Радянська влада в Україні встановлювалася декілька разів: кін.1917-квітень1918, квітень 1918-вересень1919, 21 грудня 1919 р., коли було створено 3-ій уряд, на чолі з Хрестияном Раковським. Саме остання дата увійшла у історію України встановленням радянської форми державності. Змінили назву держави з УНР на УСРР; Тимчасовий уряд перетворився на постійний. Його пермістили до Харкова і стали називати Радою народних комісарів, а його підрозділи - народними комісаріатами. Політична ситуація була складна, бо Україна була багатопартійною: комуністична партія більшовиків, партії комуністичного спрямування - національні комуністичні партії, такі як: партія Боротьбистів укапістів(УКП); вони визнавали радянську владу, але не підтримували диктатури пролетаріату, не погоджувалися з тим, що державою повинні управляти трудящі люди. Встановили «диктатуру пролетаріату», яка включала скасування приватної власності, владу робітничого класу, свободу слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з'їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодержавні питанні. Державна структура будувалася на прикладі РСФРР і мала такий вигляд: органами влади на місцях були надзвичайні органи влади - військово-революційні комітети(ревкоми), а Ради були лише в губернських містах. Все контролювали ревкоми, які були опорою більшовизму, вони контролювали навіть обрання Рад (самі визначали кандидатів у депутати, слідкували за ходом виборів). У селах більшовики створили комітети бідноти для того, щоб розколоти селянство й ізолювати заможних селян: селяни-люмпини (нічого не мали, держави надавала пільги). Офіційно Україна стала радянською після прийняття 10 березня 1919року на 3-ому Всеукраїнському зїзді рад у Харкові Конституції УСРР, яка була схожа на Конституцію РСФРР. Спочатку республіка була суверенною, не входила до складу Росії, навіть вела самостійну зовнішню політику. Та не зважаючи на це українська державність несла формальний характер, оскільки політика воєнного комунізму, встановлена в РСФРРв 1919р., так само проводилася і в УСРР. «Воєнний комунізм» — модель державного регулювання економіки. Суть цієї політики: націоналізація землі, промислових підприємств і торгівлі; трудова мобілізація, створення трудової армії, ліквідація трудових відносин, централізований розподілпродуктів і товарів, бартерна система(товарообмін). Кожна губернія мусила здати державі «лишки» зерна та інших продуктів. Спочатку розміри «лишків» визначалися реальними потребами сім'ї та фактичною наявністю в неї зерна, але незабаром головним критерієм стала потреба держави в хлібі. Створювалися концтабори для політвязнів, інститут заручників (кругова порука), система "відповідачів"(призначалася 1 людинавід 30 будинків, яка відповідала за збирання харчів). Всі ці заходи призвели до масових селянських рухів, та повстання було придушене.Політика більшовиків під час громадянської війни значною мірою спричинила розвал економіки. Прагнучи зразу ж установити соціалістичний лад в економіці й водночас забезпечити продуктами Червону армію та голодуючі російські міста, більшовики ввели сувору економічну політику, відому під назвою воєнного комунізму. Вона включала націоналізацію всієї землі та промислових підприємств, примусову трудову мобілізацію, раціонування урядом продуктів і товарів та найбільш ненависний захід— експропріацію зерна у селян (“продрозверстку”).
При підтримці озброєних загонів більшовицькі чиновники, мов сарана, обсідали села, конфісковуючи зерно для потреб уряду. Селянинові дозволялося залишати собі всього близько 30 фунтів збіжжя на місяць. Щоб сприяти реквізиціям, партія організовувала комітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали пере,ваги при розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10—20 % “здобичі”. У відповідь на це більшість селян зовсім припинила виробництво. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії та України охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 рр., що забрав життя сотень тисяч людей на Україні й ще більше у Поволжі. Але — на відміну від своєї майбутньої поведінки — радянський уряд не приховував наявності голоду й організував у країні та за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим.
Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які у 1921 р. охопили Росію та Україну. Хоч Червона армія й Чека нещадно придушували ці повстання, Ленін був змушений визнати провал політики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки, особливо селянам.
Неп виявився великим досягненням. Маючи гарантовану можливість продавати продукти голодним мешканцям міст, 5 млн українських селянських господарств швидко підвищили свою продуктивність. У 1927 р. оброблялося вже на 10 % більше землі, ніж у 1913 р. Тим часом виробництво предметів споживання, яке стимулювали так звані непмани, або дрібні підприємці, що діяли з дозволу уряду, також сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, що перебувала під контролем уряду. З поверненням достатку й стиранням у пам'яті кошмарних років громадянської війни український селянин став миритися з більшовицьким режимом, на який раніше дивився з великою підозрою.
