Індустрія СРСР від початку ґрунтувалася на двох основних пороках. Перший — це непомірно висока частка військового виробництва в загальному обсязі виробництва. Другий — це будівництво заради будівництва, виробництво заради нього самого, тобто насправді — заради певних партійних працівників (або груп працівників), які робили кар'єру, отримували владу і гроші на різних «ініціативах» в області створення все нових заводів і фабрик, а також — божевільних проектів, на кшталт «повороту північних річок». Останнє робило радянську економіку жахливо безглуздою спорудою, що працює не для людей, не для ринку товарів, а в значній мірі — тільки на себе, та й то вкрай погано через централізовану «планову» або «командно-адміністративну» систему управління. Залучаючи величезні маси робітників, ця конструкція в разі розвалу прирікала їх на безробіття таких грандіозних масштабів, яких не знала жодна країна світу![10]
Кредитна реформа (січень 1930 р.) і реорганізація в.1932 р. управління промисловістю (ліквідація ВРНГ й системираднаргоспів і створення загальносоюзних промислових наркоматів), спрямовані на якнайсуворішу централізацію управління економікою, завершили в основному перехід від переважно економічних методів управління народним господарством, характерних для непу, до переважно адміністративно-командних, що базувалися не на матеріальній заінтересованості, а на адміністративному наказі, тобто на примусі[11].
На відносно невеликий сектор послуг СРСР припадало трохи менше 60 % ВВП країни в 1990 р., а в промисловому і сільськогосподарському секторах — 21,9 % і 20 % відповідно в 1991 р. Сільське господарство було переважним заняттям в СРСР до масової індустріалізації за Йосипа Сталіна. Сектор послуг був низької важливості в СРСР, причому більшість робочої сили було зайнято в промисловому секторі. Робоча сила становила 152 300 000 чоловік. До переліку великих промислових товарів СРСР можна віднести нафту, сталь, автомобілі, аерокосмічну, телекомунікаційну, хімічну, електронну, харчову, лісову, оборонну промисловості.
Як відомо , свого часу становлення і розвиток двох світових систем - капіталізму і соціалізму - в процесі внутрішньосистемної регіональної інтеграції пройшло цілий ряд етапів і стадій, перш ніж набуло остаточний , більш-менш завершений вигляд багато років по тому. В результаті соціалістична інтеграція досягла найбільшою мірою в СРСР ( 1 / 6 частина земної суші ) - з прозорими адміністративними кордонами союзних і автономних республік , з єдиним центральним державним банком і грошово -кредитною системою , жорсткою спеціалізацією і кооперацією господарських суб'єктів , п'ятирічними планами , при гегемонії Комуністичної партії. Далі , за зменшенням ступеня інтеграції слідували країни Варшавського договору і Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), пов'язані в єдиний економічний і військово-політичний блок соціалістичних країн Центральної та Східної Європи[12]. Декомпозиція СРСР позначилася глибокою системною кризою, розривом єдиного народногосподарського механізму по усіх республіках більшою чи меншою мірою.
Реалізація політики "воєнного комунізму" в Україні
З метою вирішення продовольчого питання уряд УРСР у січні 1919 р. проголосив державну монополію на хліб, цукор, сіль і гас У лютому 1919 р. встановлено тверді ціни заготівлі та продажу сільськогосподарських продуктів. Передбачалась їх заготівля як примусовими методами, так і шляхом налагодження товарообміну в державному масштабі, організація постачання промислових товарів селянству в обмін за здану продукцію. У квітні 1919 р. введено продрозкладку, планові показники якої в 1919 р. становили 139 млн пудів.
У1920 р. Україна була проголошена територією державної заготівлі. Обсяг продрозкладки збільшили до 158 млн пудів хліба. Від 10 до 25 % зібраного хліба залишали у розпорядженні продовольчих відділів виконкомів рад для забезпечення селян-бідняків. Фактично було встановлено продовольчу диктатуру, що виявилася у запровадженні продрозкладки, монополії на торгівлю, штучному утриманні твердих цін.
В аграрній сфері Народний комісаріат землеробства України залишив за державою 65 % колишньої поміщицької землі. Враховуючи незадоволення і протест селян, третій український радянський уряд у лютому 1920 р. ухвалив "Закон робітничо-селянського уряду про землю". Було підтверджено націоналізацію та конфіскацію землі, яку безоплатно передавали у зрівняльний розподіл, насамперед для безземельних і малоземельних селян. Розпоряджалися землею повітові, волосні, губернські земельні відділи при ревкомах і виконкомах Рад. Земельну реформу здійснювали сільські та волосні земельні комісії, комітети незаможних селян (комнезами). Забезпечували селян сільськогосподарським реманентом, конфіскованим у поміщиків і заможних селян, прокатні пункти при земельних відділах. Активно відчужували землі заможних селян. До весни 1921 р. селяни отримали близько 15 млн дес. землі, зосередивши 96 % усіх земельних угідь республіки. Середняками стали 52 % селянських дворів, кількість безпосівних зменшилася на 40 %. Кількість радгоспів становила 571, колективних господарств - 707.
