4. Східні слов’яни. Першопочатки українства.

При  розгляді  четвертого  питання,  необхідно  враховувати,  що  коли  мова  йде  про 
скіфів  і  сарматів,  то  необхідно  памятати,  що  під  цим  поняттям  греки  розуміли  не  тільки 
власне скіфські чи сарматські племена, а також включали в цю загальну назву і їхніх сусідів, 
у  тому  числі  й  прасловянське  населення  України.  Формування  словян  як  окремої 
етнічної спільноти та їх культури відбувалося в кілька етапів. 
І етап умовно можна назвати передсловянським. Він охоплює другу половину ІІ і І 
тис.  до  н.е.  Тоді  в  Центральній  і  Східній  Європі  сформувалось  декілька  споріднених 
археологічних  культур,  в  яких  існував  ряд  елементів,  що  пізніше  стали  характерними  для 
культури словян. Однією з цих культур є вже згадана   трипільська, згодом тшинецько-
комарівська етнічна спільність, яка на думку багатьох дослідників була праслов’янською 
– попередницею східних і західних слов‟ян.  
З  І  тис.  до  н.е.  посилюється  різниця  між  західною  і  східною  половинами 
прасловянського  світу  –  захід  втягується  у  звязки  із  кельтським  світом  (лужицька 
культура),  а  схід  продовжує  тяжіти  до  кіммерійсько-скіфського  та  фракійського  світу 
(чорноліська  культура).  Чорноліська  культура  склалася  в  східній  частині  на  початку 
залізного  віку  і  межувала  з  кіммерійцями,  а  потім  з  кочовими  скіфами,  саме  її  вважають 
давньословянською.  В  VІ  –  ІV  ст.  до  н.е.  за  даними  Геродота  в  східній  частині  досить 
високого  рівня  розвитку  досягають  скіфи-землероби,  які  експортують  хліб  з  Середнього 
Подніпровя у країни Середземноморя. Поєднання археологічних і лінгвістичних даних дає 
підстави віднести геродотівських скіфів-землеробів до прасловян. 
ІІ етап формування східного словянства – давньословянський. В останні століття І 
тис. до н.е. і в перші століття нашої ери ми вже бачимо виразні археологічні культури давніх 
словян,  в  тому  числі  й  предків  українців.  Біля  ІІ  ст.  до  н.е.  під  тиском  сарматів  відбувся 
частковий відхід лісостепового населення з півдня на північ і колонізація ним лісової зони в 
межиріччях  Десни,  Сейму  і  Сожу.  Це  привело  до  виникнення  в  ІІІ  ст.  до  н.е.  так  званої 
зарубинецької культури, яку історики і лінгвісти визнають словянською. 
Зарубинецька  культура  швидко  перетворюється  в  своїй  південній  частині  у 
черняхівську  культуру  ІІ  –  V  ст.  У  цей  час  дуже  пожвавлюються  торговельні  звязки 
українських земель з Римом, про що свідчить величезна кількість скарбів римських срібних 
монет по теренах поширення черняхівської культури. Своє існування черняхівська культура 
припинила внаслідок вторгнення гуннів. 
Найдавніші свідчення про давніх словян містять твори римських авторів кінця І ст. 
Плінія Старшого і Тацита, які називали їх венедами. Більш конкретні відомості про словян 
подає  готський  історик  Йордан,  який  вперше  зробив  спробу  уточнити  місце  розселення 
різних  частин  словянства.  У  цей  період  відомості  про  словян  залишає  і  візантійський 
історик  Прокопій  Кесарійський.  Античні  автори  ділили  венетів  на  західних  –  склавінів  і 
східних – антів. 
Головним заняттям антів було землеробство. Було поширене залізне рало, а пізніше – 
плуг.  Також  було  поширене  городництво,  тваринництво,  мисливство,  рибальство, 
збиральництво і бортництво, які давали все необхідне для життя і водночас були важливим 
засобом торгівлі. Розвивалися ремесла – залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін.  
Анти заснували першу державу – Антський союз (ІV – VІІ ст.). Деякі вчені вважають 
його племінним союзом, деякі – короткочасним військовим обєднанням, що створювалося 
для боротьби з ворогом (готами, аварами). У 602 р. Антська держава впала під тиском 
кочових племен – аварів. Після антів зявляється поляно-руський політичний союз з центром 
у Середньому Подніпров‟ї. Ряд істориків вважає антів прямими предками українців. Взагалі, 
зараз в українській історичній науці склалося чотири головні концепції етногенезу українців: 
трипільсько-арійська, ранньослов’янська, київоруська, пізньосередньовічна. Перша і 
остання є найбільш сумнівними з наукової точки зору.  
У цілому ж сукупність історичних, археологічних, лінгвістичних та антропологічних 
джерел  дозволяє  стверджувати,  що  українці  належать  до  індоєвропейської  мовної  сімї 
народів  і  є  автохтонами  на  своїй  землі.  На  всіх  етапах  формування  протоукраїннців 
колискою  цього  складного  і  неоднозначного  процесу  виступало  Подніпровя  Саме  тут  в 
середині І тис. н.е. почалося становлення держави Київської Русі.