Формою взаємодії держави і громадянського суспільства є політичний режим як система методів і засобів здійснення політичної влади, а різні типи політичних режимів -- демократичний, авторитарний і тоталітарний -- є різними способами цієї взаємодії.
Головною особливістю тоталітарного політичного режиму є всеосяжне одержавлення суспільного і приватного життя, тотальний контроль держави над суспільством і громадянами, який спирається на систематичне використання насильства. За тоталітаризму суспільство не справляє відчутного впливу на державу. Так, за соціалізму в СРСР відбулося одержавлення всіх сфер суспільного життя. Держава фактично була власником усіх засобів виробництва, в особі одержавленої правлячої партії монополізувала політичну владу в суспільстві, нав'язувала йому єдину ідеологію, спрямовувала діяльність громадських організацій тощо. Суспільство не мало реальних засобів впливу на державу. Вибори до представницьких органів влади і самі ці органи мали формальний характер. Інші засоби прямої демократії або не використовувалися зовсім, або також були формальними. Відсутність багатопартійності. ЗМІ, За тоталітарного режиму держава фактично поглинає громадянське суспільство. Зародки цього суспільства існують хіба що в сім'ї, домашньому господарстві, церкві, хоча й вони не позбавлені довільного втручання держави чи одержавленої партії. Відсутність розвинених структур громадянського суспільства, насамперед його економічної основи -- приватної власності -- і політичних інститутів, зворотного впливу цього суспільства на державу призводять до деформації самої держави. Вона вдається до насилля, довільних експериментів над суспільством, втягується у війни тощо.
Головною особливістю авторитарного політичного режиму є зосередження державної влади в одному її органі, в руках однієї особи чи групи осіб і здійснення влади здебільшого з опорою на примус. Під кутом зору взаємодії держави і громадянського суспільства авторитаризм відрізняється від тоталітаризму у кращий бік. За авторитарних режимів зберігається автономія особи й суспільства в неполітичних сферах, існує недержавний сектор економіки, держава не здійснює тотального контролю над суспільством, не нав'язує йому єдину ідеологію. Авторитаризм формально може припускати поділ влади, багатопартійність, виборність органів державної влади тощо. Проте реально державна влада зосереджується в руках глави виконавчої влади. Домінує одна політична партія; інші партії, громадсько-політичні організації, засоби масової інформації не справляють відчутного впливу на здійснення державної влади. Органи місцевого самоврядування якщо й існують, то перебувають під жорстким контролем центральної влади. Вибори до представницьких органів влади мають формальний характер, переважають силові методи правління. Це означає, що наявне громадянське суспільство не контролює державу. Таке співвідношення держави і громадянського суспільства тією чи іншою мірою притаманне більшості країн світу, хоча формально в них можуть бути й ознаки правової держави та демократичного політичного режиму.
Партнером держави громадянське суспільство виступає лише у правовій державі за демократичного політичного режиму. Поняття «правова держава» і «демократична держава» близькі за змістом, але не тотожні. Демократична держава не може не бути правовою. Однак не всяка правова держава є справді демократичною. Поняття «правова держава» є формально-юридичною характеристикою державності.
Правова держава не може існувати без громадянського суспільства. Особливість їх взаємодії за демократичного політичного режиму полягає в тому, що громадянське суспільство підпорядковує собі державу і контролює її. Зв'язок громадянського суспільства з державою, його вплив на неї ґрунтується передусім на принципах демократії. Вихідним із них є принцип народного суверенітету, який проголошує народ єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві.
А це означає, що влада держави, її суверенітет похідні від суверенітету народу, що громадянське суспільство створює державу для задоволення власних потреб, а не заради неї самої, що держава не повинна вивищуватися над суспільством і покликана слугувати йому, що, зрештою, чиновники існують для громадян, а не навпаки. Усвідомлення громадянами саме такого співвідношення між громадянським суспільством і державою має принципово важливе значення для формування їх демократичної політичної культури. Демократична політична культура громадянського суспільства проявляється тоді, коли громадянин не схиляється сліпо перед державою, хоч-би якою демократичною вона видавалась, а задається питаннями на кшталт: що таке держава і для чого вона потрібна? що держава бере від мене і що я маю від неї? чому і для чого держава збирає податки? куди йдуть зібрані кошти і скільки їх потрібно? якою мірою я беру участь у здійсненні державної влади? чому чиновники за мій рахунок живуть краще, ніж я? та ін.ВИБОРИ. ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ.Найповніше зв'язок громадянського суспільства й держави проявляється через права і свободи особи.
