Відповіді до іспиту «Українська мова (за професійним спрямуванням)»

 

1. Предмет і структура курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)». Зв'язок з правовими дисциплінами.

Мета курсу –ознайомити студентів з нормами сучасної української мови в професійному спілкуванні, з основними вимогами до складання та оформлення професійних документів; навчити їх професійної мови, збагатити словник термінологічною, фаховою лексикою, підвищити загально мовний рівень майбутніх фахівців, формувати практичні навички ділового усного і писемного спілкування в колективі, розвивати комунікативні здібності.

Предметом вивчення практичного курсу “Українська мова за професійним спрямуванням” є мова професійної сфери. Тому звертається багато уваги при вивченні усіх тем засвоєнню стереотипів комунікацій певного фаху. Робота над культурою мови студентів проводиться з урахуванням двох аспектів: підвищення загально мовної культури майбутніх спеціалістів і їх фахової мовної культури.

Володіння мовою проф. спілкування – це:● знання власне мови проф. спілкування – спец. проф. термінологія, особливості побудови синтаксичних конструкцій відповідно формулярів документів;● вміння викор. набуті знання на практиці; доречно поєднувати вербальні (словесні) та невербальні засоби спілкування відповідно до ситуації.

Зв’язок з правовими дисциплінами. 1. Вивчення питання про право. статус держ. мови і чинному законод. Укр., обговорення таких важливих питань як визначеність нації, держави та мови має зв'язок із конституц. правом.2. Залучення до аналізу ст. 19 КПК, яка регламентує застосування держ.мови у кримінальному судочинстві розгляду питань пов’яз. з мовн. особливостями створ. текстів процесуал. документів має зв’язок з такою дисципл. як крим.процес. 3. отримання елементарних знань про фоноскопічну експертизу, врахування індивід. особливостей вимови, лексики для ідентиф. людини за її мовленням має зв'язок з криміналістикою. 4. вміння тлумачити текстом вивчає філософ. галузь – герменевтика.

 

 2 Мова як засіб професійного спілкування.

 

Мова – система звук., письм. знаків або символік, що служать засобом людського спілкування мисленнєвої діяльності, способом вираження самосвідомості. Особл. володіння мовою – мовленням, що говорить про те, наскільки людина володіє змістом мови, зрозумілістю мови, виразністю і дієвістю. Зміст виражається обсягом думок. Зрозумілістьзабезп. добором матеріалу, а також доступністю передачі матеріалу слухачам. Виразність залежить від емоц. насиченості, інтонації, акцентів. Дієвість визнач. вплив. на думку, почуття, поведінку особи.

Знати мову професії — означає вільно володіти лексикою свого фаху, доцільно нею користуватися. Правильного професійного спілкування людина навчається все своє життя.

Мовні знання розцінюють як компоненти професійної підготовки. В одних професіях, особливо у сфері техніки, мова є головним засобом найменування приладів та предметів, в інших, переважно в гуманітарних наукових закладах, — засобом наукової, освітньої чи виховної роботи.

Знання професійної лексики (особливо у сфері техніки) підвищує ефективність праці, допомагає досягти кращих результатів на виробництві, орієнтуватись у складній професійній ситуації та спілкуватися з представниками своєї професії.

 

Поняття про сучасну українську літературну норму. Типи мовних норм. Форми сучасної української літературної мови.

У професійному мовленні треба дотримуватися загальноприйнятих мовних норм, стандартів, певних взірців, адже унормованість - головна ознака літературної мови.

Мовна норма - уніфіковані, традиційні, найбільш поширені, свідомо фіксовані стандарти реалізації мовної системи, обрані в процесі суспільної комунікації.

Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чітких, обов'язкових правил вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо.

Результатом визнання літературних норм є їх кодифікація у словниках і граматиках, що фіксують усталені мовні явища. Типи мовних норм: 1) орфоепічні норми (вимова); Напр.: (молод'ба); 2) акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос); Напр.: виходити- виходити; 3) лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);4) словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);5) морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);6) синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);7) стилістичні норми (визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення, у відповідній ситуації спілкування);8) орфографічні норми (написання слів);9) пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

Форми сучасн. укр. мови: усна (монолог, діалог, полілог) та писемна; вища (літературна) та нижча (діалект).

 

1. Кодифікація мови. Місце мови в комунікативній деонтиці юриста.

Кодифікація мови - уніфікація, упорядкування, відкидання всього чужого для літературної мови і прийняття всього, що її збагачує.

Засобами кодифікації мови є словники, довідники з мови, підручники для середньої та вищої школи, наукові лінгвістичні дослідження, що встановлюють норму, твори (художні, наукові, публіцистичні), взірці мовлення людей, які досконало володіють українською мовою і мають високий соціокультурний авторитет.

Словники: поділяють на енциклопедичні й лінгвіс­тичні. Лінгвістичні словники — це словники слів. Лінгвіс. словники поділ. на одномовні й бага­томовні. Види лінгв.стовників: тлумачні, неологізмів, іншомовних слів, діалектні, історичні, етимологічні (походження слова) синонімічні, антонімів, фразеологічні, орфографічні (наголос), асоціативних норм (для слова підібрано асоціації, що викликані у людей).

Комунікативна деонтика– сукупність правил проф. мисленнєвої поведінки юристів, так би мовити етичний кодекс правників.

Оскільки мова є засобом вираження думки, пізнання та діяльності, то правильного професійного спілкування людина навчається все своє життя.

Знання професійної лексики підвищує ефективність праці, допомагає досягти кращих результатів на виробництві, орієнтуватись у складній професійній ситуації та спілкуватися з представниками своєї професії.

 

 

 

 

 

1. Комунікативні ознаки культури мовлення.

Культура мовлення – ступінь відповідальності нормам установленим для певної мови, здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивід. мовленні.

Ознаки: 1) правильність (мова має свої закони; правильність володіння означає притримування норм, які діють у мовній системі); 2) точність (ясність мислення, а також знання предмета мовлення і значення слова., вжиті слова мають відповідати усталеним їх лексичним значенням); 3) логічність (правильне мовлення, розумне, послідовне, має внутр.закономірність); 4) змістовність (мовлення передбач глибоке осмислення теми і головн. думки висловлення, повнота розкриття теми без пустослів’я); 5) доречність (добір мовних засобів, що відповідають змісту, меті повідомлення); 6) багатство (великий обсяг активного словника, різноманітність морфологічних норм, синтакс. конструкцій); 7) виразність (виразність дикції і чіткість вимови); 8) чистота (відсутність суржику – штучно змішана, нечиста мова).

 

1. Правила культури спілкування за І.Томаном.

Мистецтво слухати можна висловити трьома тезами: ● жодних абстрактних думок; ● доки ви слухаєте, не можна готувати наступне питання або вигадувати контраргументи; ● потрібно сконцентруватися на суті того, про що йдеться.

Ділова людина у спілкуванні повинна: ● поважати себе як особистість, з повагою ставитися до всіх відвідувачів; ●  усвідомлювати, що професійна репутація понад усе; ● цінувати співпрацю; ● пам'ятати, що розгубленість тільки компрометує ділову людину; ● бути терпимим до недоліків відвідувача.

Ділова людина повинна бути зацікавлена в авторитеті своєї установи та менше думати про матеріальну винагороду.

Якщо діловий клієнт не прийшов на зустріч з вами, зателефонуйте йому і дізнайтеся, що трапилося. Будьте поблажливі, не докоряйте. Позитивна бесіда може стати стимулом для наступного відвідання.

Ще один момент, про який необхідно пам'ятати керівництву: дотримуйтеся межі добрих взаємовідносин з підлеглими. Це необхідне для того, щоб у потрібний момент виявити неупередженість, щоб інтереси справи не суперечили особистим інтересам керуючого та підлеглого.

 

1. Функціональна диференціація сучасної української мови.

Сучасна українська літературна мова поєднує системи писемного і усного літературного мовлення. Функціональна розгалуженість мови породжує стилі літературної мови.

Стиль(з лат. загострена паличка для письма) – це система мовних елементів, способів відбору і уживання їх, об'єднаних певним функціональним призначенням. (це засіб спілкування у певній сфері сусп.. діяльності)

Стилі сучасної українськой мови: розмовнийофіційне й неофіційне спілкування людей, їх побутові потреби) , офіційно-діловий (це мова ділових паперів, що використовуються в офіційному спілкуванні, регулює ділові взаємини), науковий (обслуговує сферу і потреби науки), публіцистичний (послуговуються в засобах масової інформації), художній (це мова художньої літератури, "особливий спосіб мислення, створення мовної картини світу"). Також окремо іноді виділяють конфесійний стиль (обслуговує релігійні потреби суспільства), епістолярний (стиль приватного листування) та уснорозмовний (риторика).

 

 

1. Офіційно-діловий стиль як один із функціональних стилів сучасної української літературної мови. Особливості офіційно-ділового стилю.

Офіційно-діловий стиль - це функціональний стиль літературної мови, який обслуговує сферу ділових стосунків (місцевого, галузевого, державного діловодства) та юридично-правових, виробничо-економічних, дипломатичних стосунків в офіційному спілкуванні.

Мета: регулювання ділових відносин, обслуговування громадських потреб людей і типових ситуаціях.

Особливості ОДС: ● офіц. характер; ● адресність; ● повторність; ● тематика обмежена.

Ознаки ОДС: 1) нейтральний тон викладу, тише в прямому зн.; 2) точність, ясність, лаконічність, послідовність; 3) документальність; 4) наявність усталених, одноманітних мовних зворотів, висока стандартизація вислову;  5) сувора регламентація тексту.

Офіційно-ділові папери (протокол, акт, заява, закон, указ, договір, комюніке, нота).

Лексичні засоби офіційно-ділового стилю обмежені, щоб уникнути неконкретності міркування. У синтаксичному оформленні тексту ділових паперів поширені інфінітивні конструкції, складні речення із підрядними реченнями умови, причини, наслідку.

офіційно-діловий стиль висовує суворі вимоги до лексики:● широке, тематично зумовлене використання термінології (юридичної, економічної, термінів діловодства); ● широке використання скорочених слів; ● відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічної лексики; ● відсутність фразеологізмів; ● недоречність вживання "високих" та емоційно-забарвлених слів; ● обмеженість вживання іншомовних слів; ● вживання обмежених лексичних зв'язків (службовий лист складається, а не пишеться; догана оголошується); ● мінімальне використання вигуків, часток, слів з суфіксами суб'єктивної оцінки.

Морфологічні особливості офіційно-ділового стилю мови: ● вживання іменників чоловічого роду при позначенні посади, професії; ● переважне вживання відносних прикметників; ● ступінь більшого чи меншого вияву якості передається переважно аналітичною формою (більш високий); ●  кількісні числівники без вказівки на одиницю виміру відтворюються словами, а якщо число супроводжується найменуванням одиниць виміру, воно пишеться цифрами (7 годин); ● широке вживання дробових числівників; ● вживання займенника першої особи однини та множини обмежене; ● мінімальне вживання прислівників; ● відсутність вигуків.

Лише в офіційно-діловому стилі допустимі мовні кліше, стереотипні конструкції, як-от: з метою; у зв'язку з тим, що (через те, що); з огляду на те, що; зважаючи на те, що; зважаючи на викладене вище; відповідно до; в порядку...; згідно з; по лінії; оскільки... то; або усталені словосполучення:прошу дозволити; взяти до уваги; довести до відома; взяти за основу; взяти зобов'язання; таким чином; ми, що нижче підписались тощо.

1. Текст як форма реалізації мовленнєво-професійної діяльності. Основні ознаки тексту.

Висловлюючи свої думки і почуття, людина має конкретну мету - щось повідомити, про щось запитати, переконати в чомусь адресата. З цією метою мовець прагне висловитися з якнайбільшою повнотою, дібрати якнайточніші мовні засоби. Безпосереднім проявом думки, формою її існування, репрезентантом мисленнєво-мовленнєвої діяльності є текст. Дефініції терміна текст, яка б відображала усю його багатоаспектність, ще не існує, оскільки дослідники найчастіше у своїх визначеннях актуалізують якусь одну ознаку тексту.

Текст (від лат. textum - тканина, сплетіння, поєднання) - це писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об'єднаних у тематичну і структурну цілісність. Отже, текст виступає обов'язковим складником комунікативного процесу, допомагає фіксувати, зберігати і передавати інформацію в просторі й часі.

Лінійно розташована сукупність речень є одиницею тексту. Найменша одиниця тексту - надфразна єдність, абзац. У діалозі надфразна єдність складається з питань й відповідей; репліки й реакції. Синоніми надфразної єдності - складне синтаксичне ціле, прозаїчна строфа, гіперсинтаксема й ін.

Одиницями тексту є також розділи, підрозділи, глави (в більшому вимірі).

Структурно текст може відповідати реченню, слову, сполуці, якщо ці одиниці мають цілісну інформацію, яка відповідає певній комунікативній ситуації.

За способом репрезентації тексти переділяються на письмові, усні та друковані.

Залежно від ситуації спілкування значна частина текстів може матеріалізуватися яку писемній, друкованій формі (накази, протоколи, акти, телеграми тощо), так і усній (судові промови, бесіди тощо).

Кожний текст маніфестує той чи інший мовленнєвий жанр, віднесений до певного стилю, і виконує різні функції.

Ознаками тексту є: ● зв'язність - основним показником якої є розвиток теми і формальні засоби. Показниками зв'язності є: лексичні (синоніми, антоніми, пароніми), морфологічні (сполучники,  займенники, прислівники), синтаксичні(порядок слів, порядок розташування частин), стилістичні (еліпс, градація, питальні речення), інтонація, наголос, паузи; ●цілісність, яка забезпечується змістовою (єдність теми, змісту), комунікативною (мета спілкування), структурною і формально-граматичною (єдність мовленнєвих жанрів) цілісностями; ●членованість. Будь-який текст можна комунікативно членувати на частини з метою полегшення сприйняття інформації адресатом. ●інформативність - виявляється лише у процесі тлумачення мовного масиву через свідомість адресата. Кожен текст і створюється заради передачі інформації; ●завершеність - ознака текстів, що передбачає їхню формальну і змістову закритість.

Виокремлюють два основні види тексту - монологічний і діалогічний.

 

1. Сучасна українська ділова мова: етапи становлення, проблеми та перспективи розвитку.

1. Сучасна українська літературна мова почала формуватися в 19 столітті. Її започаткував І. Котляревський творами "Енеїда", "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник".

Вирішальна роль у становленні сучасної української літературної мови належить Т. Шевченкові. Він поєднав народно-розмовну мову з засобами українського фольклору і старослов'янськими елементами урочистого стилю, пов'язаними з біблійною тематикою.

Характерною рисою тоді було мовне протистояння русифікованого міста й українського села. Зросійщення (або полонізація) вищої верстви українського суспільства гальмували творення зразкового варіанта української мови. Україномовна освічена верства народу на території підросійської України в кінці XIX ст. була ще нечисленною й обмежувалася переважно середовищем митців. Ця обставина зумовлювала й орієнтацію літераторів на селянство як головного свого читача.

На кінець XIX ст. письменникам в особі таких їхніх представників, як Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський та ін., вдалося подолати жанрово-стильову обмеженість української літератури. В історії національної літературної мови цим письменникам належить заслуга переорієнтації її з "мови сільської баби" на культурно опрацьовану мову. Окремо слід відзначити внесок цих письменників, особливо Івана Франка, у справу формування публіцистичного і наукового стилів української мови.

Розглядаючи історію української літературної мови у XIX ст., не можна оминути заборонену в радянському мовознавстві тему існування в цей час двох її територіальних варіантів – західно-українського і східно-українського, що було неминучим наслідком політичного поділу країни. Якщо в тій частині України, що входила до складу Російської імперії, українців і білорусів було включено до проекту "великої російської нації" і, відповідно, їхні мови через низку заборонних указів було зведено до становища місцевої говірки "общерусскогоязыка", то на підавстрійській Україні офіційних заборон щодо української мови не було. Завдяки реформам Франца Йосифа українська мова у 1867 р. здобула статус однієї з краєвих мов, що давало можливість вживати її в місцевому урядуванні, судочинстві, на транспорті, в торгівлі, у різних сферах культурного життя міста та селянських громад. Саме в цьому регіоні у другій половині XIX ст. почало розвиватись українське шкільництво, було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, з'явились україномовна преса й книговидання.

Саме у Львові і Чернівцях було започатковано становлення офіційно-ділового, наукового й публіцистичного стилів нової української мови з одночасним формуванням міських україномовних середовищ

Розбудову літературної мови західноукраїнського зразка супроводжували процеси активізації запозичень з інших мов, у яких функцію головного джерела і посередника запозичень виконувала польська мова.

Слід зазначити, що найактивнішим захисником чистоти "малоросійського наріччя" і супротивником польських впливів лишався царський уряд. В урядових колах імперії прекрасно розуміли загрозу, яку становив для успішного завершення проекту "великої російської нації" мовно-культурний розвиток Західної України. Поява таємного циркуляра міністра внутрішніх справ Валуєва від 8 липня 1863 р. була викликана спробою нейтралізувати вплив Галичини на підросійську Україну.

Із наростанням суперечностей українська громадськість розділилася на два табори – прихильників галицьких елементів у мові і їхніх супротивників, що в кінці 90-х років XIX ст. призвело до тривалої дискусії. Західноукраїнській і східноукраїнській інтелігенції вдалося дійти згоди щодо спільного напряму розвитку літературної мови, до складу якої було включено мовні набутки Галичини й Буковини, що розширювало стилістичний діапазон української мови і підносило її на новий щабель розвитку. Коли в Східній Україні після 1906 р. з'явились україномовна преса й книговидавнича справа, лексичний матеріал, напрацьований у Галичині й Буковині за попередніх 30 років, було широко використано для розбудови публіцистичного й наукового стилів.

І схід, і захід України складали свої внески в літературну мову, не оглядаючися й не ощаджуючи. Ці внески так переплелися, що дуже часто найуважніший дослідник не може розплутати їхнього коріння.

Остаточне утворення спільної літературної мови на засадах діалектної многоосновности, органічного поєднання елементів різнодіалектного походження відбулось у 20-х роках XX ст., в добу "українізації".

2. Розвиток офіційно-ділового стилю української мови, як і будь-якої іншої мови, тісно пов'язаний з розвитком державності. Виникнення основ діловодства (тобто юридичної документації - законів, указів, грамот, купчих тощо) сягає ще часів Київської Русі. Невдовзі після приєднання України до Росії в 1654 році розвиток діловодства українською мовою дещо гальмується, а пізніше, у зв'язку із забороною української мови царським урядом, і зовсім припиняється. Проте здобутки давньої української офіційно-ділової мови не були повністю втрачені. Вироблена в період Української Народної Республіки (1919-1922 pp.), а потім в умовах радянської дійсності українська ділова мова мала вже на що орієнтуватися.

 

1. Поняття про документ, його властивості та вимоги до його оформлення. Мовностильові особливості тексту документа.

Документ - основний вид ділового мовлення, що містить інформацію, "зафіксовану на матеріальному носії, основною функцією якого є зберігати та передавати її в часі та просторі".

Юридична сила документа - це "властивість службового документа, надана чинним законодавством, яка є підставою для вирішення правових питань, здійснювати правове регулювання й управлінські функції".

Документи виконують офіційну, ділову й оперативну функції, оскільки вони - писемний доказ, джерело відомостей довідкового характеру.

Відтворюють документи на папері, фотоплівці, магнітній та перфострічці, дискеті, перфокарті.

Вирізняють письмові та рукописні документи.Письмовий документ - текстовий документ, мовна інформація якого зафіксована будь-яким видом письма.

Рукописний документ - це письмовий документ, створений способом нанесення знаків письма власноручно.

Сукупність процесів, що забезпечують документування управлінської інформації та організування роботи зі службовими документами, називається діловодством.

Сукупність взаємопов'язаних службових документів, застосовуваних у певній сфері діяльності чи галузі, називається системою документації.

Вимоги до документів: ● документ повинен видаватися повноважним органом або особою у відповідності з її компетенцією; ● документ повинен бути достовірним і мати юридичну силу, не повинен суперечити чинному законодавству; ● документ повинен мати відповідність до свого призначення; ● документ повинен бути складений за встановленою формою; ● документ має бути бездоганно відредагований і оформлений.

Зовнішній вигляд документа є незаперечним свідченням стилю роботи управління, дисципліни і особистої культури працівників.

Властивості документів: 1) атрибутивність (наявність невід'ємних складових, без яких він не може існувати); 2) функціональність (призначення для передачі інформації в просторі й часі); 3) структурованість (тісний зв'язок елементів і підсистем, що забезпечує єдність і цілісність документа).

 

1. Правила оформлення сторінки, рубрикація тексту, правила оформлення заголовків, виділення окремих частин тексту.

Правила оформлення сторінки: Документи повинні мати такі береги: 30-лівий; 10- правий; 20 - верхній та нижній. Текст документів, оформлених на папері формату A4, треба друкувати через 1,5 міжрядкового інтервалу, а формату А5 - через 1-1,5 міжрядкового інтервалу. Реквізити документа (крім тексту), що складаються з кількох рядків, друкують через 1 міжрядковий інтервал. Складові частини реквізитів "Адресат", "Гриф затвердження", "Гриф погодження" відокремлюють одну від одної 1,5-2 міжрядковими інтервалами. За наявності кількох грифів затвердження і погодження їх розміщують вертикально на одному рівні: перший - від межі лівого берега, другий - через 104 мм. Інші реквізити документа відокремлюють один від одного 1,5-3 міжрядковими інтервалами. Назву виду документа друкують великими літерами.Максимальна довжина рядка багаторядкових реквізитів (крім тексту) - 73 мм (28 друкованих знаків).

На бланку друкується тільки перша сторінка документа, а наступні - на чистих аркушах паперу. Якщо текст документа займає більше однієї сторінки, то на другу сторінку не можна переносити один підпис, на ній має бути не менше двох рядків тексту.

Тексти документів постійного зберігання друкують з одного боку аркуша, документи зі строком зберігання до 5 років можна друкувати на лицьовому й зворотному боці аркуша.

Нумерація сторінок. У документах, оформлених на двох і більше аркушах паперу, нумерація сторінок починається з другої. Номери сторінок ставлять посередині верхнього берега аркуша арабськими цифрами без слова "сторінка" та розділових знаків.

Якщо текст друкується з обох боків аркуша, то непарні сторінки проставляють у правому верхньому (нижньому) кутку, а парні - у лівому верхньому (нижньому) кутку аркуша.

Якщо текст документа містить декілька рішень, висновків тощо, його треба переділити на розділи, підрозділи, пункти, які друкують з абзацу.

