Голоко́ст (від англ. the Holocaust, з дав.-гр. ὁλοκαύστος — «всеспалення») — переслідування і масове знищення євреїв і циган у Німеччині під час Другої світової війни; систематичне переслідування і знищення європейських євреїв і циганнацистською Німеччиною і колабораціоністами протягом 1933 — 1945 років; геноцид єврейського народу в часи Другої світової війни, внаслідок якого загинуло до 6 мільйонів осіб. Як жертв Голокосту зазвичай сприймають також інші етнічні та соціальні спільноти, яких нацисти переслідували і знищували за приналежність до цих спільнот (цигани, гомосексуалісти,масони, безнадійно хворі тощо)[1]. Тобто, у ширшому розумінні, голокост — систематичне гоніння і знищення людей за ознакою їхньої расової, етнічної, національної приналежності, сексуальної орієнтації або генетичного типу як неповноцінних, шкідливих.
У класичному розумінні термін «колабораціонізм» означає співпрацю громадянина держави з її ворогами на шкоду державі. Згідно з загальним національним правом, діяльність колаборантів визнавалась як зрада громадян інтересам своєї держави. Залежно від ступеню шкоди, що була завдана державі їхньою діяльністю, передбачалася кримінальна відповідальність — довгострокове ув'язнення чи смертна кара.
Факти співпраці з Німеччиною
-
Координація дій німецьких військових органів та ОУН [1] Поліською Січчю впродовж перших років війни. Багато з їх членів перейшло пізніше до Української повстанської армії, що потім воювала проти нацистів.
-
Формування батальйонів Нахтігаль і Роланд (Присягали на вірність Україні) у складі вермахту. Восени 1941 року були об'єднані у 201-й український батальйоншуцманшафту.
Після розформування у кінці 1942 року, коли було проголошено прагнення створити Українську державу (відмовились продовжити службовий контракт) більшість командирів та старшин приєдналась до Української повстанської армії (Роман Шухевич) чи дивізії Ваффен-СС «Галичина» (Євген Побігущий).
-
Формування 14 Гренадерної дивізії Ваффен-СС «Галичина» (Першої української) 28.04.1943, яка проіснувала до закінчення війни у 1945 році (14 тисяч чоловік).
Оцінки дій дивізії суперечливі — від борців проти режиму Совєтів[2] до стверджень, що, як найменше, деякі бійці були жертвами насильницького призову[3].
Дивізія була організована за допомогою громадського Українського Центрального Комітету на чолі з Володимиром Кубійовичем, ОУН (м), Української Греко-Католицької Церкви. [4] ОУН (б) спочатку не була згодна з цією ідеєю, частково тому що дивізія створювалась за межами її контролю, та наголошувала, що солдати дивізії будуть використані німцями як «гарматне м'ясо».
-
Українці у Schutzmannschaft-Battalion («шума»)
109, 114, 115, 116, 117, 118, 201-й українські батальйони «шуцманшафту» (de:Schutzmannschaft-Battalion) брали участь в операціях проти радянських партизан в Україні та Білорусі. В лютому—березні 1943 року 50-й батальйон брав участь поруч з деякими латиськими та 2-м литовським батальйоном у операції «Зимові чари» (нім. Winterzauber). Батальйони «шуми» спалили декілька сіл через підозру у підтримці радянських партизан.
Воли́нська траге́дія (пол. Rzeź wołyńska, «Волинська різанина») — обопільні етнічні чистки українського і польськогонаселення здійснені Українською Повстанською Армією та польською Армією Крайовою за участю польських батальйонів шуцманшафту (107, 202)[1], та радянських партизанів[2] у 1943 році під час Другої світової війни на Волині. Частина польсько-українського протистояння у Другій світовій війні, або за В. В'ятровичем «Другої польсько-української війни»[3]. У ширшому сенсі, складова багатовікового українсько-польського протистояння на західноукраїнськихземлях — Волині, Галичині, Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині.
Метою дій українських націоналістів на Волині було, насамперед, бажання перешкодити майбутнім претензіям Польського уряду на ці землі (так, як це сталося після завершення Першої світової війни). Крім того, нелояльне до УПА населення було потенційною опорою для Німеччини та СРСР. На початок літа 1943 року сили УПА на Волині становили, за різними даними, від 3 до 5 тисяч бійців, а наприкінці року досягли 8—12 тисяч. За даними документального обліку командира УПА «Клима Савура» (Дмитра Клячківського) на січень-лютий 1944 року УПА налічувала 6920 осіб[4]. Натомість польські партизанські відділи в регіоні нараховували лише 1300 вояків, ще близько 3600 озброєних осіб діяли в базах самооборони. Польська шуц-поліція на службі у німців, що брала участь у «пацифікаціях» українських сіл, становила приблизно 2000 осіб, 202-й батальйон польської «гранатової» поліції, який прибув із Генерального губернаторства, налічував — 360 осіб[5].
