По-перше, розпочну з того, що антична філософія - філософія античності, підрозділяється на давньогрецьку й давньоримську, від ранньої классичної філософії до 529 г., коли указом імператора Юстиніана була закрита остання філософська школа в Афінах. Традиційно першим античним філософом уважається Фалес, а останнім - Боецій. Антична філософія сформувалася під впливом і впливом перед філософської, грецької традиції, яку умовно можна розглядати як ранній етап самої античної філософії. Антична філософія виявляє собою філософську думку, що послідовно розвивається, і охоплює період - понад тисячу років. Думки мудрих людей навіть давнього минулого нам потрібні й тепер. Я вважаю, що хто не знає історії філософії, у тому числі й античної, той не може по-справжньому знати і її сучасного стану. Завдяки античній філософії ми можемо, я гадаю, сформулювати в собі основи своєї філософії. Безсмертним пам'ятником античної культури є витвори Гомера "Іліада" і "Одесея". Про філософські погляди Гомера можна сказати, що він цілком перебував в міфології. Йому належить виречення: "Ми всі - вода й земля". Він не задавався філософським питанням про походження світу.
У 1764 p. було надруковано «Історію стародавнього мистецтва» німецького вченого Вінкельмана, який проголосив античне мистецтво взірцем прекрасного. Вінкельман орієнтувався на еллінське мистецтво класичної доби, якому, на його думку, притаманні гармонія, доцільність, ясність та благородна простота. Погляди Віпкельмана знайшли відгук у творчості багатьох німецьких поетів, зокрема у Шіллера та Гете. На своєрідному зіткненні античної та християнської міфології побудована друга частина «Фауста» Гете.
Чимало балад на сюжети грецьких міфів написав Шіллер, який у кінці життя прийшов до висновку: світ урятує краса. Ця теза вразила душу молодого Достоєвського, який, щоправда, на відміну від Шіллера, не пов'язував ідеал краси з античним мистецтвом, але Гліб Успенський — пов'язав: він написав оповідання «Випрямила» — про потрясіння, яке пережив пригнічений злиднями та невдачами вчитель, що приїздить з Росії у Париж, де у Луврському музеї побачив статую Венери Мілоської.
Генріх Гойне, ігноруючи те, що у Давній Греції існували культи хтонічних богів — володарів царства мертвих, передусім наголошував на життєрадісному еллінському світосприйманні. Жартуючи, він казав, що сонцесяйні боги Давньої Еллади за доби панування християнської релігії змушені жити у вигнанні.
Він вважав, що русалки, лісовики, домовики ведуть свое походження від античних богів та боженят, яких отці церкви оголосили нечистою силою (такої ж думки був Анатоль Франс). Переосмислюючи античні міфи, Гейне, як і Гете, обстоював право людини на земне щастя і повноту життя («Наречена з Корінфу» Гете, «Тангейзер» Гейне). На думку Гейне, подолання християнського аскетизму — необхідний крок для соціального визволення.
У XIX ст., коли точилася боротьба між прибічниками класицизму та романтизму, теоретики останнього прагнули передусім привернути увагу громадськості до вітчизняної історії. Проте, розглядаючи міф як джерело національної культури, як втілення загальнонародної мудрості, романтики спромоглися знайти новий підхід і до міфології античної й не уникали її у власних творах, досить згадати «Прометея» Байрона або «Звільненого Прометея» Шеллі.
У другій половині XIX — на початку XX ст. з'явились теоретики мистецтва, які, на відміну від Вінкельмана, віддавали перевагу грецькій архаїці перед шедеврами класичної доби. Вони закликали шукати в міфах первісне ядро, в мистецтві цінували ірраціональне і зіставляли Аполлона та Діоніса, з ім'ям яких пов'язували протилежне світосприймання та творчу методу. З'явилися терміни: аполлонівське начало, діонісійське начало. Такі поняття, як світлий розум, урівноважена вдача, бездоганність і довершеність, пов'язували з аполлонівським началом. Діоніс, проголошений антиподом Аполлона, в усьому протистояв йому. Художників відповідно поділяли на тих, хто прагнув гармонії, доцільності, ясності, і тих, хто орієнтувався на діонісійське начало, ототожнював натхнення і так зване священне божевілля, вважав, що хаос - одвічний, а пристрасті — сильніші за розум та закони.
