C

Монополізм державної власності, відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки.

§ Створено нову модель керівництва є кою — адміністративно-командну.

Білет №17 (Юля)

1)Охарактеризуйте зміст Конституціїї П.Орлика. Охарактеризуйте її історичне значення.

КОРОТКА ХАРАКТЕРИСТИКА:

Договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Укладений 1710 року. Затверджений шведським королем Карлом XII. Написаний латиною і староукраїнською. Складається з преамбули та 16 статей. Пам'ятка української політико-філософської та правової думки. За оцінкою українських істориків є однією з перших європейських конституцій нового часу .Чинності не набула, оскільки була написана в умовах вигнання.

ЗМІСТ:
У вступі цього акта проголошувалось, що Україна повинна бути вільною державою. Окремі статті обмежували владу гетьмана: державні справи гетьман мав вирішувати спільно з генеральною Радою, до якої також входили виборні депутати від полків. Вирішення судових справ проти старшини передавалось генеральному судові. Планувалось чітко розмежувати державний скарб і особисті фінанси гетьмана. Мала вільно обиратись полкова і сотенна старшина, а гетьман тільки затверджував її. На гетьмана покладався обов’язок захищати козаків і посполитих від надмірних утисків, опікуватись козацькими вдовами та сиротами. Цим актом мали бути скасовані оренди і стації, які збиралися з народу для утримання компанійського (сердюцького) війська. Конституція обумовлювала також права Православної Церкви, підпорядкованої константинопольському патріарху. Кордон України знову мав проходити, як за Хмельницького, по Случі.

ЗНАЧЕННЯ:
Має ліберально-демократичні тенденції. Зміст деяких її статей свідчить про те, що засади парламентаризму зародились в середовищі українських політиків уже на початку ХVІІІ століття. Увійшла в історію як перша в Європі конституція демократичного суспільства.

2) ПОРІВНЯЙТЕ ПОЛІТИКУ"ВОЄННОГО КОМУНІЗМУ"ТА НЕПУ,ВИЗНАЧТЕ ЇХ НАСЛІДКИ.

Політика більшовиків під час громадянської війни значною мірою спричинила розвал економіки. Прагнучи зразу ж установити соціалістичний лад в економіці й водночас забезпечити продуктами Червону армію та голодуючі російські міста, більшовики ввели сувору економічну політику, відому під назвою воєнного комунізму. Вона включала націоналізацію всієї землі та промислових підприємств, примусову трудову мобілізацію, раціонування урядом продуктів і товарів та найбільш ненависний захід— експропріацію зерна у селян (“продрозверстку”).

При підтримці озброєних загонів більшовицькі чиновники, мов сарана, обсідали села, конфісковуючи зерно для потреб уряду. Селянинові дозволялося залишати собі всього близько 30 фунтів збіжжя на місяць. Щоб сприяти реквізиціям, партія організовувала комітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали пере,ваги при розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10—20 % “здобичі”. У відповідь на це більшість селян зовсім припинила виробництво. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії та України охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 рр., що забрав життя сотень тисяч людей на Україні й ще більше у Поволжі. Але — на відміну від своєї майбутньої поведінки — радянський уряд не приховував наявності голоду й організував у країні та за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які у 1921 р. охопили Росію та Україну. Хоч Червона армія й Чека нещадно придушували ці повстання, Ленін був змушений визнати провал політики воєнного І знову до гри вступила завидна тактична майстерність Леніна, його готовність зробити крок назад, щоб згодом просунути соціалізм на два кроки вперед — знамените ленінське “танго”. 21 березня 1921 р. на Х з'їзді партії він насилу переконує своїх товаришів погодитися на проведення нової економічної політики (непу), та й то лише після небезпечного Кронштадтського повстання, що вибухнуло в дні роботи з'їзду й продемонструвало непопулярність тодішньої політики Рад. Неп став компромісом, відступом від соціалізму з метою дати країні можливість оправитися від громадянської війни. Основне завдання непу зводилося до того, щоб заспокоїти селянство й забезпечити йому стимули до підвищення виробництва продуктів. Замість реквізицій зерна уряд обклав селянство помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна за будь-якими ринковими цінами. Бідні селяни взагалі не мали сплачувати податку. Уряд також відступив від політики створення колективних господарств. На Україні більшість земель, націоналізованих Центральною Радою ще у 1918 р., тепер перерозподілялася між бідними селянами.

Щоб стимулювати інші сектори економіки, неп скасовував урядовий контроль над внутрішньою торгівлею, знову віддавав в оренду колишнім власникам невеликі виробництва й навіть заохочував чужоземні капіталовкладення. Проте Ленін ішов тільки на тимчасовий компроміс із капіталізмом і не збирався відмовлятися від мрії створити соціалістичну економіку. Тому уряд лишав за собою контроль за такими “командними висотами” в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля.Неп виявився великим досягненням. Маючи гарантовану можливість продавати продукти голодним мешканцям міст, 5 млн українських селянських господарств швидко підвищили свою продуктивність. У 1927 р. оброблялося вже на 10 % більше землі, ніж у 1913 р. Тим часом виробництво предметів споживання, яке стимулювали так звані непмани, або дрібні підприємці, що діяли з дозволу уряду, також сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, що перебувала під контролем уряду. З поверненням достатку й стиранням у пам'яті кошмарних років громадянської війни український селянин став миритися з більшовицьким режимом, на який раніше дивився з великою підозрою.

Наслідки:

Безперечним успіхом НЕПу було відновлення зруйнованої економіки, причому, якщо врахувати, що після революції Росія втратила багато висококваліфікованих кадрів (економістів, управлінців, виробничників), то успіх нової влади стає ще більшим, стаючи справжньою «перемогою над розрухою». В той же час, відсутність тих самих висококваліфікованих кадрів стала причиною прорахунків і помилок.

Політика воєнного комунізму зламала господарство, саме її наслідком стало різке скорочення виробництва зерна. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії та України охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 років, що забрав життя мільйонів людей в Україні та у Поволжі. Але — на відміну від своєї майбутньої поведінки — радянський уряд не приховував наявності голоду й організував у країні та за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим.

Білет №18 (Юля)

1) РОЗКРИЙТЕ ЗМІСТ ПОЛІТИКИ КАТЕРИНИ ДРУГОЇ ЩОДО УКРАЇНИ.ПРОАНАЛІЗУЙТЕ ПРИЧИНИ ЛІКВІДАЦІЇ ГЕТЬМАНЩИНИ.