4. Виборча система сучасної України.
ЗУ «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 10.07.2010. Стаття 2. Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системоювідносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється територія відповідно села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища.Вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах рад проводяться за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою, за якою: 1) половина від кількості депутатів (загального складу) відповідної ради обирається за виборчими списками кандидатів у депутати від місцевих організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідно Автономної Республіки Крим, області, району, міста, району в місті;2) половина від кількості депутатів (загального складу) відповідної ради обирається за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах (далі - одномандатні мажоритарні виборчі округи), на які поділяється територія відповідно Автономної Республіки Крим, області, району, міста, району в місті.Вибори сільських, селищних, міських голів проводяться за мажоритарною системоювідносної більшості в єдиному одномандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідно села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища, міста згідно з існуючим адміністративно-територіальним устроєм.
ЗУ «Про вибори народних депутатів України» від 18.11.1993 НЕ ДІЄ.
ЗУ «Про вибори Президента України» від 05.07.1991. Для проведення виборів Президента України Центральна виборча комісія утворює 27 виборчих округів (по одному в Республіці Крим, областях України, містах Києві і Севастополі).
5. Виборчі технології: зміст та сучасні форми
Політичні технології представляють собою сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату. Вони включають в себе послідовно діючі процедури, прийоми і способи діяльності, спрямовані на найбільш оптимальну й ефективну реалізацію цілей і завдань конкретного політичного суб'єкта у визначений час у конкретній ситуації.
Розглядаючи сутність політичних технологій, необхідно відокремити їх від механізмів, технік та засобів діяльності. Технології – це процес застосування технік, способів і прийомів взаємодії, це підсумок певної взаємодії цих прийомів діяльності, що має місце тоді, коли дії по досягненню цілей продемонстрували більш оптимальні й економічні способи розв’язання.
Політичні технології поширюються на всю сферу політичної влади і державного управління, тому вони містять у собі як легальні процеси застосування влади, так і нелегальні, що припускають застосування прийомів і процедур, прямо заборонених або невідповідних політичним традиціям (технології підривних акцій, тероризму, проведення фіктивних виборів, маніпулювання суспільною думкою).
По критерію ступеня і характеру регламентації діяльності розрізняють нормативні та девіантні технології. Нормативні технології – це засоби діяльності, жорстко обумовлені існуючими у суспільстві законами, нормами, традиціями, звичаями. Девіантні технології – це засоби діяльності, що відхиляються від такого роду вимог. Саме девіантні технології в практичній діяльності називають чорними, тіньовими технологіями або антитехнологіям.
Значне місце в сучасній політичній діяльності посідає формування суспільної думки, а саме технології переконання.
Російська дослідниця Г.В.Пушкарьова виділяє чотири групи технологій переконання:
- Прийоми, підвищують увагу людей до відповідної інформації, – "техніка уваги".
- Прийоми, що спрямовані на підвищення кредиту довіри до інформації – "техніка довіри".
- Прийоми, що дозволяють впливати на процеси розуміння людиною інформації – "техніки розуміння".
- Прийоми, що забезпечують закріплення інформації в пам'яті людини, – "техніки підкріплення".
Для того щоб в перенасиченому інформацією просторі привернути увагу людини, необхідно або винайти щось нове, незвичайне (ефект виразності), або готувати публіку до сприйняття інформації, підігрівати цікавість (ефект очікування).
Ефект виразності реалізується за допомогою такої техніки, як "незвичайний образ". Ця техніка використовується в рекламуванні різноманітної продукції. Її основна мета – зробити плакат або ролик, листівку або статтю в газеті такими за формою та виконанням, щоб вони невимушено привертали увагу людей. Вирішується це завдання за допомогою яскравих фарб, контрасних кольорів, незвичайних шрифтів, зміни мелодій, оригінального дизайну або відеоряду.