У XX ст. художники-кубофутуристи наважилися поєднати свій метод з неокласицизмом і в такий спосіб намагалися розкрити потаємний сенс давньогрецьких міфів (поєднання, модні й сьогодні, наприклад, до них вдається графік та скульптор Ернст Неізвєсний).
За кожної епохи, в будь-якій країні, образи античних, зокрема грецьких міфів, потрапляючи до нового середовища, зазнають змін, трансформуються. Дуже виразно це позначається на літературі XX ст., коли до грецької міфології знову почали звертатися численні прозаїки, поети, драматурги.
Для численних поетів античні міфи були лінзою, крізь яку вони сприймали сьогодення (у XX ст., наприклад, для Мандельштама, B. Іванова, М. Волошина).
До міфів звертаються з різних нагод. Непоодинокі випадки, коли письменники вбачають у реальному житті варіації давно відомих з міфології схем. Стверджують, що міф дає можливість зіставити свій індивідуальний досвід з набутками людства, з моделями досвіду світового. Міф ототожнюють із матрицею, тлумачать його як код, як всеосяжну формулу, вважають своєрідним ключем для розуміння не тільки минулого, а й сучасного та прийдешнього, міфологізуючи Дійсність, шукають у міфах так званий архетип.
Слово архетип—грецького походження (аналоги: праобраз, протомодель, віковічний взірець). Архе у перекладі означає початок. Термін архетип увів у вжиток учень Фрейда, лікар-психіатр Карл Юнг (1875—1961). Він пропонував своє пояснення збігу мотивів у міфах різних народів (які ніколи між собою не спілкувалися), у релігійних сюжетах, поетичних творах (ця повторюваність здавна хвилює вчених).
На думку Юнга, в прадавні часи у первісній орді сформувався стереотип реакцій на певні життєві події, обставини, стосунки — архетип. Юнг вважав, що людина успадковує архетип від предків. Це модель досвідомого колективного світосприймання, спільна для одноплемінників, для нації, раси або людства. У символах та образах архетип фіксує психічну структуру, звичну поведінку та світовідчуття. Він незмінний і непідвладний контролю розуму. Теорія Юнга сталa популярною, проте не загальновизнаною.
Юнг тяжів до ідеалістичної філософії. За його словами, архетип має багато спільного з природженими ідеями Платона. Власне термін «архетип» вигадали на початку нової ери богослови, які ототожнювали платонівські «ідеї» та еманацію думок біблійного бога-творця. Мали на увазі: існує архетип усього, що існує, за архетипом створено все, що створено, первісний образ, протомодель чи архетип — в основі усякого буття. Одвічні моделі можуть сполучатися у різних комбінаціях, щодо поступального руху—його нема: все по вертається, колесо кружляє. Юнг визнавав, що запозичив термін «архетип» у середньовічних богословів.
Звичайно, міфологізація не збігається з пошуками архетипу, відповідно до якого кристалізується сюжет, розгортаються і набувають сенсу події. Це поняття ширше, щоправда, термін «міфологізація» вживають інколи так широко, що він перестає бути терміном: казка, алегорія, метафора — все підпадає під «міфологізацію».
Українські письменники, звертаючись до міфів Давньої Еллади, продовжують традиції вітчизняної літератури.
Апробований спосіб поетичного узагальнення, давньогрецькі міфи набули особливої популярності з розвитком загальної освіти. У пресі широко вживані міфологічні імена як слова-позначки чи як поетичні тропи. У далеких від античної тематики літературних творах натрапляємо на певні вкраплення — розгорнуті, оригінальне трактовані запозичення з давньогрецьких міфів.
Такі вкраплення допомагають передавати високий пафос, досягти комедійного ефекту, вразити уяву несподіваним зіставленням, зробити образ рельєфно-пластичним чи викликати далекосяжні асоціації.
