Основні напрями програми відбудови були викладені в законі про п’ятирічний план на 1946—1950 рр., ухваленому в серпні 1946 р. VIII сесією Верховної Ради УРСР. Особлива увага приділялась відродженню важкої промисловості і залізничного транспорту, вугільної промисловості республіки.
Обсяг капіталовкладень на п'ятирічку становив понад 65 млрд. карбованців, що перевищувало рівень капіталовкладень у народне господарство Радянського Союзу в першій п'ятирічці. У 1945—1946 рр. Україна одержала устаткування десятків заводів, демонтованих у радянській зоні окупації Німеччини. Почало прибувати й устаткування деяких підприємств, евакуйованих свого часу з України. До кінця 1945 р. було відновлено близько третини довоєнного індустріального виробництва республіки. У перший післявоєнний рік в основному завершилося переведення виробництва на випуск мирної продукції.
Промисловий розвиток відбувався в умовах зовнішньої ізоляції, за відсутності внутрішнього ринку засобів виробництва. І все ж таки післявоєнна п'ятирічка була виконана достроково, а промислове виробництво в Україні зросло на 15 % порівняно з 1940 р.
Відбудова промисловості відбувалася виключно за рахунок зусиль населення і примусових заходів уряду щодо нього. Знову вводилася примусова трудова повинність. 1947 р. була проведена грошова реформа, що мала на меті примусове вилучення коштів у населення на відбудову промисловості. Ту саму мету мав і примусовий займ, на який трудящі мусили жертвувати щонайменше місячну заробітну плату. Особливі труднощі переживало сільське господарство. Зменшилися посівні площі та поголів'я худоби, знизилася врожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тваринництва. Внаслідок великих людських втрат за час війни основною робочою силою на землі стали жінки. Становище ускладнювалося голодом 1946 — 1947 рр., причинами якого був, з одного боку, неврожай 1946 р., а з іншого — політика держави, спрямована на максимальне збереження продовольчих запасів, виконання експортних поставок, що вилилося у проведення продрозкладки в колгоспах і радгоспах. Голодувало близько 3 млн. селян, померло близько 900 тис. На відбудову
сільського господарства було виділено лише 7 % капітальних витрат. Тому воно і на початку 1950-х рр. було збитковим. Це зводило нанівець саму ідею з матеріального стимулювання колгоспників. Усе це разом узяте призвело до невиконання планів четвертої п'ятирічки. На початку 1950 р. сільське господарство залишалось с відсталою галуззю.
Друга хвиля «радянізації» західних областей
Одним із наслідків Другої світової війни для України було визнання міжнародним співтовариством нових кордонів СРСР на заході. Про це була укладена серія міжнародних договорів СРСР з Польщею, Чехословаччиною і Румунією щодо кордонів, якими було визнано входження їх колишніх територій, населених українцями, до складу СРСР та УРСР.
Нове розмежування кордонів супроводжувалось переміщенням великої кількості населення. Так, відповідно до підписаної ще під час війни угоди між урядом УРСР та прокомуністичним Польським Комітетом національного визволення, з Галичини, Волині, Рівненщини в Польщу було переселено 1944—1946 рр. майже мільйон осіб переважно польського населення. Цими роками до України з Польщі прибуло 520 тис. українців. Масові переміщення людей супроводжувались насиллям власних структур як з польського, так і з радянського боку.
Особливою жорстокістю відзначалась проведена поляками за згодою радянського уряду операція «Вісла» (квітень-травень 1947 р.), яка полягала в насильницькому виселенні українського населення з прикордонних з УРСР територій у західні райони Польщі, конфіскації майна українців, створенні на кордоні з УРСР своєрідної «санітарної зони».
У перші повоєнні роки почалося інтенсивне освоєння західного регіону України у промисловому плані. 1945—1946 рр. у Львові стали до ладу заводи електроламповий, інструментальний, сільськогосподарських машин та ін. 1949 р. на території західних областей діяло вже 2500 великих і середніх підприємств.