Під час правління Катерини II землі колишнього Кримського ханства увійшли до складу Російської імперії. Таким чином зникла ця безпосередня військова загроза. Зникла потреба в козацьких військах, Запорозькій Січі і Гетьманщині. 1764 року було скасовано гетьманство, 1765-го розформовано козацькі полки на Слобожанщині, 1775-го ліквідовано Запорозьку Січ, 1782-го у Гетьманщині ліквідовано полкову та сотенну адміністрацію, запроваджено поділ на три намісництва. 1783 року розформовані козацькі полки на Лівобережжі і юридично запроваджено кріпацтво. Українські землі були повністю інтегровані до складу Російської імперії.

Після зникнення загрози з боку Кримського ханства створилися умови і почався стрімкий розвиток господарства на півдні України. Були засновані нові або перейменовані такі міста як Одеса, Катеринослав, Сімферополь, Севастополь. Почали розвиватись заводи (мануфактури) і торгівля — за одночасного погіршення життя селян північніших українських і російських земель. Південь України швидко заселяли люди з різних куточків світу. Серед них — українці та росіяни (переселенці з закріпаченої частини Російської імперії), болгари, серби, греки (переселенці з Османської імперії), німці (переселенці з різних німецьких князівств, які перебували у стані занепаду), євреї (переселенці з земель Речі Посполитої).

1785 року, видавши «Жалувану грамоту дворянству», Катерина II законодавчо оформила права та привілеї російського дворянства, прирівняла до нього українську козацьку старшину, закріпивши за нею земельні володіння. Вона особисто віддавала накази про придушення антикріпосницьких виступів в Україні — Коліївщини (1768) та Турбаївського повстання (1789—93).

Правління Катерини II позначилося подальшою русифікацією України. 1783 року в Києво-Могилянській Академії запровадили російську мову викладання.

1786 — проведено секуляризацію церковних земель, що підірвало економічну незалежність православної церкви від держави, зокрема, в Україні. Церква знову перетворилася на частину імперського державного апарату.

Після включення до складу Російської імперії Правобережної України уряд Катерини II проводив тут політику, спрямовану на ліквідацію греко-католицької церкви, підпорядкованої Риму.

Із 70-х pоків XVIII ст. царський уряд Катерини II починає поетапну ліквідацію Запорозької Січі.

Основні причини

• Успішне завершення російсько-турецьких війн.

• Перенесення кордону Російської імперії на південь до Чорного моря.

• Втрата Запорозькою Січчю свого військового значення в боротьбі з турками та татарами.

• Участь козаків у повстаннях проти Речі Посполитої та Російської iмпepiї (гайдамацький рух, селянська війна під керівництвом Є. Пугачова, селянські повстання проти феодального гніту).

• В абсолютистській централізованій державі, якою була Росія, недоречними були демократичні порядки та республіканська форма правління, які мала Січ.

• Зміцнення в Pociї феодальних порядків (прагнення старшини та дворян захопити велику кількість родючих земель, закріпачити козаків).

Навесні 1775 р. Катерина II доручила генералу Петру Текелію захопити з військом Січ, знищити Kіш та встановити над козаками «єдине начальство». У червні 1775 р. війська Текелія оточили Січ та зруйнували укріплені споруди. Артилерія та клейноди були вивезені, частина старшини заарештована, козацтво переведене в селянський стан.

У ceрпнi 1775 р. в царському маніфесті Катерини II офіційно оголошувалося про ліквідацію запорозького козацтва та самої назви «запорозький козак». Запорозькі козаки або перетворювалися на кріпаків, або переселялися на Кубань, Кавказ, Дунай та за Дунай. Там вони заснували нові січі. Землі Запорозької Січі були роздані у володіння дворянам та старшині.

2) ВИЗНАЧТЕ ПРИЧИНИ УТВОРЕННЯ ТА СКЛАД ДИРЕКТОРІЇ УНР,ТА ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ВНУТРІШНОЇ ПОЛІТИКИ.

Утворення: Уночі проти 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання Українського національного союзу, де розглядалося питання про збройний виступ проти режиму П. Скоропадського. Присутні відхилили ідею негайного відновлення Української Центральної Ради. На цьому засіданні було обрано тимчасовий верховний орган Української Народної Республіки - Директорію ускладі Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Ф. Швеця, А. Макаренка та П. Андрієвського. Директорія створювалася з конкретною метою - для ліквідації гетьманського режиму. Після здійснення цієї мети и передбачалося по-новому визначити форму державної організації УНP.

Склад Директорії

Володимир Винниченко — голова Директорії (14 грудня 1918 року — 13 лютого 1919 року)

Симон Петлюра — Головний Отаман; голова Директорії (13 лютого 1919 року — 10 листопада 1920 року).

Федір Швець — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі. 25 травня 1920 року постановою уряду УНР був виведений зі складу Директорії.

Панас Андрієвський — 4 травня 1919 року вийшов зі складу Директорії УНР (постанова Директорії про вибуття від 13 травня 1919 року).

Андрій Макаренко — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі.

Євген Петрушевич — як президент ЗО УНР з 22 січня 1919 до кінця червня 1919.

Внутрішня політика Директорії. За дорученням Директорії уряд скасував гетьманське законодавство і відновив дію законів УНР (у тому числі закону УНР про національно-персональну автономію), ухвалив нові законодавчі акти - про передачу поміщицької землі селянам без викупу, закон про автокефалію Української православної церкви (1 січня 1919 p.), закон про скликання Трудового конгресу України (5 січня 1919 р.) та ін.

Директорія прийняла постанову про негайне звільнення всіх призначених за гетьманату чиновників. Запроваджувався державний контроль над виробництвом і розподілом продукції. Відновлювалися 8-годиний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок. Нова влада заявила про запровадження демократичних свобод.

Після проголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві Акта Злуки Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) і УНР до складу Директорії УНР увійшов Є. Петрушевич. 23 січня 1919 р. в Києві було скликано Трудовий конгрес народу (400 делегатів), який висловив довіру Директорії. Сесія Трудового конгресу, який виконував роль передпарламенту об'єднаної України, враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації в державі, тимчасово передала всю законодавчу, виконавчу і судову владу Директорії УНР. Голові Директорії доручили здійснювати функції глави держави.

Білет №19(Таня)

1) Розкрийте поняття «модернізація економіки». Доведіть на прикладах, що в другій половині XIX cт. було здійснено модернізацію економіки України.