Рубрикація - це членування тексту на складові, графічне відокремлення однієї частини від іншої, а також використання заголовків, нумерації та ін. Рубрикація є зовнішнім вираженням композиційної будови ділового папера. Ступінь складності рубрикації залежить від обсягу, тематики, призначення документа. Найпростіша рубрикація - поділ на абзаци.

Абзац - це відступ управо у початковому рядку, яким починається виклад нової думки у документі, а також фрагмент тексту між двома такими відступами. Середня довжина абзацу має бути 4-6 речень, хоча в текстах документів є абзаци, що складаються з одного речення. Слід пам'ятати: хоч би якою була його довжина, абзац - це внутрішньо замкнене значеннєве ціле, що виражає закінчену думку.

Заголовок починається з великої літери або всі букви пи­шуться великими літерами. Він повинен складатись менше ніж з 40 знаків. У заголовках не відділяється прийменник від головного слова і немає переносів.

У документах заголовок пишеться з малої літери у випадку, коли він розташований після назви документа, але з великої, якщо передує їй. Текст від заголовка пишеться через 3—4 інтервали. Розміщується заголовок посередині рядка або на початку рядка біля лівого поля. Крапка після заголовка не ставиться. Не слід писати заголовок у кінці сторінки, якщо немає місця для тексту, краще перенести його на наступну сторінку. Короткі заголовки пишуться у розрядку, тобто з проміжком в один знак між буквами в межах одного слова

 

1. Правові, технічні та лінгвістичні вимоги до оформлення тексту документа.

Текст - це сукупність речень, об'єднаних у тематичну і структурну цілісність за правилами певної мовної системи. Текст документа повинен містити певну аргументовану інформацію, викладену стисло, грамотно, зрозуміло та об'єктивно, без повторень та вживання слів і зворотів, які не несуть змістового навантаження.

Вимоги до документів (правові, логічні, технічні, лінгвістичні)
Текст (21) - головний реквізит документа. Зміст документа має бути бездоганним у юридичному відношенні. Документи треба писати коротко, точно, зрозуміло. Завдання документа - переконати, тому головна вимога до викладу змісту - достовірність і об’єктивність, лаконічність при повноті інформації. Треба уникати використання архаїзмів та канцеляризмів, русизмiв та iншомовнихслiв за наявностiслiврiдної мови, а також сленгу, жаргону.

Об’єктивність тексту забезпечується точно знайденими фактами, констатацією дій організації уже здійснених чи здійснюваних. Повна об′єктивність досягається високим ступенем безособовості, відсутністю будь-яких суб′єктивно-оцінювальних моментів у викладі тексту.

При підготовці документа слiд дотримуватись певних принципів . Перш ніж викласти остаточний варіант документа, треба детально обдумати його, дібрати такі слова і вирази, які повніше і точніше передають думку. Важливо чітко й точно формулювати прохання, пропозиції, накази, вдало виділяти і наголошувати основну думку.

Текст документа повинен бути коротким, у ньому мають бути лише основні, найважливіші положення й аргументи, а конкретні докази та розрахунки, таблиці оформляються в додатку. Переконливий, аргументований текст документа може прискорити прийняти правильне рішення, створити умови для укладання контракту (угоди), змінити строки виконання зобов′язань та ін.

Етикет ділових паперів. Найважливішим проявом етикету є переконливість тексту документа. Більшість ділових паперів оформлюють від третьої, а не першої особи.

Мовний етикет не вичерпується вживанням стандартних зворотів, що висловлюють ввічливість. Він повинен пронизувати діловий папір увесь, від адреси до підписів, включаючи і спосіб викладу тексту.

Виклад повинен бути стриманим і не допускати неприхованого прояву роздратування, злої насмішки і грубощів. Текст документа, укладений у різкому тоні, викличе відповідь у такому ж різкому й нестерпному тоні, що знижує ефективність ділових стосунків і створює нервові, напружені взаємовідносини між організаціями.

При написанні тексту ділового листа слід пам′ятати, що очікуваний результат може бути лише підказаний, але аж ніяк не нав′язаний адресатові. Тому не слід викладати прохання у формі жорсткої вимоги. Доречніше просити не “Вашого позитивного рішення”, а просто розгляду висловленого прохання і винесення певного рішення. Негативне враження справляє і надмірна ввічливість.

Відповідь на лист, підписаний директором, має бути підписаний також директором, а не його заступником.

Текст документів рекомендується умовно поділяти на дві частини: у першій — обґрунтування, у другій — висновки, пропозиції, рішення, розпорядження або прохання.

Для економії часу на складання службових документів однорідні або близькі за змістом документи повинні уніфіковуватися. Суцільний зв’язний текст документа може складатись за трафаретом або макетом, що містить постійну інформацію і пропуски для внесення змінної інформації.

 

1. Мова і професія. Складання професійних документів.

Мова нації - універсальна система, яка є національною душею кожного народу, його світом, духовністю. Актуальним сьогодні є розширення сфер функціонування української мови, адже це засіб не лише спілкування, а й формування нових виробничих відносин.

Мова як інструмент здобуття знань, який допомагає людині жити, має велике значення для всіх. Оскільки мова не лише активно використовується у сфері духовної культури, а й пов'язана з виробництвом, його галузями та процесами, з соціальними відносинами, отже, вона - елемент соціальної сфери.

Науково-технічний прогрес, зокрема комп'ютеризація усіх галузей науки й техніки, перебудова соціально-економічної й політичної систем в Україні насичують мову сучасними поняттями, термінами, зумовлюють динаміку творення нових власне українських слів і запозичення іншомовних, здебільшого англійських. Разом із зростанням рівня фахових знань представників різних професій підвищуються й вимоги до їхньої мови.

У зв'язку з поширенням використання української мови на підприємствах та в установах помітно збагачується словник професійної термінології новою науково-технічною, соціально-політичною лексикою.

Знати мову своєї професії - вільно володіти, послуговуватися лексикою свого фаху. Знання мови - один із основних компонентів професійної підготовки. Оскільки вона виражає думку, є засобом пізнання й діяльності, то правильного професійного спілкування людина вчиться все своє життя. Знання мови своєї професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися на виробництві та в безпосередніх наукових і ділових контактах.

Складання професійних документів. Реквізити – основні елементи, з яких складається будь-який документ. У різних паперів склад реквізитів неоднаковий; він залежить від змісту документа, його призначення й способу обробки.

 

1. Загальне поняття про лексику. Слово як найменша самостійна одиниця мови, його лексичне значення.

Лексика (від грец. Lexikos - словесний, словниковий) - це сукупність слів будь-якої мови, а також сукупність слів певної сфери вживання (професійної, офіційно-ділової, наукової, виробничо-технічної тощо).Розділ науки про мову, який вивчає лексику в усьому її обсязі, називається лексикологією.

Лексика української літературної мови дуже багата. Точно визначити кількість слів, які сьогодні вживають в українській мові, практично неможливо. Відомо, що найповніше засвідчує словникове багатство "Великий тлумачний словник сучасної української мови", який містить близько 170 тис. слів і словосполучень. Одинадцятитомний "Словник української мови" подає тлумачення більше ніж 135 тис. слів. Щодо термінологічних словників, то вони об'єднують 3-5 тис. слів, енциклопедичні (загальні чи спеціальні, галузеві) містять 2-3 тис. словникових статей.

Словниковий склад сучасної української літературної мови формувався протягом тривалого історичного часу. Лексика сучасної української літературної мови не однорідна за походженням. Виділяють корінну і запозичену лексику.

Словниковий склад характеризується великою рухомістю, він перебуває в стані майже безперервних змін, відбиваючи ті зміни, що відбуваються в навколишньому світі.

Кожнамова склад.зіслів, і слово є однією з основниходиницьмови. Слово — це послідовність морфем, об'єднаних за граматичними правилами певної мови і співвідносних з певним елементом позамовної реальності.

Слово - це граматично оформлений звук чи звуковий комплекс, за яким у процесі суспільної мовної практики закріпилося певне значення.Основна функція слова в мові – називна (номінативна), воно називає всі пізнані людиною предмети та явища природи і суспільства. Виконує основну інформацію у спілкуванні між людьми, за допомогою якої людина висловлює свої почуття.

Ознака слова як одиниці: ● складається зі звуків і має один основних наголос; ● має лексичне, тобто називає предмети, ознаки, процеси об’єктивної дійсності; ● може поділятися на менш значущі частини – морфеми.

За своєю роллю в реченні слова поділяються на частини мови. Частини мови поділяють на повнозначні, тобто такі, що мають значення, та службові, тобто ті, за допомогою яких повнозначні слова об'єднуються в речення.

Слова можуть бути простими, однокореневими та складними, утвореними з кількох коренів.

Лексика мови складається із слів загального вжитку і слів, які вживаються в певних спеціальних сферах, точно та неоднозначно визначаючи поняття — термінів.

Слова укр. мови групуються: 1) за значенням (однозначні, багатозн., полісеми); 2) за мовним стилем )загальновживані, наукові терміни, професіоналізми, ділові штампи); 3) за емоційним забарвленням (нейтральні, емоційні); 4) за сферою вживання (літературні, діалектні, знижені); 5) за активністю вживання (активні та пасивні); 6) за походженням (власне українські та запозичені).

 

1. Лексика сучасної української мови з погляду її походження.

Відступи від норм слововживання в мовній практиці широких мас мовців досить численні. Це пояснюється кількома чинниками. По-перше, названі й неназвані лексикографічні праці далекі від довершеності. Згідно з "Російсько-українським словником", російське слова цепь як термін з галузі електрики перекладається українською мовою ланцюг, що відповідає дійсності. Нормативним словосполученням є електричне коло, а не електричний ланцюг. По-друге, з огляду на звуження до критичної межі сфери вживання української мови з середини 60-х другої половини 80-х років та масового "добровільного" переходу українців на російську мову почастішали випадки відхилення від літературних норм як українського, так і російського мовлення. Адже перехід основної маси мовців відбувається не на російську літературну мову, а на її місцевий варіант з українською фонетикою, ритмомелодикою, великою кількістю семантичних та граматичних кальок. Виявилися негативні наслідки інтерференції, тобто "відхилення" від норм кожної з мов.

Серед відступів від літературних норм на рівні лексики впадають в око передусім незасвоєні, невмотивовані русизми: алтар, врачування, груз, поставщик, моросити, підстрікати, получається, пушний, четвероногий, швея, яд, іноді більш або менш пристосовані до української фонетики й морфології: гонимий, ранимий, замислуватий. Жодних підстав для запозичення цих слів немає, оскільки названі поняття мають в українській мові відповідні лексичні позначення: вівтар (олтар), лікування, вантаж, постачальник, мрячити (мжичити), підбурювати (підбивати, під'юджувати, підструнчувати, підмовляти), виходить, хутровий, чотириногий, швачка, отрута, гнаний, вразливий, химерний (вигадливий). В усній формі офіційно-ділового й публіцистичного стилів виділяється частотою вживання група слів, що являють собою непотрібні кальки російських лексем: багаточисельний, малочисельний (правильні українські відповідники численний, нечисленний), міроприємство (укр. захід), всезагальний (загальний), співпадати (збігатися), співставляти (зіставляти), слідуючий. Теоретично існування зазначених слів в українській мові можливе, відповідні словотворчі моделі є: багатогалузевий, маловідомий, підприємство, всеосяжний, співіснувати. Але при творенні традиційно вживаних слів численний - нечисленний, загальний тощо українська мова виразно виявила риси своєї індивідуальності.

Одним із поширених відступів від лексичних норм є вживання українських слів у невластивому їм значенні. Неточне слововживання суперечить основному призначенню мови - бути засобом спілкування. Приміром, слово відтак у багатьох писемних та усних текстах використовується в значенні отже. Причиною цього семантичного огріху, мабуть, є паронімічне зближення прислівника з російським итак у мовленні носіїв південно-східного наріччя та північних говорів, оскільки відтак походить із говорів південно-західних.

Ще одне свідчення лексичної безпорадності - невміння повною мірою використати синонімічне багатство української мови. З синонімічного ряду вибирається один компонент, причому не найбільш підхожий для тієї чи тієї ситуації. Усі засоби масової інформації вподобали, приміром, слова духовенство, минулорічний, просвітитель, учбовий, хоч українська мова має відповідніші її фонетичним та словотворчим законам варіанти: духівництво, торішній, просвітник, навчальний. Оригінальна українська назва ягід журавлина всупереч живому мовленню й рекомендаціям словників у радіо- та телепередачах чомусь замінюється словом клюква.

На особливу увагу заслуговує написання й вимова власних імен, зокрема антропонімів і топонімів. Існує думка, що прізвища й імена треба писати так, як вони записані в паспорті. У принципі з цим не можна не погодитись. Однак через своєрідне протягом тривалого часу становище української мови, особливо її офіційно-ділового стилю, в паспортах та інших документах зафіксовано чимало неправильних написань, що суперечать законам мови. В усному мовленні, в засобах масової інформації можна почути й прочитати невідповідні лексичним, орфографічним та орфоепічним нормам топоніми й прізвища: Бєлгород-Дністровський, Нєжин, Сєверодонецьк; Бєденко, Бєлоконь та ін. За правилами української орфографії наведені розряди лексики передаються на письмі згідно з загальними нормами правопису українських слів: Білгород-Дністровський, Ніжин, Сіверськодонецьк; Біденко, Білокінь та ін.

 

1. Синоніми, омоніми та пароніми в юридичній термінології. Міжмовні пароніми.

Синоніми (від грец. synonymos - однойменний) - це слова, що по-різному звучать, але близькі за значенням. Синоніми можна поділити на такі групи: а) лексичні синоніми, що відрізняються смисловими відтінками (стислий - лаконічний; здобуток – досягнення); б) стилістичні синоніми, що відрізняються емоційно-експресивним забарвленням (говорити – ректи; щоб – аби); в) абсолютні синоніми, які не мають відмінностей у значенні (площа - майдан; шеф - керівник).

Абсолютних синонімів у мові небагато. Поступово вони розходяться у значенні або у вживанні, щоб не бути безцільними замінниками один одного. Синонімічне багатство мови передусім свідчить про її красу, можливості передавати всі відтінки значень слів та емоційно-експресивне забарвлення. Однією із важливих функцій синонімів у мовленні є урізноманітнення викладу, уникнення монотонності, повторів. У реєстрі словників синонімів є значні за обсягом синонімічні ряди (інцидент - випадок, пригода, непорозуміння). В укр. юр. синонімія є поширеним явищем. Існує чимало позначень одного й того ж поняття (державна мова – офіційна мова;позбавлення волі – ув’язнення). При використанні синонімів потрібно слово використовувати з точним урахуванням відтунків значень (авторитет – престиж).

При складанні проектів н-п актів  розуміння і правильний підбір синонімів та омонімів займає одне з перших місць. Неточне формулювання юр. приписів, використання синонімів та омонімів може певним чином позначитися на досягненні завдання, що стоїть перед правом.

Омоніми (від грец. - однакове ім’я) - це слова, які однаково звучать, але мають різне значення. Явище омонімії - наслідок випадкового збігу звучання, у значенні ж два слова-омоніми не мають абсолютно нічого спільного. (губа –гауптвахта; заєць – тварина, і заєць – безбілетний пасажир.)

Омоніми можуть викор. законодавцем у різних значеннях, мати різний зміст. Одночасне розуміння термінів у між нар. договорах забезпечується роз’ясненням їх у самому контексті (термін (слово) - термін (строк)

Пароніми — слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Наприклад: білити і біліти; сильний і силовий. Часто вони мають один корінь, а різняться лише суфіксом, префіксом чи закінченням. Незначна відмінність у вимові призводить до помилок, тому варто приділяти увагу вживанню малознайомих слів, додатково перевіряючи їхнє тлумачення. Незначна різниця у вимові паронімів спричиняє труднощі при їх засвоєнні, призводить до помилок, зокрема, до неправильної заміни одного слова іншим.

Явище паронімії вимагає точного знання значень і адекватного їх вживання. При створенні юр. текстів звертається увага на особливості функціонування паронімів у діловому мовленні, де неприпустиме вживання замість належного слова його пароніма, адже це може призвести до непорозуміння або взагалі перекручувати інформацію (адресат [одержувач]- адресант[отримувач]; оглядати – доглядати). Перевіряти значення паронімів можна за тлумачним словником або за довідником з культури мовлення укр. мови.

 

1. Українська лексикографія. Основні типи словників.

Українська лексикографія — розділ українського мовознавства, що займається створенням словників (словникарство) та опрацюванням їх теоретичних засад. Залежно від призначення словники переділяються на два типи: енциклопедичні й лінгвістичні. Енциклопедичні словники подають стислу характеристику предметів, явищ, історичних подій, видатних політичних діячів, провідних вчених, діячів культури, різних понять, що позначаються тими чи іншими словами. З-поміж енциклопедичних словників виділяють загальні, що розраховані на подання найширшої інформації, і спеціальні (галузеві) енциклопедії (медична, сільськогосподарська, педагогіка кібернетики тощо). Прикладами загальних енциклопедій є найбільша за обсягом сімнадцятитомна Українська Радянська Енциклопедія, видана протягом 1959-1965 рр. Важливу роль виконують галузеві (спеціальні) енциклопедичні словники, що систематизують знання певної галузі науки, техніки, наприклад: "Енциклопедія кібернетики". 

У лінгвістичних словниках по-різному пояснюються слова: з погляду властивого їм лексичного значення, походження, правопису, наголошування тощо. Лінгвістичні словники можуть бути одномовними, двомовними, багатомовними. Двомовні чи багатомовні - це перекладні словники. У них подано переклад слів з однієї мови на іншу. ("Українсько-російський словник" (Уклад.: Г. П. Іжакевич та інші, 1999); "Російсько-український словник мовлення ділового мовлення" С.В. Шевчук (3-є вид. - 2010).

Основним типом лінгвістичних словників є одномовні, в яких у певному аспекті розкриваються особливості слів. Вони поділяються на окремі різновиди словників: тлумачні, орфоепічні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, термінологічні, фразеологічні, частотні, інверсійні, словники мови окремих письменників, словники конкретних лексичних груп (антонімів, синонімів, паронімів, омонімів, перифраз), словотвірні, морфемні тощо.

Тлумачні словники достатньо повно подають лексико-фразеологічний склад мови з поясненням прямого й переносного значення, граматичних та стилістичних особливостей, наводять зразки вживання слова. Першим і найповнішим тлумачними словником української мови є одинадцятитомний "Словник української мови" (І970-1980 рр.), реєстр якого містить понад 135 тисяч слів.

Етимологічні словники тлумачать походження слів, їхні найдавніші корені, зміни в їх будові, а також розвиток значень слів. Саме таким в українській мові має бутисемитомний "Етимологічний словник української мови", п'ять томів якого уже вийшли.

Орфографічні словники подають нормативне написання слів і їх граматичних форм відповідно до чинного правопису. Найновішим в українській лексикографії є "Орфографічний словник української мови" С. Головащука.

Орфоепічні словники фіксують основні норми літературної вимови. Вимову, відмінну від написання, у словниках подано фонетичною транскрипцією. Такими в українській мові є словник-довідник "Українська літературна вимова і наголос" (1973, укладачі І. Вихованець.

Словники іншомовних слів подають пояснення слів, запозичених з інших мов. У цих словниках переважно зазначається джерело запозичення, тобто мова, з якої або через яку слово прийшло, та розкривається його значення. Найдосконалішим і найповнішим в українській лексикографії є "Словник іншомовних слів" за редакцією О. Мельничука (1974).

Історичні словники - це словники, в яких пояснюються слова, зафіксовані писемними пам'ятками. Фундаментальною працею української лексикографії є "Словник староукраїнської мови XIV-XV ст." (Т. 1-2) за редакцією Л. Гумецької.

Фразеологічні словники подають стійкі сполучення слів. Вони можуть бути перекладні (двомовні) й тлумачні (одномовні). Найбільший інтерес становлять тлумачні фразеологічні словники, в яких кожна фразеологічна одиниця супроводжується тлумаченням. Найповніше українська фразеологія представлена у двотомному "Фразеологічному словнику української мови" (1993), який охоплює близько 10 тисяч одиниць.

Термінологічні словники - різновид лінгвістичних словників, що подають значення термінів певної галузі знань. Українська мова має термінологічні словники з багатьох галузей: біології, медицини, математики, літературознавства, мовознавства, геології, спорту тощо. Ці словники є одномовними, двомовними чи багатомовними.

1. Стилістична диференціація української лексики. Професійна лексика.

Лексика найтісніше пов’язана із життям народу. Вона постійно реагує на зміну у соціально-виробничому та культурному житті націй виникненням нових слів і зникненням старих. Це зумовлює наявність у мові постійно двох шарів вживання лексики: активної і пасивної.

До активної лексики належ. слова, які широко й повсякденно вживаються. Це звичайні слова, без яких неможливо висловати жодної розгорнутої думки. Вона об’єднує  спеціальні терміни, що постійно вживаються у середовищ людей певних професій, певних соціальних груп: юрист, суддя, прокурор тощо. 2 групи активної лексики: 1) загальновживані слова (зрозумілі всім мовцям); 2) не загальновживані слова (терміни і професіоналізми, що викор. не всіма мовцями, а представниками певних спеціальностей).

До пасивної лексики перейшли слова, які належать до постійного вжитку, тобто рідко вживаються чи мають певні обмеження: 1) слова, які застаріли і витіснилися новими – архаїзми (чоло-лоб); 2) слова, що називають реалії минулого – історизми (кріпацтво, волость); 3) нові слова, покликані до життя потребами суспільства, що відображ. сучасність – неологізми (моніторинг, електорат). Неологізми сприймаються як нові доти, поки ці слова ще не повністю засвітилися в активний частині мови.

Лексика сучасної української літературної мови з погляду сфер вживання: а) загальновживана лексика(загальнонародним фондом української мови користуються всі її носії, незалежно від місця проживання, способу життя, суспільного становища, освіти, вікових і статевих особливостей); б) спеціальна лексика(не має загального поширення і функціонує у вузькому колі носіїв мови, пов’язаних між собою територіальною, професійною, соціальною близькістю); в) діалектна лексика(мова жителів певної місцевості називається діалектною, а слова, вживані на певній території і відсутні у літературній мові, називаються діалектизмами); г) професійна і термінологічна лексика(слова і словосполучення (аналітичні номінативні одиниці), використовувані для точного, максимально несуперечливого визначення понять, які становлять специфіку найрізноманітніших галузей науки і техніки); д) лексика окремих соціальних груп(функціонування лексики у мовленні різних соціальних груп носіїв мови. Слова, властиві розмовній мові певного професійного середовища, називають професійними жаргонізмами. Їх особливість – відсутність системності у функціонуванні, лаконічність, образність, здатність до проникнення в побутове розмовне мовлення. Жаргонізми мають експресивно нейтральні відповідники у загальнонародній мові).

 

1. Українська юридична термінологічна система (з історії розвитку мова права).