Для привертання уваги до дій політиків використовується техніка "виробництва подій" або створення "інформаційних приводів". Підвищення інформаційного приводу досягається свідомим приписуванням подіям більшого значення або фіксуванням уваги на тих деталях, які завжди у публіки викликають підвищену цікавість. Як правило, публіку цікавлять подробиці особистого життя політика, його поведінка. Підвищення інформаційного приводу можна досягти й іншим шляхом. Як відомо, люди завжди цікавляться тим, що від них приховують. Тому дуже важливо заявити про те, з якими труднощами отримувалася інформація, що тільки вихід на дуже компетентні джерела дозволив це зробити.
Іншим засобом привертання уваги публіки є формування очікування по відношенню до певної події. Ця техніка отримала назву "закладання шашок". Подібно до дій мінерів, які для підсилення вибуху закладають декілька динамітних шашок, які детонують та забезпечують максимальний ефект. В практиці політичного менеджменту ця техніка реалізується у вигляді спланованих публікацій, повідомлень або організованих чуток, які готують публіку до сприйняття інформації.
Техніки відволікання уваги базуються на переключенні уваги, акцентуванні уваги на інших подіях. За необхідності створюються віртуальні події.
Техніка розрідження інформації включає в себе збільшення обсягу інформації з певної проблеми, введенні нейтральної додаткової інформації, яка відволікає на себе увагу.
Техніка шумів створює так звані інформаційні шуми, які заважають людям сконцентрувати увагу на неприємній для суб'єкта управління інформації. Наприклад, подання такої кількості новин, що стає неможливим виділити щось важливе. Інформаційний шум може створюватися і великою кількістю різноманітних коментарів, кожен з яких претендує на право бути вірним.
Техніки довіри засновуються на особистому ставленні людей до комунікатора. Серед них можна назвати техніки "залучення експерта", "знаходження знаменитості". Існує також техніка посилання на авторитети, що використовує вислови авторитетних в суспільстві осіб для зміцнення позиції певного кандидата або політичної сили. Вислови відомої людини можуть просто монтуватися (наприклад, президент сказав, що кожен політик повинен мати неабиякі організаційні здібності).
Близька до неї техніка "ефект імені", яка те або інше твердження приписує авторитетній особі. Ця техніка спирається на дослідження американських психологів С. Аша та Р. Брауна, які довели, що зміна авторства суттєво впливає на реакцію людей, щодо одного й того ж твердження.
Техніка "особисті свідчення" використовує оцінки простих людей, не заангажованих у політичній діяльності; техніка "глас народу" спирається на соціальний конформізм людей, що формується під впливом рейтингів популярності, соціологічних опитувань.
Техніки розуміння спираються на особливості процесів розуміння людиною соціальної інформації. Тут можна назвати техніки ''навішування ярликів" (публіці пропонується готова оцінка або категорія), ''магії слів" (використовуються слова, що мають велике емоційне навантаження для конкретної аудиторії). Ці техніки спрямовані на перенос позитивного сприйняття людей на об'єкт, що рекламує суб'єкт політичного управління.
Підкріплення впливу на процес розуміння та засвоєння людиною соціальної інформації здійснюється за допомогою технік "удаваного вибору", "повторювання" та ін.
Таким чином, використання суб'єктом політичного управління названих технік дозволяє йому різко розширити свій вплив на маси, вносити в свідомість людей ідеї та образи, здатні реально впливати на мотивацію, вибір тих чи інших видів діяльності, що відповідають цілям суб'єкта управління.
Технології PR являють собою систему інформаційно-аналітичних дій, принципом яких є забезпечення реалізації політичних цілей на основі чесного та шанобливого ставлення до реципієнта. Тому, незважаючи на те, що в рамках PR можуть частково використовуватися окремі прийоми, більш характерні для агітації і пропаганди, у цілому ці технології спрямовані на принципову відмову від обману і фальсифікації фактів і припускають наявність зворотних зв'язків реципієнта з комунікатором.
