Позитивізм
Позитивізм у своєму розвитку проходить ряд стадій — перший позитивізм, другий позитивізм (емпіріокритицизм) і третій позитивізм (логічний позитивізм, неопозитивізм). Загальна їх риса — емпіризм, який виходить від Френсіса Бекона, та неприйняття метафізики, під якою позитивісти розуміють класичну філософію Нового часу — від Декарта до Гегеля). Крім того, для позитивізму характерний однобічний аналіз науки: вважається, що наука суттєво впливає на культуру людства, в той час, як сама вона підпорядкована тільки своїм внутрішнім законам і не піддається впливові соціальних, історичних, естетичних, релігійних та ін. чинників.
Критичний раціоналізм Карла Поппера
Карл Поппер (1902–1994) розглядав науку як систему, що змінюється і розвивається. Цей аспект аналізу науки він представив у вигляді концепції зростання наукового знання.
Зростання наукового знання відбувається як висунення сміливих гіпотез і найкращих (із можливих) теорій, здійснення їх перевірки і спростування, у результаті чого й розв'язуються наукові проблеми. Якщо цей процес зупиняється, і деякі теорії домінують тривалий час, то вони перетворюються на догматичні метафізичні системи. У науці, на його думку, ніколи немає достатніх підстав для впевненості, що істина досягнута. Поппер уважає, що емпіричний базис не є чимось беззаперечно істинним, а є продуктом конвенції, яка, у свою чергу, залежить від відповідної теорії. Раціонально діє той учений, який будує сміливі теоретичні гіпотези, відкриті для заперечення. Науці, на думку Поппера, потрібен не принцип верифікації, а фальсифікації, тобто не підтвердження істинності, а спростування неістинності. Фальсифікація — це принципове спростування будь-якого твердження, що стосується науки.
У своїй концепції Карл Поппер формулює три вимоги до зростання знання.
Нова теорія повинна виходити з простої, нової, плідної, узагальнюючої ідеї.
Вона повинна мати можливість незалежної перевірки і призводити до явищ, які до цього не спостерігались.
Хороша теорія повинна витримувати нові ретельні перевірки.
Свою модель росту наукового пізнання Поппер зображує схемою: Р1 −> ТТ −> ЕЕ −> Р2, де Р1 − початкова проблема, ТТ − пробна теорія, тобто припущення щодо того, як розв'язати проблему, ЕЕ − процес усунення помилок у теорії шляхом критики й експериментальної перевірки, Р2 − нова, глибша проблема, для розв'язання якої потрібно вибудувати нову, більш грунтовну й інформативнішу теорію.
Важливою особливістю підходу Поппера є концепція фалібілізму. Її сутність у тому, що будь-яке наукове знання має лише гіпотетичний характер, схильне до помилок. Процес пізнання − це процес переборення омани шляхом виключення помилкових суджень, тому що надійних джерел отримання істини немає, і жодна теорія не може бути безумовно підтверджена. Тому завдання вчених − шукати помилки та хибні судження й усувати їх шляхом перевірки теорій і висунення нових гіпотез.
Таким чином, Карл Поппер акцентував увагу на важливих проблемах динаміки знання: росту наукового знання, ролі гіпотез у науковому пізнанні, ролі емпіричного заперечення і теоретичної критики в розвитку знання, співвідношення старих і нових теорій тощо; разом з тим, зіткнувся із серйозними труднощами, пов'язаними з абсолютизацією принципу фальсифікації, конвенціалізмом у тлумаченні висхідних основ знання, відривом об'єктивного знання від історичного суб'єкта пізнання, відмовою від визнання об'єктивної істинності наукового знання, перебільшення аналогії з біологічною еволюцією, заперечення певних закономірностей у розвитку науки, природи і суспільства[1].
озитивізм (від positivus - позитивний) - філософський напрямок, заснований на принципі, що позитивна свідомість досягається лише конкретними науками, а філософія як наука не має права на існування.
Позитивізм, який виник в 30-і роки XIX століття, пройшов істотну історичну еволюцію. Виділяються три основних історичних форми позитивізму.