Юридична термінологія розвивається з розвитком держави. Розглядаючи питання про джерела права східного слов'янства, вчені , вважають, що в епоху первіснообщинного ладу правові відносини регулювались нормами звичаєвого права, які перелупали закону.

Найдавніші писемні пам'ятки зберегли деякі норми звичаєвого права, які існували за первіснообщинного ладу, напр.: кровна родова помста, судові докази, викрадання тощо. Найяскравіше ці норми знайшли відображення в короткій редакції Руської Правди.

Для найменування правопорушень безвідносно до того чи іншого виду злочину використовувались інші лексеми, юридичне застосування яких відображується у найдавніших правових збірниках східних слов'ян. До них належали такі терміни, як: вина, проступити, проступок, лихо, обида, кривьда тощо.

Поняття "провинність" у мові східних слов'ян позначалося спільнослов'янським словом вина, яке до цього часу, крім східнослов'янських мов, вживається у болгарській, македонській та західнослов'янських монах (На основі значення цієї лексеми утворились похідні слова "вибачення", "пеня за провинність".

На позначення поняття "образа словом або вчинком" у східних слов'ян використовувалась спільнослов'янська лексема обида, яка до цього часу збереглася в ряді слов'янських мов.

До юридичної термінології, пов'язаної із злочинами проти особистості, відносилися й дієслова насилити, нясиловати, утворені за допомогою префікса на - від спільнослов'янських дієслів силити, силовати, похідних в свою чергу від слова сила, яке має паралелі в інших індоєвропейських мовах. У давньоруській мові вони мали 2 значення:

1) "пригноблювати, утискати"

2) "насилувати, ґвалтувати"

Ґвалт - це загальне, родове поняття посягання на особистість та майно, поєднане з насиллям.

У сучасній літературній мові терміну ґвалт властиве значення "шум", "крик". У білоруській мові за допомогою цього слова передаються такі поняття: 1) "насилування, насильство"; "розорення, грабіжництво, розбій"; 2) "шум, крик"; 3) "волання"; 4) "скликання на допомогу".

Сучасна українська мова (як і білоруська) характеризується багатством похідних від даного слова. Зокрема, поняття "насилувати", "насилування" передаються термінами, утвореними від ґвалт.

Серед інших слов'янських мов термін ґвалт поширений у польській мові, куди він потрапив ,з німецької, з останньої у мовну практику українського та білоруського народів, а звідси - в сучасну російську мову, але тільки із значенням "крик", "шум". У пам'ятках писемності епохи Київської Русі це слово не зустрічається.

Тематична група термінів на позначення правопорушень проти особистості та її власності об'єднує лексеми: розбои (разбои), розбивати, наьздь, находь, які побутували у мові східних слов'ян до XV ст.

 

1. Поняття юридичного терміна. Класифікація юридичних термінів.

Юридичний термін – слово або словосполучення, що виражає поняття з правової сфери суспільного життя і має визначення (дефініцію) у юридичній літературі (законодавчих актах, юридичних словниках, науково-правових працях) .  Юридичний термін є емоційно нейтральним словом чи словосполученням. З погляду структури він може складатися з двох або більше слів, які утворюють нерозривну , досить мотивовану єдність. 

Основні ознаки терміна, що відрізняють його від загальновживаних слів – це системність, точність, прагнення до однозначності, відносна незалежність від контексту, наявність дефініцій , функціональна усталеність, офіційність, стандартизованість, лаконічність, сувора нормативність, стилістична нейтральність, відсутність експресивності, коректність. 

Класифікацію доцільно здійсн. за 5 підставами: 1) за формою виразу у праві: а) юр. терміни законод. – терміни виражені у статтях н-п актів України (приватизація, прокурор, робочий час); б) юр. терміни доктрини – терміни. які викор. науковцями під час наукових досліджень, які застосов. у монографіях, статтях та ін.. наук. виданнях. Однак у законодавстві України не зафіксовані; в) юр. терміни правозастосов. практики – терміни, які викор. практичні під час здійсн. окремих видів юрид. діял-ті.

2) за належністю до галузей права: а) загальні юр. терміни всіх галузей права (громадянин, відповідальність); б) галузеві юр. терміни – притаманні лише одній шалузі права (крим. право – крадіжка; трудове – робочий час); в) міжгалузеві юр. терміни – притаманні для декількох галузей права (терміни крим. процесу і права)

3) за способом формування: а) власне юрид. терміни (які не можуть бути загальновжив. словами); б) запозичені терміни й загально вжив. слів;

4) залежно від належності юрид. термінів до структурної частини н-п акта: а) юр. терміни загал. частини (неосудність); б) юр. терміни особливої частини; в) юр. терміни, які можуть викор. і в загал. і в особливій частині (умисел, сильне душевне захворювання);

5) залежно від того, в якій структурн. частині норми викор. юр. термін: а) юр терміни гіпотези норми; б) юр. терміни диспозиції норми; в) юр. терміни санкції норми.

 

1. Запозичення в юридичній термінології.

Термінологія є одним з найбільш динамічних складників лексичної системи мови. Вона характеризується постійним розвитком, зокрема й впливом інших мов. Жодна культура світу не розвивається в ізоляції, відірвано від інших культур. Одним із наслідків такого взаємозв’язку є поява іншомовних слів у мові кожного народу. Проблема національного та запозиченого, а також освоєння іншомовної термінології в українському термінознавстві завжди була важливою. Слова іншомовного походження завжди проникали до національної мовної системи і завжди були об’єктом уваги філологів, які досліджують історію запозичень, їх причини. Сьогодні українська наукова думка, зокрема із конституційного права, природно вписується у світові інтеграційні процеси, попадає під їхні впливи і запозичує відповідні необхідні поняття.

Важлива роль у процесі запозичення належить перекладачеві (інколи перекладацьку діяльність називають джерелом появи нових термінів). Переклад — це не лише намагання передати певну інформацію засобами іншої мови, а й випробування мови перекладу, її здатності передавати думку, висловлену іншою мовою. І якщо в юридичній мові бракує необхідних лексичних одиниць, саме перекладачі першими намагаються створити відповідний лексичний еквівалент. Такий еквівалент можна створити двома способами, а саме: використання першоджерельного терміна або його транскрибованої версії - пряме запозичення (агент, акція, гарантія, експорт, компанія, компенсація, контракт, ліцензія, менеджер); підбирання парафрази - роз’яснення; надання термінологічного статусу слову загального вжитку – термінотворення.

Як свідчать спеціальні дослідження, складність перекладу правових текстів пояснюється тим, що кожне слово має не лише своє основне значення, а й деякі нюанси, які сформувалися в результаті його розвитку в певному контексті; юридична мова навіть у межах однієї мови розглядається як окрема мова, слова та фрази можуть мати специфічне значення, яке формувалося століттями, або ж бути відкритими для тлумачення; у кожній мові наявна чимала кількість слів, які мають однакове походження (наприклад, від латинських слів), які можуть по-різному трактуватися правовим лексиконом різних мов.

Продуктивним для українського юридичного термінотворення є дериваційна актуалізація іншомовних (переважно грецьких чи латинських) морфоелементів, які набули статусу концентруються в розрядах іменних основ (антидержавний; демаркація; дискваліфікація тощо);

б) префіксоїдів: квазі-/quasi-, макро-/makro-, мікро-/mikro-, фото-/foto (квазігроші, фотографія (криміналістична) та ін.)

 

1. Труднощі, що виникають при перекладі з російської на українську мову юридичних текстів.

Під час перекладу добирають неправильні укр.. еквіваленти, перекладають усталені словосполучення – це розхитує мовні норми.

Паралельне функціонування двох мов створює передумови для інтерференції, яка охоплює всі мовні рівні. Досить часто елементи російської мови переносяться в українську. 

Під час перекладу українською мовою наукових текстів неправильно добирають українські еквіваленти загальновживаних лексем російської мови, перекладають дослівно усталені словосполуки, а постійне тиражування тих самих помилок у наукових текстах зумовлює до розхитування мовної норми. 

Серед найтиповіших помилок під час перекладу юридичних текстів українською мовою слід зазначити про, напевно, найчастішу та найзагальнішу помилку - неправильний переклад активних і пасивних дієприкметників теперішнього часу (господствующий - пануючий замість панівний; управляемый - управляємий замість керований; производимый - виробляємий замість вироблюваний; незаменимый - незамінимий замість незамінний; отдыхающий - відпочиваючий замість відпочивальник; желающий - бажаючий замість охочий). Слід зазначити, що слова на    -чий, - щий, - мий у сучасній мові використовуються лише у словах, які втратили дієслівні ознаки й перейшли до складу прикметників: квітучий, невмирущий, відомий тощо. Пасивні дієприкметники на -мий заступаються дієприкметниками на -ний (керований, пізнаваний, відмінюваний) та прикметниками на -ний (невловний, недосяжний, незгасний, незборний). Активні дієприкметники теперішнього часу відтворюємо прикметниками (знижувальний, ослаблювальний, панівний, руйнівний, всеохопний, навколишній, життєствердний).Складним виявляється переклад поширеної конструкції з фразеологічним сполученням в качестве кого-то (чего-то): "используется в качествезакона" слід перекладати не "використовується в якості закону", а "використовується як закон". 

Виникають труднощі й під час перекладу конструкцій із активно вживаним дієсловом "является", яке в українській мові відтворюється словами "виявляється" (оцінка виявилася правильною) та "є" (закон є нормативно-правовим актом).Згадаємо також «строки та терміни», про які йдеться у главі 18 Цивільного кодексу України. Російською ці слова перекладають як «сроки и даты». Окрім того, навіть в українських законах, інших нормативно-правових актах слово «термін» вживається частіше за слово «строк», хоч «термін» - це момент у часі, а «строк» - це період у часі. 

Інший красномовний приклад – слово «правочин» (глава 16 ЦК). У російському варіанті трапляється бачити «сделка», «соглашение» й, навіть, «обязательство». Безперечно, завдячувати такий переклад має, насамперед, відсутності подібного терміну в ЦК Української РСР 1964 р., який діяв донедавна, й ототожненню у ньому «сделки» та«соглашения», завдяки використанню одного терміна – «угода».

 

1. Особливості використання різних частин мови у професійному спілкуванні.

Іменник.Назви осіб за професією, посадою, званням та ін., як правило, утворюють паралельні форми чоловічого й жіночого роду (тракторист – трактористка, викладач – викладачка). Офіційними, основними назвами посад, професій і звань служать іменники чоловічого роду: секретар, бухгалтер, водій. У ділових офіційних документах вони вживаються незалежно від статі особи, позначуваної цим іменником (зарахувати п.Іванову О.М. на посаду лаборанта).

Текст набуває строго офіційного характеру, якщо слова, залежні від найменування посади, узгоджуються з цим найменуванням у формі чоловічого роду, і в тих випадках, коли мова йде про жінок (головний технолог дозволив). Проте якщо в документі вказується прізвище жінки, яка займає названу посаду, то підпорядковані слова (це звичайно дієслова) узгоджуються з прізвищем і вживаються у формі жіночого роду (головний технолог заводу п. Дубровська Т.В. відмінила).  Висловлення типу „наша директор сказала” не відповідають нормам літературної мови.

Вживання найменувань жіночого роду виправдано в тих текстах, для яких вказівка на стать є бажаною, але не може бути виражена іншими засобами (виступ відомої співачки).

Не вживаються в офіційних ділових паперах найменування осіб за ознакою місця проживання або місця роботи типу сільчани, заводчани.Ці слова є розмовними варіантами офіційних складених найменувань ( мешканці села). Однина іменників в українській мові, як і в російській, може вживатися на позначення не одного, а багатьох предметів (...зібрано цукрового буряка на площі). У цих випадках однина служить засобом узагальнення; вона вказує на цілісність (цукровий буряк – усі викопані корені).

У мові службових документів обсяг іменників, які позначають множину, а вживаються у формі однини, часто неправомірно розширюється. До складу цих іменників потрапляють назви побутових предметів, найменування різних виробів, товарів та ін. При цьому часто буває так, що в тексті міститься навіть пряма вказівка на кількість цих предметів (...буловибракуванодитячого костюма в кількості 37 штук ). Таке вживання форм однини не можна вважати виправданим, хоч і з’являється воно під впливом деяких документів, у яких його можна вважати цілком грамотним і логічно обґрунтованим. Так, у стандартних бланках. Проте в документах інших типів таке використання форм однини є відступом від норм літературної мови.

У реченнях типу викликані до військкомату з’являються з паспортом і приписним свідоцтвом; вступники, які отрималивиклик, з’являються... підкреслені назви документів вжиті у формі однини, хоч мається на увазі не одна особа, а багато.  Ця форма однини показує, що однакові предмети (паспорт, приписне свідоцтво, виклик) перебувають в однаковому відношенні до кожного з групи названих осіб.

Абстрактні іменники не мають форми множини (рух поїздів); поява форм множини можлива лише у професійних жаргонах (рухи поїздів відбуваються поза графіками ), а не в літературній мові.

Іменники чоловічого роду у давальному відмінку однини можуть мати паралельні закінчення: -ові (-еві, -єві) і –у (-ю). У діловому стилі виразно переважає закінчення –у (-ю): директору, інженеру, документу та ін. (хоч цілком можлива і форма директорові, інженерові, документові). Перевага надається закінченням –у,-ю, оскільки вони, як правило, вживаються в нехудожніх текстах усіх стилів (закінчення –ові, -еві, -єві переважають у загальнонародній розмовній мові, в художній літературі).

В іменниках – власних назвах на –ів (-їв ), -ов (-ев, -єв ), -ин, (-ін, -їн) можливим є тільки закінчення -у ( Харкову, Києву, Тамбову, Гришину, Ільїну тощо ).

Багато помилок припадає на закінчення родового відмінка однини іменників чоловічого роду, де одні з них мають закінчення -а, -я (абзаца, акта, варіанта, документа, об’єкта, формуляра тощо), інші - -у,-ю (проекту, протоколу, принципу, пункту, факту тощо), до того ж багатозначний іменник може мати два різних закінчення в родовому відмінку: нема аркуша паперу – ділового папера, працівник апарату – стояв біля апарата та ін. Проте! Закінчення родового відмінка фіксують, як правило, усі словники, тому цей факт легко встановлюється в разі потреби.

У родовому відмінку множини іменники жіночого роду мають закінчення –ей ( доповідей, галузей, подорожей, статей ), а не–ів.

Досить поширеною є така помилка: іменники, що називають неживі предмети, дехто відмінює так само, як і назви живих предметів, наприклад: на розвантаженні використати МАЗів ( треба МАЗи ). „Оживлювати” їх не слід.

Прикметник. У діловому стилі кількісно переважають відносні прикметники (якісних значно менше). Проте оскільки якісні прикметники все ж вживаються, то доводиться утворювати від них ступені порівняння (тобто форму для вияву більшої чи меншої міри якості). В українській мові ці форми можуть бути однослівними, синтетичними (високий, вищий, найвищий) і двослівними, аналітичними (високий, більш високий, найбільш високий).

У діловому стилі ступінь більшого чи меншого вияву якості передається звичайно аналітичною формою (з допомогою прислівників більш, менш, далеко, надто, дуже тощо), оскільки творення таких форм практично можливе від усіх якісних прикметників; ці форми вільно відмінюються й широко вживаються в ролі означень; вони сприймаються як стилістично нейтральні, в той час як однослівні  форми мають чітке розмовне забарвлення.

При вживанні ступенів порівняння слід враховувати смислову відмінність між прислівниками. Так дуже і самий вказує на абсолютний ступінь вияву ознаки; найбільш – на відносний ступінь вияву ознаки (менш – більш – найбільш).

Числівник. У ділових паперах доводиться мати справу з величезною кількістю числових назв.

Основні правила запису числівників (числових назв):

1. Простий кількісний числівник в запису відтворюється словом, а не цифрою (повинно бути не більше двох ). Так само пишуться однозначні числівники, якими позначаються часові межі (випробування повинні тривати три - п’ять місяців). Якщо однозначне число супроводжується найменуванням одиниць виміру, воно пишеться цифрами (7 центнерів сіна).
2. Складні і складені числівники звичайно записують  цифрами, крім тих випадків, коли ними починається речення (порівняйте: Було забраковано 28 виробів з цієї партії та Двадцять вісім виробів з цієї партії було забраковано).
3. Цілі числа, які виражаються кількома знаками, прийнято записувати, розбиваючи їх на класи з допомогою пропусків. Місце пропусків залежить від системи обчислення (при десятковій – кожен четвертий знак: 100 000 т, 253 530 крб.).
4. Запис порядкових числівників відрізняється від запису кількісних. Якщо запис ведеться арабськими цифрами, то порядковий числівник вводиться в текст з відмінковим закінченням (по 3-му класу точності, радіоприймачі 1-го класу). При перерахуванні кількох порядкових числівників відмінкове закінчення ставиться лише один раз: вироби 1,2, і 3-го сортів.
5. Деякі порядкові числівники для розрізнення позначаються в документах з допомогою римських цифр, проте вже без відмінкових значень (так, записують порядкові номери місяців); Складні слова, перша частина яких – цифрове позначення, можуть писатися в документації комбіновано: 100-процентний, 50-кілометровий (дозволяється другу частину таких назв скорочувати, якщо це одиниця виміру: 50-км, 4-мм).
6. Окремі види інформації передаються у вигляді змішаного запису, який складається з цифр і слів: можна 473 000, а можна 473 тис.;Словесно-цифровий запис не лише дає можливість скорочувати написання великих і малих чисел, а й значно полегшує сприймання.

Займенник. Переважна більшість документів пишеться від імені установи, підприємства, організації (тобто від першої особи множини). Проте займенник ми в цій ситуації, як правило, пропускається; ділові листи, наприклад, часто починаються дієсловом у першій особі множини (Просимо…).

Паралельно до щойно розглянутої є форма третьої особи однини (Дирекція просить …. Завод повідомляє…). Хоча реальний діяч тут  “я”, проте виклад, як правило, ведеться від третьої особи. Мовець майже (або й зовсім) усунений від участі у мовленні, ніяк себе не проявляє, що й надає викладові бажаного нейтрального або суворо-офіційного характеру.

Проте бувають ситуації, в яких наявність чи відсутність займенника Вам, Вас, Вами змінює спрямування й тональність висловлення. Так, звороти типу пропоную з’явитись, прошу уточнити виражають більш категоричну й безапеляційну вимогу, ніж ці самі звороти з особовим займенником Вам, Вас, Вами; порівняйте: пропоную Вам притягти до… прошу Вас уточнити. Введення особового займенника пом’якшує категоричність вимоги.

Вживання займенника першої особи однини я також обминається; розпорядження й накази розпочинаються дієсловом у першій особі однини (Пропоную… Наказую…). Ця займенникова форма можлива лише в особистих паперах і в деяких видах документів (автобіографія, доручення).

Як відомо, форма однини особового займенника я не вживається не лише в діловому стилі, а й у науковому і, частково, публіцистичному. У цих стилях переважає т.зв. авторське ми, за яким автор начебто приховує свою особу, залучаючи читача у участі в міркуваннях.

Займенник свій часто буває зайвим у діловому документі, він дублює вже наявне в тексті слово (свої  завдання трест   виконав).

Слово окремий іноді вживається замість неозначеного займенника деякий (окремі підприємства, окремі товариші). Не слід забувати, що основне значення слова окремий – це “незалежний”; бувають випадки, коли це значення виходить на перший план, тоді текст документу стає двозначним: пан … виконував окремі завдання (незалежні від завдань? чи деякі завдання з тих, що їх одержала група?). Такої двозначності слід уникати.

Дієслово. Найпоширенішою дієслівною формою в ділових паперах є дієслово теперішнього часу із значенням позачасовості, яке  стоїть у першій або третій особі множини (ми вимагаємо, дирекція звертається).

Надзвичайно поширена як у писемній, так і в усній мові така помилка у вживанні особових форм дієслова: дуже часто вживають у першій особі дієслово пробачатися. Не слід говорити пробачаюсь; значно краще  - вживати ці дієслова у другій особі: пробачте, вибачте,  або описово: (я) прошу пробачення, вибачення, (я) прошу прощения, извинения.

Теперішній час вживається ще на позначення майбутнього, коли підкреслюється обов’язковість (нарада розпочинається о 10 годині).

Недоконаний вид у ділових паперах, як правило, позначається складеними формами (будуть здійснюватися, а не здійснюватимуться).

Доконаний вид у ділових текстах ширше, ніж у будь-яких інших, твориться за рахунок префіксації (візувати – завізувати, проектувати – запроектувати). 

У ділових документах форми власне наказового способу (іди – ідіть, роби – робіть) використовуються лише в усному мовленні; в писемній формі переважає інфінітив та описові лексичні засоби. Інфінітив, вживаний у наказах і розпорядженнях, надає висловленню категоричного характеру. Менш категоричні безособові форми; вони мають характер ствердження фактів і застосовуються в різних інструкціях, статусах, приписах та ін. (забороняється, заборонено; не дозволяється тощо).

Інфінітив мусить мати лише закінчення –ти ( здійснювати, виконувати, відповідати); закінчення –ть вживається лише у розмовній мові; для ділових текстів воно неприйнятне.

В українській мові дієслова третьої особи однини можуть утворювати паралельні – повні й короткі – форми: знає і зна, питає й пита, буває і бува та ін. Обидві ці форми вживаються в розмовній мові, а звідси і в художніх текстах. В усіх інших текстах, у тому числі й у діловому, вибору немає: тут вживається лише повна форма: повідомляє, доручає, зазначає, вимагає тощо.

Можна вважати, що для ділового стилю визначальними є такі морфологічні ознаки: мінімальне вживання прислівників (у зв’язку з відсутністю оцінних характеристик), особових займенників (предмети переважно називаються, а не вказуються займенниками), відсутність вигуків; значна кількість дієприкметників і дієприслівників, які задовольняють вимоги “компактності” викладу.

 

1. Іменники на позначення професій, посад, звань, їх рід та правильність вживання. Узгодження прикметників з іменником на означення певних професій.

Слова – назви осіб, предметів, понять, переважають у ділових паперах. Тому увага до іменників повинна бути особливо сильною.

Узгодження – особливий тип залежності, в якому верована форма має ті категорії (відмінок, число, рід), що й форма керівна.