Завдяки такій принциповій спрямованості технології PR націлені на всебічне роз'яснення реципієнтам існуючих політичних проблем, на створення позитивного образу (іміджу) коммунікатора, на забезпечення сприятливої суспільної атмосфери для реалізації передбачених дій. Така лінія поведінки на інформаційному ринку веде до формування в людей стійкої ціннісної орієнтації на політичні події, спонукує їх до свідомих дій. Необхідно керуватися такими важливими принципами організації PR, як відкритість інформації; взаємна вигода комунікатора і реципієнта; опора на суспільну думку; шанобливе відношення до громадськості.
Така орієнтація інформаційної діяльності показує, що комунікатор звертається не просто до інформаційного споживача, а до особистості, що володіє власною думкою і поглядом на політику. Політичні суб'єкти, що діють у рамках PR, не шкодують часу на з'ясування позицій громадськості, постійно ведуть аналіз її і своєї ділової активності.
В основі технологій формування іміджу лежить та чи інша політична дія чи факт з життя політика, що можуть послужити передумовою формування прихильного ставлення громадськості. Наприклад, шляхетні вчинки лідера, позитивні риси біографії, його висловлювання, що знайшли позитивний відгук у суспільній думці тощо.
Формування іміджу звичайно здійснюється на основі обраного типу політичного діяча: “борця з корупцією”, “борця за правду”, “інтелігента – інтелектуала” тощо.
Потрібно відзначити, що найважливішим засобом і самостійним напрямком формування іміджу є політична реклама. Політична реклама та її феномен полягає в тому, щоб в емоційній і лаконічній формі донести до людини суть політичної платформи партії, образ кандидата чи іншого політичного об'єкта і тим самим не тільки сформувати позитивне відношення до них з боку як можна більш широкого кола громадян, але і спонукати їх до реальних дій, спрямованих на їхню підтримку.
Активізуючи політичну увагу й активність людини, реклама в той же час не розрахована на якісне підвищення її компетенції, свідомості, зрілості. Її технології впливають не стільки на глибинні, скільки на її поверхневі, емоційно-чуттєві, ситуативні елементи, здатні змінити відношення людини до політичних об'єктів у режимі реального часу. З цієї точки зору мета реклами – домогтися конкретної підтримки певного політичного інтересу за рахунок посилення сприйнятливості людини до політичної сфери життя і виявлення його певної позиції.
У самому загальному виді рекламні технології можна класифікувати в такий спосіб:
- Аудіо- (радіорепортажі, рекламні звертання, бесіди) і візуальні (відеоролики, телезаставки, теледебати) способи рекламування;
- Друковані засоби передачі рекламних повідомлень (публікації статей, складання оглядів, інтерв'ю);
- Методи зовнішньої реклами (рекламні щити, афіші, листівки тощо);
- Прийоми друкованої реклами (розсилання поштових повідомлень конкретним виборцям);
- Методи поширення рекламних сувенірів ( значків, майок, бейсболок тощо);
- Комп'ютеризовані форми реклами (Інтернет);
- Проведення заходів щодо зв'язків із громадськістю (особисті зустрічі кандидата з населенням, презентації тощо).
Зміст і характер рекламних технологій можуть істотно мінятися й у залежності від ситуації, етапів політичного процесу. Наприклад, на етапі “розкручування кандидатів” у виборчих кампаніях широко застосовуються наступальні і навіть агресивні методи, спрямовані на досить швидке і широке ознайомлення населення з особистістю політичного діяча. У той же час у післявиборчий період акценти в рекламуванні обраного кандидата націлені на висвітлення його ділових характеристик, на оціночний аналіз минулої кампанії з метою збереження позитивного образа даного діяча.
В остаточному підсумку політичні технології дозволяють розширити можливості політичних суб'єктів у сфері контролю та управління політичною діяльністю.
6. Види політичної стабільності.
Політична стабільність - складова частина загального поняття стабільності держави. Синоніми «стабільності» - «постійність», «незмінність», «стійкість». «Політична стабільність розглядається, як психологічна спроможність населення зберегти спокійну поведінку, незважаючи на зовнішні чи внутрішні несприятливі умови
Політична стабільність у вітчизняній літературі розуміється як:
- Система зв'язків між різними політичними суб'єктами, що характеризується певною цілісністю та ефективністю функціонування самої системи.
