Правотворчість - це форма владної діяльності держави, а в окремих випадках - безпосередньо народу, спрямована на формулювання чи санкціонування нормативно-правових актів, за допомогою яких у діючу систему права запроваджуються нові, змінюються чи скасовуються існуючі норми права.
У юриспруденції вироблений цілий ряд принципів правотворчості, серед яких можна виділити наступні.
1. Законність правотворчості.
Цей принцип включає наступні моменти: нормативні правові акти повинні прийматися в рамках компетенції (повноважень) відповідного органу; повинен дотримуватися встановлений нормативно-правовий порядок (процедура) правотворчої діяльності того чи іншого роду; сам зміст прийнятих нормативних правових актів повинно бути законним (правовим).
2. Демократизм правотворчості.
Цей принцип передбачає участь народу у прийнятті нормативних правових актів і насамперед законів. До основних форм безпосередньої демократії в правотворческом процесі належать прийняття законів на референдумі, а також обговорення проектів найбільш важливих нормативних актів у ЗМІ. Зі змістовної сторони цей принцип вимагає, щоб в законах та інших нормативних актах були відображені очікування, інтереси, потреби народу.
3. Наукова обгрунтованість (науковість) правотворчості.
Правотворческая діяльність повинна спиратися на результати наукового вивчення сучасного стану діючого права і тенденцій його розвитку, на ідеї, концепції і практичні рекомендації сучасної юридичної науки з питань вдосконалення правотворчого процесу і всієї сукупності офіційних джерел права.
4. Професіоналізм правотворчості.
Особлива соціальна значимість правотворчої діяльності та її специфіка, змістовне своєрідність вимагають її здійснення на високому професійному рівні. Від суб'єктів правотворчої діяльності потрібно розуміння смислу і призначення правовстановлювальних діяльності, досконале володіння юридичною технікою і т.д.
5. Системність правотворчості.
Вся правотворча діяльність повинна мати системний і організований характер, необхідна узгодженість у діях всіх суб'єктів правотворчої діяльності. В силу системності права все знову встановлюються норми повинні бути належним чином узгоджені з усією діючою системою норм.
6. Оперативність правотворчості.
Цей принцип передбачає своєчасність видання юридичних норм. Право не повинно відставати від життя. Навпаки, законодавець повинен діяти на випередження, передбачати зароджуються в суспільстві процеси як позитивного, так і негативного властивості, і реагувати на них шляхом прийняття відповідних норм. Оперативність правотворчості означає і швидку ліквідацію прогалин у законодавстві, своєчасну скасування та зміну застарілих норм і т.д.
7. Зв'язок правотворчості і практики.
Тільки реалізація норм права на практиці може дати об'єктивну оцінку результатам правотворчої діяльності. Без зворотного зв'язку з боку практики неможливо оцінити ефективність прийнятих нормотворчих рішень. Зв'язок суб'єктів правотворчості з практикою реалізації юридичних норм дозволяє виявити прогалини в праві, помилки, допущені в процесі правотворчості.
Форми участі держави у правотворчості
безпосередня правотворчість
санкціонована правотворчість
делегована правотворчість
спільна правотворчість
Безпосередня правотворчість держави — полягає у виробленні та прийнятті нових правових актів. Інші прояви правотворчості держави (зміна або доповнення, скасування, систематизація) мають допоміжне значення для формування системи права.
Санкціонована правотворчість полягає у затвердженні актів, прийнятих організаціями громадянського суспільства — недержавними об'єднаннями: суспільними (партіями, профспілками та ін.) і комерційними (акціонерними товариствами та ін.), або в попередньому дозволі щодо їх видання.
Спільна правотворчість (нормативні угоди) — акти укладаються на галузевих, професійних і місцевому, територіальному рівнях. Наприклад, спільні акти органів держави і недержавних об'єднань; нормативні угоди між різними суб'єктами права: профспілками, уповноваженими працівниками, представницькими органами, органами виконавчої влади та ін. Нормативні угоди усе ширше використовуються у правотворчій практиці України.
Делегована правотворчість — видання нормативно-правового акта за уповноваженням, яке виходить із закону, або за прямим дорученням одного (вищого) органу держави іншому (нижчому) зі збереженням певної системи контролю з боку вищого органу за реалізацією делегованих повноважень.
Державні органи можуть делегувати правотворчі повноваження громадським об'єднанням (наприклад, передати профспілкам функції соціального страхування).
Ознаки делегованої правотворчості:
1. Делегована правотворчість полягає у попередньому дозволі органу держави іншому органу (або організації) видавати нормативно-правові акти з регулювання відносин, що входять до предмета відання першого.
2. Делегуються лише окремі повноваження, у результаті чого відбувається тимчасове розширення повноважень органу, якому вони делегуються.
4. Делегувати повноваження може лише вищий орган нижчому,
5. Делегуватися повноваження можуть органом у межах його компетенції (не може передати більше повноважень, ніж має сам, і не може передати ті повноваження, яких не має).
6. Делегування повноважень відбувається у формі письмового компетенційного акта.
7. Орган, що делегує, обов'язково зберігає контроль за здійсненням делегованих повноважень.
Приклади делегованої правотворчості в Україні:
1. 18.11.1992 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання» із «метою оперативного вирішення питань, пов'язаних із проведенням ринкової реформи».