Рід іменників – назв професій, посад, звань – при виборі між наявними в мові формами викликає труднощі. Існують накі правила стосовно цього питання: ● офіційна наза посад, професій, звань – іменники чоловічого роду: професор, нотаріус, директор. Ці слова вжив. для позначення чоловіків і жінок : «зарахувати Петрову Людмилу на посаду головного бухгалтера». Це пов’язано з семантичною мотивацією слів: ці слова в минулому, як правило, обіймали особи чол. статі; ● відсутні відповідники жіночого роду і всіх складних назв посад, звань: головний бухгалтер, провідний технолог, старший викладач; ● текст набуває офіційного характеру, якщо слова, залежні від найменування посади, узгоджуються з цим найменуванням у формі чоловічого роді й тоді, коли мова йде про жінок: «головний лікар дозволив». Проте, якщо в документі вказ. прізвище жінки, яка обіймає посаду, то підпорядковані слова вжив. у формі жіночого роду: «нараду провела Матеїшина Секлета Пилипівна»; ● форма чол. і жін. роду мають слова: автор – авторка, аспірант(кА),  вихованець(нка), студент(ка), учень(ниця), спортсмен(ка); ● ЛИШЕ жіночий рід мають слова: покоївка, праля, домогосподарка, кастелянша, манікюрниця, рукодільниця, друкарка; ● рід іменників СПІЛЬНОГО РОДУ: староста, суддя, голова, сирота; ● ц ділових паперах не вжив. однослівні найменування осіб за місцем проживання, роботи, статусу: сельчани – жителі села, львів’яни – жителі Львова.

 

1. Відмінювання прізвищ, імен, по батькові, географічних назв.

Написання й відмінювання чоловічих і жіночих імен по батькові

Чоловічі імена по батькові творяться додаванням до основ власних імен суфікса -ович (від іменників чоловічих імен): Олександр — Олександрович, Василь — Васильович, Андрій — Андрійович, Лев — Львович. Декілька чоловічих імен по батькові творяться за допомогою суфікса -ич: Сава — Савич і Савович, Кузьма — Кузьмич і Кузьмович, Лука — Лукич, Ілля — Ілліч, Хома — Хомич, Хомович, Яків — Якович, Яковлевич.

Жіночі імена по батькові творяться додаванням до основ власних імен суфікса -івн (а), від імен на -й — -ївн(а): Василь — Василівна, Сава — Савівна, Ілля — Іллівна, Юрій — Юріївна, Андрій — Андріївна, Сергій — Сергіївна.

Зверніть увагу!Григорій — Григорович, рідше — Григорійович, Григорівна, рідше — Григоріївна; Микола — Миколаївна, Яків — Яківна, рідше — Яковлівна.

Кличний відмінок імен по батькові

Імена по батькові жіночого роду мають закінчення -о: Олено Іванівно, Ірино Василівно, Надіє Михайлівно; імена по батькові чоловічого роду мають закінчення -у: Петре Івановичу, Степане Васильовичу.

Звертання, що складаються з кількох слів

У звертаннях, що складаються з двох власних назв (імені та по батькові) або із загальної назви та імені, обидва слова мають форму кличного відмінка: Людмило Миколаївно, друже Максиме, пані Маріє, брате Василю, тітко Василино.

У звертаннях, що складаються з загальної назви і прізвища, кличний відмінок має загальна назва, а прізвище виступає у формі називного відмінка: колего Іванченко, пане Чорний, добродію Прищепа, депутате Соколовський.

У звертаннях, що складаються з двох загальних назв, кличний відмінок обов’язково має перше слово, а друге може виступати у формі як називного, так і у формі кличного відмінка: пане офіцере (офіцер), добродію опоненте (опонент), пане голово (голова).

По батькові. При творенні чоловічих імен по батькові вживається суфікс -ович, який додається до основи слова: Васильович, Юрійович.

Від імен Лука, Ілля, Лев – Лукич, Ілліч, Львович.

Деякі імена по батькові мають рівнозначні паралельні форми: Савич – Савович, Хомич – Хомович.

Імена по батькові від імен Микола та Григорій мають такі форми: Миколайович, Миколаївна, Григорович, Григорівна; іноді вживаються форми з розмовним відтінком:Миколович, Миколівна, Григорійович, Григорівна.

При творенні жіночих імен по батькові вживається суфікс -івн(а), який додається до основи слова, від імен на -й- -ївн(а): Василівна, Сергіївна.

У Р. і Д. відмінках жіночі імена по батькові мають лише закінчення -івни (-ївни); -івні (-ївні):

Р. Людмили Тимофіївни (а не Тимофіївної)

Д. Людмилі Тимофіївні (а не Тимофіївній) 

При творенні імен по батькові в основах імен відбуваються чергування і – о: Антін – Антонович, Антонівна; Яків – Якович, Яківна.

Пам’ятайте! Традиційно в Україні загальновідомих людей називають лише на прізвище: Гомер, Сковорода, або на ім’я та прізвище: Олександр Македонський, Іван Франко. Іноді останній варіант застосовується для конкретизації особи: Дмитро (Ярема) Вишневецький, Григорій (Григір) Тютюнник. Офіційно-діловий стиль вимагає обов’язкового вживання тричлена: прізвища, ім’я та ім’я по батькові.

(!) Зверніть увагу на відмінкові форми таких імен: 

Н.	Ілля	Ігор	Олег
Р.	Іллі	Ігоря	Олега
Д.	Іллі	Ігорю	Олегу (ові)
З.	Іллю	Ігоря	Олега
О.	Іллею	Ігорем	Олегом
М.	на Іллі	на Ігорю (еві)	Олегові (у)
Кл.	Ілле	Ігоре	Олегу (же)

 

1. Правопис відмінкових закінчень іменників ІІ відміни у родовому відмінку.

У сучасній українській мові чіткого розмежування щодо вживання закінчень -а, -у, -я, -ю немає. Однак існує певна закономірність у їх використанні. Так, у родовому відмінку однини іменники II відміни мають закінчення -а, -у (у м'якій

групі -я, -ю). При визначенні закінчення беруть до уваги

семантико-морфологічні та акцентологічні (наголос) ознаки іменника. Наприклад: папір — папера (документ) — паперу (матеріал); акт —акта (документ) —акту (дія).

Закінчення -а, -я мають іменники чоловічого роду, що ] означають:

загальні і власні назви людей та населених пунктів: заступника, акціонера, спортсмена, підприємця, промовця, Івана, Руслана, Львова, Києва, Харкова, Ужгорода, Ярославля, Тернополя, Севастополя, Марселя;

інші географічні (власні) назви з наголосом на кінцевому складі у родовому відмінку та з суфіксами -ов, -ев, -єв, -ськ: Дніпра, Трубежа, Ірпеня, Здвижа, Дніпропетровська, Миколаєва, Демидова, Макарова, Тетерева;

назви речей, предметів: комп 'ютера, ксерокса, стола, автомобіля, мікроскопа, документа, плаща, векселя, стільця;

назви мір простору, довжини, ваги, часу: метра, грама, гектара, сантиметра, місяця, тижня (але року, віку);

назви окремих днів тижня: понеділка, четверга; місяців: січня, березня, листопада (листопаду — з іншим значенням) та ін.;

назви будівель, приміщень, споруд: коридора, паркана, сарая, погреба (але льоху);

Деякі назви цієї групи вживаються лише із закінченням -у: поверху, палацу, залу, складу, порту, каналу, магазину, вокзалу, метрополітену та ін.

наукові й технічні терміни іншомовного походження, що означають одиничні поняття: ромба, квадрата, діаметра, атома, поршня, сектора, куба, катода, реферата;

українські терміни, коли вони утворені за допомогою суфіксів: відмінка, числівника, чисельника, іменника, прикметника, ступеня, рівня (але складу, способу, роду, виду, стану і в загальному, і в термінологічному значеннях).

Закінчення -у, -ю мають іменники чоловічого роду, що означають:

збірні поняття: колективу, пленуму, активу, хору, оркестру, ансамблю (але вишняка, березняка, чагарника — з наголосом на кінцевому складі);

речовину, масу, матеріал: меду, спирту, сиропу, цукру, чаю, льоду, шовку, граніту, піску, металу, асфальту, лісу, снігу, алмазу, кисню, водню;

різні почуття, відчуття: гніву, страху, сорому, болю, відчаю, гумору, жалю;

назви установ, закладів, організацій: університету, інституту, клубу, штабу, комітету;

назви процесів, станів, властивостей, ознак: руху, польоту, ремонту, спорту, відгуку, відпочинку, рейсу (хоча рейса — у значенні монета), маршруту, побуту, експерименту, успіху, характеру, експорту, імпорту, сміху;

явища природи: дощу, грому, вітру, морозу, вогню;

місце, простір тощо: світу, степу, яру, лугу, саду, майдану, вигону, краю (але хутора, берега, горба);

назви річок, озер, гір, островів, півостровів, країн, областей тощо: Уралу, Кавказу, Сахаліну, Донбасу, Криму, Сибіру, Бугу, Нілу, Дунаю, Алтаю; але іменники з наголосом на останньому складі мають закінчення -а, -я: Дністра, Ужа, Остра, Дінця.

 

1. Рід, число невідмінюваних іменників.

Рід. 1. Назви осіб чоловічої статі належать до чоловічого роду: прибулий месьє, військовий аташе, люб'язний портьє, справедливий рефері, відомий шансоньє, елегантний маестро, заповзятий папарацці, екстравагантний кутюр'є.

2. Назви осіб жіночої статі кваліфікуються як іменники жіночого роду: усміхнена фрейлейн, літня мадам, серйозна фрау, струнка міс.

3. Родова належність деяких назв осіб визначається конкретним уживанням у мові. Це так звані іменники спільного роду: Ваш протеже виявив себе з найкращого боку. — Милуйтеся-бо вашою протеже! (М. Старицький); справжній хіпі — справжня хіпі.

4. Невідмінювані іменники, що означають тварин, належать до чоловічого роду (крім  Цеце): крикливий какаду, яскравий ара, галасливий жако, швидкий ему, смішний поні, крихітний колібрі, потішний маго, неповороткий гризлі. Але якщо контекст указує, що йдеться про самку, то слова, які узгоджуються з невідмінюваними назвами тварин, уживаються у формі жіночого роду: Шимпанзе годувала малюка. Поні не відходила ні на крок від дитини. Винятком є іменники цеце (муха), івасі, путасу (риба), ківі (пташка), окапі (тварина родини жирафових), які належать до жіночого роду.

5. Субстантивовані (перехід прикметника, дієслова у іменник, чи навпаки) невідмінювані слова відносяться до середнього роду: довгождане "так", гучне "ура".

6. Невідмінювані іменники, що називають неістот, належать до середнього роду: вовняне кашне, нове меню, актуальне інтерв'ю.

Частина іменників змінила родову належність відповідно до родової ознаки тематичного слова. Так, до чоловічого роду належать такі невідмінювані слова, як: сироко, памперо, майстре, грего та інші назви вітру, сулугуні (сир), шимі (танець), кабукі (театр), кавасакі (бот), бефстроганов (від прізвища Строганов), багі (гоночний автомобіль), бенді (хокей з м'ячем), кантрі (стиль у музиці), жакоб (стиль меблів), карт-бланш (бланк), барбекю (різновид шашлику). Словами жіночого роду є іменники: авеню (вплив синоніма "вулиця"), бере (груша), кольрабі (капуста), салямі (ковбаса), бері-бері (хвороба), страдиварі (скрипка), альма-матер (буквально "мати-годувальниця").

7. Деякі невідмінювані назви неістот подаються в словниках з подвійною родовою характеристикою. Наприклад, як іменники чоловічого і середнього роду визначаються назви деяких грошових одиниць (екю, ескудо), назви танців (па-де-де, па-де-труа, сиртакі), а також слова; мачете, статус-кво, бренді. У формах жіночого і середнього роду виступають іменники; есперанто (мова), афгані (грошова одиниця). Слово бієнале (б'єнале) подається словниками як іменник чоловічого і жіночого роду.

8. Невідмінювані багатозначні слова можуть мати неоднакову родову характеристику у різних значеннях: каберне — ч. р. (сорт винограду) і с. р. (вино), контральто — с. р. (голос) і ж. р. (співачка), сопрано — с. р. (голос) і ж. р. (співачка).

9. Рід невідмінюваних географічних назв визначається за родовим поняттям (держава, місто, озеро, річка, гора, острів тощо):гостинне Батумі (місто), стрімка Арагві (річка), висока Ай-Петрі (вершина), зелений Хоккайдо (острів), небезпечний Страмболі (вулкан). Якщо слово співвідноситься з різними родовими поняттями, воно вживається у різних родових форма:; Гаїті проголошена незалежною 1804 року (держава). На гористому Гаїті виявлено поклади бокситів (острів).

10. За родовою назвою визначається також рід невідмінюваних назв органів преси, громадських організацій, спортивних клубів, команд тощо, напр.:Про це повідомила "Торонто стар" (газета); "Темпо" опублікував цікаві матеріали про футбольний чемпіонат (журнал); "Наполі" перемогла у фінальному матчі з рахунком 3:1 (команда); "Мебілойл" заснована 1882року (монополія); "Прадо" відомий колекціями іспанського мистецтва (музей).

11. Рід невідмінюваних абревіатур відповідає роду стрижневого слова:У районі відкрита нова АЗС (автозаправна станція); Кілька років тому ЦНБ переїхала у нове приміщення(Центральна наукова бібліотека). У деяких випадках відзначається родова варіантність абревіатур. Напр., словоВАК (Вища атестаційна комісія) вживається як невідмінюваний іменник жіночого роду і як відмінюване слово чоловічого роду:1992 року розпочала роботу ВАК України. Прийнято рішення ВАКу про затвердження дисертації.

 

 

1. Нормативність уживання граматичних форм прикметника.

Прикметник – це частина мови, яка виражає ознаку предмета і від­повідає на питання який? чий? За значенням прикметники поділяють на якісні, від­носні і присвійні.Якісні прикметники виражають ознаки які без­посередньо сприймають органи чуттів (великий, запашний), ознаки, що позначають часові, ві­ко­ві, розумові, фізичні якості (давній, мо­лодий), дають загальну оцінку (по­ганий, веселий) + утворюють ступені порівняння. Відносні прик­мет­ники виражають ознаку за від­ношенням до предмета, матеріалу, міс­ця, дії, сталого відно­шення (деревяний стіл, шкільна бібліотека, обовязковий). Присвійні прикметники вказують на належність предмета певній істоті: бать­ків портфель, Софіїна книжка.

Ступені порівняння прикметників.Вищий ступінь порівняння вказує на більший рівень вияву ознаки. Має дві форми: просту і складену: ● просту форму утворюють за допомогою суфіксів -ш-, -іш-:молодий – мо­лодший, білий – біліший. При творенні вищого ступеня за допомогою суфікса -ш- прикметникові суфікси -к-, -ок-, -ек-зникають: тонкий – тонший. Приголосні г, ж, з у поєднанні з суфіксом -ш- змінюють на –жч-, а с – на -щ-: низький – нижчий, дорогий – дорожчий. Для деяких прикметників вищий ступінь утворюють від інших основ: гар­ний – гарніший; великий – більший; поганий – гірший. ● складену (аналітичну) форма вищого ступеня порівняння утворюють за допомогою додавання слова більш або менш до звичайної форми прик­метника: більшефективний.

Найвищий ступінь порівняння вказує на максимальну міру вияву оз­наки: найгарніший, найбільший. Має дві форми: просту і складену: ● просту форму утворюють додаванням до форми вищого ступеня пре­фіксів най-, якнай-, щонай-: найвищий, якнайвищий, щонай­швид­ший. ● складену форму утворюють за допомогою слова най­більш і звичайної форми прикметника: найбільш зручний, найбільш ясний.

Існують прикметники, які не утворюють ступенів порівняння. До них належать:1) відносні прикметники – сталевий, викла­дацький;2) прикметники, що виражають абсолютну якість: сліпий, глухий;3) назви мастей тварин: буланий, зозулястий, вороний; 4) назви кольорів, що виникли в результаті зміни значення колишніх відносних прикметників: апельсиновий колір, салатовий відтінок;5) прикметники з суфіксом здрібнілості: -еньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-: малесенький;6) прикметники з суфіксами згрубілості -езн-, -енн-:величезний;7) прикметники з суфіксами неповного вияву ознаки -ав-, -уват-: білуватий, жовтавий;8) прикметники з префіксом пре-: предобрий; 9) прикметники з префіксами над-, за-, ультра-, яківказують на мак­си­мальний рівень вияву ознаки: надзвичайний, заши­рокий, ультра­швидкий;10) прикметники з префіксом не-: недобрий, нешвидкий;11) незмінювані прикметники іншомовного походження: бордо, беж;12) більшість складних прикметників: жовто-зелений, сорокарічний.

Типові порушення норми:1) Одночасне вживання простої та складеної форм ступенів порівняння: більш точніше замість точніше. 2) Утворення найвищого ступеня порівняння за допомогою слова самий: самийпоганий замість найгірший. 3) Поєднання порівнянь із прикметниками вищого ступеня у формі родового відмінка без прийменника на взірець російської мови: краще всього, старший мене, глибший інших. Іноді можна почути разючий покруч: “Він старанніше інших студентів своєї групи”, що виникає внаслідок поєднання прислівникової форми з родовим відмінком означуваного слова. Пригадаймо, що вищий ступінь порівняння прикметників звичайно вимагає після себе прийменників від, за, над, проти з відповідними відмінками або сполучників як, ніж. Тому треба казати: “старанніший за (від або проти) інших студентів”. 4) Використання форми вищого ступеня у значенні найвищого. У газет­них публікаціях та й в усних виступах часто натрапляємо на вислови: “відзначимо голов­ніші здобутки та надбання”, “проана­лі­зуй­мо вірогідніші шляхи вирішення проблеми”. Загальновідомо, що форму вищого сту­пеня вживають тоді, коли щось порівнюють за певними ознаками:головніші від інших, вірогідніші, ніж інші.

Присвійні прикметники вказують на належність предмета певній особі або істоті.Відповідають на питання чий? чия? чиє? Присвійні прикметники ут­во­рюють від іменників за допомогою суфіксів -ин-, -їн-, -ів-, -ач-.

Від назв осіб, іменників 1-ї відміни, присвійні прикметники утворюють чергування г – ж, к – ч, х – ш: Ольжин, тітчин,свекрушин.

До іменників другої відміни допомогою суфікса -ин-: сестрин, Миколин,Галин, Настин. Суфікс -ін-(на письмі -їн-)вживають тільки після й(Маріїн, Софіїн).

Від назв тварин присвійні прикметники утворюють за допомогою суфіксів -ач-, -ин-: птах – пташиний, миша – мишачий.

У текстах офіційного стилю присвійні прикметники вжи­ва­ють дуже рідко, тут пе­ре­ва­жа­ють відносні прикметники на -ський: шевченківський,  ректорський.

Тверда і м’яка група прикметників. До твердої: у назив. відмінку ЧОЛ. роду закінчення [ий]. До м’якої: у назив. відмінку ЧОЛ. роду закінчення [ій]. Слово, яке закінчується на «…лиций» при змінюванні стає м’яким!

 

1. Нормативність уживання граматичних форм числівника, написання цифрових даних у професійних текстах.

Числівник – це самостійна частина мови, яка називає кількість або порядок предметів при лічбі (скільки? котрий?). За характером називання і граматичними ознаками числівники поділяють на кількісні і порядкові.

Кількісні числівники називають кількість предметів і виділяються питанням «скільки?».За специфікою називання кількості предметів кількісні числівники поділяються на такі групи: 1)власне-кількісні – називають кількість окремих предметів: п’ять, сімдесят вісім; 2)дробові – називають кількість частин предмета: півтора, дві третіх; 3)збірні – називають кількість сукупних предметів: обидва, семеро; 4)неозначено-кількісні – називають приблизну кількість предметів: кілька, кількадесят, багато, декілька, чимало.

Існує така форма запису дробових числівників: сім цілих п’ять десятих, у якій слово цілих є прикметником, а не числівником (7,5 – у словесному запису “цілих” це “математична кома”).

Кількісні числівники змінюються за відмінками і не мають ознак числа і роду (за винятком один/одна/одне(о)/одні; два/дві; півтора/півтори).

У реченні кількісні числівники виконують синтаксичні функції, як правило, разом з іменниками. Напр.: П’ять книг коштують тридцять гривень . (П’ять книг – складений підмет; тридцять гривень – складений додаток).

Якщо ж числівники означають абстрактно-математичну кількість, вони не пов’язуються з іменниками і виконують синтаксичні функції самостійно. Напр.: Сім плюс два буде дев’ять . Корінь квадратний з двадцяти п’ятьох буде п'ять.

Порядкові числівники називають порядок предметів при лічбі і виділяються питанням «котрий?». Порядкові числівники утворюються на базі власне-кількісних суфіксальним способом і способом словоскладання: п’ять→п’ят-Ø-ий; тисяча чотириста вісім→ тисяча +чотириста+восьм-Ø-ий.

За кількістю коренів і формою (за будовою) всі числівники поділяються на прості, складні і складені. 1) Прості числівники мають один корінь і виражаються одним словом: нуль, шість, сорок, мільйон, сотий, дев’ятий; 2) Складні числівники мають два і більше коренів і виражаються одним словом: одинадцять (один/десять), п’ятсот, сімдесятий, стодвадцятисемитисячний; 3) Складені числівники мають два і більше коренів і виражаються окремими словами: тридцять п’ять, мільйон триста тисяч, дві тисячі другий, три восьмих.

Запам'ятайте! що нуль, тисяча, мільйон, мільярд – це числівники, а половина, раз, частина, сотня – іменники.

 

1. Особливості використання займенників у діловому мовленні.

Займенник - це самостійна частина мови, яка вказує на предмети, ознаки, кількість, але не називає їх. Займенники у мові вживаються для того, щоб уникнути повторення тих самих слів. При цьому їхню форму треба узгоджувати з родом і числом іменників, замість яких ці займенники вжито. Правильно вжиті займенники допомагають пов'язати речення в тексті.

