Саме слово «схоластика» пов'язане з тим, що філософія в середньовічній Європі вивчалася переважно в школах при монастирях. «Схоластика» означає «шкільна» від латинського слова schole. Схоластика - інтелектуальний феномен середньовічної та постсредневековой європейської культури в рамках теолого-філософської традиції, ставив за мету раціональне обгрунтування і систематичну концептуалізацію західнохристиянського віровчення. Схоластика проходить у своєму розвитку такі періоди:
1. Класична (середньовічна) схоластика, у свою чергу розпадається на етапи:
· Рання схоластика (11 -12 ст.); Представники: Петро Даміані, Ансельм Кентерберійський, Беренгар Турський (1000-1080) Іоанн Росцелін (1050-1022), Гійом з Шампо (1068-1121), Петро Абеляр, Гійом з конш ( 1060-1154), Жільбер Порретанскій (1080-1154), Алан Лілльський, Іоанн Солеберійскій (1115-1180);
· Зріла або пізня схоластика (13-14 ст.); Представники: Альберт фон Больштедт (1200-1280), Фома Аквінський, Роджер Бекон, Іоанн Дунс Скот, Бонавентура, Сігер Брабантський (1240-1281), Микола Орезмський (1320-1382 ), Вільям Оккам, Жан Буредан, Раймунд Луллій (1235-1315).
2. Неосхоластіка, або "друга схоластика" - ряд течій католицької філософської думки, орієнтованих на відродження схоластики, здійснюване в рамках: контрреформації (15 - 16 ст.); Представники: Томмазо де Віо Гаетанскій (1469-1534), Франческо де Сільвестрі Феррарська (1474-1528), Франческо де Вітторія (1483-1515), Суарес, Габріель Васкес (1550-1 604) та ін; почасти "католицької реставрації" (18 - 19 ст.) та неотомізму.
Теоретичними джерелами формування схоластики виступають: візантійська теологія і патристика (перш за все, твори Августина Блаженного). Від неоплатонізму в християнській переробці схоластика успадкувала світоглядну орієнтацію на з'єднання ірраціонально-містичних передумов з розсудливістю висновків та методологічну установку на герменевтичну роботу з текстом як пізнавальну типову процедуру. Християнська теологічна традиція раннього середньовіччя, іноді розглядається як предсхоластікі, свого роду нульового циклу культурних зусиль по концептуалізації християнської віри. У його рамках були зроблені перші кроки у напрямку до систематизації та філософського обгрунтування теології: систематизація патристики Іоанном Дамаскін (675 -753), енциклопедична системність творів Іоанна Скота Еріугена, глобальні роботи Ісидора Севільського.
«Діалектика» Алкуїна (735 - 804) - голова зіграла значну роль в історії середньовічної освіченості школи при дворі Карла Великого. Від цієї традиції схоластика успадковує основний жанр масштабних компілятивно-енциклопедичних компендіум-систематизації, згодом розвинувся в характерні для схоластики «Суми» (глобальна "Сума теології" Фоми Аквінського, грандіозний логічний трактат Н. Ніколетти Венеціанського "Велика логіка").
Еволюція схоластики органічно пов'язана з еволюцією в середньовічній культурі освіти і освіченості. Якщо оформлення ранньої схоластики пов'язано з виникненням міських шкіл як центрів освіченості, то зріла схоластика пов'язана з університетською освітою (насамперед, Паризьким і Оксфордським університетами). Зрозуміла одночасно і як приналежність до інтелектуальної еліти ("вченість"), і як належність до певної інтелектуальної традиції ("вишкіл"), схоластика передбачає спеціальну підготовку (школу), необхідно передує самостійні заняття теологією. Крім філософії в середньовічних школах викладали сім «вільних мистецтв». Цей комплекс був розроблений в основному Боецій. Він включав в себе «тривіум» (граматика, риторика, діалектика) і «квадріум» (арифметика, геометрія, астрономія і музика). Ці науки називалися мистецтвами тому, що наукою в Середні століття було прийнято називати тільки теологічне знання. А все те, що було вільно від його впливу, іменували «вільними мистецтвами».