У післявоєнні роки в Західній Україні тривала примусова колективізація, яка була проведена в основному за 1948—1949 рр. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об'єднали 98 % селянських господарств. Потім у стислі терміни відбулося укрупнення колгоспів. До кінця 1950 р. їх стало не більше 800.
Процес «радянізації» Західної України тривав на тлі братовбивчої війни, яка була спричинена антирадянським опором ОУН—УПА і в якій 1945—1950 рр. загинуло не менше півмільйона людей.
Ускладнював ситуацію в регіоні радянський репресивний апарат, який жорстоко переслідував місцевих жителів за підтримку оунівського опору і всіляко намагався їх залякати. За 1946—1949 рр. цим апаратом до Сибіру було заслано близько 500 тис. західних українців та 40 тис. поляків. Крім того, в боях з бандерівськими загонами загинуло 25 тис. радянських військовослужбовців.
Але з 1947 р. гострота збройної боротьби почала поступово спадати. На початку 1948 р. частина підрозділів УПА перейшла на територію Польщі, деякі через Чехословаччину прорвались у Західну Німеччину. 1950 р. у бою під Львовом загинув командир УПА Роман Шухевич (псевдонім — Тарас Чупринка). До 1952 р. ОУН — УПА як масова організована сила припинила своє існування.
Одним із напрямів радянської політики в Західній Україні була боротьба за ідеологічне панування, де основним конкурентом партійно-державної системи була греко-католицька церква. На Львівському церковному соборі 1946 р., де основною «фігурою» був єпископ Григорій Костельник, що співпрацював з органами безпеки, був винесений вердикт про скасування Брестської церковної унії 1596 р. і розрив стосунків з Ватиканом та приєднання до Російської православної церкви. Греко-католицька церква змушена була діяти нелегально протягом понад 40 років.
Суспільно-політичне та культурне життя
Суспільно-політичне життя в Україні у повоєнні роки мало надзвичайно суперечливий характер. Морально-політична ситуація в Україні визначалася в повоєнні роки подальшим посиленням культу особи Сталіна, якому приписувалась перемога у війні. Розпочався новий виток репресій проти військових і колишніх військовополонених, проти діячів науки і культури, проти державних працівників. Становище в Україні особливо загострилося у березні 1947 р., коли з ініціативи Сталіна першим секретарем ЦК КП(б)У став Лазар Каганович.
Історична дійсність другої половини 1940-х — початку 1950-х рр. характеризується ідеологічними кампаніями, які ставили такі політичні цілі:
• «поставити на місце» діячів літератури та мистецтва;
• організувати літературну критику з Управлінням пропаганди ЦК ВКП(б);
• не допустити «ідеологічно шкідливих» творів;
• звинуватити представників української культури в безідейності і націоналізмі.
Підтримуючи політику у сфері культури, визначену в постановах ЦК ВКП(б) 1946—1948 рр., ЦК КП(б)У ухвалив постанови «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури у «Нарисі історії української літератури» (1946), «Про журнал «Вітчизна» (1946), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» (1946), «Про стан і заходи щодо поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з рішенням ЦК ВКП(б) «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі» (1948) та ін. Звинувачення діячів української літератури та мистецтва у буржуазному націоналізмі посилились 1947 р., коли першим секретарем ЦК КП(б)У став Л. Каганович. На Республіканській нараді молодих письменників за його участю були піддані різкій критиці твори «Жива вода» Ю. Яновського, «Його покоління» І. Сенченка, «Мандрівка в молодість» М. Рильського за «націоналістичну ідеологію». Пізніше, 1951 р., ідеологічних нападів зазнав В. Сосюра за вірш «Любіть Україну» з аналогічними звинуваченнями. Загальне керівництво цим погромом здійснював секретар ЦК ВКП(б) з ідеології А. Жданов. Наслідки керівництва по-жданівськи виявилися й у сфері гуманітарних наук, зокрема в ухваленій у серпні 1947 р. постанови ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії Наук УРСР». Безпідставній критиці були піддані праці, видані у передвоєнні і воєнні роки: «Короткий курс історії України» за редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова, «Нариси історії України» за редакцією К. Гуслистого, Ф. Ястребова. Найбільше дісталося першому тому «Історії України» за редакцією М. Петровського за стандартним звинуваченням у «буржуазному націоналізмі».