- Впорядковані процеси в політиці, суперечливість і конфліктність яких регулюються за допомогою політичних інститутів.
- Згода основних соціальних і політичних сил з приводу цілей і методів суспільного розвитку.
- Стан політичного життя суспільства, що виявляється в стійкому функціонуванні всіх наявних в суспільстві політичних інститутів, пов'язане зі збереженням і вдосконаленням структур, з якісною їх визначеністю.
- Сукупність політичних процесів, що забезпечують буття і розвиток політичних суб'єктів у політичній системі.
Политическая стабильность по сферам воздействия может быть разделена на внутреннюю и внешнюю:
- внутренняя сфера является условием успешного осуществления реформ, направленных на качественную трансформацию общества и проведение политики в целях достижения гражданского мира и согласия, установления социального порядка. Достижение политической стабильности в обществе предполагает снижение политической напряженности в отношениях между различными политическими партиями (объединениями) и социальными группами людей, интересы которых они призваны выражать. Снятие напряженности и достижение на основе компромисса общественного согласия способны создать устойчивые предпосылки для поэтапного реформирования российского общества без серьезных политических потрясений;
- внешняя сфера политической стабильности реализуется по мере развертывания сотрудничества между различными государствами в отстаивании мира и предотвращении вооруженных конфликтов.
Политическая стабильность, различаясь по способам достижения, может быть демократической и авторитарной.
- демократическая стабильность, исходя из гуманистических и нравственных средств достижения, характеризуется отсутствием социальных потрясений в обществе (гражданской войны, вооруженных конфликтов, национальных столкновений, экономических кризисов и др.), благоприятными условиями для развития демократии и свободы, гуманистическим решением национальных и региональных проблем;
- авторитарная политическая стабильность достигается, как правило, благодаря господству в обществе военно-политических сил и характеризуется установлением политического режима диктаторского толка.
Политическая стабильность по степени надежности характеризуется следующими уровнями: высоким, средним, низким.
По масштабу (территориальному охвату) политическая стабильность классифицируется следующим образом: локальная, региональная, общегосударственная и глобальная.
- Локальная стабильность свойственна минимальному числу взаимодействующих административно-территориальных единиц, имеющих общие административные границы.
- При региональной политической стабильности увеличивается число ее носителей - взаимодействующих территориальных образований.
- Общегосударственная политическая стабильность распространяется на все пространство государства.
- Доминирующей особенностью глобальной политической стабильности является отсутствие мировой войны.
7. Види та напрями політики.
По сферам жизни общества можно выделить следующие виды политики:
• экономическая — регулирование отношений между гражданами и социальными группами в экономической сфере;
• социальная — регулирование отношений между гражданами, социальными группами по поводу их места в обществе;
• национальная — регулирование отношений между нациями, национальными группами;
• культурная — регулирование отношений между гражданами, социальными группами в духовной жизни;
• государственно-административная — регулирование отношений во властно-политической сфере, политика государственно-административного строительства.
По уровням:
• местная — регулирование вопросов местного значения, связанных с развитием муниципального объединения (села, города, района);
• региональная — регулирование вопросов, связанных с развитием региона (субъекта федерации);
• общегосударственная — регулирование вопросов, связанных с развитием общества в целом;
• международная — регулирование отношений между государствами, группами государств на международной арене;
• мировая (глобальный уровень) — регулирование вопросов, связанных с решением глобальных проблем современности.
По объему:
• стратегическая (долгосрочная) — выбор наиболее значимых приоритетов развития общества, стратегических долговременных целей, определение путей и способов их достижения, генерального курса;
• тактическая (краткосрочная, текущая) — решение текущих вопросов, выработка и реализация оперативных решений.
По функциям государства (по области распространения):
• внутренняя политика — регулирование отношений между гражданами и социальными группами в различных сферах внутри государства;
• внешняя политика — регулирование отношений между государствами, группами государств и другими субъектами международных отношений на международной арене.
В зависимости от носителей и субъектов:
• политика государства;
• партии;
• движения;
• личности.