І. Вживання особових займенників у документах.1. Займенник /я/вживається тільки в особових паперах і в деяких видах документів (автобіографії, дорученні, розписці, пояснювальній записці).2. У розпорядчих документах займенник /я/обминається. Ці документи розпочинаються дієсловами у першій особі однини (Пропоную... Наказую...).3. Займенник /я/ в офіційно-діловому, науковому та публіцистичному стилі замінюється авторським /ми/, а також, коли є потреба пом'якшити категоричність висловленого (..ми дійшли таких висновків).4. Займенники третьої особи (він, вона воно, вони) в орудному відмінку мають /н/  і вживаються без прийменника: задоволений ними, керувати нею.5. Після прийменників, що вимагають давального відмінка (завдяки, всупереч, наперекір), займенники вживаютьсябез /н/: завдяки їм, назустріч їй, всупереч йому).6.Займенники він, воно у місцевому відмінку мають варіант - на ньому (а не на нім).7. Слід уникати двозначності, що може виникнути при співвіднесеності займенників він, вона, вони з будь-яким із слів: Ми дуже вдячні за можливість ознайомитися з рекламою продукції вашої фірми. Вона (?) справила на нас приємне враження - Ми дуже вдячні за можливість ознайомитися з рекламою виробів (товарів) Вашої фірми. Вони справили на нас приємне враження. 8. Вживаючи особові займенники, слід уникати їх нагромадження: Він збирається вступити до університету. Він давно вже вирішив стати економістом.9. Займенник   /ми/  у переважній більшості документів, які пишуться від імені установи, підприємства, організації, пропускається. Напр., ділові листи часто починаються словами у першій особі множини (Просимо... Надсилаємо... Повідомляємо...). Паралельно вживається форма третьої особи однини (Дирекція просить... Завод надсилає... Управління повідомляє...).10. Займенник /Ви/вживається в усному й писемному мовленні для підкреслення поваги, пошани, ввічливості. У документах пишеться з великої літери (заявах, запрошеннях, службових листах).11. Для показу суворого об'єктивного викладу, категоричної вимоги, займенник Вам опускається: Надсилаємо Вам для ознайомлення — Надсилаємо для ознайомлення. 12. Для пом'якшення категоричності вимоги, використання займенника /Ви/є доречним: пропоную з'явитися — пропоную Вам з'явитися. 13. Дійова особа в реченні, виражена особовим займенником, повинна стояти у називному відмінку, а не в орудному: мною запроваджено - я запровадив, нами запропоновано - ми запропонували.14. Не слід використовувати займенники особи в присутності тих, про  кого йде  мова.

II. Присвійні займенники в документах. 1. Присвійні прикметники в родовому і давальному відмінках мають форми: мого, твого, свого, моєму, твоєму, своєму. Форми мойого, твойого, мойому, твойомувластиві розмовному стилю.2. Присвійні займенники в місцевому відмінку мають тільки нормативні форми: на моїм - на моєму; на твоїм - на твоєму, 3. Для уникнення зайвого паралелізму, у діловому мовленні вживається присвійний займенник /їхній/, а не /їх/(від — вони): їх обладнання - їхнє обладнання, 4. Не слід зловживати займенником /свій/, бо він, як правило дублює вже наявне в тексті слово: Він своїми руками відремонтував свою машину - Він власноруч відремонтував особисту машину.5.Уникати двозначності при використанні присвійного займенника /свій/: Директор попросив присутніх прокоментувати свої пропозицій - Директор запропонував присутнім прокоментувати їхні пропозиції.

III. Вживання означальних (весь, сам, всякий, кожний, жодний), вказівних, питальних, неозначених (дехто, дещо, будь-що) займенників у ділових паперах. 1. У давальному і місцевому відмінках однини слід використовувати нормативні форми займенників: у чиїм -у чийому, був відсутній якийсь час -був відсутній деякий час, цеї домовленості — цієї домовленості, котрогось із присутніх — декого з присутніх, абичим завершили — невідомо чим завершили, 2. Правильно використовувати близькі, але не тотожні за значенням займенники кожний, всякий, будь-який: Думаю, зможу відповісти на будь-яке (кожне, всяке) запитання. Але: Кожний відповідає за відведену ділянку роботи. Нас влаштовує будь-який квиток.3.На означення особи перевага надається вживанню займенника який (-а, -і), а на означення предметів, дій, явищ - що: інженера-конструктора, який проживає..., економіста, який працює..., 4.Двозначність виникає, якщо вказівний займенник /це/відноситься до двох явищ: Директор звільнив Бойка з обійманої посади і призначив на його місце Остапенка. Це (?) рішення не схвалюють у колективі.

 

1. Нормативність уживання граматичних форм дієслова та дієслівних форм.

Дієсловом називається частина мови, що означає дію або стан предмета як процес.

У систему дієслова входять такі форми: а) неозначена форма (інфінітив): прочитати, затвердити, сплатити; б) форми у дійсному (підписав, передплатимо), умовному (підписав би, передплатив би) та наказовому способах (підпиши, передплати); в) безособові форми на -но, -то: підписано, передплачено, відкрито; г) дієприкметник: підписаний, передплачений, відкритий; д) дієприслівник: підписуючи, передплачуючи, відкриваючи.

1. Треба використовувати тільки книжні дієслова та їх форми: активізувати, дезінформувати, знаменувати, подається, символізувати, формулюючи й т. ін.

2. Уникати умовного способу:Підприємства змогли б виконати заповлення, якби.. - Підприємства виконають (зможуть виконати) замовлення, якщо...

3. Форми наказового способу використовуються в ділових паперах дещо своєрідно. Форми власне наказові (іди, пиши, робіть) вживаються лише в усному мовлені. В писемному мовленні переважає інфінітив та описові лексичні засоби. Саме інфінітив у наказах та розпорядженнях надає висловленню категоричності (доручити, звільнити, призначити, а не доручить, звільнить, призначить).

4. В актах, наказах, розпорядженнях, службових листах, інструкціях, дорученнях уживають неозначену форму дієслова (інфінітив). Але! Слід пам'ятати, що нормативною є форма на -ти, а не на -ть (говорити, запроваджувати, виконувати).

5. У документах більшість дієслів має форму 3-ї особи однини, але неприпустиме використання коротких форм (допомагає, а не допомога; оббігає, а не оббіга).

6. Треба надавати перевагу активним конструкціям над пасивними або ж використовувати безособову конструкцію з дієслівними формами на -но, -то. У таких текстах ідеться про наслідки якихось заходів чи подій у момент мовлення:Завданнябулодострокововиконаненашоюгрупою -  Наша групадострокововиконалазавдання; Інспектори, які призначаються комісією - Інспектори, яких призначає комісія.

7. Найпоширенішою дієслівною формою в офіційно-діловому стилі є дієслово теперішнього часу із значенням позачасовості, яке вживається у першій або третій особі множини: (ми вимагаємо, дирекція звертається, рівень інфляції становить). Теперішній час може вживатися у значенні майбутнього, коли треба підкреслити обов'язковість виконання дії (нарада розпочинається о 10-й годині, мітинг розпочинається завтра об 11.00).

8. Треба уникати форм давноминулого часу.

9. Дієслова доконаного виду утворюють просту форму майбутнього часу: профінансуємо, сплатимо, переглянемо. Дієслова недоконаного виду мають просту і складену форми майбутнього часу. Надавати перевагу слід складеним формам дієслів недоконаного виду в майбутньому часі;

10. Форми нема – немає вживаються паралельно: у нас нема таких документів – у нас немає таких документів.

11. Дієслово давайте вживається лише у своєму прямому значенні, коли ця форма заохоти поєднується з іменником, що означає певні предмети: Давайте Ваші посвідчення; Розрахунки і креслення давайте мені. Хоча й у цих випадках інтонаційно та за допомогою невербальних засобів (жесту) можна спонукати до дії: Ваші посвідчення, будь ласка; Прошу розрахунки і креслення.

12. Існує дві рівнозначні форми написання дієслів із числівниками: а)Шість бригад не виконало (не виконали) план. Але за непрямого порядку слів лише – Не виконало план шість бригад; б)Двоє студентів пішло до їдальні (сумісна дія – пішли разом); Двоє студентів пішли до їдальні (роз'єднана дія – кожен пішов окремо).

13. За наявності слів разом, спільно дієслово (присудок) ставиться в однині: Адміністрація заводу спільно із профкомом розглянула... Але ставиться у множині, коли однорідні підмети вжиті через кому або через сполучники -і-, -й-, -та-: Адміністрація заводу та профком розглянули...

14. Дієслово вибачаюсь (-ся) має у своєму складі колишній займенник -ся, що був формою від себе –я, порівняйте: збираюся (я збираю себе), умиваюся (я вмиваю себе). Отже: слід уникати лінгвістично необґрунтованого вживання частки -ся-, -сь-: слід писати Роботу аналізують за такими вимогам, а не Робота аналізується за такими вимогами.

 

1. Службові частини мови. Прийменник пов діловому мовленні.

Службові частини мови.Спільними ознаками всіх службових частин мови є те, що вони: ● не називають предметів, ознак, дій, кількості і не мають, отже, лексичного значення; ● не мають властивих повнозначним (самостійним) частинам мови морфологічних ознак; ●не змінюють своєї форми; ●не бувають членами речення.

До службових частин мови належать прийменник, сполучник і частка.

Прийменник [при іменнику] - незмінна службова частина мови, що, виражаючи залежність іменника, числівника, займенника від інших слів у словосполученні і в реченні, вказує на: ● об'єкт дії - повідомити (про що?) про концерт; напрямок - поїздка (куди?) на курорт; місце - зустрітися (де?) біля клубу; причину - замовк (із якої причини?) від несподіванки; ● мету - зібратися (для чого? ) на нараду.

Прийменник членом речення не буває, але разом із самостійною частиною мови входить до складу члена речення.

До непохідних належать прийменники, спосіб творення яких визначити неможливо: до, за, на, під та ін. Похідними є прийменники, утворені: ● способом складання непохідних прийменників: з-під, із-за, понад, з-поміж; ● способом переходу з інших частин мови: кругом (хати), близько (полудня), назустріч(виборам), під час, у зв'язку з, згідно з.

За будовою: ● прості (в, на, коло); ● складні (попід, задля, посеред); ● (по відношенню до, на відміну від)

Сполучники сурядності поєднують рівноправні, синтаксично незалежні одна від одної мовні одиниці - слова, частини складного речення, речення чи групи речень у тексті.

До них належать: 1. єднальні: і, й, та (= і), їй ... ні. Вони означають поєднання або приєднання: Вода зеленіє і зливається з надбережною тирсою. 2. протиставні: а, але, та (= але), проте, зате, однак, які виражають зіставлення або протиставлення: Хоч піднімай його домкратом, а хам не стане демократом (Л. Костенко). 3. розділові: або, чи, або... або, чи ... чи, то ... то, чи то ... чи то, які вказують на несумісність явищ або їхню черговість: Чи то мене судомить почало, чи то здригнулись Кременецькі гори? (Г. Петрук-Попик).

Сполучники підрядності з'єднують залежну частину складного речення з головною. До сполучників підрядності належать: 1) причинові:  бо,  тому що, оскільки, у зв'язку з тим що. 2) часові: коли, поки, тільки, як, щойно, ледве, як тільки.3) умовні: якщо, якби, коли б. 4) мети: щоб (щоби); для того, щоб. 5) допустові: незважаючи на те що, хоч, дарма що, хай. 6) порівняльні: як, мов, немов, наче, неначе, начебто, ніби. 7) з'ясувальні: що, щоб, як.

!!! Сполучники /як/ і /що/ не слід плутати з однозвучними сполучними словами. Сполучне слово /що/ легко замінити словом /який/ без утрати значення, а сполучник /як/ - сполучником /що/.

Часткою називаються службова частина мови, яка надає реченням чи окремим його членам певних відтінків значення або служить для утворення окремих граматичних форм. Частки не мають лексичного значення, не змінюються, не є членами речення.

Види: 1) словотворчі: -бо, -от, -таки, будь, небудь, казна;2) формотворчі: б, би, хай, нехай; 3) заперечні: не, ні, ані;4) стверджувальні: авжеж;5) питальні: хіба.

Вигук - це незмінна частина мови, що виражає почуття і волевиявлення, не називаючи їх. Вигуки не належать ні до самостійних, ні до службових частин мови. За значенням вигуки поділяються на: ● емоційні, що виражають почуття і переживання: о, ой, ах, фу, пхе; ● вигуки волевиявлення, що передають спонукання, заклик і т. д.: цить, гов, алло, ну, гей, гайда, нумо, вйо, ціп-ціп та ін.

Прийменник по. Для українського ділового мовлення важливе правильне вживання прийменника по, особливо тоді, коли йдеться про переклад з російської мови на українську. Адже російські конструкції з прийменником по в українській мові перекладаються цілим рядом конструкцій з прийменниками:

за: за свідченням;за дорученням;за наказом; за вказівкою; менеджер за професією і т. д.;

з: з питань комерційної торгівлі; з ініціативи;курс лекцій з української мови; з багатьох причин; і т. д.;

на: на замовлення; на вимогу; на пропозицію;

для: курси для вивчення; комісія для складання актів;

після: після одержання посвідчення; після повернення; і т. д.;

у (в): викликати у службових справах; у вихідні; в усіх напрямках;

по: черговий по району; наказ по відділенню; спеціаліст по проектуванню; по можливості; комітет по сприянню малим підприємствам і т. д.

 

1. 36. Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

   Про значення української мови не скажеш краще за І.Огієнка: “Мова – душа кожної національності, її святощі, національний скарб… У мові наша стара й нова культура, ознака національного визначення… І поки живе мова, житиме й народ як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом… От чому мова має таку велику вагу в національному рухові. Тому й вороги наші завжди так старанно пильнували, аби заборонити насамперед нашу мову, або звести та знищити її дощенту.”
   
   З цих слів І.Огієнка необхідним і логічним є висновок: мова – це основа націогенезу і державотворення, вона – Берегиня нації, але в розвитку мови бувають такі періоди, коли вона сама потребує захисту з боку народу і його держави. 
   
   Підраховано, що за період від указів Петра І до різних постанов ЦК КПРС, що у тій чи іншій мірі містили дискримінацію української мови та культури, було видано близько 30 документів. Характерно, що при всій протилежності російської політики до і після 1917 р. вона була єдиною щодо України, а демократизм навіть передових людей Росії кінчався там, де починалося українське питання. Про це добре писав М.Волошин: 
   
   Что менялось?
   
   Знаки и возглавья, 
   
   Тот же ураган на всех путях:
   
   В комиссарах – дух самодержавья, 
   
   Взрывы революции в царях.
   
   
   Протягом тривалого часу під виглядом інтернаціоналізації в Україні відбувалася всеохоплююча русифікаціясуспільного життя. Політика формування “нової історичної спільноти людей” мала для України негативні наслідки: частиною населення поступово втрачалась національна самосвідомість, деформувався національний зміст насамперед мовної культури. Як результат – українська мова перестала виконувати безпосередньо призначену їй роль: передавання цінностей національної культури, спілкування, формування національної спільності тощо. У свідомості українців насаджувався стереотип безперспективності української мови, оскільки, мовляв, відбудеться злиття націй, складеться в якійсь перспективі “безнаціональне людство”. Проводилась політика штучного “перемішування” народів, у результаті якої мільйони українців опинилися за межами України, в Україну ж переселилися мільйони не українців. Політика інтернаціоналізму нагадувала дволикого Януса: практично всі українці володіли російською мовою і лише 2,5% росіян в Україні вільно володіли українською мовою. Отже, під прикриттям офіційної політики двомовності йшло фактично неприкрите витіснення української мови з основних сфер її суспільного функціонування.
   
   Ситуація вимагала невідкладного втручання з боку держави. Тому у 1989 р. було прийнято “Закон про мови в Українській РСР”, який визнав за українською мовою статус державної. 
   
   Треба вказати, що закон цей з’явився у досить несприятливих умовах. 
   
   Поворотним пунктом у мовній політиці мало стати прийняття Конституції України, яка статтею 10 та 11 закріпила статус державної за українською мовою і визначила: 
   
   Стаття 10. Державною мовою України є українська мова.. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. 
   
   Стаття 11. Мовою роботи, діловодства, й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій є українська мова”. 
   
   Таким чином, за Конституцією, українська мова має обслуговувати всі сфери громадського життя країни.
   
   Проте різне розуміння і застосування положень статті 10 Конституції України викликало практичну необхідність у їх роз’ясненні та офіційній інтерпретації. 
   
   16 грудня 1999 року Конституційний Суд прийняв рішення про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в освітніх закладах країни.
   
   Конституційний Суд ухвалив, що положення частини першої статті 10 Конституції України, за якою “державною мовою України є українська мова”, треба розуміти так: українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, що визначається законом.
   
   Поряд з державною при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та місцевими органами самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.
   
   Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних та комунальних навчальних закладах України є українська мова.1
   
   Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. 
   
   Попри те, що Конституційний Суд дав чітку орієнтацію суспільству в розв’язанні мовних питань та визначенні напряму мовного будівництва, сама історія нашої держави, суспільної свідомості та підсвідомості, довжелезний список заборон української мови, що здійснювався протягом сторіч, моральна неготовність великої частини населення повсякденно користуватися українською мовою переконує в тому, що вирішення проблеми її життєдіяльності в різних сферах життя суспільства не відбувається безболісно.
   
   Сьогодні немає і не може бути громадянина України, якого б обходило мовне питання. Поет і народний депутат Б. Олійник переконаний: “Завдання мови – творити громадянина”2. 
   
   Отже, державна мова – це «закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики».3 Іншими словами, за Конституцією, українська мова має обслуговувати всі сфери громадського життя країни. 
   
   Утвердження української мови як державної неможливе «без органічної взаємодії принаймні двох засад:
   
   1) створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;
   
   2) ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням».4
   
   В умовах національного відродження українська мова набула особливої ваги. Вона є виразником інтелектуального і духовного життя. Писемне спілкування в державному, суспільному, політичному, господарському житті, в ділових відносинах між організаціями та установами, в органах управління згідно з Законом «Про мови…» має бути українською мовою. Така важлива роль мови у суспільному житті зобов’язує вивчати і добре знати її лексичний склад, фонетичну систему, морфологічні і синтаксичні особливості, стилістичні властивості, тобто володіти культурою мовлення. Проте часто недосконале володіння українською мовою спричиняє появу чималої кількості типових помилок, хибних висловів, слів-покручів (суржику) і знижує рівень культури мовлення у загальнонаціональному вимірі. Культура мови якнайщільніше пов’язана з дотриманням тих літературних норм, які є усталеним зразком, еталоном для носіїв мови. Особливо це стосується фахівців, державних службовців, які не повинні допускати мовних помилок у своїй сфері діяльності. У зв’язку з цим дуже важливо виховувати в собі повагу до мови, окрім знання загальнолітературної лексики, опанувати фахову і ділову термінологію.

   37.Закон про мови в Українській PCP - нормативно-правова основа утвердження української мови як державної в Україні.

   Закон про мови містить 6 розділів (40 статей). У ньому зазначається, що закон регулює суспільні відносини у сфері всебічного розвитку і вживання української та інших мов, якими користується населення республіки, в державному, економічному, політичному і господарському житті, охорону конституційних прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого ставлення до національної гідності людини, її культури і мови. Українскьа мова проголошується державною мовою в Україні. Їй забезпечується всебічний розвиток і функціонування у всіх сферах суспільного життя; створюються також необхідні умови для розвитку і використання мов ін. національностей. Визначаються обов’язки службових осіб щодо володіння державною мовою, правові основи охорони фондів і пам’яток мови, захисту мов і контролю за виконанням закону. У всіх сферах суспільного життя українська мова наділяється правом функціонування і використання як державна. Визнається вільний вибір мови навчання дітей як невід’ємне право громадян. Російська мова чи мова іншої етнічної меншини, що проживає компактно, наділяється правом паралельного вживання і функціонування поряд з українською мовою. Те саме стосується назв установ, топонімів та картографій видань — вони подаються українською мовою, але паралельно можуть подаватися мовою і національної меншини, яка компактно живе в тій чи тій місцевості. Україна на основі угод з іншими державами сприяє національно-культурному розвитку українців, що живуть за межами етнічної батьківщини.

    

   38.Конституція України про функціонування та розвиток мов в Україні.

   Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова.

   Держава  забезпечує  всебічний  розвиток  і    функціонування

   української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території

   України.

    В  Україні  гарантується  вільний  розвиток,  використання  і

   захист російської, інших мов національних меншин України.

    Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

    Застосування мов в Україні гарантується Конституцією  України

   та визначається законом.

   Стаття  11.  Держава  сприяє  консолідації   та    розвиткові

   української нації, її історичної свідомості, традицій і  культури,

   а також розвиткові  етнічної,  культурної,  мовної  та  релігійної

   самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

    Стаття 12.       Україна       дбає      про      задоволення

   національно-культурних і мовних потреб українців,  які  проживають

   за межами держави.

   Стаття 53.  Кожен має право на освіту.  Повна загальна середня освіта є обов'язковою.

   ч.3. Громадянам, які належать до національних  меншин,  відповідно

   до закону гарантується  право  на  навчання  рідною  мовою  чи  на

   вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах

   або через національні культурні товариства.

   Стаття 92. Виключно законами України визначаються:

   ... 4) порядок застосування мов;

      Стаття 103.

   ...Президентом України може  бути  обраний  громадянин  України,

   який досяг тридцяти п'яти років,  має  право  голосу,  проживає  в

   Україні протягом десяти  останніх  перед  днем  виборів  років  та

   володіє державною мовою...

    Стаття 127.

   ... На посаду  судді  може  бути  рекомендований  кваліфікаційною

   комісією суддів громадянин України,  не  молодший  двадцяти  п'яти

   років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі  права

   не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та

   володіє державною мовою...

    Стаття 138.  До  відання Автономної Республіки Крим належить:

   ...  8) забезпечення  функціонування  і  розвитку   державної   та

   національних мов і культур в Автономній Республіці Крим...

     Стаття  148.

   ... Суддею Конституційного  Суду  України  може  бути  громадянин

   України, який на день призначення досяг  сорока  років,  має  вищу

   юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш  як  десять  років,

   проживає в Україні протягом останніх  двадцяти  років  та  володіє

   державною мовою...

2. Психологічні особливості професійного спілкування.

Спілкування – тонкий, багатоплановий процес встановлення й розвитку міжособистісних контактів, обумовлений спільної життям, діяльністю людей, їх відносинами, що складаються із найбільш різним приводів. У вужчому сенсі, спілкування є складовою професійної діяльності юриста незалежно з його спеціалізації. Говорячи про професійному спілкуванні юристів, слід наголосити одну важливу особливість: воно нерідко відбувається у особливому процесуальному режимі з повним дотриманням певних, суворо окреслених форм комунікації, таких, наприклад, як: прийом заяв громадяни мають, допит, судові суперечки сторін тощо.

У промові виражаються соціально-психологічні особливості людини, особливості його мислення, спрямованість, ставлення до об'єктивну реальність, зокрема і для використання самої мови. Юристам постійно доводиться вдаватися до різним мовним формам, оцінювати особливості мовної поведінки інших. Насамперед, до чужого промови слід ставитися як до джерела інформації, зокрема як до джерела доказів по справі.

Особливості мовної поведінки юриста безпосередньо пов'язані з його освітою, вихованням, соціальним статусом. Висловлювання юриста у процесі професійного спілкування нерідко наповнені правовими поняттями, містять мовні конструкції, відповідальні правилам мовного етикету, які впливають встановлення та підтримка психологічного контакту, порозуміння сторін.

У результаті професійної діяльності юристу необхідно постійно удосконалювати навички свого мовної поведінки, підвищувати культуру спілкування. У процесі спілкування важливо вміти як говорити, а й як ми з боку слухати себе, оцінюючи переконливість, зрозумілість, дохідливість власних висловлювань, доречність вживання різних мовних і немовних форм комунікації, ступінь емоційного забарвлення промови, промовистість свого мовної поведінки.

