що коли точні й навіть гуманітарні науки прагнуть до акумулювання об’єктивної інформації, на основі якої формулюються «об’єктивні» закони, надаються практичні рекомендації, то філософія, здебільшого, зайнята більш «високими» проблемами. Останні є не стільки «об’єктивними», скільки «суб’єктивними». Їхня постановка й вирішення залежать від часу, місця, середовища, в якому живе людина і від того, як вона сприймає оточуючу дійсність. Філософія, даючи відповідь на «вічні» питання (наприклад, що таке світ, як він виник, яке місце в ньому людини і т.п.), не може дати «точну» відповідь.
Однак оскільки «філософії» осмислюють смисложиттєві проблеми в певний історичний час, у конкретному місці й культурній ситуації, то це робить їх «виявом духу епохи», етносу, нації, «квінтесенцією культури» тощо. Тобто вони відображають культурне життя конкретної спільноти у відповідний час, даючи свою відповідь-«істину» на «вічні» питання.
Завдяки своїй «універсальності» філософія здатна стати важливим ферментом творення символічного світу людини, визначати орієнтири її світогляду, ставати базовим елементом культури. Ми навіть на побутовому рівні вживаємо поняття (ідея, космос і т.п.), які свого часу були запропоновані філософами і в яких було закладене відповідне сприйняття реалій світу.
З допомогою філософії людські спільноти (етноси) здатні не лише осмислювати своє буття, а й здійснювати культурну експансію, нав’язати власний символічний світ, своє світосприйняття іншим, менш розвинутим народам, тим самим здійснюючи їхнє мирне завоювання. Народи, що мають розвинуті філософські системи, це народи-лідери, а розвиненість філософії – своєрідний показник розвитку народу.
Чи випадковим було те, що учителем Олександра Македонського був відомий філософ Аристотель? Так, можна говорити: мовляв, це навчання нічого не дало знаменитому полководцеві, адже Аристотель не навчав його військової справи. Воно ніби так. Але Аристотель навчив Олександра більш важливим речам – широко дивитися на світ, позбавив його провінційності, притаманної македонським правителям, навчив бути «володарем світу».
Чи випадково римські імператори, які володіли величезними теренами, шанували філософію? Звісно, не без того, що в цьому шануванні було і чимало гри, і чимало фальші. Та все ж… Принаймні серед них зустрічалися й справжні філософи. Наприклад, таким був Марк Аврелій.
А тепер зверніть увагу: занепала Римська імперія, розвалилася – і на західноєвропейських теренах практично зникла філософія. Зате її розквіт спостерігався в Арабському халіфаті, де почав процвітати аристотелізм, котрий потім був прищеплений європейцям арабами.
І як тільки Європа вийшла зі стадії занепаду, на її теренах починає розвиватися філософія: спочатку схоластика на основі аристотелізму, пізніше – ренесансна, новочасна філософія, «друга схоластика», просвітництво.
Можливо, я наведу дражливий приклад – правління Катерини ІІ. З певних причин, ми сприймаємо цю правительку вкрай негативно – вона й автономію України звела нанівець, і Запорізьку Січ ліквідувала. Але давайте не будемо заперечувати: це була справді талановита правителька. Саме вона звершила будівництво грандіозної політичної споруди – Російської імперії, яку почав будувати ще Петро І. При цьому Катерина ІІ позиціонувала себе як «філософ на троні», вела переписку з відомими мислителями того часу, зокрема Вольтером і Дідро. Вони навіть дивувалися, як їй, людині, що завантажена державними справами, імператриці, яка веде постійні війни, ще вистачає часу писати «філософські листи». А, може, якраз успіхи Катерини ІІ і обумовлювалися тим, що вона писала такі листи? Зрештою, завдяки своїм контактам з французькими філософами Катерина ІІ створила собі позитивний імідж в Європі.
Чи були в Україні «філософи на троні»? Виявляється – були. Уже за часів Ярослава Мудрого бачимо протегування мислителям. Тоді й з’являється в нас Іларіон зі своїм «Словом про закон і благодать». Філософом на троні можна вважати Володимира Мономаха. Його «Поучення…» правомірно трактувати як твір філософський. Галицько-Волинський літопис називає філософом князя Володимира Васильковича, який зробив чимало і для політичного, й культурного розвитку Волині.
На жаль, після цього ми вже не мали «філософів на троні». Хіба що до цього рівня дотягував Мазепа. Правда, цей небезталанний чоловік, певно, більше зробив для розбудови Російської імперії, аніж для розбудови України.