У промисловості на другому етапі націоналізації (січень - червень 1919 р.) відбувся перехід від націоналізації окремих підприємств до націоналізації галузей промисловості: цукрової, залізорудної, кам'яновугільної, хімічної та марганцевої, харчової та легкої. На третьому етапі протягом 1920 - 1921 рр. націоналізація завершилася. У державну власність перейшло понад 11 тис. підприємств, на яких працювало 82,2 % зайнятих у промисловості робітників і налічувалось 90 % механічних двигунів. У власність держави перейшли також залізниці, автотранспорт, частина водного транспорту.
Управління промисловістю мало таку структуру: Рада народного господарства України (РНГУ) з 8 галузево-виробничими і 5 функціональними головкомами, створена в 1919 р., - губернські ради народного господарства як територіальна система господарського управління - підприємства, що підпорядковувалися галузевим головкомам. У 1920 р. замість РНГУ було створено Промбюро із 45 головкомами та відділами. У багатьох галузях між головкомом і підприємством була ще одна ланка - трест, що керував кількома невеликими підприємствами, які не підлягали безпосередньо РНГУ.
Визначаючи сутність радянського тресту, професор Петро Фомін (1870-1930) у статті "До питання про економічну природу радянського тресту" звертає увагу на те, що це така організація промислових підприємств у сучасних умовах державного капіталізму радянських республік, метою якої є організаційно-технічна раціоналізація виробництва шляхом обмеження дії принципу вільної конкуренції за допомогою форм і методів, властивих періоду монополістичного капіталізму. Господарем цього об'єднання залишається держава, котра має враховувати діяльність тресту при складанні загального господарського плану.
В Україні та Російській Федерації були єдиними фінансова система, грошові знаки та грошовий обіг. Створено Українське державне казначейство, куди спрямовували всі податки, зібрані на території України. Головними джерелами грошових надходжень були продрозкладка, одноразовий податок на капітал, рухоме і нерухоме майно (за постановою від 15 січня 1918 р.), контрибуції. Інфляція досягла катастрофічних розмірів. Протягом 1918 р. - липня 1920 р. зі збільшенням грошової маси в обігу в 54 рази її реальна цінність зменшилася в 17 разів, а купівельна спроможність у 907 разів.
Державний контроль за трудовими ресурсами передбачав введення трудових повинностей для осіб від 16 до 55 років, що набуло всезагального характеру.
Наслідком громадянської війни та політики "воєнного комунізму" стала економічна та політична кризи. Політика побудови соціалізму без ринку і товарів на основі загального планування та обліку зазнала краху. В Україні в 1920 р. обсяги валової продукції промисловості становили лише 10 %, а сільського господарства - 60 % порівняно з 1913 р. Були зруйновані залізниці, галузі важкої промисловості. Наприклад, виробництво чавуну зменшилося на 0,5 % від довоєнного рівня, сталі - на 1,7, продукції машинобудування - на 4, цукру - на 4,4 %. Посівні площі, порівняно з 1913 p., також зменшилися на 15 %, врожайність - на 27-38, валовий збір зерна - на 38,5 %. Від голоду, який охопив у 1921-1922 pp. південні губернії України, померло близько 1 млн осіб.
Перестали діяти такі економічні регулятори, як ринок, гроші, прибуток, матеріальна зацікавленість. Порушився товарооборот між містом і селом. Знецінилися гроші та зросли ціни. Функції грошей виконували різні дефіцитні товари: сіль, сірники, мило, цукор тощо. Інфляція досягла значних розмірів. Національний дохід перерозподілявся на користь спекулянтів і великих виробників.
Проявом внутрішньополітичної кризи були страйки у містах, повстання селян на Донеччині, Полтавщині та Катеринославщині.
Для розвитку в мирних умовах, організації відбудови народного господарства та продовження становлення соціалістичної економіки потрібно було змінити економічну політику. В грудні 1920 р. у Росії ухвалено план ГОЕЛРО - перший перспективний народногосподарський план, що передбачав перехід до інтенсивного розвитку народного господарства на базі електрифікації, перебудову економіки на соціалістичній основі. Сучасні економісти визначають його як утопію, оскільки були необхідні щорічні видатки протягом 10- 15 років в обсязі 1 трлн золотих рублів, яких держава не мала.
У березні 1921 р. на X з'їзді РКП(б) було ухвалено рішення, що започаткувало перехід до нової економічної політики.