Упродовж 60-80-х рр. XIX ст. відбувався промисловий переворот, тобто перехід від мануфактур до заводів і фабрик.

Особливо швидкими темпами розвивалися вугільна, залізорудна і металургійна промисловість, зосереджена в Донецько-Криворізькому басейні. На кін. XIX ст. Україна перетворилася на вугільно-металургійну базу Російської імперії: вона давала майже 65% усього вугілля імперії, понад 50% чавуну і трохи менше 50% заліза і сталі.
Нарощували виробництво традиційні для України галузі промисловості по переробці сільськогосподарської продукції - цукрова, винокурна, мукомельна. На кін. XIX ст. Україна давала 85% загальноросійського виробництва цукру, 50% усього тютюну. Машинобудування розвивалося повільно. Винятком було виробництво сільськогосподарських машин - їх в Україні вироблялося більше половини від тих, що вироблялися в Росії; Промисловому розвитку сприяло бурхливе будівництво залізниць. Загальна протяжність залізниць в Україні становила на кін. XIX ст. 1-5 залізничної мережі Росії.

Велику роль у промисловості, особливо важкій, відігравав іноземний капітал - передусім німецький, англійський, французький, бельгійський. У 1900 р. його частка в Україні досягала 80-90%.
Зростали міста. Якщо до реформи 1861 р. лише Одеса мала понад 100 тис. жителів, то на кін. XIX ст. було вже чотири великих міста: Одеса (понад 400 тис), Київ (250 тис), Харків (175 тис), Катеринослав (115 тис). У цих містах було сконцентровано 35% усього міського населення України.
Україна позбавлялася потенційних прибутків і підпорядковувалася інтересам іноземного капіталу.
Політика Австро-Угорщини була спрямована на те, щоб закріпити за Західною Україною статус аграрно-сировинного придатку до розвинутих провінцій імперії: західноукраїнські землі були джерелом дешевої сировини і ринком збуту для промислових товарів і машин.

Господарство Західної України було аграрним. Зміни в сільському господарстві відбувалися повільно, воно розвивалося переважно пруським шляхом. Кількість сільської буржуазії становила 11% у Галичині та 8% - на Буковині.

Промисловість хоч і зробила значний крок уперед, проте залишалася відсталою, темпи її розвитку були надзвичайно низькими. Важкої промисловості майже не існувало, машинобудування було розвинено слабко. Провідними галузями були нафтодобувна промисловість (зосереджувалася в районі Дрогобича та Борислава, на поч. XX ст. давала 5% світового видобутку нафти), деревообробні галузі (наявність великих масивів лісу) та харчова промисловість.

2. Проаналізуйте зміст IV Універсалу Центральної Ради та Брестського миру. Охарактеризуйте їх вплив на внутрішньо- та зовнішньополітичне становище України.
Зміст IV Універсалу:

1) проголошувалася незалежність, суверенність УНР;

2) стверджувалося, що Україна хоче жити в мирі з усіма сусідами, але жоден з них не має права втручатися в її внутрішні справи;

3) урядові доручалося довести до кінця переговори з Центральними державами, укласти з ними мир; демобілізувати армію, яка по укладенню миру буде замінена міліцією;

4) всю землю роздати селянам без викупу на початку весняних робіт;

5) націоналізувати ліси, води і підземні багатства краю;

6) проголошувалося, що держава бере під свій контроль усі банки;

7) ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі Збори, що схвалять Конституцію УНР.

Суть Брестського мирного договору:

1. У преамбулі договору визнавалась незалежність УНР.

2. Кордонами між Австро-Угорщиною і УНР проголошувались ті, які існували між Російською і Австро-Угорською імперіями до 1914 р., тобто вся Галичина, Закарпаття, Північна Буковина залишались за Австро-Угорщиною, зате вся Холмщина, Підляшшя поверталися Україні.

3. Відновлювалися дипломатичні і консульські стосунки.

4. Передбачався обмін військовополоненими.

5. Відкидались будь-які відшкодування збитків.

6. Вказувалось на обов'язок сторін розвивати господарські стосунки, проводити взаємообмін залишками сільськогосподарських і промислових товарів на державній основі.

7. Допускався дрібний товарообмін у межах 15-кілометрової прикордонної смуги. Передбачалися взаємні митні пільги тощо.

Білет №20 (Таня)

1. Проаналізуйте заходи Петра І, направлені на ліквідацію автономного устрою в Україні. Визначте їх наслідки.

Українська політика Петра І. Перша ліквідація гетьманства

Після перемоги в Полтавській битві Петро І розпочинає низку заходів по ліквідації автономного устрою України. Ось лише деякі з них:

- у 1709 р. цар призначив до І.Скоропадського свого резидента, який мав контролювати діяльність гетьмана;

- у 1720 р. було вперше офіційно заборонено українську мову;

- у 1722 р. створюється Малоросійська колегія, яка розділила владу з гетьманом;

2. Розкрийте причини, мету заснування Української Центральної Ради, її соціальну базу і програму.

Перемога Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р., падіння самодержавства сприяли створенню на просторах колишньої Російської імперії і в Україні зокрема нової політичної та суспільної ситуації:

1. Влада формально перебувала в руках представників Тимчасового уряду (виконавчих комітетів, губернських та повітових комісарів, призначених Тимчасовим урядом).

2. У центрі і на місцях виникли альтернативні органи влади – Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів [до кінця 1917 р. в Україні їх було близько 300, з них 70% зосереджувались у промислових центрах Донбасу та Подніпров'я. Особливість: в Україні Ради не відігравали в цей час важливої ролі, оскільки їх було відносно мало і головними у них були партії меншовиків та есерів, а не більшовиків, як в Росії ].

3. Оскільки ні очолюваний кадетами Тимчасовий уряд та його представники в Україні, ні есеро-меншовицькі Ради не мали чіткої програми вирішення національного питання (обстоювали унітарну форму російської держави, визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію), 17 березня 1917 р. в Києві було утворено Українську Центральну Раду як головне представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим урядом. Головою ЦР було обрано (заочно) М. Грушевського.

