33. Тримання під вартою

Взяття під варту (ст. 155 КПК) — найсуворіший запобіжний захід серед передбачених кримінальним законодавством. Його застосовують лише тоді, коли інші запобіжні заходи не можуть забезпечити досягнення мети, передбаченої ч. 1 ст. 148 КПК (запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовженню злочинної діяльності, а також забезпечити виконання процесуальних рішень).
Застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту становить втручання в сферу особистих прав громадян, їх недоторканність, яка гарантується Конституцією України (ст 29). У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1976 р.) встановлено, що ніхто не може бути підданий «вимушеному» арешту чи утриманню під вартою. Ніхто не повинен бути позбавлений волі інакше, ніж за вказаними в законі підставами та відповідно до процедури, встановленої чи закріпленої законом.
Місцями попереднього ув’язнення для тримання осіб, до яких застосовано взяття під варту, є:
місця тримання затриманих (ізолятори тимчасового тримання);
слідчі ізолятори МВС і Служби безпеки України;
в окремих випадках — тюрми МВС;
штрафні ізолятори виправно-трудових установ (для осіб, які відбувають покарання).
У ст. 156 КПК визначено строки тримання під вартою. Під час досудового розслідування він не повинен перевищувати двох місяців. Якщо у цей строк розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для зміни запобіжного заходу немає, його може бути продовжено до чотирьох місяців суддею того суду, який виніс постанову про застосування цього заходу. Наступне продовження строку — до дев ’яти місяців — приймається суддею апеляційного суду. Суддя Верховного Суду України має право продовжити строк тримання під вартою в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини до вісімнадцяти місяців.