Істотно доповнюють мовленнєвий поведінка кошти невербальній комунікації, До них, зокрема, ставляться: жести, міміка, пози, просторове розташування сторін, різні способи вокалізації промови (якість голоси, його діапазон, тональність), темп промови, паузи, плач, сміх, покахикування тощо.

Уміння продуктивно спілкуватися з діловими партнерами, реальними або потенційними, - важлива професійна якість ділової людини, необхідний елемент його розмовної та психологічної культури. Адже часом важко бути ввічливим й уважним, коли перед тобою проходить багато людей, серед яких зустрічаються нервові, збуджені, ті, що погано чують, погано розуміють, повільні в рухах. Будь-яка взаємодія керівника з відвідувачем починається зі встановлення контакту. Якщо цього відвідувача ви бачите вперше, то особливе значення має перша емоційна реакція. Вона, безумовно, має бути позитивною, тобто словами, жестами, увагою до відвідувача необхідно виявити якщо не радість, то принаймні привітність і супроводити контакт усмішкою. Уміння професіонально увійти в контакт створює основу успіху розмови і є цінною якістю інспектора в очах співрозмовників. Контакт не стільки залежить від того, що говорить співрозмовник, скільки від того, як він поводиться.

Як основні психологічні особливості можна виділити:

• правову регламентацію (нормативність) професійного поведінки, прийнятих рішень працівників правоохоронних органів, юридичних служб та інших юристів, професійно що у правозастосовчої діяльності;
• владний, обов'язкового характеру професійних повноважень посадових осіб правоохоронних органів;
• екстремальний характер правоохоронної діяльності багатьох юристів, особливо ж тих, хто працює у органах суду, прокуратури, податкової служби й податкової поліції та т.п.;
• нестандартний, творчий характер праці юриста;
• процесуальна самостійність, персональна (багатьом — підвищена) відповідальність юристів, що працюють у правоохоронних органах, державно-правових структурах.

 

1. Основи комунікативної лінгвістики.

Комунікативна лінгвістика — розділ мовознавства, предметом якого є процеси спілкування людей з використанням живої природної мови, а також з урахуванням усіх наявних складових комунікації (фізичних, фізіологічних, психологічних, соціальних, контекстних, ситуативних та ін.).

Предметом комунікативної лінгвістики є вивчення мови в реальних процесах спілкування.

Основні питання комунікативної лінгвістики:

• загальні закони комунікації;
• специфіка комунікації залежно від різних умов (соціальних, культурних, тощо);
• структура мови (мовний код) у процесах спілкування;
• закономірності взаємодії мовних і позамовних засобів комунікації;
• залежність організації мовного коду від позамовних явищ;
• етапи і закономірності породження і сприйняття мовлення в різних комунікативних умовах;
• причини комунікативних невдач;
• методи дослідження мови і засобів інших семіотичних систем у процесах комунікації

 

1. Вербальне та невербальне мовлення.

Вербальне - спілкування за допомогою мови і мовлення. Одна з найважливіших проблем цього типу спілкування - розуміння. Розуміння сенсу і значень слів залежить від розуміння понять, від обізнаності досвіду, спрямованості, ціннісних орієнтацій партнерів. За допомогою слів люди програмують свою поведінку і поведінку інших. Варто пам'ятати, що слова-"агресори" (претензія, дурниця і т.п.) практично завжди сприймаються негативно і викликають зворотню агресію партнера. 

Вербальне спілкування може бути безпосереднім і опосередкованим, усним і письмовим. У безпосередньому усному вербальному спілкуванні важливу роль відіграє інтонація, за допомогою якої партнери виділяють ключові слова, підкреслюють сенс фрази. Люди довіряють більш інтонації, ніж об'єктивному мовному виразу. Інтонація також використовується для вираження емоцій.

Усне вербальне спілкування може опосередковуватися телефоном. При телефонних розмовах партнери позбавлені можливості спостерігати за мімікою, пантомімікою, зовнішнім виглядом партнера, обстановкою.

Письмове вербальне спілкування (листи, книги, плакати, газети, тексти на екрані комп'ютера) залишає в розпорядженні партнерів лише слова і граматичні правила і форми.
Невербальне спілкування полягає в передачі і одержуванні інформації за допомогою міміки, пантоміміки, різного роду сигналів і символів.

 

1. Нейролінгвістичне програмування як мистецтво комунікації.

Нейролінгвістичне програмування  — це галузь знань, що вивчає структуру суб'єктивного досвіду людей, що займається розробкою мови його опису, розкриттям механізмів і способів моделювання досвіду з метою вдосконалення і передачі виявлених моделей іншим людям. Найпершою назвою НЛП було "Метазнання ", тобто наука про те, як влаштовані наші знання і досвід. Засновниками НЛП вважають Р. Бендлера та його учня Д.Грюндера.

Грунтуючись на мовних патернах і сигналах тіла, зібраних експертними методами під час спостережень декількох психотерапевтів, які практикують нейролінгвістичне програмування вважають, що наша суб'єктивна реальність визначає переконання, сприйняття і поведінку. Отже, можливо змінювати поведінку, трансформувати переконання і лікувати травми. Техніка, вироблена на основі даних спостережень, своїми творцями описувалися як "терапевтична магія", тоді як саме  описувалося як "дослідження структури суб'єктивного досвіду".56 Ці твердження грунтуються на принципі, що будь-яка поведінка (будь то найдосконаліша або дисфункціональна) не виявляється випадково, а має структуру, яку можна зрозуміти.

НЛП застосовується в цілому ряді сфер діяльності: продажі, психотерапія, комунікація, освіта, коучинг, спорт, управління бізнесом, міжособові стосунки тощо.

 

 

1. Загальні засади психолінгвістики.

Психолінгвістика – це наука про мовленнєву діяльність людей у психологічних та лінгвістичних аспектах, зокрема експериментальне дослідження психічної діяльності суб'єкта в засвоєнні та використанні мови як організованої та автономної системи.

Основними завданнями психолінгвістики як когнітивної науки є дослідження:

• процесів планування мовлення;
• механізмів та процесів сприйняття, інтерпретації, розуміння та породження мовлення;
• структури та системи представлення знань індивіда та стратегії їх використання для когнітивної обробки дискурсу;
• механізми засвоєння та оволодіння мовою в ході розвитку дитини;
• проблеми білінгвізму, перекладу та механізми оволодіння іноземною мовою.

 

1. Бар’єри у спілкування, його рівні.

Питання про ефективність людського спілкування - універсальне. Бар'єри спілкування можуть бути зв'язані з характерами людей, їх прагненнями, поглядами, мовними особливостями, з манерами спілкування. І причини багатьох конфліктів, взаємних розбіжностей і невдоволення людей як в особистій, так і в професійній сферах не в останню чергу криються саме в нерозумінні прийомів ефективного спілкування, у невмінні ними користатися.

У цілому основними умовами будь-якого практичного спілкування є уміння і навички людини у використанні так званих розуміючих і директивних прийомів реагування при взаємодії з іншими людьми. ефективне спілкування повинне містити в собі розуміючі і директивні прийоми реагування і по можливості виключати агресивні і принизливо-поступливі реакції при взаємодії з іншими людьми.

Але усі ці види спілкування, хочуть цього співрозмовники чи ні, можуть і, не рідко, включають в себе найрізноманітніші бар’єри спілкування.

Уникнення - це такий тип бар’єру під час спілкування, коли спостерігається уникнення джерел впливу, відхилення від контакту з партнером, при якому взагалі ніяке спілкування стає неможливим.

Авторитет. Дія даного типу бар’єру спілкування полягає в тому, що, розділивши всіх людей на авторитетних і неавторитетних, людина довіряє тільки першим і відмовляє в цьому другим.

Нерозуміння. Далеко не завжди є можливість визначити джерело інформації як небезпечне, чуже чи неавторитетне і в такий спосіб захиститися від небажаного впливу.

Науковець Б.Ф.Поршнєв виділяє чотири рівні нерозуміння - фонетичний, семантичний, стилістичний і логічний.

 

1. Сучасні теорії міжособистісних стосунків.

Оцінка міжособистісних стосунків передбачає проведення їхньої класифікації. Так, виділяються стосунки-знайомства, приятелювання, дружби, Коли один з партнерів сприймає ці стосунки тільки як знайомство, а інший - як дружбу, то виникає непорозуміння. Тому міжособистісні стосунки можна визначити як взаємну готовність партнерів до певного типу почуттів, домагань, очікувань, поведінки.

М. Обозов пропонує таку класифікацію міжособистісних стосунків: знайомства, приятелювання, товариські, дружні, любовні, подружні, родинні, деструктивні Вона спирається на кілька критеріїв: глибину стосунків, вибірковість щодо партнерів, функції стосунків.

Дуже важливим у спілкуванні є перше враження. У будь-якому випадку головним регулятором у побудові спілкування буде той образ партнера, та уява про нього, що є в кожного, тому що саме до цього образа і буде звернене спілкування.

Систему знаків, зміст яких виявляється в образі, що одержує партнер, можна назвати самоподачею. Хоче людина цього чи ні, усвідомлено вона вживає визначені знаки (надягає костюм, наприклад) чи неусвідомлено, все рівно система самоподачі, самопред'явлення існує і робить свій вплив на спілкування. Немає сумнівів, самопред'явлення також формується під впливом представлення про контекст спілкування і уявлень про світ, про людей, про себе.

 

1. Допит як різновид переговорів.

Допит - це слідча дія, яка має на меті одержання інформації про обставини розслідуваного злочину від свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених. Залежно від джерела одержання інформації розрізняють такі його. види: допит свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених.

Тактика допиту складається з системи прийомів, що сприяють найефективнішому його здійсненню. На відміну від процесуальних норм, які встановлюють порядок допиту, тактичні прийоми мають рекомендаційний характер. Вони поділяються на групи: а) кращого відтворення сприйнятого; б) викриття завідомо неправдивих показань; в) виявлення помилок і протиріч у показаннях; г) одержання правдивих показань.

Зміст тактики допиту не вичерпується переліком тактичних прийомів, до нього належать також визначення часу (моменту) і доцільної послідовності застосування цих прийомів.

Добираючи тактичні прийоми допиту в конкретній ситуації, треба врахувати фактори, що визначають доцільність їх застосування. До них належать: а) особа допитуваного (особливості сприйняття, запам'ятовування, здатність відтворення, бажання давати показання, мотиви відмовлення від дачі показань тощо); б) наявність зібраних доказів, що дозволяє використати дані, що є в них для постановки нагадуючих, контрольних запитань, оголошення показань інших осіб тощо; в) етап розслідування в справі.

У визначенні тактики допиту, послідовності й змісту тактичних прийомів, велика роль належить психологічним і логічним способам.

 

1. Герменевтика як наука тлумачення текстів.

Герменевтика - у первісному значенні - напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів.

Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (і насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації.

Герменевтика має три рівні інтерпретації тексту: ● філософський; ● критично-філософський (методологічний); ● ідеологічний

Тлумачення права — складне, комплексне явище. Воно має дві сторони (аспекти), два значення (смисла) залежно від суб'єкта, мети тлумачення та його спрямованості.По-перше, тлумачення інтерпретується як внутрішній розумовий процес, який здійснює особа, що застосовує норму права, внаслідок чого відбувається з'ясування її смислу (змісту) як необхідний підготовчий етап для правильного розв'язання справи. Це з'ясовувальне тлумачення.Річ у тому, що формальна визначеність норми права у тексті акта не виключає необхідності встановлення справжнього її змісту, який був би адекватним, тобто відповідав волі нормотворця.

Про можливість неоднозначного розуміння висловленого та необхідність відповідного його витлумачення свідчать й факти повсякденного життя. Скажімо, як розуміти таке:
1) вислів спортивного оглядача — "...блискуче зіграв головою..." (з футбольного репортажу); або
2) зміст таблички при вході в установу — "Роздягальня" (а де ж "одягальня"; а як "роздягальня", то до якої міри?).
В наведених прикладах відповідь лежить на поверхні. Складніше буває із тлумаченням спеціальних нормативних текстів. Більше того, інколи можливість адекватного тлумачення (розуміння) тексту залишається за межею можливого (на межі неможливого). Так, в п. 1 глави 11 "Прикінцеві положення" Закону України від 21 квітня 1999 р. "Про виконавче провадження" читаємо: "1. Цей Закон набирає чинності з дня його офіційного опублікування і вводиться в дію з 1 липня 1999 p.". Річ у тім, що "набрання законом чинності" та "введення закону в дію" — це тотожні (однозначні) поняття.

По-друге, тлумачення — це роз'яснення змісту норми, що виходить від певних органів та осіб, що має самостійний спеціальний характер та допоміжне призначення. Це роз'яснювальне тлумачення, яке, не створюючи норм права, відіграє певну регулятивну роль, спрямовуючи юридичну практику в напрямі єдиного розуміння норм усіма, хто ними керується.
У першому значенні тлумачення може існувати (відбуватися) саме по собі; воно не обов'язково тягне за собою тлумачення у другому значенні.

Тлумаченню у другому значенні завжди передує тлумачення у першому значенні, тобто з'ясування змісту норми тим, хто роз'яснює її зміст іншим суб'єктам.

 

1. Поняття усного й писемного мовлення. Риторика і мистецтво презентації.

Сучасна українська літературна мова існує у писемній та усній  формах. Вони    однаково важливі для суспільства, обом їм властиві мовні норми.

Усна форма літературної мови обслуговує поточні потреби спілкування в суспільстві між людьми, безпосередньо пов'язаними між собою. Це мова ділового спілкування науки, освіти, засобів масової інформації. Кількість учасників усного спілкування обмежена Розумінню усної мови сприяють: інтонація, тембр і сила голосу, дикція, паузи, міміка, жести та умови, у яких відбувається розмова.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної. політичної, наукової й культурної діяльності. Вона розрахована на спілкування з необмеженою кількістю осіб.

Термін «риторика»  походить від грецького слова, яке означає наука про ораторське мистецтво, красномовство.

Риторика  -  це один з найдавніших видів мистецтва, який виник приблизно у 5 ст. до н.е. як відповідь на практичні потреби суспільства. У цьому суспільстві практичні потреби вирішувались на Народних зборах, при великій кількості народу слухалися судові справи. Риторика стала необхідною для кожної людини. Її засновниками стали Платон і Арістотель. Найбільш відомі оратори того часу – Демосфен, Сократ, Перікл, Есхіл, Цицерон.

Риторика необхідна також і в наш час. Неможливо переоцінити її роль у політиці, комерційній діяльності та у повсякденному житті. Однією з головних цілей людини, яка хоче досягти успіху, є вміння красиво і правильно говорити. Доведено: ніяка інша здатність, якою може володіти людина, не дає їй такого авторитету і можливості з такою швидкістю зробити кар'єру , як уміння гарно говорити. Сила справжнього красномовства зовсім не в тому, щоб «розтікатися мислію по древу», а в тім, щоб переконати слухачів  і підняти їх на справу.

Презентація проводиться з метою надання інформації для певної групи людей. І в цьому вона схожа на лекцію. Але це не лекція, бо люди на презентацію приходять не за власним  бажанням, щоб пізнати щось нове, і рідко виявляють активність. Як правило, на презентацію людей спеціально запрошують, причому у запрошених бажання отримати нову інформацію значно менше, ніж у організаторів передати її.

На відміну від лектора, ведучий презентації має більшу свободу, бо не так залежить від наукового викладу проблеми. Але водночас від результатів презентації може залежати його професійне майбутнє. Ведучий презентації звертається до людей, які мають більш високий статус, ніж у нього, і він має заслужити їхню довіру і повагу. Якщо лектор сам, в основному, окреслює час, який йому потрібен для викладу теми, то ведучий презентації, звичайно, запитує у запрошених, скільки часу вони йому можуть виділити для виступу. Лектор може, зацікавивши аудиторію, відіслати її до літератури для самостійного вивчення проблеми, а ведучий презентації повинен викласти людям, які  зібралися, проблему в повному вигляді і в найдохідливішій і найпереконливішій формі. Лектор може бути кращим чи гіршим, але тема його виступу викликає зацікавленість у людей, бо вони зібралися його вислухати, і тому звертатимуться до неї в майбутньому. Якщо ж презентація була невдалою, то присутності на ній навряд чи захочуть витрачати в подальшому свій час і свою увагу на цю проблему.

Як  і лекція, презентація для того щоб бути успішною, потребує значної підготовчої роботи. Необхідно визначити її цілі, персональний склад запрошених. На презентації обов’язково мають бути:  керівник організації, особа, відповідальна за підготовчу роботу,  спеціаліст з предмета презентації, спеціаліст із запрошеної аудиторії.

 

1. Майстерність публічного виступу. Види підготовки до виступу.

Публічний виступ - це усне монологічне висловлення з метою досягнення впливу на аудиторію. У сфері ділового спілкування найбільш часто використовуються такі жанри, як доповідь, інформаційна, привітальна і торгова промова.

Залежно від змісту, призначення, способу проголошення й обставин спілкування виділяють такі жанри публічного виступу: доповідь, промова, виступ, повідомлення.

Доповідь - важливий елемент системи зв'язків із громадськістю, яка порушує проблеми, що потребують розв'язання. Доповідь може бути політичною, діловою (офіційне повідомлення про шляхи розв'язання окремих виробничих питань), звітною, науковою (узагальнює наукову інформацію, досягнення, відкриття).

Промова - заздалегідь підготовлений публічний виступ на певну актуальну тему, звернений до широкого загалу. Розрізняють розважальні, інформаційні, агітаційні, вітальні промови.

Виступ - публічне виголошення промови з одного чи декількох питань. Поширеним є виступ за доповіддю. У такому виступі орієнтовно має бути вступ (вказівка на предмет обговорення), основна частина (виклад власних поглядів на певне питання), висновки (пропозиція, оцінка).

Повідомлення - невеликий публічний виступ з певної теми.

Чим вищий рівень професіоналізму і культури доповідача, тим менше часу потрібно йому для підготовки. Недосвідченим ораторам на підготовку необхідно більше часу, ніж досвідченим.

Існує важлива закономірність, що пов'язана з тривалістю виступу. Чим коротший виступ, тим більше часу повинно витрачатися на його підготовку.

Звичайно, йдеться не про виступ-репліку, а про відповідальну промову, коли за 5-7 хвилин необхідно переконати аудиторію. Для того щоб знайти необхідні аргументи, які в найкоротший час переконають слухачів, потрібно виконати величезну аналітичну роботу, відібрати найголовніше, вибудувати аргументи у відповідний ланцюжок так, щоб забезпечити переконливість виступу лектора.

Оратор повинен у 2-3 рази більше від слухачів знати про предмет своєї промови. Забезпечити таку перевагу у знаннях можна за рахунок загальної ерудиції, професійної підготовки та за рахунок безпосередньої підготовки перед виступом.

Існують три типи підготовки до публічного виступу: 1) написання повного тексту промови - рекомендується для відповідальних, офіційних ситуацій. Написання повного тексту промови певним чином дисциплінує оратора, адже в нього є можливість ретельно продумати формулювання власних думок і точно розрахувати тривалість промови. Виступ з попередньо написаним текстом промови може здійснюватися трьома шляхами: ● промову читають за рукописом; ● промову повністю вивчають напам'ять; ● промову виголошують з опорою на текст.

2) запис головних положень (тез та аргументів) - є оптимальним для досвідченого оратора. Текст не фіксується раз і назавжди. Промова допускає зміни під час виступу залежно від того, як аудиторія її сприймає. Однак навіть за відсутності повного тексту риторика рекомендує певні положення записувати, а при виступі зачитувати. Це цитати й цифровий матеріал. 

3) виголошення промови експромтом - Проте, як відомо, найкращий експромт - це підготовлений експромт. Перевагою імпровізованої промови можна вважати розвиток впевненості у собі. Якщо оратору вдалось підготувати промову за кілька хвилин і його виступ був успішним, то значення для нього подібного досвіду важко переоцінити. 

 

1. Промова адвоката, прокурора, судді під час судових засідань. Судові промовини відомих адвокатів.

Судова промова - це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи.

Судова промова державного обвинувача у кримінальному процесі своїм змістом має: громадсько-політичну оцінку злочину й особи підсудного; характеристику складу злочину, який, на його думку, знайшов своє підтвердження в судовому засіданні; вичерпний аналіз зібраних і перевірених на судовому слідстві доказів і обґрунтування ними своєї позиції щодо вини підсудного, кваліфікації його дій та міри покарання. Крім того, прокурор у своїй промові підтримує пред'явлений ним або цивільним позивачем позов, якщо цього вимагає охорона державних чи громадських інтересів або прав громадян, а також висловлює й обґрунтовує свою думку з усіх інших питань, які належить вирішити судові під час постановлення вироку (ст. 324 КПК України).

Судова промова захисника, зумовлена його функцією у кримінальному процесі — функцією захисту і повністю підпорядковується відстоюванню законних інтересів свого підзахисного. За своєю структурою вона, як правило, є аналогічною промові державного обвинувача. Проте за своєю спрямованістю — різко відмінна від промови прокурора. Захисник у своїй промові всі факти і докази розглядає під кутом інтересів підсудного, тлумачить їх так, щоб спростувати обвинувачення, а якщо воно безсумнівно доведене — пом'якшити його вину і відповідальність

Найзнаменитіша історія з практики адвоката Ф.Н. Плевако: Судили якось одного попа за якусь провину.
У Плевако перед судом поцікавилися, чи велика його захисна промова? На що він відповів, що вся його промова складатиметься з однієї фрази. І ось, після звинувачувальної промови прокурора, вимагаючого пристойного покарання, настала черга захисту. - Пани! Пригадайте, скільки гріхів відпустив вам батюшка за своє життя, так невже ми тепер не відпустимо йому один єдиний гріх?!!!
Реакція залу була відповідною. Попа виправдали.

 

1. Мистецтво аргументації.

Аргументація у широкому вжитку означає майстерний добір переконливих доказів. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є комбінацією суджень як елементів доведення.

Доведення - це сукупність логічних засобів обгрунтування істинності будь-якого судження за допомоги інших істинних і пов'язаних з ним суджень. Структура доведення складається з тези, аргументів, демонстрації (форми доведення).

Теза - це судження, істинність якого потребує доведення.

Аргументи (докази) - це ті істинні судження, якими послуговуються під час доведення тези. Розрізняють такі види аргументів: вірогідні одиничні акти, визначення, аксіоми та постулати, раніше доведені закони науки та теореми.

Демонстрацією (формою доведення) називається засіб логічного зв'язку між тезою та аргументом, який веде до встановлення бажаної істини.