Розвиток схоластики здійснювалося на основі і в рамках концепції "двоїстої істини". Вона передбачає несуперечливе і незалежне співіснування істини знання та істини віри при незаперечному приматі віри. У зв'язку з цим з точки зору змісту схоластика представляє собою інтелектуальний рух у сфері, яку можна позначити як класичний теїзм, природно припускає креаціонізм і провіденціалізм. Ця основоположна приналежність схоластики обумовлює і характерну для неї проблематику, яка незмінно пов'язана з християнським віровченням.
Предметом постійної уваги в схоластиці виступають догмати про троїчності Бога, про приречення, про створення світу з нічого, про первородний гріх і відплату, про воскресіння. Однак, незважаючи на зовнішню заданість незмінно канонічної проблематики, всередині схоластики оформляються варіативні і часто глибоко оригінальні та яскраві моделі бачення останньої, породжуючи досить гострі протистояння різних схоластичних навчань. Прикладом може служити обговорення проблеми, здійснюються діяння Божі на основі його вільної волі або на основі божественного розуму, який підпорядковує собі божественну волю. Дискусія не тільки приходить у суперечність з канонічним тезою про "незвіданих шляхів Господніх", але і інспірує оформлення в контексті схоластики глибоко оригінального вираження ідей волюнтаризму в концепції Іоана Дунса Скота, побудованої у формі традиційно схоластичної системи. При прояві подібних протиріч в глобальному для схоластики масштабі вони задають свого роду базові парадигматичні опозиції, що детермінують основні тенденції розвитку схоластики на тому чи іншому етапі її історії.
Так, центральною для ранньої схоластики була опозиція "реалізм - номіналізм", що сформувалась в ході схоластичного обговорення проблеми природи універсалій. Поряд з реалізмом (Ансельм Кентерберійський, Гійом з Шампо тощо) і номіналізмом (Беренгар Турський, Іоанн Росцелін, Вільям Оккам, Микола Орезмський, Жан Буридан та ін) як екстремальними позиціями в суперечці про універсалії може бути виділений концептуалізм (Петро Абеляр) . Іоанн Дунс Скот просувається до інтерпретації загального як має основу в одиничних речах.
Основним каменем спотикання в суперечці реалізму, номіналізму і концептуалізму виступала проблема індивідуації, тобто прояви буття як безлічі схожих в основі, але не тотожних індивідів. Генетично ідея індивідуації сходить ще до стоїків, але в рамках схоластики набуває критеріальну гостроту. Реалізм бачив основу якісної індивідуації у формі як джерелі "визначеності" і "відокремленості" речі. Концептуалізм грунтувався на тезі, що типологічні відмінності речей створює форма, а індивідуальні - матерія. Номіналізм ж все суще вважає одиничним та індивідуальним.
Стосовно до зрілої схоластики можна виділити дві пари парадигмальних опозицій, співвідносяться між собою по гегелевскому принципом "розламаної середини". Початково - опозиція "августінізм - арістотелізм", потім, після встановлення домінанти останнього, опозиція аверроістского і томістського його тлумачень. Формування опозиції "августінізм - арістотелізм" пов'язане з діяльністю соборної школи в Шартрі (зрілий період), мислителі якої, орієнтуючись (з позицій реалізму) на онтологічно дане загальне, прагнули відродити платонівську концепцію в її початковому, не християнізовані вигляді. У цьому контексті Шартрського школою (Тьєррі і Гійомом з конш) була актуалізована платонівська ідея про самосущей бутті аморфної матерії, пластичне перетворення якої Деміургом забезпечує космізація та оформлення світу. Шартрського ідентифікація Духа Святого з платонівської "світовою душею" деформувала розуміння триєдності божественних іпостасей і прийшла в протиріччя з християнським символом віри, задавши пантеїстичну і натуралістичну спрямованість схоластики. Боротьба з пантеїзмом і натуралізмом відбудували в схоластиці як боротьба з платонізму, а, отже, з августінізмом. Платформою, з якою велася ця боротьба, виступив арістотелізм, який спочатку сам був сприйнятий ортодоксією в багнети (боротьба з ідеями Давида Динанский і Сігера Брабантського), однак після його фундаментальної християнської переробки Альбертом фон Больштедт і особливо Фомою Аквінським, арістотелізм не тільки був асимільований схоластикою , але і витіснив Августин-платонівську парадигму. Запекла боротьба з мислителями Шартрського школи привела до практично тотальної переорієнтації схоластики з неоплатонічної на аристотелевську платформу. Однак становлення її завершилося розвитком двох протилежних один одному її інтерпретацій: версій аверроізма і томізму. Аверроїзм сприйняв від арабського перекладу та коментарів Ібн Рушдом Арістотеля ідею вічності світу; розуміння душі як безособової єдиною інтелектуальною, «явлена в яви явищ". Сігер Брабантський, інтерпретуючи з позиції аверроізма індивідуальну душу як функцію тіла, витлумачив її як смертної, а людство - як нестворене.