Білет №21 (Зоя)

1) Дайте оцінку діяльності Данила Галицького. Визначте основні досягнення Данила Галицького у внутрішній та зовнішній політиці.
Внутрішня і зовнішня політика князя Данили Галицького

Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагається створити антиординську коаліцію. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною та Литвою. Шлюб дочки Данила та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох найвпливовіших руських князів. Ці зовнішньополітичні кроки галицько-волинського князя не привели до утворення антиординської коаліції. По-перше, основні інтереси західних сусідів Данила були зосереджені на Заході, а не на Сході. По-друге, у 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по Володимиро-Суздальському князівству, внаслідок якого князь Андрій втратив свій стіл і втік до Швеції.

Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, Римський Папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золотоординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи. Намагаючись використати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови. У 1253 р. в місті Дорогочині відбувається його коронація. У цьому ж році Папа Римський оголошує Хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку причин (більшість названих країн були втягнуті в боротьбу за австрійську спадщину, їх роздирали внутрішньополітичні негаразди, не могли вони забезпечити й кількісної переваги над військовими формуваннями монголів) плани ще одного хрестового походу так і залишилися нездійсненими. Не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою.

Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати в кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. До його планів входило визволення Києва, але саме в цей час литовський князь Міндовг розриває укладений 1254 р. військовий союз, який було скріплено зарученами сина Данила – Шварно та дочки Міндовга. Це різко змінює ситуацію – протягом 1255- 1256 рр. безперервно триває протистояння з Литвою.

Змінивши слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая, якого літописець називає «безбожним, лихим, окаянним», Орда розпочинає 1258 р. новий масований наступ. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Дани-лова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме в цьому місті після серйозної хвороби 1264 р. помирає князь Данило.

2. Розкрийте головні причини, що призвели до активізації революційно-визвольної боротьби в Україні на поч. XX cт. Охарактеризуйте особливості революції 1905-1907 рр. в Україні.

Україна в роки революції 1905-1907 рр.

Нагромадження політичних, соціальних та економічних конфліктів у Росії завершилося вибухом народного гніву під час революції 1905-1907 рр. Причини революції: погіршення становища робітників(низька заробітна плата, жахливі умови праці, погане медичне обслуговування, відсутність політичних прав і свобод), посилилася експлуатація народних мас; загострилася проблема аграрного перенаселення, буржуазія прагнула бути залученою до вирішення важливих державних проблем, національний гніт. Проте можливість виступу стала реальною лише завдяки появі та зміцненню наприкінці XIX – на початку XX ст. широкого спектра політичних партій, розширенню сфери їхніх дій, посиленню впливу на маси; втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв'язку з поразкою в російсько-японській війні 1904–1905 рр. Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася в загрозливе для царату гасло «Геть самодержавство!» Тільки в січні в Російській імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. У своєму розвиткові перша російська революція пройшла кілька етапів, кожен з яких мав свої характерні риси та особливості.

І фаза — «піднесення» (січень-жовтень 1905 р.):

– наростання масової боротьби, посилення її політичного характеру;

– політизація народних мас;

– активізація процесу самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо);

– поширення хвилі заворушень серед селян та армії;

– переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольних рухів.

ІІ фаза – «кульмінація» (жовтень-грудень 1905 р.):

– коротка стабілізація в країні після публікації царського Маніфесту 17 Жовтня;

– діалог та легальна взаємодія між опозицією та владою;

– активне формування багатопартійної системи;

– організація лівими силами збройних повстань в Україні.

ІІІ фаза — «спад» (січень 1906—червень 1907 р.):

– посилення репресій (каральні експедиції, арешти, обшуки тощо);

– помітне зменшення масштабів та інтенсивності робітничих страйків та селянських виступів;

– перехід більшості політичних партій у підпілля;

– поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби (1906-1907 рр. у Російській імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб, на П. Столипіна було здійснено 10 замахів);

– спроби опозиції продовжити антифеодальну, антиімперську, антикапіталістичну боротьбу парламентськими методами у стінах Державної думи;

– перехід реакції у наступ. Активізація революційно-визвольної боротьби
Початок XX ст. в історії України характеризується загальним революційним піднесенням, що було викликане гострими класовими протиріччями, національним гнобленням, політичним безправ'ям населення. Ситуацію загострила загальноекономічна світова криза 1900-1903 рр., а в Російській імперії - і її поразка у війні 1904-1905 рр. з Японією.

Білет №22 (Зоя)

1.Охарактеризуйте національно-визвольний рух в Наддніпрянській Україні в др. пол. XIX cт. Визначте його наслідки.

УКРАЇНСЬКИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ Представники українського національного руху не мали змоги висувати радикальних завдань на найближчий час. Український рух переживав у другій половині XIX ст. період становлення. Українська еліта взяла курс на культурно-просвітницьку діяльність, на пробудження в українцях національної свідомості, а не на політичну боротьбу за відродження державності. Організаційною формою українського руху 60—90-х рр. XIX ст. були напівлегальні об'єднання інтелігенції, які увійшли в історію як громади. Перша з них виникла в Петербурзі 1859 р. за ініціативою колишніх кирило-мефодіївців В. Білозерського, М. Костомарова і Т. Шевченка, що протягом 1861—1862 рр. видавали перший український журнал «Основа». Ще одним піонером громадівського руху став гурток «хлопоманів», очолений Володимиром Антоновичем, який вів активну роботу із збирання етнографічного матеріалу. Незабаром, на початку 1860-х рр., громади з'явилися в Києві, Чернігові та інших містах. Вони зосереджували свої зусилля на видавничій справі, заснуванні недільних україномовних шкіл для дорослого населення, організовували публічні лекції, бібліотеки, поширювали твори Т. Шевченка, П. Куліша та інших українських письменників. В червні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав циркуляр (наказ), що забороняв публікацію українською мовою шкільних підручників та релігійних видань на тій підставі, що такої мови не існує. Трохи раніше були закриті недільні школи. Наслідком циркуляру стало те, що національний рух завмер на 10 років. Але на початку 1870-х рр. поліцейський контроль над життям українського суспільства дещо послабшав. Цим негайно скористалась інтелігенція, яка відновила громади в Києві, Полтаві, Чернігові, залучаючи до роботи нових членів. 1873 р. громадівці заснували Історичне товариство Нестора-літописця, а деякий час по тому Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. Київська громада у 1874—1875 рр. випускала газету «Київський телеграф». 1876 р. в місті Емс Олександр II видав указ про повну заборону української мови, згідно з яким не дозволявся будь-який друк українською мовою, заборонялись театральні постановки і концерти з українськими піснями. Було заборонено також ввезення в межі Російської імперії україномовних видань з-за кордону. Це призвело до закриття багатьох громадівських установ і переслідувань самих громадівців. Однак український рух не був знищений. Важливим його етапом стала закордонна діяльність Михайла Драгоманова, який за дорученням Київської громади у Відні (а згодом у Женеві) організував видання пропагандистської і наукової літератури українською мовою. Будучи прибічником общинного соціалізму, М. Драгоманов проповідував перебудову Росії на принципах федерації, оскільки не бачив сил, на які можна було б спиратися в боротьбі за незалежність. Тим часом серед громадівців посилювалося розмежування. Під впливом драгоманівських ідей почали виникати «Молоді громади», що сприяли політизації українського руху. На початку 1890-х рр. утворилося «Братство тарасівців», біля витоків якого стояли київські і харківські студенти Іван Липа (1865—1923), Борис Грінченко (1863—1910), Микола Міхновський (1873—1924), які вперше в історії українського національного руху висунули у своїй програмі вимогу повної державно-політичної незалежності України. Свої ідеї «тарасівці» поширювали в літературних творах і статтях, які друкувалися в галицькій українській пресі, а потім нелегально надходили на Наддніпрянщину. Після викриття організації у 1893 р. її члени потрапили під нагляд поліції, але продовжували займатися політичною діяльністю.

