінні) ставлення до СРСР. Усі спроби радянських органів нейтралізувати таке ставлення не увінчувалися успіхом.
Покоління, народжене в нових країнах поселення, почало вважати ці окремі країни за свою батьківщину: воно, зінтегроване у державне життя, бажало зберегти етнічні спільноти — але як вислів окремої культурної спадщини. Унаслідок природного процесу інтеграції в нове середовище та поступового віддалення від України, — а подекуди й ізольованості, — творяться окремі види спільнот і культурних станів: югославських, канадських, бразильських, що й помітне навіть у їхніх українських емігрантських говірках.
Ступінь етнічної свідомості та плекання культурної самобутності виражається у різних варіантах: від свідомості свого походження і готовності сприяти існуванню української діаспори — до намагань будувати кращу Україну закордоном. З метою посилення української самосвідомості та підбудування української субстанції, українські установи та українська преса намагалися перевиховувати українську діаспору шкільництвом, організаціями молоді, літературою тощо.
У межах СРСР і Східної Європи
У всіх цих державах українці мали статус національних меншостей, культурно-суспільні організації (єдині і напівурядові), шкільництво, пресу й видавництва. Ці права були в кожній з цих країн різні — найширші в Югославії.
Найчисленнішою була українська діаспора в Польщі, що складалася з українців:
які залишилися на західних окраїнах України: їх на підставі радянсько-польського договору приєднано до Польщі — вони не переїхали в УРСР та їх було вивезено (їх кількість невелика); яких поляки переселили на західні й північні землі Польщі, котрі до 1945 р. належали Німеччині.Українці в Чехословаччині жили на Пряшівщині, частково на своїй етнічній території — і користувалися досить широкими правами; також вони жили і в Чехії на понімечених землях.Українці в Румунії жили як на окраїнах української етнічної території (Буковина, Мармарощина), так і в розпорошенні.Українці в Югославії жили головно в Бачці, Сремі і Боснії: церковну організацію українці мали лише в Югославії (Крижевецька єпархія) і на Пряшівщині. Тут існували найвигідніші видавничі та культурні можливості.
Українська діаспора в СРСР.У найгіршому становищі з усіх перебувала українська діаспора в СРСР. Хоч кількісно вона перевищувала решту української діаспори у світі, проте користувалася всіма гарантованими правами й інституційними засобами національного життя в межах іншої країни. Складались діаспори з більш ніж 6 млн українців, розпорошених по всіх республіках СРСР, що дуже нагадує дореволюційні, царські часи. Якщо до 1930-х існувала ще українські преса й шкільництво на суміжних українських етнографічних землях поза УРСР і на Далекому Сході, то з середини 1930-х років усе було ліквідовано.
Навіть для значної частини українців, що жили в Москві й Ленінграді та налічували кількасот тисяч, не було жодних українських клубів, театрів, шкіл, радіомовлення. Преса й книги доходили з України в обмеженій кількості, у кіосках їх не було (поза Україною була тільки єдина українська книгарня в Москві). За радянськими соціологічними дослідженнями в Сибіру 27 % українців ще читали українську пресу, передплачену з України, але недовго. Інколи заїжджали з України мистецькі ансамблі, — і часом в програми місцевих самодіяльних гуртків потрапляв український репертуар. Усе це відбувалося скоріше для популяризації «багатонаціональної радянської культури» і творення «радянського народу» — для прикриття посиленої русифікації. Українською мовою в Сибіру користувався нижчий відсоток населення, ніж серед українців-поселенців у Канаді чи Бразилії. У 1970-х роках, як виявили радянській опити, 38 % українського населення розмовляло українською мовою. Але зберігалося ще різні етнографічні побутові ознаки життя українців: житлова культура, одяг, народні страви. У 1970-х роках між сибірськими українцями було 82 % змішаних подружжів, здебільшого російсько-українські, хоч у багатьох випадках діти залишалися українцями. Брак національного культурного життя, як і змішані подружжя, призводили до поступової асиміляції, якій сприяла й урядова політика русифікації.
Українська діаспора в СРСР.У західному світі, тільки в Канаді подають урядові переписи населення докладне число осіб українського походження. В СРСР переписи подають, правда, число українців за національністю і мовою, але (зокрема переписи 1959 і 1970 pp.) не вірно (особливо українська діаспора в Європі на кордоні з Україною). В той час, приблизна кількість осіб українського походження в діаспорі в СРСР може бути на 10-12 млн (у тому числі в Азії — 7-9 млн); звичайно, це є максимальне число і більшість їх цілком зрусифікована.
Після 1991 З незалежністю України, українці переселяються, зокрема в Португалію , Іспанію, Чехію, Італію через непевний економічний стан в Україні.Станом на 2010 рік за межами України мешкало до 10 млн українців.
