Радянська політика русифікації стала державною політикою тоталітарного комуністичного режиму СРСР. Вона була спрямована на зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні та серед українців, за допомогою переходу чи переведення осіб неросійської національності на російську мову й російську культуру та їх подальшої асиміляції.Русифікація в Україні в радянський період тривала наполегливо й довго. Головним замовником русифікації виступала Комуністична партія Радянського Союзу, яка прагнула знівелювати усі національні відмінності, в тому числі і мовні. Русифікація здійснювалася під прикриттям гасел інтернаціоналізму. Метою русифікації було створення єдиного так званого радянського народу з російською мовою й культурою. КПРС вважала, що у суспільстві, яке охоплює більше ста різних народів, кожен з яких займає власну територію й має свою виразно самобутню культуру, історію, суспільні цінності та економічні інтереси, радянське керівництво повинно знайти спосіб сформувати відчуття спільної тотожності й мети. Радянські ідеологи постсталінської доби висунули ряд понять, що ставили за мету перемістити наголос із національних особливостей народів на їхні спільні радянські риси. Найважливішими чотирьома поняттями, за якими ховалася русифікація, були такі: розквіт — твердження, що за радянської влади всі народи СРСР переживають небувалий прогрес; зближення, що відбувається між народами внаслідок створення в СРСР спільних політичних, економічних і культурних установ; злиття радянських народів в один і поява нового типу історичної спільності — радянського народу. Оскільки росіяни переважали чисельно, оскільки вони створили більшовицьку партію та радянську систему, оскільки вони займали більшість найвищих посад й оскільки їхня мова є основним засобом спілкування в СРСР, то їх розглядали як цемент, що тримає СРСР укупі. Чим більше інші народи СРСР уподібнюватимуться до росіян, тим сильнішим ставатиме почуття взаємної солідарності, так вважало радянське керівництво. Але багато західних учених і неросійських дисидентів в СРСР трималися думки про те, що зближення, злиття і радянський народ — це не що інше, як просто кодові слова, котрі означають русифікацію неросіян.Русифікація України стала головним завданням мовно-культурної політики радянського режиму. Ініціаторами й пропагаторами русифікації в УРСР стають партійні й радянські діячі-українці, які, керуючись мотивами кар'єризму й вислуговування, перебували на керівних посадах у партійно-урядовій ієрархії, стаючи ворогами власного народу.Русифікація здійснювалася за допомогою різноманітної системи заходів: мішані шлюби, навчання в російських за мовою викладання школах, перебування в російськомовному середовищі (армії, різних установах, на підприємствах, будівництвах тощо), ідейна, політична, й культурна індоктринація, переміщування населення, відривання людей від їх національної групи чи середовища, національної мови й культури, позбавлення їх етнічної та національної свідомості, насадження російської мови як мови зв'язку й порозуміння — та, як так званої, другої мови неросійських народів.Одним із методів русифікації в Україні було насадження радянського способу життя за допомогою відповідної обрядовості. Радянський режим дав приклади масштабної трансформації національної автентичної святково-обрядової культури в умовах формування нової соціалістичної дійсності та виховання радянського громадянина. Радянські свята та обряди стали однією з форм масової культури комуністичного режиму. Перша загальнореспубліканська конференція з питань нової радянської святковості та обрядовості, скликана Академією наук і Міністерством культури УРСР, відбулася в Києві у грудні 1961 р. Для проведення і популяризації радянських свят і обрядів була створена спеціальна республіканська комісія та художня рада. 1 жовтня 1966 р. вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про затвердження 8-ми всенародних свят – 22 квітня – День народження Леніна, 1 Травня – День міжнародної солідарності трудящих, 9 Травня – Свято Перемоги, 7 жовтня – День Конституції СРСР, 30 грудня – День створеня СРСР, 23 лютого – День Радянської Армії та Військово-Морського Флоту, 8 Березня – Міжнародний жіночий день. У грудні 1969 р. ЦК КП України створив комісію з вивчення і впровадження в побут нових цивільних обрядів при Президії Верховної Ради Української РСР, і так само комісії при виконкомах місцевих Рад депутатів трудящих в областях, районах, містах, селах і селищах.Так поступово була сформована своєрідна традиція радянських свят, які поділялися на: всенародні (державні), трудові, календарні та побутові. Від 1 жовтня 1980 р. до каталога всенародних свят належали: Річниця Жовтневоїї революції 7-8 листопада, День міжнародної солідарності трудящих – 1-2 травня, Свято Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. У червні 1984 р. до них додалося ще одне свято – День знань (1 вересня). Серед трудових свят виділяли: свято першої борозни, урожаю, свято праці, свято посвячення в робітничий клас, у землероби, свято серпа і молота, свята механізатора, тваринника. До побутових належали такі свята: урочисті реєстрації шлюбів, новонароджених, свято вшанування ветеранів, свято вшанування пам’яті загиблих воїнів і померлих земляків, комсомольсько молодіжні весілля, проводи в армію, свято повноліття, свято новосілля. Календарними вважалися: новорічні щедрівки, свято весни, золотої осені, квітів, зустрічі весни з літом, купальські свята, свято проводів зими.Упровадження нової і трансформація існуючої святково-обрядової культури створювало вплив на релігійну свідомість, витіснення релігійності та відігравало важливу роль у структурі радянської ідеологічної системи. Режим добре усвідомлював, що свята та обряди несуть сильне емоційне піднескення і переживання, тому є зручним інструментом для політичної пропаганди.Але політика русифікації не задушила процес розбудови української нації. Два покоління тому більшість східних українців ще називали себе «малоросами», «хохлами» чи «місцевими», одне покоління тому багато західних українців визначали себе лемками, гуцулами чи русинами, тобто в термінах регіональної культури. Сьогодні ж їхні діти й онуки самі проголошують себе українцями. Вони вже не є різнобарвною етнічною масою, навіть неукраїнці стають українцями. Наприклад, поляки, що залишилися на Україні, виявляють тенденцію до асиміляції з українцями. Багато росіян, які прожили тут протягом кількох поколінь, також розвинули в собі сильне почуття територіального патріотизму.