2.Проаналізуйте в чому полягала трагедія України в роки Першої світової війні.

Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі. Світ опинився в полум´ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті ж цілі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі.
Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об´єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід´ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків. Якщо Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь, то Німеччина виношувала більш масштабні плани. Про це свідчать слова «сталевого короля» Августа Тіссена, що прозвучали на початку Першої світової війни: «Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі й Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов´ям». Не меншим був апетит і в російського самодержавства. Прикриваючись ідеєю «об´єднання усіх руських земель» під владою російського царя, самодержавство планувало акцію приєднання Галичини, Буковини та Закарпаття. Трагедією обернувся для українців відступ росіян. Вони нещадно руйнували і спустошували західноукраїнські землі, масово виганяли й вивозили населення у віддалені райони імперії. Було пограбовано багато українських закладів культури, зокрема Наукове товариство імені Шевченка, вивезено унікальні речі з бібліотеки та музею Народного дому у Львові, заарештовано багато українських діячів, взято 700 заручників. Отже, суть трагедії українського народу, пов'язаної з початком Першої світової війни, полягає в тім, що війна перетворила українські землі на об'єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів — на учасників братовбивчого протистояння. Крім того, війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси в суспільному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяльності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу.

Білет №23 (Даша С.)

1) Визначте основні риси суспільного ладу і способу життя кочових народів, які заселяли Південь України в IX ст. до н. е. - II ст. н е.

Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до цілого ряду висновків стосовно цих "споживачів кобилячого молока", як їх називали греки:

- кіммерійці були першими в Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя;

- вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників;

- завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували в Україні добу заліза;

- зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті.

Суспільний лад скіфів визначався глибоким соціально-економічним розмежуванням. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох; згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Суспільне розмежування скіфів засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скіфських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний.

2) Охарактеризуйте український національний рух в роки Першої світової війни. Визначте причини розколу українського національного руху.

Поміщики та буржуазія воюючих держав активно підтримували загарбницьку війну. Намагаючись відвернути увагу народних мас від політичних справ, вони розгорнули пропаганду шовінізму. Державна Дума, міські думи та земські збори ухвалили резолюції на підтримку російського уряду, висловлювали рішучість вести війну до повної перемоги. В Російській імперії проводилися патріотичні маніфестації, в ході яких війна зображувалася як "оборонна", визвольна.
Шовіністична хвиля охопила різні політичні партії та різні верстви населення України.
Київське духовенство відслужило літургію та організувало багатотисячну маніфестацію на підтримку царського уряду, а також збір коштів на користь жертв війни. Війну підтримали студентство, молодь, інтелігенція; а серед партій - ТУП, частина УСДРП (на чолі з С.Петлюрою) та ін.

Місцеві газети, в тому числі й українська буржуазно-ліберальна "Рада", підтримували уряд у війні. Українська буржуазія, чиновники, буржуазно-ліберальні організації асигнували на війну сотні тисяч карбованців.
Лише деякі українські соціал-демократичні організації (зокрема. Катеринославська, за участю В. Винниченка) виступали з гаслами: "Геть війну! Хай живе автономія України!" і проводили антивоєнну пропаганду серед робітників.
Уроки війни український національний рух зазнав жорстоких переслідувань реакційних сил. Було закрито "Просвіти", українські видавництва, газети "Рада", часописи- "Дзвін", "Україна", "Рідний край," "Літературно-науковий вісник", "Записки українського наукового товариства", "Наша кооперація". Зазнав переслідувань і був засланий до Симбірська, потім до Казані і Москви М. Грушевський.
Царизм планував, завоювавши Галичину, остаточно знищити український національний рух. Однак більша частина галицького громадянства підтримала Австро-Угорщину проти царської Росії. Отже, на початку військових дій український національний рух розколовся. У Львові в серпні 1914 р. засновано Головну Українську Раду на чолі з К. Левицьким, яка закликала українців захищати конституційний лад Австрійської держави. Український січовий союз (створений у 1912 р.) формував військові підрозділи для допомоги австрійській армії.

Причини розколу українського національного руху:

Період Першої світової війни для українського визвольного руху був не з найлегших, адже на той час настала трагедія для українства. Українці, не маючи власної державності, будучи розділеними територіально, були змушені воювати один проти одного в арміях інших держав, які ігнорували українські національні інтереси. Більше того, окупаційні держави – Російська та Австро-Угорська імперії піддавали українців жорстоким репресіям. За цих умов стався розкол національного руху: одні підтримували у війні Росію, інші – Австро-Угорщину. Як східні, так і західні українці з метою визволення власних військових кадрів пропонували цим державам створити українські військові частини. Режими цих держав розуміли загрозу від існування таких частин, тому російська влада відкинула такі ідеї цілковито, а австрійська вирішила створити один невеликий український загін – легіон Українських січових стрільців.

Білет №24 (Даша С.)

1) Визначте основні риси польського панування на Правобережній Україні у XVIІ cт., які воно мало наслідки. Охарактеризуйте Гайдамацький рух в Україні.