По объектам воздействия каждый вид политики подразделяется на отдельные направления, например, социальная политика включает молодежную политику, геронтологическую политику, семейную политику и т. п. В рамках экономической политики различают: промышленную, денежную, налоговую, инвестиционную, ценовую, таможенную политику и др.
8. Визначення тоталітарного режиму, його головні характеристика.
Термін “тоталітаризм” запровадив Б. Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії та для відмежування його від нацистського руху в Німеччині.Тоталітаризм (лат. totus — увесь, повний; фр. totalite – сукупність, повнота) — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією, репресіями щодо опозиції та інакодумців.
Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси:
- наявність загальнообов'язкової ідеології, яка доводить необхідність існування даного режиму;
- загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля “світлого” майбутнього;
- ігнорування особистих цілей та інтересів заради загальних цілей режиму;
- контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема;
- відсутність легальної опозиції;
- поглинання державою сфери громадянського суспільства;
- відсутність плюралізму;
- нетерпимість до політичного інакодумства, жорстке переслідування будь-якого спротиву і навіть особистих думок та виправдовування з огляду на це будь-яких форм насильства;
- концентрація влади в руках одного лідера чи партії, які представляють законодавчу і виконавчу владу;
- державний монополізм в сфері економіки
- підпорядкування інформаційного простору політичному лідерові чи партії.
9. Генеза та еволюція поняття «геополітика»: науковий напрям та елемент політичної практики.
Стародавні мислителі нерідко розмірковували над географічним розташуванням держав, їх кліматичними умовами, структурою населення, взаємовідносинами між державами та регіонами. Однак даний об'єкт дослідження не мав власної назви. Лише в 1916 р. шведський учений Рудольф Челлен (1864—1922) ввів у науку поняття "геополітика", розуміючи під нею "доктрину, що розглядає державу як географічний організм чи просторовий феномен". Фактично, геополітика Р. Челлена розвивала давній предмет — політичну географію, не претендуючи на самодостатність. Та й сам автор не претендував на роль першовідкривача, вважаючи своїм вчителем Фрідріха Ратцеля (1844—1904). Ще в 1897 р. побачила світ книга Ф. Ратцеля "Політична географія", в якій держава розглядалася як живий організм, укорінений в ґрунті. Для фахівців російського і німецького генеральних штабів Д. Мілютіна, А. Снєсарєва, X. Мольтке-старшого і А. Шліффена геополітика була "військовою статистикою", тобто синтезом фізичної і економічної географії. Проте політичні події, на які було таке багате XX століття, швидко зробили цю молоду галузь знань надзвичайно популярною.
В Радянському Союзі геополітика була офіційно заборонена. В післявоєнний період геополітика набула двох нових значень: 1) як синонім геостратегії у вирішенні конкретних зовнішньополітичних та військово-стратегічних завдань; 2) як еквівалент політичної географії в поясненні районування політичних процесів як регіонального, так і глобального рівнів.
На сьогоднішній день налічується кілька десятків, якщо не сотень, різноманітних визначень геополітики. Вперше, за всі роки паплюження, до геополітики лояльно поставився "Советскийзнциклопедическийсловарь" (1989), де визначено: геополітика — західна політологічна концепція, згідно з якою "політика держав, особливо зовнішня, в основному визначається різноманітними географічними факторами: просторовим розміщенням, наявністю або відсутністю природних ресурсів, кліматом, густотою населення і темпами його приросту". З того часу в Росії та Україні з'явилися сотні праць, в яких їх автори намагалися або запропонувати власне визначення поняття "геополітика", або модернізувати попередні.
Практична ж геополітика — це теорія позиційної гри на світовій шахівниці.. Практична геополітика вивчає все, що пов'язано з територіальними проблемами держави, його межами, з раціональним використанням і розподілом ресурсів, включаючи і людські.
Геополітика як практика може розглядатися у революційному та консервативному вимірах. У першому випадку – як велика ідея, що може здаватися комусь чудасією, але від того вона не стає менш реальною у свідомості формотворця, коли досягнення однієї мети відкриває шлях до боротьби за наступні. Адже історія має багато підтверджень того, що найнеймовірніші геополітичні міфи (як це здається на перший погляд) за відповідного збігу обставин наповнюються реальним змістом в політиці держави. В другому випадку – це збереження чинного стану речей або ж його активний захист.