Класичний позитивізм. Родоначальник цього напрямку, який ввів і цей термін - французький філософ і соціолог Огюст Конт (1798-1857) проголосив рішучий розрив з філософською "метафізикою", вважаючи, що наука не має потреби в якій-небудь філософії яка стоїть над нею. Представники "класичної" форми позитивізму: Е. Літтре, Г.М. Вирубов, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан, Дж. С . Мілль, Г. Спенсер.
Махізм і емпіріокритицизм. Основоположники Ернст Мах (1838-1916) і Ріхард Авенаріус (1843-1896). Центральне поняття їх філософії - "досвід", у якому розчиняється протилежність матерії і духу, фізичного і психологічного, але ця протилежність насправді не знімається тому, що досвід в остаточному підсумку трактується суб'єктивно (внутрішній досвід свідомості). Світ представляється як "комплекс відчуттів", а завданням науки вважається емпіричний опис цих відчуттів. Суб'єктивно-ідеалістичну спрямованість махізму критикував В.І. Ленін у роботі "Матеріалізм і емпіріокритицизм".
Неопозитивізм - сучасна форма позитивізму, у якій в свою чергу виділяються три основні форми або щаблі еволюції.
Логічний позитивізм виник в 20-і роки XX століття на основі діяльності Віденського гуртка (наукове об'єднання логіків і філософів при кафедрі філософії індуктивних наук Віденського університету); представники: М. Шлік, Р. Капнап, О. Нейрат, Ф. Франк, Ч. Морріс, П. Бріджмен, А. Тарський;
Лінгвістичний позитивізм - Дж. Мур, Л. Витгенштейн;
Постпозитивізм або аналітична філософія - Т. Кун, Лака-тос, Файерабеід, Тулмін.
Основні ідеї неопозитивізму:
Критика класичної філософії, протиставлення філософії і науки, ствердження, що істинне значення може бути отримане тільки в конкретних науках. Філософія по виразу Бертрана Рассела - це "нічийна земля", яка перебуває між наукою і релігією і територія цієї землі постійно зменшується. На думку Л. Вітгенштейна вся класична філософія представляє "хворобу мови", у відношенні якої філософ - неопозитивіст, озброївшись логічними знаннями, покликаний виконати своєрідні терапевтичні функції. "Більшість речень і питань, висловлених із приводу філософських проблем... безглузді, - стверджував Л. Вітгенштейн. - Більшість пропозицій і запитань філософів випливає з того, що ми не розуміємо логіки нашої мови"1.
Інший представник неопозитивізму Р. Каркал писав, що перед безжалісним судом нової логіки вся філософія в її старому змісті... викрила себе не тільки як змістовно помилкова, за твердженням колишніх критиків, але і як логічно неспроможна і тому безглузда. Зокрема, у неопозитивізмі було оголошене позбавленим наукового змісту основне питання філософії, питання про взаємовідношення теорії і реальності, про існування предметів зовнішнього миру, яке відповідають нашим відчуттям.
Філософія, подібно логіці і математиці оголошувалася аналітичної, її справжніми проблемами вважалися, насамперед, логічні проблеми. Завдання філософії вбачалося не у відкритті нового знання, а в логічному аналізі готового наукового знання. Головне завдання філософії - аналіз мови науки.
Центральна проблема в філософії неопозитивізму - проблема мови. Мова - система знаків, яка служить засобом людського мислення і спілкування. Людина в пізнанні світу і спілкуванні користується як природною мовою (мовою слів, понять, вплетених у безпосередню життєдіяльність) так і штучними формалізованими мовами (мова формул, знаків). Еволюцію неопозитивізму визначило прагнення більш глибоко вивчити суть мови. Якщо логічний позитивізм концентрував свою увагу тільки на логіку мови науки, вивчаючи інваріантний каркас штучних мов, то вже лінгвістична філософія Вітгенштейна (інша форма неопозитивізму) звертається до аналізу природної мови, більш складної і рухливої по своїй структурі. Вітгенштейн висунув і обґрунтував логіко-мовну модель відображення світу, затверджуючи, що ціла хмара філософії концентрується в краплі граматики. А постпозитивізм приходить до необхідності вивчення історико-культурного середовища, в якому існує і розвивається дана мова. Таким чином, неопозитивізм у своїй еволюції прийшов до традиційних світоглядних філософських проблем, від яких на початку відмовився.