У другому десятиріччі XVIII ст. Польща відновила своє панування на всій території Правобережної України. Тут поновили свою діяльність воєводські органи управління та королівські суди. Магнати і шляхта знову стали єдиними володарями краю. Панщина досягала небачених розмірів, влітку робота на панських землях тривала по 13—15 годин на добу, селяни сплачували безліч податків, ледь-ледь перебиваючись, в той час як кілька родин найбільших магнатів володіли величезними латифундіями. Іноземне панування гальмувало економічний розвиток українських земель.
Майже 80% земель перебували у приватній власності магнатів і шляхти. Відродження козацтва тут було заборонено. Без козаків селянам було важко дати відсіч шляхті. Час від часу спалахували локальні повстання на чолі з селянами-втікачами. Повстанці ховалися у лісах і звідти нападали на поодинокі маєтки. їх (з початку XVIII ст.) називали гайдамаками. З часом вони стали серйозною загрозою для польської шляхти, особливо із закінченням терміну звільнення від панщини, введенням кріпацтва та посиленням релігійного гніту.

Виникли прогресивні тенденції та процеси:

— підвищення родючості ґрунтів шляхом підживлення та різних форм сівозміни;

— зростання ролі зернового господарства;

— збільшення асортименту сільськогосподарських культур, (почали садити картоплю, культивувати кукурудзу, розширювати площу під тютюн тощо);

— розширення площ садів, поява нових сортів, застосування щеплення дерев;

— розвиток племінної та селекційної діяльності у тваринництві;

— поглиблення спеціалізації різних регіонів (Волинь спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, Полісся — льону й коноплі, землі між Дністром і Прутом — тютюну тощо);

— зростання товаризації сільського господарства.

Гайдамацький рух – це насамперед широкий соціальний рух селянства, спрямований проти гніту польських і українських феодалів. Але оскільки феодалами на Правобережжі були переважно польські або полонізовані українські шляхтичі, вони виступали носіями й національне-релігійного гніту. Тому класова боротьба селянства проти кріпосництва набирала тут національно-релігійне забарвлення. Разом з тим, гайдамаки боролися й за возз'єднання Правобережжя з Лівобережжям в єдине ціле.
Основною масою повстанців були кріпаки, селяни, яким загрожувало покріпачення, сільські наймити, а також міська біднота. Активними учасниками, а то й ватажками усіх загонів були запорізькі козаки. Крім українських селян, міщан, запорожців, у гайдамацьких загонах були й представники інших народів. Підтримувало гайдамак і нижче православне духівництво, незадоволене насадженням католицизму.
Перша згадка в історичних джерелах про гайдамак відноситься до 1715 р. Але найбільшого розмаху цей селянський рух досяг у 1734, 1750 і 1768 роках. Так, у 1734 р. повстанський рух охопив Київщину, Брацлавщину, Поділля й поширився аж до Східної Галичини. На Брацлавщині, яка стала центром боротьби, гайдамацькі загони очолив старшина надвірних козаків князів Любомирських – Верлан. Його півтора-тисячний загін став основною силою повстання. Крім Верлана діяло багато інших загонів – Чалого, Гриви, Медведя, Писаренка та ін. Гайдамаки звільнили Вінницю, Броди, Жванець, Збараж та інші міста, обложили Кам'янець-Подільський. Царські війська, повертаючись з Польщі через Правобережну Україну, разом з польськими військами розгромили і розсіяли гайдамацькі загони. Але вони швидко організовувались знову й продовжували нападати на польську шляхту. З цієї причини підкреслимо, що вже в 1750 р. численні гайдамацькі загони знову діяли по всій правобережній Україні. Повстанці розгромили багато панських маєтків, захопили ряд міст і містечок, у тому числі Вінницю, Умань, Чигирин, Радомишль, Фастів, Корсунь та ін. Але, як і раніше, повстанські загони діяли роз'єднано, на мали єдиного керівництва, тому польська шляхта і царські війська спільними зусиллями придушили повстання. Проте рух не припинився.

2) Дайте оцінку розвитку народного господарства України в сер. 50-х – перш. пол. 60-х рр. XX ст.

Відбудова та розвиток господарства України в повоєнні роки відбувалися в умовах, коли всі українські землі (крім крайніх західних, що залишилися у складі Польщі) опинилися у межах однієї держави. Територія України на кінець 1945 р. розширилася до понад 580 тис. км2. У 1954 р. до України включено Крим.

Після війни залишилося лише 17% довоєнної кількості робітників, а весь промислово-виробничий потенціал становив 48% проти 1940 р. У 1950 р. цей показник становив 81%. Протягом 50-б0-х років гострої нестачі робочої сили не відчувалося внаслідок відносного аграрного перенаселення, особливо у західних областях. У структурі зайнятості істотних змін не відбулося. Більшість робітників працювало у галузях матеріального виробництва (81,5% в 1960 р.). У промисловості, будівництві, на транспорті було зайнято 38,8%. Зберігалася висока частка зайнятих у сільському господарстві - 42,7%, а у сфері торгівлі, послуг, державного управління - 18,5%.

Господарство розвивалося на основі директивних п'ятирічних планів: п'ятого (1951-1956 рр.), шостого (1956-1960 рр.), сьомого (1961 -1965 рр.) У сталінську добу відправною точкою розвитку було твердження про те, що у СРСР побудовано соціалістичне суспільство і почався перехід до комунізму, який можна побудувати в одній країні. Ідея догнати і перегнати індустріальні країни була підтримана М. С. Хрущовим, який проголосив курс на досягнення в СРСР найвищого в світі добробуту людей. Це було авантюрне рішення, оскільки за якісними показниками господарство СРСР відставало від США, інших економічно розвинених країн. Результатом функціонування командно-адміністративної системи, партійного керівництва, дефіциту демократії була екстенсивна спрямованість розвитку господарства країни, що відбувався за довоєнною схемою.

Білет №25 (Настя)

1. Доведіть, що Х–ХІ ст. стали періодом розквіту Київської держави. Проаналізуйте внутрішню та зовнішню політику Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Після смерті князя Святослава в Києві почав правити його старший сип Ярополк (972—980). Та невдовзі між ним і його братами Олегом і Володимиром почалася кривава міжусобна боротьба за великокнязівський престол, переможцем у якій став останній.
Князювання Володимира Великого (980—1015) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат.