Необхідно заздалегідь підготувати достатню кількість аргументів, які повинні бути вивіреними. Важливе значення має послідовність наведення аргументів. За формою докази переділяються на прямі та непрямі. Прямим називають такий доказ, в якому безпосередньо (прямо) обґрунтовують істинність тези. Непрямим називається такий доказ, в якому істинність обґрунтовується шляхом доведення помилковості протилежного твердження. Інколи непрямий доказ називають доведенням за допомоги доведення до абсурду.

Спростування - це логічна операція, спрямована на зруйнування доведення шляхом встановлення хибності або необґрунтованості висунутої тези.  Існують три засоби спростування: критика аргументів, спростування тези (пряме і непряме) (досягається відкиданням фактів, встановленням хибності наслідків), виявлення неспроможності демонстрації (встановлюються помилки у формі самого доведення).

Теза повинна бути логічно визначеною, ясною і чіткою; по-друге, вона повинна лишатися тотожною самій собі упродовж усього доведення.

Правила щодо аргументів: вони мають бути істинними і не суперечити один одному.

Правило щодо форми обґрунтування тези: вона повинна бути висновком, що логічно випливає з аргументів за загальними правилами виводу або має бути одержаною згідно з правилами непрямого доведення.

Паралогізм - це ненавмисна логічна помилка в міркуванні, яка виникає внаслідок порушення законів і правил логіки. Софізм - навмисно хибно зроблений умовивід, який має видимість істинного. Парадокс - це міркування, в якому доводиться як істинність, так і хибність певного судження.

Суб'єктами дискусії є пропонент (той, хто щось стверджує), опонент (той, що протиставляє, заперечує) та аудиторія намагаються переконати один одного, а й схилити всіх присутніх на свою сторону).

 

1. Культура сприймання публічного виступу. Види запитань.

Важливим компонентом техніки професійного спілкування є вміння слухати. Слухання - не просто мовчання, а активна діяльність, своєрідна робота, якій передує бажання почути, інтерес до співрозмовника. Часто заважає слухати зосередженість на власних думках, проблемах або бажаннях, іноді буває так, що формально ми чуємо партнера, а насправді - ні, тобто виникає "нсевдослухання", імітація уваги до співрозмовника. Поширеним є "агресивне" слухання - прагнення якомога швидше висловити власні погляди і судження, не беручи до уваги позицію партнера. "Вибіркове" слухання дає можливість зосередитися лише на деяких деталях повідомлення, найбільш важливих або цікавих.

Розглядаючи слухання як елемент техніки професійного спілкування, виділяють два його типи: пасивне й активне. Пасивне - це таке слухання, за якого відсутні дії реципієнта, що інформували б про те, чи сприйняли й зрозуміли його повідомлення.

З метою кращого порозуміння співрозмовників рекомендують використовувати техніку активного слухання: з'ясування, дослівного повторювання, перефразовування і резюмування.

Під час сприймання публічного виступу слухачів зазвичай дратують: ● розповіді про особисті справи; ● банальність (розмова про відомі всім речі, повторення жартів та афоризмів); ● пасивність (підтакування співрозмовникові та небажання висловлювати умотивовану думку); ● самозаглиблення (зосередженість лише на своїх успіхах і проблемах); ● надмірна серйозність; ● відсутність такту, схильність до спішних висновків; ● гордовитість і зневага до співрозмовника;  ● брутальність, надмірна балакучість.

Ставлячи питання, формують відповідь на нього. За їх допомоги окреслюють проблему, викладають нову інформацію. Розрізняють такі види запитань, якими послуговуються під час виголошення і сприймання публічного виступу.

Закрите запитання - це запитання, на яке можна відповісти однозначно, (напр.: "так/ні"), щоб отримати конкретну інформацію, уточнити твердження, сфокусувати розмову.

Відкриті запитання - це запитання, на які важко відповісти одним словом. Воно зазвичай починається словами чому, навіщо, у який спосіб, яка ваша думка з цього приводу. - це вимагає розгорнутої відповіді.

Альтернативні запитання - це щось середнє: ставлять їх у формі відкритого запитання, але при цьому пропонують варіанти відповіді.

Риторичні запитання не потребують відповіді на відміну від звичайних. Однак промовець, не чекаючи відповіді, вважає за потрібне поставити запитання, щоб підкреслити незвичайність ситуації.

Підтверджу вальні запитанн : одержати від співрозмовника низку відповідей "так", щоб або створити атмосферу згоди, або додати розмові інерції та змусити вимовити "так" на головне запитання.

Спрямовувальні запитання використовують тоді, коли потрібно скерувати розмову у потрібному напрямку.

Запитання-кристалізатори допомагають шліфувати думку.

Інформаційні запитання забезпечать отримання інформації.

Однополюсні запитання віддзеркалюють запитання співрозмовника.

Проблемні запитання формулюють мету виступу, мікротему, визначають завдання.

Провокаційні запитання підбурюють на певні дії, спонукають до бажаних.

Навідні запитання стимулюють мислення, спрямовують хід думок у потрібному напрямку (Що б трапилося, якщо... ? Чи віддаєте ви перевагу...?), на отримання відповіді, яка зміцнить позицію промовця (Так, Ви думаєте, що було б доцільно... ?).

Прикінцеві запитання використовують на етапі завершення розмови, виступу, їм мають передувати одне-два підтверджу вальні запитання.

 

1. Проблеми суржику.

Суржик (цер.-слов.- «суміш різних зерен з житом») - елементи двох або кількох мов, об'єднані штучно, без дотримання норм літературної мови

Українська мова впродовж багатьох століть була поставлена в такі умови, що можна тільки дивуватися, як вона вижила і збереглася взагалі. Накладене ще в другій половині XVII ст. табу великим тягарем лежало на ній майже до кінця XX ст.Зрозуміло, що кількасотрічне приниження української мови і водночас насаджування іншої, тобто російської, не могло не позначитися на усному (в першу чергу) та писемному мовленні її носіїв. Українська мова навіть там, де вона активно функціонувала, зазнала такого негативного впливу російської, що перетворилася на суржик, «язичіє», на мішанину українських та російських слів

Особливо тривожить те, що частина носіїв української мови часто вживає російські слова з підкресленою бравадою, хизуючись при цьому своїми «глибокими» знаннями російської мови. Інша категорія україномовців - це люди, що не володіють українською літературною мовою і вживають російські слова, вважаючи при цьому, що це її літературні форми. Є ще й така категорія українців, що добре володіє літературною мовою, але часто лінується, не хоче напружити пам'ять і віднайти правильний український відповідник до російського слова. 

Звичайно процес взаємопроникнення слів із однієї мови в іншу - закономірний процес. В українській мові є немало «законних», унормованих русизмів, полонізмів, германізмів, тюркізмів, запозичень з інших європейських мов. Вважається, що близько 10% слів нашої мови є іншомовними запозиченнями. Однак, коли слова з чужої мови вживаються бездумно, безсистемно, коли перекручується

Звичайним середовищем побутування гібридної мови є малі соціальні спільноти, як стійкі (двомовні сім'ї, професійно-виробничі колективи), так і стихійні, як-от у транспорті, в магазині, у черзі до лікаря. Найсприятливіші умови для побутування суржику створює звичайно ж сімейна комунікація, яка є природним диханням людини. Саме сімейні мови законсервували цей гібрид, що може використовуватися й несвідомо як основний і навіть єдиний засіб спілкування, й свідомо як засіб мовної гри. До суржику-гри охоче звертається освічена молодь, коли хоче ввійти в інший мовний образ, розширити діапазон мовних варіацій. Соціологічні дослідження показують, що вона вдається до суржику частіше, ніж люди середнього та похилого віку, які схильні вважати його ознакою низького рівня мовної культури. 

Суржик - феномен не тільки мовної, а й - що незмірно важливіше й глобальніше - геополітичної стратегії. Це симптоматичний варіант відповіді на питання вибору України. Сучасна влада в державі принципово уникає відповідей на кардинальні геополітичні питання, зокрема щодо орієнтації на Росію чи Захід. А оскільки російську експансію Україна відчуває на порядок сильніше, ніж американсько-європейську, то й реагує на неї податливістю мовної політики. Можна не проголошувати російську мову офіційною, як вимагають східні регіони, але просто-напросто широко й безборонно вживати її в офіційних сферах, що нині й маємо. 

 

1. Поняття білінгвізму.

Двомовність (білінгвізм) - реальна соціально-мовна ситуація, сутність якої полягає у співіснуванні і взаємодії двох мов у межах одного мовного колективу. Людина, яка здатна використовувати в ситуаціях спілкування дві різні мовні системи, - двомовна (білінгв), а сукупність відповідних умінь - двомовність (білінгвізм).

Він буває двох видів - національний (вживання декількох мов у певній суспільній спільноті) та індивідуальний (вживання індивідом декількох мов, кожна з яких обирається відповідно до певної мовленнєвої ситуації). Наприклад, у Європі, у Люксембурзі основна місцева мова - летцебургиш, а офіційними мовами є французька та німецька. В Бельгії три державні мови - Фламандська, французька та німецька, в Канаді - англійська та французька.

Джерелом білінгвізму, як правило, виступає етнічна неоднорідність самого суспільства, наприклад, існування в одній державі двох етносів, що користуються різними мовами. Через те що в сучасному світі практично немає етнічно «чистих» держав, білінгвізм як явище отримало велике поширення. Білінгвізм відображає ситуацію, коли відразу дві мови визнані державою, внаслідок юридичне закріплених норм або законів, на рівні офіційних і з рівноправним статусом для кожної з цих мов. Серед типових прикладів країн з офіційним білінгвізмом Канада, Бельгія, Фінляндія, Казахстан та інші. Неофіційний білінгвізм відповідає ситуації, коли офіційно визнана (знову таки внаслідок законів) лише одна з двох мов, що найбільш часто використовується населенням цієї держави. Разом з тим, невизнана на рівні офіційної, друга мова продовжує вживатись значною частиною населення достатньо широко. Саме до таких держав сьогодні, в силу певних історичних причин, належить Україна, як і деякі інші держави на географічному просторі колишнього Радянського Союзу.

 

1. Документи щодо особового складу: автобіографія, характеристика, резюме, заява.

АВТОБІОГРАФІЯ - це документ з незначним рівнем стандартизації, у якому особа повідомляє основні факти своєї біографії, є обов'язковою складовою особової справи працівника.

Реквізити: 1. Назва виду документа (Автобіографія пишеться посередині рядка, трохи нижче за верхній берег). 2. Текст, у якому зазначають: ● прізвище, Ім'я, по батькові (Я…, народився...); ● дата і місце народження; ● відомості про освіту (повне найменування усіх навчальних закладів); ● відомості про трудову діяльність (стисло, у хронологічній послідовності); ● відомості про громадську роботу; ● стислі відомості про склад сім'ї; неодружені вказують відомості про батьків, сестер, братів, які не мають своєї сім'ї; одружені повідомляють про членів власної родини - чоловік / дружина, діти). 3. Дата (оформлюють ліворуч, без абзацного відступу). 4. Підпис (без розшифрування,иправоруч під текстом).

Зауважують й інші відомості, зокрема, науковці зазвичай вказують час здобуття вченого звання, наукового ступеня, кількість наукових праць, розробок тощо.

Автобіографія має дві форми: 1)  автобіографія-розповідь - з елементами опису й характеристикою згадуваних у ній людей. 2) автобіографія-документ-з точним поданням фактів.

ХАРАКТЕРИСТИКА - це документ, у якому в офіційній формі висловлено громадську думку про працівника, оцінено його ділові та моральні якості. її складають на вимогу особи або письмовий запит іншої установи.

Реквізити: 1. Назва виду документа.

2. Текст складається з 3 структурних частин: 1) Анкетні відомості особи, якій видається характеристика (прізвище, ім'я, по батькові у родовому відмінку без прийменника на, посада, вчений ступінь і наукове звання, рік народження, освіта). (Потильчака Олександра Валентиновича, завідувача кафедри джерелознавства і спеціальних історичних дисциплін, доктора історичних наук, професора, 1965 року народження, освіта вища); 2) Власне текст, який містить оцінку трудової діяльності працівника (з якого часу працює в цій установі, на якій посаді), ставлення до службових обов'язків та трудової дисципліни (вказують найбільш значущі досягнення, рівень професійної компетентності), моральних якостей (риси характеру, ставлення до інших членів колективу). 3) Висновок; призначення характеристики (за потреби).

3. Дата. 4. Підпис. 5. Печатка.

РЕЗЮМЕ. Нині для участі в конкурсі на заміщення вакантної посади особи, які претендують на ту чи іншу посаду, надсилають резюме - документ, у якому претендент повідомляє стислі відомості про освіту, трудову діяльність, професійний досвід і досягнення тощо. На відміну від автобіографії та характеристики, резюме зорієнтоване не на всебічний опис особи, а передусім на переконання роботодавця у наявності у претендента умінь. Зазвичай потрібно подавати таки відомості: мета, освіта, досвід роботи, професійні навички, досягнення, особисті відомості, рекомендації. На конкретну вакансію бажано складати окреме резюме. Складаючи резюме, ви маєте виокремити не те, що ви хочете отримати і що вас цікавить особисто, а те, що ви можете запропонувати роботодавцеві, яку користь від вас матиме фірма.

Розрізняють такі типи резюме: ● хронологічне - зазначають перелік місць роботи у хронологічній послідовності, вказуючи посадові обов'язки, такерезюме демонструє кар'єрне зростання і професійний досвід; ● функціональне - зауважують напрямок діяльності, обов'язки, навички і досягнення, цей тип резюме акцентує увагу на успіхах претендента. ● комбіноване - не тільки демонструє кваліфікацію та досягнення, а й дозволяє отримати точне уявлення про хронологію трудової біографії.

Структура резюме: 1. Назва виду документа (посередині).2. Текст документ, який містить таку інформацію: а) контакти (домашня, електронна адреси, телефон (робочий, домашній, стільниковий); б) прізвище, ім'я (у називному відмінку) виділяють жирним шрифтом; краще писати спочатку ім'я, а потім прізвище; по батькові вказують, якщо претендент професор або академік. в) мета написання документа (заміщення вакантної посади, участь у конкурсі, проекті); г) досвід роботи подають у зворотньому порядку: від останнього місця роботи до попереднього, зазначаючи період роботи, назву установи, сферу її діяльності, посаду, посадові обов'язки, досягнення. Якщо досвід роботи відсутній, акцентують увагу на освіті й навичках.г) освіта; факультативні тренінги, курси, семінари, які стосуються очікуваної посади;д) професійні уміння і навички (опис кожної навички має бути підкріплений відповідним фактом: категорію посвідчення водія, володіння іноземною мовою тощо;е) особисті відомості (рік народження, сімейний стан); є) додаткова інформація (відомості про громадську діяльність, про членство у професійних об'єднаннях).

Аби досягти успіху, під час складання резюме рекомендують дотримуватися таких правил: ● Формулюйте свою мету зрозуміло, чітко, дохідливо. ● Намагайтеся не вживати такі слова, як я, ми, замість них вживайте на початку речення активні дієслова: організував, створив, керував, вивчав, допоміг. ● Якщо ви обіймали не надто високу посаду, то під час складання резюме краще зосередитися на досвіді роботи й набутих навичках. ● Не вказуйте причини, через які пішли з попередньої роботи. ● Не вказуйте розмір заробітної плати. ● Оформіть резюме друкованим способом із застосуванням шрифтових виділень на якісному аркуші паперу формату A4.

Рукописний варіант неприпустимий.

ЗАЯВА - це письмове прохання, оформлене за певним взірцем, яке подають на ім'я офіційної особи або до установи чи організації з метою реалізації прав або захисту інтересів.

Заяву пишуть власноручно в одному примірнику. За місцем виникнення розрізняють заяви внутрішні й зовнішні, за походженням - особисті й службові, за складністю - прості й складні (умотивовані).

Склад і оформлення реквізитів заяви: 1. Адресат. Відомості про адресата подають праворуч на відстані 92 мм, вказуючи назву організації або посадовця, кому адресовано заяву, в давальному відмінку.

2. Адресант. Відомості про заявника розміщують під реквізитом адресат, у зовнішній заяві - прізвище, ім'я, по батькові у родовому відмінку, домашня адреса; у внутрішній заяві - посада, прізвище, ім'я, по батькові у родовому відмінку без прийменника від).

3. Назву виду документа пишуть з великої літери посередині рядка, крапку не ставлять.

4. Текст розпочинають з абзацу, дотримуючись у викладі такої структури: прохання (прошу надати) і обґрунтування прохання (у зв'язку з,  через тощо).

5. Додаток подають у складній заяві, оформлюють кількома способами: а) після тексту заяви з великої літери пишуть До заяви додаю і подають повні назви документів у формі знахідного відмінка; б) після тексту пишуть До заяви додаються такі документи або Додаток і вказують назви документів у формі називного відмінка.

6. Дату оформлюють цифровим або словесно-цифровим способом ліворуч без абзацного відступу.

7. Підпис заявника без розшифрування - праворуч.

 

1. Розпорядчі документи: постанови, наказ, розпорядження.

Постанова — це правовий акт, що приймається вищими та деякими центральними органами управління з метою розв'язання найбільш важливих і принципових завдань, що стоять перед цими органами, та встановлення стабільних норм і правил поведінки.  Постанови приймаються Президією Верховної Ради України, Кабінетом Міністрів України та іншими органами управління.

Текст складається із двох частин: констатаційної і розпорядчої. Перша містить вступ, оцінку становища або посилання на розпорядчий документ вищої установи. У другій частині наводяться запропоновані постановою заходи, визначається виконавець (виконавці) та термін виконання. Підписують її дві особи: голова колегіального органу й керуючий справами (секретар).

Реквізити:  ● герб України; ● назва установи, що підготувала постанову; ● назва виду документа (постанова); ● дата; ● місце видання; ● заголовок (стислий виклад змісту постанови); ● підписи.

НАКАЗ - це розпорядчий документ, що видається керівником установи. Накази з особового складу регламентують прийняття на роботу, звільнення, переміщення працівників, відрядження, відпустки, різні заохочення. У заголовку такого наказу зазначають: «Щодо особового складу».

Реквізити наказу такі: ● назва підприємства або установи, що видає наказ, або назва посади керівника; ● назва виду документа; ● назва місця видання наказу; ● номер; ● дата підписання; ● короткий зміст наказу (заголовок); ● текст наказу; ● підстава для складання; ●підпис керівника підприємства (установи).

РОЗПОРЯДЖЕННЯ - це документ, який видається посадо­вими особами, державними органами, установами, під­приємствами в межах їх компетенції й має обов’язкову юридичну силу щодо громадян (працівників) та під­леглих установ, яким адресовано розпорядження.

Розпорядження складають, як правило, підзаконні акти двох типів: 1) загального характеру тривалої дії (видають­ся Президентом, Кабінетом Міністрів та іншими органами виконавчої влади для виконання указів Президента, законів і рішень Верховної Ради); 2) окремого характеру стосуються конкретного вузь­кого питання (видаються, як правило, в установах та на підприємствах їх керівниками та заступника­ми для вирішення оперативних завдань).

Розпорядження мають однаковий із наказами правовий статус, але замість слова «Наказую» вживаються слова«Вимагаю», «Доручаю», «Пропоную», «Забезпечити» тощо.

Розпорядження складаються з таких реквізитів: 1. Повна назва установи. 2. Назва документа. 3. Номер. 4. Дата видання. 5. Місце видання. 6. Назва (про що розпорядження). 7. Текст (констатуюча та розпорядча частини). 8. Додатки (при необхідності). 9. Посада, підпис, ініціали, прізвище особи, яка під­писала розпорядження.

 

1. Організаційні документи: статут, положення, інструкція.

СТАТУТ (лат. - встановлюю, вирішую) - встановлений засновником (власником майна) організації обсяг правил, що регулюють її правовий стан, відносини, пов'язані з внутрішнім управлінням, стосунки з іншими організаціями чи громадянами.

Статут затверджується власником (власниками) майна, а для державних підприємств - власником майна за участю трудового колективу. У статуті підприємства визначаються: ● власник підприємства; ● найменування підприємства; ● місцезнаходження підприємства; ● предмет і цілі діяльності підприємства; ● органи управління підприємства і порядок їх формування; ● компетенція і повноваження трудового колективу підприємства та його виборних органів; ● орган, який має право представляти інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий комітет та інше). ● порядок утворення майна підприємства; ● умови реорганізації та припинення діяльності підприємства.

ПОЛОЖЕННЯ - нормативно-правовий або локально-правовий акт, що визначає основні правила організації та діяльності державних органів, структурних підрозділів органу, а також установ, організацій і підприємств (філій), що їм підпорядковуються, тимчасово створюваних комісій, груп, бюро і т.п.

 Реквізити: ● герб, назва відомства, організації, структурного підрозділу; ● гриф затвердження, назва виду документа, положення; ● місце видання; ● дата; ● індекс; ● заголовок до тексту; ● текст; ● підпис; ● відмітка про погодження.

ІНСТРУКЦІЯ - правовий акт, який створюється органами державного управління для встановлення правил, що регулюють організаційні, науково-технічні, технологічні, фінансові та інші спеціальні сторони діяльності та відносин установ, закладів, підприємств, службових осіб.

Реквізити: ● Назва виду документа (інструкція); ● гриф затвердження; ● заголовок (сюди іноді входить назва документа); ● дата; ● індекс; ● місце видання; ● текст; ● підпис.

 

1. Довідково-інформаційні документи: лист, виробничий протокол, договір.

ЛИСТ службовий або офіційний — це поширений вид документації, один із засобів обміну інформацією.

Офіційні листи належать до основних засобів встановлення офіційних, службових контактів між підприємствами, організаціями, установами, фірмами та закладами.

Реквізити:1. Державний герб (для державних підприємств). 2. Логотип або емблема організації, 3. Зображення державних нагород. Розташовуються у верхньому лівому кутку або посередині;4. Код організації, установи чи підприємства;5. код документа за ОКУД (якщо є);6. найменування організації. Повна назва установи, організації чи підприємства — автора листа. 7. поштова та телеграфна адреса; 8. номер телефону; 9. номер факсу, телетайпа;8. номер рахунку в банку; Розташовують у верхньому лівому кутку, оформляють відповідно до поштових правил.9. дата; 10. індекс документа;11. посилання на індекс та дату вхідного документа;12. адресат; 13. заголовок до тексту; Починати листа необхідно із звертання (Шановний (ім'я та по батькові)!) 14. текст; 15. підпис; 16. прізвище та телефон виконавця.

Усі ділові листи за функціональними ознаками поділяють на дві групи: 1. листи, що потребують відповіді.( листи-прохання, листи-запити, листи-пропозиції) 2. листи, що не потребують відповіді. (листи-попередження, листи-нагадування, листи-підтвердження, гарантійні листи, листи-розпорядження)

За тематичною ознакою ділові листи поділяють на: 1. Комерційні (лист-відповідь, лист-інформація, лист-пропозиція, лист-претензія); 2. Некомерційні  (лист-гарантія, лист-підтвердження, лист-запрошення , лист-привітання, лист-рекомендація).