Ідеологічно боротьба загострювалась у сфері не тільки літератури та гуманітарних наук. Розпочалась критика генетики як буржуазної науки і закриття перспективних напрямів у розвитку біологічної науки. Оголошена 1949 р. кампанія боротьби проти «космополітизму в науці» була спрямована на протиставлення радянської науки західній. За цією партійно-класовою оцінкою не мали права на статус природничих наук генетика, кібернетика, певні розділи хімії. Наведення «ідеологічної чистки в науці» виявилося у забороні чи гальмуванні розвитку наукових шкіл аж до звільнення вчених з роботи. Так, у Харкові звільнений завідувач університетською кафедрою дарвінізму і генетики професор І. Поляков, у сільськогосподарському інституті — професор Л. Делоне; у Київському університеті — завідувачі кафедрами дарвінізму: професор С. Гершензон, генетики і селекції професор М. Гришко та ін. Але незважаючи на утиски і перепони, в українській культурі у повоєнний час виявилася і позитивна тенденція, що стала виразником національної свідомості, національної духовності, творчої активності інтелігенції. В написаних по слідах недавніх подій романах «Прапороносці» О. Гочара, «Чорноморці» В. Кучера, «Київських оповіданнях» Ю. Яновського було художніми засобами розкрито подвиг радянських людей у Великій Вітчизняній війні, створено типовий образ воїна-переможця, воїна-визволителя. В історичних романах «Переяславська рада» Н. Рибака, «Семен Палій», «Гайдамаки» Ю. Мушкетика, «Данило Галицький» А. Хижняка, «Святослав» і «Володимир» С. Скляренка та ін. відтворювались складність і суперечливість історичних умов, в яких боровся український народ за свою свободу.
Суперечливі умови існували в галузі освіти. Були відбудовані школи, в яких розпочався навчальний процес. Крім того, протягом першої половини 1950-х рр. було зведено 1300 шкіл на 400 тис. учнівських місць. 1953 р. в республіці здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Одночасно посилилася русифікація освіти, відчувалася відірваність української школи від проблем національного виховання. Лише в 30 % шкіл навчання проводилось українською мовою.
Знову почали діяти Київський, Харківський і Одеський університети та ще 154 вузи. Була відновлена робота науково-дослідних інститутів, де велися дослідження і розробки в таких галузях науки, як атомна і теоретична фізика, металофізика та ін.
Вихід УРСР на міжнародну арену.Період післявоєнної відбудови був одним із найбільш активних з огляду участі України у міжнародних відносинах. Але УРСР, залишаючись однією з республік СРСР, не була суб'єктом міжнародного права не мала власної зовнішньої політики.
Йшлося не про зовнішню політику України, а про Україну на міжнародній арені. Разом із тим, незважаючи на свої вкрай обмежені можливості, УРСР тією чи іншою мірою була причетна до світової політики, а її дипломати накопичували досвід, якого не мали відтоді, як Москва 1922 р. відібрала зовнішньополітичні повноваження у союзних республік. Сталін, що був зацікавлений в розширенні радянського політичного впливу у світі і зокрема в ООН, зміг виторгувати в цій організації місця не тільки для СРСР, а й для України і Білорусії як республік, що найбільш постраждали під час війни і зробили вагомий внесок у перемогу над фашизмом. Тому 1944 р. був створений наркомат (з 1946 р. міністерство) закордонних справ УРСР, очолений спочатку О. Корнійчуком, а згодом Д. Мануїльським.
Важливими проявами присутності УРСР на міжнародній арені стали її участь у заснуванні ООН та прийняття України 1945—1949 рр. до 17 міжнародних організацій. Делегація Української РСР брала участь у роботі Паризької мирної конференції (липень 1946 — лютий 1947 р.), зокрема у підготовці договорів з країнами — колишніми союзниками гітлерівської Німеччини.
Але республіка практично не мала власної позиції і виконувала московські директиви.