Зовнішня політика Володимира Великого

Продовжуючи політику попередніх київських князів, збираючи навколо Києва слов'янські землі, Володимир своїми військовими походами 981-993 рр. завершив тривалий процес формування території Давньої Русі. Князь приєднав до складу держави союзи східнослов’янських племен і племенні княжіння хорватів і дулібів (981 р.), в’ятичів (982 р.), радимичів (984 р.) та інших. Таким чином територія держави Володимира в цей час охоплювала вже близько 800 тис. кв. км і тягнулася на північ до Чудського, Ладозького й Онезького озер; на півдні – до басейнів річок Дону, Росі, Сули і Південного Бугу; на сході – до межиріччя річок Оки та Волги і на заході – до течії Дністра, Західного Бугу, Неману та Західної Двіни. Пізніше Володимир Святославович провів адміністративну реформу, замінивши у центрах основних руських земель племінних вождів (що здавна там сиділи та постійно прагнули до автономії) на посадників, якими стали його сини та вірні бояри. Внаслідок цього була забезпечена територіальна єдність та цілісність держави.
З метою захисту своєї величезної країни від зазіхань сусідів, зокрема зі сходу, князь Володимир почав будувати прикордонні міста та укріплення по обидва боки Дніпра, Остра, Десни й Ірпеня, а на Лівобережжі – вздовж річок Сули, Рубежу та Сейму. У важливих місцях для оборони були побудовані укріплені міста-фортеці, а між ними зведені довгі та високі вали на десятки кілометрів. Завдяки цим фортифікаційним спорудам натиск печенігів було послаблено, і Володимир зміг розпочати більш ефективну боротьбу з ними.

Внутрішня політика Володимира Великого

Володимир розпочав проведення внутрішніх реформ: військової, адміністративної, судової, містобудівної тощо.

Військова реформа полягала в тому, що племінна організація війська була замінена феодальною: за службу воїни одержували у власність землю. Почалося будівництво фортець-укріплень біля Києва («змієві вали»). По Десні, Трубежу, Сулі, Остеру зводилися укріплені міста, що стали опорними пунктами в боротьбі з кочівниками.
У ході адміністративної реформи держава була розділена на 8 округів, що поділялися на волості. На чолі округів стояли довірені особи князя або його сини.
Судова реформа була спробою розділити єпископський і цивільний суди.
Найбільш значною була релігійна реформа. 988 рік ст ав роком хрещення самого Володимира і введення християнства на Русі. Це мало величезне значення для зростання міжнародного авторитету Русі та прилучення її до світової культури, а також сприяло зміцненню влади князя.
Містобудівна реформа полягала у зведенні нових міст, церков і храмів. Так, були засновані міста Васильків на Київщині і Володимир на Волині. У Києві було зведене Теремне подвір’я, побудована Десятинна церква.

Часи правління Ярослава Мудрого (1019— 1054) стали періодом найвищого розквіту Київської Русі.
Виникали нові міста, у яких велася жвава торгівля.

Зовнішня політика Ярослава Мудрого

Дбаючи про захисні держави, він відвоював захоплені Польщею Червенські міста і Волзьку волость, знову підкорив угро-фінські племена чуді, провів кілька успішних походів проти агресивних ятвягів і литовців, заснував міста Ярослав на р. Сян та Юр'їв над Чудським озером, які мали сприяти зміцненню північно-західних кордонів країни. На півдні Ярослав продовжив будівництво захисних споруд проти кочівників.

2. Розкрийте зміст і порівняйте І і II Універсали Центральної Ради.

I Універсал УЦР. 10 червня 1917 р. УЦР на II Всеукраїнському військовому з'їзді проголосила свій I Універсал. Зміст I Універсалу:

1. Проголошення автономії України в складі Росії;

2. Джерелом влади в Україні є український народ;

3. Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);

4. Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;

5. Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.

I Універсал став поворотним моментом у стосунках УЦР з Тимчасовим урядом. Якщо до проголошення I Універсалу УЦР послідовно підтримувала урядовий курс і розраховувала на позитивне ставлення уряду до ідеї української автономії, то проголошення Універсалу означало перехід в опозицію до Тимчасового уряду.
ІІ Універсал УЦР. ІІ Універсал було оголошено 3 липня 1917р. - зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України. Зміст:

1. Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;

2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

3. Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;

4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

Отже, тези про волю України і про те, що український народ сам творитиме своє життя, проголошені в Першому Універсалі, у Другому були фактично заперечені. Цей політичний компроміс ослабив авторитет Центральної Ради, посіяв у свідомості широких мас недовір'я до свого парламенту.

Білет №26 (Настя Т.)

1) Обґрунтуйте закономірність козацько-селянських повстань кін. XVI ст. та 20-30-х рр. XVII ст., визначте їх наслідки.

Протягом 45 років в Україні відбулося шість великих козацьких повстань, до яких майже завжди поєднувались селяни.

Це повстання під проводом: Криштофа Косинського (1591-1593 рр.), Северина Наливайко а1594-1596), Марка Жмайла (1625), Тараса Федоровича (Трясила) (1630-1631), Івана Сулими (1635), та повстання 1637-1638 рр., яким керували спочатку Павло Буг, пізніше Яків Острянин та Дмитро Гуня.

Головною рушійною силою цих повстань було козацтво.

Серед головних причин повстань можна виділити посилення кріпосницького та національного гніту; експансію шляхти на відносно вільні українські земні, колонізовані "уходниками" та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств населення; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Перше велике селянсько - козацьке повстання проти польсько-шляхетського панування в Україні відбулося під проводом Криштофа Косинського (1591-1593 рр.). Саме тоді український шляхтич і гетьман реєстрових козаків Криштоф Коптський отримав від короля землі за службу короні. Не встиг він зайняти їх, як Януш Острозький, білоцерківський староста й полонізований нащадок славетного роду, привласнив їх. Розуміючи марність судового позову на могутнього вельможу, Косинський зі своїми козаками напав на маєтки Острозького. Незабаром селяни, козаки й навіть військові на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститися панам за власні кривди. Перелякана шляхта нарешті зібрала військо, яке очолив і ловів проти двотисячного загону Косинського старший у роді князів Острозьких - Костянтин Костянтинович. У битві на р. П'ятці повстанці зазнали поразки, але покарали їх надзвичайно легко. Реєстрових козаків, що приєдналися до повстання, змусили дати обітницю на вірність королеві, а Косинського - тричі вклонитися зібраним для цього членам роду Острозьких і попросити у них пробачення. Косинський зобов'язувався припинити боротьбу. Однак, зібравши на Січі нові, свіжі сили, він вирушив у похід на Черкаси, де під час облоги міста загинув.