Депорта́ція украї́нців у Радя́нському Сою́зі — інструмент радянської національної політики сталінських часів. Депортація українців являла собою насильницьке переселення останніх у віддалені місцевості СРСР, де вони розміщалися у спецпоселеннях.У 1925–1928 роках провадила роботу так звана тристороння комісія УРСР, БРСР та РРФСР щодо перерозподілу кордонів, і як наслідок роботи тієї комісії та розподілу кордонів з українських земель Стародубщині, Білгородщини, Орловщини, Дону були депортовані на Зелений, Малиновий та Сірий Клин сотні тисяч українців.1930 року СРСР розпочав зачистку західних кордонів — і знову депортації українців. Так звана «куркульська» висилка 1930-36 рр. забрала знову десятки тисяч українців.Із захопленням Радянським Союзом Західної України, Західної Білорусі та Прибалтики у 1939–1940 роках, депортації торкнулись і народів, що мешкали на цих землях.Уже восени 1939 p. перша хвиля депортації охопила польських осадників, які виселялися разом із сім'ями. Протягом грудня 1939 — березня 1940 pp. із Західної України та Західної Білорусі було депортовано понад 137 тисяч осіб. Їх виселяли в північно-східні області РРФСР, Комі АРСР і Казахстану.Друга хвиля депортації прокотилась у квітні 1940 p., коли було вивезено заможних селян — «куркулів» (до 6 тис. сімей із Західної України та Західної Білорусі). Всього із Західної України в 1939–1940 pp. було вислано до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на Північ, за різними підрахунками, від 10 до 20 % населення. Чимало невинних людей, яких німецько-радянська війна застала в місцевих тюрмах, було знищено[1].
28 листопада 1947 міністр внутрішніх справ СРСР С.Круглов направив заступнику голови Ради міністрів СРСР Л.Берії повідомлення про переселення з західних областей України 26460 сімей (76268 осіб) «активних націоналістів і бандитів». 21197 сімей (61066 осіб) на роботу у вугільній промисловості східних районів СРСР, інші 5264 сім'ї (15202 особи) в Омську область.“ВІСЛА” ОПЕРАЦІЯ - злочинний захід польського комуністичного режиму проти українського населення на окупованих Польщею українських етнічних землях 1947. Полягав у примусовій депортації (виселенні - Авт.) українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на території у зх. та пвн. частині Польської держави, що до 1945 належали Німеччині. Акт геноциду проти українського народу. 9.9.1944 між комуністичними урядами УРСР і Польщі було підписано угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах. Переселення українців з їх етнічних територій, яке мало за умовами угоди носити виключно добровільний характер, проводилося найчастіше примусово і з застосуванням військової сили. Польські адміністративні органи застосовували найрізноманітніші засоби для зростання масштабів переселення - позбавлення прав українців на землю, ліквідація рідного шкільництва, культурно-освітніх установ, греко-католицької церкви та інші. В жовтні 1944 -серпні 1946, за даними польських джерел, було переселено 482 тис. осіб. Переселення і масові репресивні акції польського уряду щодо українського цивільного населення викликали закономірну рішучу протидію національно-патріотичних сил - Української Повстанської Армії та націоналістичного підпілля Організації Українських Націоналістів на території Закерзоння, що становило серйозну загрозу для існування тоталітарного режиму в цілій Польщі. В цих умовах польська комуністична влада, продовжуючи свою антиукраїнську політику, вирішила повністю виселити українське населення з його етнічних земель і розпорошити українську національну меншину в Польщі. Приводом до початку “В.О.” стала загибель 28.3.1947 в р-ні с. Яблонне (на шосе між Балигородом і Тісною) у бою з відділом УПА (ком.-майор С. Хрін) заступника міністра оборони Польщі ген. К. Свєрчевського. В цей же день на засланні політбюро ППР було прийнято рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства - Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське і Щецінське. 28.4.1947 (за ін. даними - 24.4.1947) о 4.00 годині ранку шість польських дивізій (бл.17 тис. чол.) та відділи Корпусу Безпеченьства Публічного (назва органів польської служби безпеки - Авт.) оточили місцевості, на яких компактно проживало українське населення. В цей же час відділи НКВС і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі від Бреста до Нового Сончу. “В.О.” проводились під безпосереднім керівництвом міністра оборони Польщі маршала Р. Жимерські та ген. С. Моссора. Депортаційні заходи проходили в три етапи: 1-й - з 28.4. до 15.6.1947 виселялись українці з повітів Лісно, Сянік, Перемишль, Ясло, Коросно, Любачів, Горлиці, Ярослав; 2-й - до 30.6.1947 виселялось українське населення з повітів Новий Сонч, Новий Тарг, Томашів Любельський, Грубешів. Протягом третього етапу (до кінця жовтня 1947) виселено населення з решти повітів Закерзоння. На 31.7.1947 за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 чол., убито 655 чол. заарештовано 1466 членів українського руху Опору. Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців органи влади, звичайно, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей. До кінця 1947 у місця, звідки було депортовано українське населення, переселено близько 14 тис. осіб польської національності.