Україна в період політичної реакції (1907 - 1909 рр.) та економічного піднесення (1910 - 1913 рр.).

Запроваджений Миколою II виборчий закон від 3 червня 1907 р. давав поміщикам майже половину голосів виборців, а багатомільйонному селянству — близько чверті. Але найбільше обмежувалися виборчі права робітників. Лише в Харківській і Катеринославській губерніях, де чисельність робітничого населення була найвищою, власті утворили самостійні робітничі курії, в яких виборці з числа робітників дістали право направляти в Думу по одному депутату. Не дивно, що більшість депутатських місць у Державній Думі посіли поміщики й промисловці
Вибори не дали абсолютної більшості жодній політичній партії Царський уряд дістав можливість маневрувати між суперечливими інтересами поміщицтва й торговельно-промислових кіл, використовуючи 2 думських політичних блоки — октябристів і правих (або октябристів і лібералів). Це була типово бонапартистська політика влади, змушеної балансувати між різними політичними силами
Водночас царизм широко застосовував репресивний апарат, щоб придушувати революційні виступи За звинуваченнями у політичних злочинах у 1907 — 1909 рр було засуджено понад 26 тис. чол. Смертні вироки дістали понад 5 тис чол. Заохочувалася провокаційна активність чорносотенних організацій — «Союзу російського народу», «Союзу Михаїла Архангела» та ін.. У боротьбі зі страйкарями підприємці застосовували локаути й «чорні списки». Профспілки та ін. легальні організації робітників закривалися. Наприклад, з 80 профспілок Катеринослава лишилося лише 4. Організаторів селянських виступів без суду й слідства батожили або відправляли на заслання у віддалені губернії. Автономію вищих навчальних закладів було скасовано Багатьох студентів виключили з «вовчими квитками»
Заборонялося викладання українською мовою у школах, запроваджене в роки революції явочним порядком. Скасовувався дозвіл міністерства народної освіти «використовувати малоросійську мову для роз'яснення того, що учні не розуміють». Спеціальний циркуляр не рекомендував учителям спілкуватися з учнями українською мовою навіть поза школою. Не дозволялося публічне виконання українських пісень або навіть мелодій. Власті перешкодили збиранню коштів для спорудження пам'ятника Т. Шевченку на його могилі у Каневі.
В період реакції чисельний склад політичних партій різко скоротився. Зокрема, РСДРП до початку 1908 р. зменшилася вдесятеро. Немало меншовиків пропонували переглянути партійну програму й відмовитися від нелегальних форм роботи їх називали ліквідаторами. Навпаки, багато більшовиків ставили вимогу відкликати з III Державної Думи соціал-демократичну фракцію і припинити роботу в легальних організаціях, щоб зосередитися на підпільній діяльності. Вони дістали назву «одзовістів», або «ліквідаторів навиворіт».
Ще більшою мірою політична реакція позначилася на становищі партій української демократії Ліквідаторські настрої привели «Спілку» 1909 р. до розпаду Розклад охопив також УСДРП. В ній майже не лишилося діючих місцевих організацій.

1908 р. багато діячів національного руху об'єдналися незалежно від партійних програм у міжпартійний блок ТУП (Товариство українських поступовців). Основу його становили члени Української трудової партії, що самоліквідувалася 1908 р. Лідери ТУП М. Грушевський. С Єфремов і Є. Чикаленко закликали всі українські політичні сили консолідуватися в боротьбі за національне відродження.
У 1910 р. у Російській імперії та підвладних їй українських землях почалося піднесення промисловості, що тривало до початку Першої світової війни. Цей процес зумовлювався результатами столипінської аграрної реформи. Вона збільшила кількість безземельних селян та поповнила ними лави промислових робітників. Якщо у 1910 р. у промисловості України налічувалося 475,2 тис. робітників, то у 1917 р. – 893 тис. Всього ж 1917 року чисельність українського пролетаріату на всій території України зросла на 10%. Водночас внаслідок земельної реформи зріс попит на сільськогосподарську техніку серед заможних та середнього статку селян. Вони закуповували техніку одноосібно для використання в хутірському та відрубному господарстві, а також кооперативними товариствами, що набирали сили на той час. Окрім того, наслідком реформи стало розширення внутрішнього ринку, що також сприяло піднесенню промисловості.
Передусім піднесення охопило важку і особливо видобувну промисловість. Характерною особливістю української промисловості залишалась її підпорядкованість інтересам Російської імперії. Влада намагалась сповна використовувати українську сировинну базу і всіляко заохочувала розвиток видобувної промисловості. Видобуток вугілля в Донбасі з 1910 по 1913 рр. зріс в 1,5 рази. На стільки ж збільшився й видобуток марганцевої руди в нікопольському регіоні. В той же час видобуток залізної руди у Криворізькому басейні зріс в 1,6 рази. Потужно розвивалась металургія. В 1913 р. Україна виробляла в загальноросійському масштабі 68% чавуну, 58% сталі, 53% виробництва сільськогосподарських машин, 80% цукру тощо. У 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70% видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. В цілому ж у 1913 р. уся українська промисловість давала понад 24% загальноросійського промислового виробництва.
В умовах піднесення виробництва посилився процес концентрації промисловості. З’явились нові монополії “Продаруд”, “Проволока” та ін. Вони зосереджували під своїм контролем до 80% продажу продукції відповідних галузей і встановлювали свою цінову політику. Усе це сприяло подальшому зрощуванню промислового капіталу з банківським.
Активно діяв в Україні й іноземний капітал, особливо у важкій промисловості. У 1913 р. іноземні компанії фінансували та контролювали 90% виплавки чавуну і виробництва коксу, 80% виробництва машин, 70% видобутку вугілля й руди.
У період промислового піднесення розширились економічні зв’язки з іншими промисловими регіонами Російської імперії. У Наддніпрянщину ввозились машини з Петербурга, нафта із Баку і Грозного, деревина з Білорусії, тканини з Росії і Польщі тощо. З України в регіони Російської імперії поставляли вугілля, метал, цукор, сіль, зерно та іншу продукцію.
Водночас, незважаючи на промислове піднесення, українська економіка, в технічному відношенні поступалася розвинутим європейським країнам.