Розвиток аверроізма викликало різку критику з боку ортодоксальної церкви. У 1270 паризький єпископ Тамье зрадив анафемі 12 аверроістскіх тез. У 1277 - за вказівкою папи Іоана XXI рада теологів на чолі з тим же Тамье засудив ще 219 тез, велика частина яких носила аверроістскій характер. Сігер Брабантський був відданий суду інквізиції; викликаний для слідства до папського двору, був убитий своїм секретарем.
Прагнучи протиставити аверроістскому віддаленню Бога від світу і людини реанімований канон, Фома Аквінський розробляє своє вчення про Бога як першопричину, діючої у вигляді вторинних причин у світі і в світі. Томізм (лат. Thomas - Хома) стає для схоластики абсолютно домінуючою парадигмальної установкою, витіснивши інші (аверроїзм, оккамізм, та ін) за межі легітимності і презентіруя відтепер одноосібно позицію ортодоксальної церкви. Фома Аквінський не тільки отримує титул "ангельського Доктора" а й офіційно визнається "князем схоластів", а в 1322 канонізують. Якщо в 14-15 ст. томізму як офіційної доктрини домініканського ордену протистоїть скотізм як францисканський напрямок у схоластиці, розходячись з ним у тлумаченні проблеми індивідуації (Анту Андре, Франсуа Мейон, Гійом Алнвік, Іоанн Редінгской, Іоанн Ріпскій, Олександр Олександрійський) то пізніше, в 1567 Фома визнається одним з " Вчителів Церкви ". Томізм не тільки виступає основою неосхоластікі, але й офіційно визнаний "єдино істинною філософією католицизму", що виступає як неотомізм.
З точки зору форми, схоластика демонструє виражену інтенцію до логіцизму: як доктринальну, так зовнішню. У рамках реалізму, наприклад, здійснюється фундаментальна основна екстраполяція логічної структури висловлення на онтологічну сферу, виділення в ній первинних непредикативних сутностей (універсалій) і вторинних індивідуальних (предикативних) сутностей.
Величезна увага приділяється в схоластики і логічній формі міркування, викладу і висновків, задаючи можливість розглядати еволюцію схоластики в ракурсі дисциплінарного розвитку логіки. Схоластика в цілому демонструє очевидну общедедуктівную орієнтацію і виходить із принципу жорсткої визначеності понять, що відповідає загальнохристиянської нормативній вимозі визначеності.
Тонкий медієвіст, Еко устами ортодоксального Хорхе дає наступне формулювання цієї особливості середньовічної схоластики: "Ісусом належить говорити або так, або ні, а інше від лукавого. І. .. слід називати рибку рибкою, не затуманюючу поняття блудних словесами". Що особливо цікаво, ця установка реалізується на основі природної мови, бо схоластика будує свою логічну систему на базі неформалізованих мовних засобів (латиною). Це дозволяє їй врахувати і використати все багатство семантичних і синтаксичних аспектів природної мови при неухильному дотриманні вимоги жорсткої визначеності обсягу та змісту понять.
Еволюція логічних досліджень в рамках схоластики дозволяє віднестися до останньої як до значимого етапу історичного розвитку логіки. Це збігається і з рефлексивної самооцінкою схоластики своїх логічний штудій: у зрілої схоластики було прийнято таку періодизацію розвитку схоластичної логіки:
· "Стародавня логіка", заснована на перекладах і коментарях "Категорій" Аристотеля Порфирієм і Боецій, - до сер. 12 в.;
· "Нова логіка", заснована на знайомстві з такими роботами Аристотеля, як "Аналітика", "Топіка", "Про софістичні визначеннях", - кінець 12 - кінець 13 ст,;
· "Сучасна логіка", пов'язана з систематичною розробкою логічної проблематики і створенням масштабних логічних Компендіум - "Суммул" (Раймунд Луллій, Н. Ніколетта Венеціанський, Петро Іспанський та ін) -14 ст.