Звичайно, ця конструкція є доволі умовною. Однак, при переході до геополітики як політичної практики необхідно переплавляти їх в органічну єдність, утворюючи з них порівняно цілісне поле, синтезувати весь спектр цих різнопланових граней на шляху до поставленої мети.
10. Глобальні проблеми сучасності та їх вплив на світову політику.
Глобальні проблеми можна розділити на чотири основні групи:
— соціально-політичного характеру — запобігання ядерній війні; припинення гонки озброєнь; мирне вирішення регіональних, міждержавних та міжнаціональних конфліктів, будівництво світу без насилля на основі довіри у відносинах між народами, зміцнення системи загальної безпеки;
— соціально-економічного характеру — подолання економічної відсталості і зв’язаних з нею злиденності й культурної відсталості; забезпечення ефективного виробництва та економічного зростання країн світу; пошук шляхів вирішення енергетичної, сировинної та продовольчої кризи; оптимізація демографічної ситуації, особливо у країнах, що розвиваються; освоєння в мирних цілях навколоземного простору та Світового океану;
— соціально-екологічні, що зумовлені подальшим погіршенням природного середовища. З особливою гостротою постає необхідність ужити заходів для поліпшення атмосфери, гармонійного розвитку живої і неживої природи, раціонального використання природного потенціалу планети;
— стосовно прав Людини, включаючи людський вимір суспільного прогресу — дотримання соціальних, економічних та індивідуальних прав і свобод; ліквідація голоду, епідемічних захворювань, неуцтва; духовний розвиток особистості; подолання відчуження людини від природи, суспільства, держави тощо.
Цілком очевидно, що, не вирішивши цих проблем, людство не подолає глибоку кризу цивілізації, не забезпечить своє виживання і подальший всебічний прогрес. Не випадково, що саме в останні роки, усвідомивши велику загрозу людству, народи за допомогою національно-державних інститутів, регіональних і міжнародних організацій стали активніше втілювати в практику глобальних взаємозв’язків і взаємовідносин такі принципи, як демократизація, демілітаризація, гуманізація.
11. Головні функції політичних систем.
Політична система це цілісна, інтегрована сукупність політичних інститутів, суспільних структур і цінностей, а також їх взаємодій, в яких реалізується політична влада і здійснюється політичний вплив.
Функції політичної системи — основні напрями впливу політичної системи на політичне життя суспільства:
вироблення політичного курсу держави та визначення цілей та завдань розвитку суспільства (функція політичного цілепокладання);
організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави (мобілізаційна);
функція легітимізації — приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних правових норм;
координація окремих елементів суспільства;
політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);
артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);
узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;
інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей;
політична комунікація складових політичної системи.
Кожна система повинна бути функціональною і, згідно з Т.Парсонсом, має реалізовувати 4 функції, що служать задоволенню її елементарних потреб:
1. Функція адаптації – установлення зв’язків системи з навколишнім середовищем, система пристосовується до середовища і обмінюється з ним ресурсами.
2. Функція ціледосягнення – визначення цілей системи і мобілізація ресурсів для їх досягнення.
3. Функція інтеграції – підтримання координації взаємовідносин елементів системи.
4. Функція латентна – зберігання орієнтації суб’єктів системи на її норми і цінності.
12. Головні характеристика традиційних політичних систем
Типологію політичних систем за характером цінностей запропонував американський політолог Алмонд Габріель. Він розрізняв шість типів:
— англо-американська політична система з гомогенною культурою, що означає: більшість громадян поділяють спільні базові цінності і норми; громадяни і політичні еліти толерантні одні до одних. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними політичними партіями, групами інтересів,засобами масової інформації, які функціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні, здатні до саморегулювання. Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії та ін..Вони характеризуютьсясекуляризованому політичною культурою, що спирається на раціональнийрозрахунок, терпимість і толерантність громадян і політичної еліти. Системицього типу стабільні, ефективні, здатні до саморегулювання. Тутоптимально