За структурою виділяють такі ділові листи: 1) Регламентовані — укладаються за певним встановленому зразку. 2) Нерегламентовані — містять авторський текст і складаються у вільній формі, не мають встановленого зразка.

За кількістю адресатів: ● Звичайні — надсилаються на одну адресу від імені одного кореспондента. ● Циркулярні — надсилаються цілій низці установ (наприклад, керівною установою до своїх структурних підрозділів (кілька адрес)). ● Колективні — надсилаються на одну адресу, але пишуть його від імені кількох кореспондентів.

За формою відправлення ділові листи можуть бути: 1) Конвертові - надіслані за допомогою пошти в конверті (поштове відправлення). 2) Електронні - надіслані в електронному вигляді на e-mail (електронна пошта). 3)  Факсові - надіслані факсом (факсове повідомлення).

ПРОТОКОЛ - це один з найпоширеніших документів колегіальних органів. У ньому фіксують хід і результати проведення зборів, конференцій, засідань, нарад. У протоколах відбиваються всі виступи з питань, що розглядаються, і рішення, ухвалені в результаті обговорення. Вони оформляються на підставі записів і стенограм, зроблених у ході засідань. Протокол веде секретар або інша спеціально призначена особа. Протоколи загальних зборів (нарад) підписують голова й секретар, а протоколи засідань комісій - усі члени президії.

За обсягом фіксованих даних протоколи поділяють на: 1) Стислі, в яких записано лише ухвалу або поширену резолюцію, а також зазначено номер, дату, назву організації, кількість присутніх, порядок денний.  2) Повні, в яких записуються виступи доповідачів та інших учасників зборів, нарад, засідань. 3) Стенографічні, де всі виступи, репліки, запитання й відповіді записуються дослівно. Якщо хід засідання стенографується, зміст виступів до протоколу не заноситься; розшифрована та оформлена належним чином стенограма додається до протоколу.

ДОГОВІР - домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. За розподілом між сторонами прав та обов'язків договори поділяться на односторонні (в одної сторони лише права, в іншої лише обов'язки) та двосторонні (правами й обов'язками наділені обидві сторони).

Договори є правовими документами. Укладання договору починають із пропозиції його укласти - направлення оферти. Оферта повинна містити основні умови запропонованої угоди. Прийняття пропозиції другою стороною вважають акцептом (згодою).

Різновиди договорів: про купівлю-продаж, про постачання продукції, про оренду приміщень, про будівництво об’єктів тощо.

Реквізити: ● найменування виду документа (ДОГОВІР); ● дата; ● номер (індекс); ● місце упорядкування; ● заголовок до тексту; ● текст; ● підписи та печатки сторін.

 Текст договору містить :● вступну частину  (найменування сторін, що укладають договір, посади, прізвища й ініціали осіб, які підписують договір, зазначення їхніх повноважень); ● предмет договору; ● виклад порядку розгляду суперечок; ● загальну суму договору; ● термін дії договору та юридичні адреси сторін.

Договори зберігають 3 роки після закінчення терміну його дії. Контракти з іноземними партнерами слід зберігати не менше 10 років.

 

1. Види службових листів. Етикет ділового спілкування. Кореспонденція за характером інформації.

Службові листи - узагальнена назва різноманітних за змістом інформаційних документів, які виступа­ють основним засобом спілкування й оперативного управління діяльністю установ, організацій, підпри­ємств.

Офіційне листування можна розділити на три види:

1. Дипломатичне — офіційне листування міждержав­них установ чи іноземних представництв у дипло­матичній практиці.

2. Адміністративне — офіційне листування між органами управління (органи влади, керівні органи) та виконавцями (установи, підприємства, організації), а також їх структурними підрозділами.

3. Ділове (комерційне) — листування напівофіційного характеру між фірмами, установами тощо.

За кількістю адресатів листи розрізняють на:

1. Звичайні — надсилаються на одну адресу від імені одного кореспондента.

2. Циркулярні — надсилаються керівною установою до своїх структурних підрозділів (кілька адрес).

3. Колективні — надсилаються на одну адресу від імені кількох кореспондентів.

За функціональними ознаками листи поділяють на два види:

1. Листи, що потребують відповіді (лист-прохання, лист-запит, лист-нагадування, лист-пропозиція, лист-звернення, лист-вимога тощо).

2. Листи, що не вимагають відповіді (лист-відповідь, лист-запрошення, лист-подяка, супровідний, га­рантійний, комерційний, рекомендаційний лист тощо).

Текст листа складається, як правило, зі вступної й основної частин, логічно пов’язаних між собою. У вступ­ній частині зазначаються факти, події, обставини, що спричинили написання листа, посилання на нормативні документи, інструкції тощо. В основній частині викладається зміст листа:

- у листі-проханні викладається прохання;

- в інформаційному листі повідомляється про пев­ний факт чи захід;

- у листі-запрошенні пропонується взяти участь в якомусь заході;

- у листі-підтвердженні – повідомлення про отри­мання якого-небудь відправлення (листа, телегра­ми тощо);

- у листі-нагадуванні – вказівка про наближення абозакінчення терміну певного зобов’язання або проведення заходу;

- у листі-відповіді висловлюється рішення з приводу вже поставленого питання;

- усупровідному листі адресат інформується про направлення до нього доданих до листа доку­ментів.

Тексти листів у порівнянні з іншими документами є найдемократичнішими та найбагатшими щодо вико­ристання лексико-граматичних і стилістичних мовних засобів.

Кореспонденція за характером інформації. За характером інформації листи поділяються на різні групи.

Ініціативні листи містять прохання, пропозицію, звернення чи запит до адресата.

Лист-відповідь викладає характер проблеми чи вирішення питання, прийняття чи відмову пропозиції тощо, за­явлених в ініціативному листі.

Супровідний лист документ, що інформує адресата про раніше надіслані документи,

Договірний лист - різновид супровідного листа, що вказує на факт відправлення (надсилання) попередньо укладеного до­говору, угоди між адресатом і адресантом.

Лист-запрошення містить інформацію про дату, характер, місце, час проведення заходу. Інформаційний лист та лист-повідомлення близькі до листа-запрошення.

Гарантійний лист - документ, що є юридичним гарантом виконання викладених у ньому зобов'язань. Укладається з метою підтвердження певних угод, умов або фінансово-розрахуикових зобов'язань і має підвищену право­ву функцію.

Рекламний лист це різновид інформаційного листа, що містить докладний опис рекламованих послуг чи товарів, про­пагує діяльність закладу чи установи.

Лист-нагадування - це документ, у якому нагадується про наближення чи закінчення визначеного терміну завчасно обу­мовлених зобов'язань або проведення заходів.

Лист-підтвердження містить повідомлення про отримання певного відправлення (листа, факсу, телеграми, товару тощо), прибуття особи чи групи, виконання певних дій.

Рекламаційний лист - це документ, який обґрунтовано до­водить про виявлення певних недоліків або дефектів у виконаній роботі, продукції чи послузі, а саме: недотримання попередньо обумовлених термінів, техно­логічних нормативів тощо, обґрунтування недоброякісності може підтверджуватися доданими копіями актів, висновками фахівців-експертів.

Лист-претензія - документ, близький до рекламаційного ли­ста, але менш категоричний за змістом. Цей лист скоріше тактовне нагадування чи коректне висловлення незадоволення, що повинно передувати категоричному.

Рекомендаційний лист - документ, близький до характе­ристики, але не обов'язковий. Незважаючи на довільний виклад, у ньому слід зазначити термін роботи працівника в даній орга­нізації, установі, просування по службі, його ділові та моральні якості, коло зацікавлень тощо. Інформація повинна бути об'єктив­ною та виваженою, оскільки це справа честі й імені вашої орга­нізації та подальша доля рекомендованого.

Комерційний лист - специфічний вид ділового спілкування, прийнятого як у внутрішньодержавній, так і в міжнародній прак­тиці. Цей лист може містити комерційну інформацію про зміни цін, видів і способів платежів, умови купівлі-продажу тощо.

 

1. Оформлення довідково-інформаційних документів: оголошення. Запрошення, доповідні і пояснювальні записки, виробничі звіти.

ОГОЛОШЕННЯ — це короткі текстові повідомлення, котрі містять різну за призначенням інформацію. Переважно оголошення містять інформацію приватного рекламного характеру. Це пропозиція певних товарів чи послуг приватними особами, або малими приватними підприємствами. Такі оголошення є комерційного призначення і тому це є одним з видів дешевої реклами, дуже широко використовуються в мережі інтернет на віртуальних дошках безкоштовних оголошень, а також в друкованих виданнях.Також оголошення бувають не комерційні (лише інформаційного характеру). Метою таких оголошень є повідомлення про якусь подію, що може бути важливою для певної частини соціуму. Будь-яке оголошення складається з короткого повідомлення (пропозиція, інша інформація), та контактної інформації, в залежності від типу оголошення.

ЗАПРОШЕННЯ давно вже стали невід’ємним атрибутом ділового етикету. Існує багато варіантів письмових за­прошень на різноманітні заходи — від лаконічних, діло­вих, шаблонних, які сотнями заготовляють для певної урочистості чи події, до персональних, художньо офор­млених, розрахованих на конкретного адресата.

Щоб запрошенням не знехтували, а навпаки, були приємно здивовані (і тоді перше очко — за вами!), необ­хідно, щоб воно мало належний вигляд і зміст, було бездоганно акуратним і грамотним. При підготовці запрошення дуже важливо правильно визначитися з такими складовими: на чому воно має бути написаним, яким ми бути текст, як оформити запрошення.

Суто ділові (на конференцію, форум, з’їзд, нараду, презентацію, симпозіум, засідання тощо) пишуться на фірмових бланках. Для запрошення на культурно-мистецькі заходи часто виготовляють спеціальні худож­ньо оформлені запрошення.

У тексті запрошення основною інформацією є хто, кого, куди, коли, з якої нагоди запрошує. Ці факти мають, бути викладені чітко й недвозначно, щоб в адресата не виникло жодних сумнівів чи вагань. І зовсім добре, якщо вони самі впадатимуть в око, працюватимуть на зорове сприйняття (виділені великими буквами, іншим шрифтом, іншим кольором).

Стиль і оформлення запро­шення буде визначатися трьома чинниками:

— характером відповідного заходу;

— рівнем ваших стосунків з адресатом;

— вашою зацікавленістю в його присутності.

Тут існує своєрідна градація: стандартне лаконічне запрошення не рівня такому ж, але з особистим підпи­сом відправника, персональний лист-запрошення спри­ймається як визнання особливого авторитету адресата й підкреслює бажаність його присутності. Найвищим виявом уваги є особисте запрошення, написане винуватцем урочистості від руки.

В офіційних запрошеннях зазвичай указується лише основна інформація: хто, кого, куди, коли й з якої нагоди запрошує.

ДОПОВІДНА ЗАПИСКА - це документ, адресований керів­никові структурного підрозділу, установи, вищої організації, у якому викладається інформація про факти, події,ситуацію, що склалася, виконану роботу тощо, а також наводяться свої висновки й пропозиції.

Укладається з власної ініціативи або ж за вказівкою керівника.

Доповідна записка складається з таких реквізитів:1. Назва структурного підрозділу, звідки надійшов документ (розміщується вгорі зліва).2. Адресат (посада, установа, прізвище, ініціали, розміщується вгорі праворуч).3. Назва документа.4. Дата.5. Номер.6. Заголовок (Про…).7. Текст.8. Посада адресанта.9. Підпис, ініціали, прізвище адресанта.

Деякі реквізити в доповідних записках як внутріш­ніх документах досить часто не пишуться (структурний підрозділ, звідки надійшов документ, номер, заголо­вок).

пояснювальна записка- це документ, в якому:

- особа викладає причини якихось подій, фактів, допущених нею порушень (укладається з власної ініціативи або ж на вимогу керівника структурного підрозділу чи установи);

- міститься додаток чи доповнення до основного до­кумента, в якому пояснюється зміст окремих йо­го положень (мета, актуальність, структура, зміст призначення та ін. плану, звіту, проекту тощо).

Пояснювальні записки можуть бути службовими (відтворюються, як правило, на бланках) й особис­тими (відтворюються на аркушах паперу за підписом автора).

Службова пояснювальна записка містить такі рекві­зити:1. Назва структурного підрозділу, звідки надійшов документ (розміщується вгорі ліворуч).2. Адресат (посада, установа, прізвище, ініціали, розміщується вгорі праворуч).3. Назва документа.4. Дата.5. Номер.6. Заголовок (Про…).7. Текст.8. Посада адресанта.9. Підпис, ініціали, прізвище адресанта.

ВИРОБНИЧИЙ ЗВІТ. Реквізити: "Підприємства";"Територія";"Форма власності";"Галузь"; "Орган державного управління";"Кількість підприємств";"Адреса";коди за ЄДРПОУ, за СПАТО, за КРВ, за СПОДУ

 

1. Довідково-інформаційні документи: довідка, розписка, доручення, заповіт.

ДОВІДКА - це документ інформаційного характеру, що підтверджує факти з життя й діяльності окремих громадян і різні обставини діяльності установ, організацій, підприємств. Довідки можуть бути особисті й службові. Особисті довідки підтверджують той чи інший юридичний факт. Оскільки текст довідки особистого характеру типовий, то слід використовувати бланки установи чи підприємства, на яких від руки заповнюються тільки індивідуальні реквізити (кому, про що, для подання куди). Довідки службового характеру складають на запит або за вказівкою вищої організації чи службової особи.

Довідка містить такі обов'язкові реквізити: 1) назву організації, що видає довідку; 2) дату видачі й номер довідки; 3) прізвище, ім'я та по-батькові особи, якій видається довідка; 4) текст довідки; 5) призначення довідки (куди подається); 6) підписи службових осіб, печатка, без якої довідка не має юридичної сили.

РОЗПИСКА- це документ, який підтверджує передачу й одержання грошей, матеріальних цінностей, доку­ментів тощо від установи чи приватної особи.

Розписки можуть бути приватними й службовими та повинні містити такі реквізити:1. Назва документа.2. Текст.3. Дата.4. Підпис.5. Засвідчення (за необхідності).

Текст приватної розписки має містити такі відомості: ● Прізвище, ім’я, по батькові (повністю) того, хто дає розписку й підтверджує отримання (за необхідності вка­зується назва документа, що підтверджує особу отриму­вача, та його вихідні дані). ● Прізвище, ім’я, по батькові (повністю) того, кому дається розписка (за необхідності вказується назва доку­мента, що підтверджує його особу, та його вихідні дані). ● Конкретні дані (найменування, кількість, стан, тер­мін тощо) матеріальних цінностей, що передаються. Кількість, вартість вказуються цифрами й словами. ● Засвідчення підпису особи, яка дає розписку, за необ­хідності засвідчується посадовою особою установи, де вона працює, за місцем проживання чи нотаріальною конторою.

У тексті службової розписки вказуються посади осіб, повні назви установ, які вони представляють, на підставі якого розпорядчого документа передано й отримано ма­теріальні чи грошові цінності.

При необхідності в розписці вказуються прізвища свідків передачі цінностей з їх підписами.

ДОРУЧЕННЯ- це документ, за яким приватна чи посадоваособа, організація передає права (повноваження) іншій особі чи організації здійснювати від її імені за­фіксовані в дорученні дії.

Доручення можуть бути особистими (приватними) і офіційними (службовими). Приватні доручення можуть бути написаними від руки. Для офіційних доручень виготовляються, як правило, відповідні бланки. Бланки доручень можуть мати захист від фальсифікації (водяні знакитощо), такі бланки підлягають суворій звітності.

Доручення обов’язково мають бути засвідченими нотаріально або ж підписом посадової особи та печаткою установи. Доручення, що не виходять за межі установи (найчастіше це особисті доручення, пов’язані з одержанням заробітної плати, стипендії тощо), можуть засвідчуватися підписом  керівника структурного підрозділу та печаткою цього підрозділу.

Залежно від обсягу та змісту повноважень доручення можуть бути:

- разові — це, як правило, одноразове отримання грошових чи матеріальних цінностей;

- спеціальні — передається право здійснювати в ме­жах певного часу однотипні дії (певні господарські чи банківські операції, представництво в судових органах тощо);

- генеральні — на виконання розширених повнова­жень (управління й володіння рухомим і нерухо­мим майном, банківські операції, представницькі функції в судових органах тощо).

Доручення складається з таких реквізитів: 1.Назва документа.2. Текст.3.Дата.4. Підпис довірителя.5. Засвідчення підпису довірителя (дата засвідчення, посада, підпис, ініціали й прізвище особи, яка за­свідчила доручення, печатка). Засвідчення здійс­нюється за місцем роботи чи проживання довіри­теля або в нотаріальній конторі.

Текст особистого доручення містить, як правило, такі дані:

1. Прізвище, ім’я, по батькові довірителя (повністю).

2. Прізвище, ім’я, по батькові особи, якій видається доручення, дані документа, що посвідчує особу.

3. Дії, обов’язки, права довіреної особи, її повнова­ження.

4. Термін дії доручення.

Текст генерального (спеціального) доручення складаєть­ся з таких частин:

1. Місце, число, місяць, рік укладання документа (лі­терами й без скорочень).

2. Прізвище, ім’я, по батькові довірителя (повністю). Якщо довірителем виступає установа, то вказується посада, прізвище, ім’я, по батькові, назва установи, закладу довірителя або назва установи-довірителя.

3. Домашня адреса довірителя (адреса установи).

4. Прізвище, ім’я, по батькові (повністю), дані докумен­та, що посвідчує особу, якій видається доручення.

5. Дії, обов’язки, права довіреної особи, її повнова­ження.

6. Термін дії доручення (словами).

Крім засвідчення (дата засвідчення вказується ліво­руч літерами) за необхідності вказується:

1. Запис про стягнення державного мита чи гербового збору.

2. Номер, під яким зареєстровано генеральне дору­чення.

ЗАПОВІТОМ є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.Треба чітко розуміти, що не будь-яке розпорядження фізичної особи, зроблене на випадок смерті, вважатиметься заповітом. У зв'язку з цим розглянемо ознаки, якими характеризується заповіт.

Заповіт – це розпорядження, зроблене на випадок смерті. Причому саме факт смерті заповідача є необхідною умовою для набуття чинності заповіту.

Заповіт є односторонньою операцією. У нім відбивається волевиявлення однієї особи – заповідача, і не потрібна згода спадкоємців на їх вказівку в заповіті. Волевиявлення спадкоємців (прийняти або не прийняти спадок) має значення тільки на момент відкриття спадку.

Заповіт є особистим розпорядженням. Заповіт може бути складений тільки від імені однієї особи (виключенням є сумісний заповіт подружжя, де заповідачам виступають дві особи).

У заповіті призначаються спадкоємець або спадкоємці і визначаються долі кожного з них в спадковій масі, що є необхідною умовою дійсності заповіту.

Заповіт припускає обов'язкову письмову форму і посвідчення відповідним посадовцем. Заповіт, складений особою, що не мала на це має рацію, а також заповіт, складений з порушенням вимог по його формі і посвідченню, є нікчемним..

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Повну цивільну дієздатність має фізична особа, що досягла вісімнадцяти років (повноліття) .у випадку реєстрації браку фізичної особи, що не досягла повноліття, воно набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації браку. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором. Надання повної цивільної дієздатності проводитися за рішенням органу опіки і опікування за заявою зацікавленої особи з письмової згоди батьків або опікуна, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

Заповіт, складений від імені недієздатної особи навіть з відома його опікуна, не має юридичної сили.

Заповіт складається за життя людини, а підлягає виконання тільки після його смерті. Дуже важливо скласти заповіт так, щоб в майбутньому не виникло різночитання волі заповідача, і щоб процес спадкоємства проходив саме так, як того хотів заповідач.

Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одне або декілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, споріднених відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач може без вказівки причин позбавити права на спадкоємство осіб, що мають право на обов'язкову частину в спадку. у разі смерті особи, позбавленого права на спадкоємство, до смерті заповідача, позбавлення його права на спадкоємство втрачає силу. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкоємство на загальних підставах.
Спадкоємцями по заповіту можуть бути юридичні особи і інші учасники цивільних відносин. Спадкоємцями по заповіту можуть бути: фізичні особи, юридичні особи, держави.
Спадкоємцем може бути будь-яка особа, незалежно від ії дієздатності, громадянства і споріднених зв'язків із заповідачем.

 

1. Особливості укладання документів юридичного фаху: позовна заява, протокол слідчої дії.

ПОЗОВНА ЗАЯВА.Характерною особливістю позовних заяв є те, що позивач повинен якомога детальніше, послідовно й логічно викласти конкретні факти, що стали причиною звернення до суду, зазначивши місце та роль відповідача в картині подій, указати прізвища очевидців, свідків, запропонувати матеріальну оцінку відшкодування тощо залежно від змісту заяви з обов'язковим посиланням на відповідні статті.

Додатками до позовної заяви можуть бути висновки експертів, оригінали чи копії документів, квитанції про сплату витрат, рукописи творів, довідки тощо.

ПРОТОКОЛ СЛІДЧОЇ ДІЇ. В протоколі про кожну слідчу дію повинні бути зазначені:

місце і дата його складання; посади і прізвища осіб, що проводять дію; прізвища осіб, які брали участь у проведенні слідчої дії, адреси цих осіб; роз’яснення їх прав і обов’язків; зміст проведеної слідчої дії, час її початку і закінчення; всі істотні для справи обставини, виявлені при виконанні даної слідчої дії. З метою нерозголошення даних про особу, щодо якої застосовані заходи безпеки, у протоколах слідчих дій, передбачених статтями 95, 96, 107, 145, 170, 171, 173 та 176 цього Кодексу, обмежуються відомості про цю особу в порядку, передбаченому статтею 52-3 цього Кодексу.

Протокол зачитується всім особам, що брали участь у проведенні слідчої дії, при цьому їм роз’яснюється їх право робити зауваження. Зазначені особи можуть ознайомитися з протоколом особисто.

Вставки і поправки повинні бути застережені в протоколі перед підписами.

Протокол підписують: особа, яка провадила слідчу дію, допитана особа, а також перекладач, поняті, якщо вони були присутні, та інші особи, які були присутні або брали участь у проведенні цієї дії. Якщо хто-небудь з цих осіб через фізичні вади або з інших причин не може особисто підписати протокол, то для підписання протоколу запрошується стороння особа. До протоколу можуть бути додані фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали, які пояснюють його зміст.

Коли особа, що брала участь в проведенні слідчої дії, відмовиться підписати протокол, то це зазначається в протоколі і стверджується підписом особи, яка провадила слідчу дію.