Наступне повстання очолив Северин Наливайко (1594-1596рр.). Повстання, незважаючи на досить велику територію, яку вони охоплювали, не були масовими (це стосується і повстання під проводом Наливайка). В них брали участь від 2 до 10 тисяч селян і козаків. Та й чітко визначених цілей ні повстанці, ні їх лідери не мали.

Допомогу Наливайкові надали запорожці. Серед невиразно сформованих цілей повстанців було й утворення в Україні землі, якою б правили самі козаки. Наливайко пройшов через усю Галичину, Волинь та Білорусь, закликаючи до повстання селян і сіючи жах серед шляхти. Однак, усвідомлюючи перевагу поляків, навесні 1596 р. повстанці об'єднали свої сили й стали відходити на схід, сподіваючись знайти захист у Московії. Згодом старшини та заможні козаки, видали Наливайка полякам, а повстанців переконали скласти зброю. Цю ситуацію використали поляки, вони вдерлися до табору і вирізали більшість повстанців. Самого Наливайка відвезли до Вар.шави і там стратили, відрубавши голову, а потім четвертували.

Основні передумови козацько-селянських повстань 20-30-х рр. XVII ст.

Після Хотинської війни (1620-1621 pp.), яка принесла славу українським козакам, польський уряд не виконав даних козакам обіцянок, не виплатив їм належну платню, зменшив реєстр. Польський уряд прагнув перетворити козаків, яких не було в реєстрі, у залежних селян. Польська шляхта за підтримки уряду порушувала майнові права українських феодалів, у тому числі гетьманів, незаконно захоплювала їхні володіння.
Повстання 1625 р. під керівництвом Марка Жмайла. Польський уряд не виконав своєї обіцянки надати учасникам Хотинської війни права реєстровців. Козаки, які після цієї війни осіли на Київщині, заявили, що вони не визнають владу панів ікоролівських старост. Влітку 1625 р. польський уряд направив на Київщину каральне військо на чолі з коронним гетьманом С. Конєцпольським. На допомогу повсталим прийшов 20-тисячний загін на чолі с Марком Жмайлом, якого на Січі обрали гетьманом.
У бою біля озера Курукового обидві сторони зазнали серйозних утрат. Козацька старшина стала схилятися до компромісу з поляками, передавши гетьманську владу прихильникові угоди зі шляхтою Михайлові Дорошенку. За підсумками переговорів було підписано Куруківську угоду, за якою всі учасники повстання були амністовані, а реєстр збільшувався на 6 тис. Реєстровцям була визначена щорічна заробітна плата в 60 тис. злотих і виділені королівські землі. У свою чергу, козаки прийняли на себе зобов'язання не втручатися в релігійні справи, припинити морські походи і не вступати в зносини з іноземними державами.
Повстання Тараса Федоровича (Трясила) (березень — травень 1630) — козацько-селянське повстання під керівництвом гетьмана нереєстрових запорізьких козаківТараса Федоровича проти гніту уряду Речі Посполитої.
Основною причиною повстання було подальше посилення феодально-кріпосницького гніту і національно-релігійних утисків з боку польських можновладців. Керівники повстання вперше сформулювали програму, в якій поєднувалися вимоги соціально-економічного та національно-релігійного характеру. Також вперше керівники повстання спробували організувати повстання народних мас не лише півдня Київщини, а й інших українських земель.
Тож невипадково до 10000 повсталих козаків протягом квітня-початку травня приєдналися тисячі селян і міщан (у повстанському таборі під Переяславом у другій половині травня налічувалося понад 30000 осіб). У другій декаді травня 16-20-тисячне королівське військо розпочало бої з повстанцями, що з перервами тривали три тижні. Добитися перемоги полякам не вдалося. Про жорстокий характер боротьби промовляють великі втрати жовнірів.

РЕЗУЛЬТАТИ ПОВСТАННЯ

У боях під Корсунем і під Переяславом повстанці розбили польське військо і в червні примусили польського гетьмана С. Конєцпольського підписати угоду в Переяславі.
Укладення нової угоди з козацькою старшиною, яка передбачала збільшення реєстру до 8 тис. осіб і повернення до підданства покозачених селян і міщан, що зрозуміло, не могло задовольнити повстанців.
Повстання 1635р. під керівництвом Івана Сулими. У 1635 р. поляки посилили ізоляцію Січі. Для цього ними всього за півроку перед першим дніпровським порогом, що називається Кодак, була побудована і добре оснащена фортеця. Але виконати поставлене польським урядом завданім - не допустити зносин українського населення із Запорожжям - не вдалося. Уже через місяць після завершення будівництва фортеці вона була зруйнована загоном січовиків, яких очолював їхній гетьман Іван Сулима. Після повернення на Запорожжя зрадник з реєстровців видав козацького гетьмана і він був страчений за наказом польського короля.

Наслідки козацько-селянських повстань:

Польські магнати та уряд Речі Посполитої жорстоко помстилися українському народові:

• ліквідуючи повстання, каральні загони безжально винищували не тільки безпосередньо його учасників, але й мирне населення — жінок, дітей, старих. Козаки, міщани та селяни масово тікали на територію Росії, головним чином на Дон і Слобожанщину, де їх не могла дістати шляхта

• козаки мусили передати полякам артилерію, корогви, булави, усі військові відзнаки

• козацтво було позбавлене самоврядування. На чолі його відтепер стояв не виборний гетьман, а спеціальний комісар, призначений королем; полковниками могли бути лише польські офіцери

• суворо обмежувалася територія розселення козацтва: той, хто спробував би без дозволу піти на Запорізьку Січ, мав бути скараним на смерть

• козаки, не внесені до реєстру, оголошувалися кріпаками

• посилилися феодальна експлуатація та національний гніт в Україні

• зросли панщина, побори з городян, утиски православних

• на Дніпрі була відбудована фортеця Кодак

• в Україні тепер постійно перебувало велике польське військо.

2)Визначте наслідки та причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 pp.

1917 рік відкрив нову сторінку історії України. Перша світова війна викликала загальну кризу як Російської, так і Австрійської імперій. У 1917 р. впала Російська імперія: Лютнева революція ліквідувала самодержавство, Росія стала демократичною республікою. У жовтні-листопаді 1918 р. розпалася Австро-Угорщина.
Українські сили вирішили скористатися ситуацією, що склалася, для відродження української державності. У зв'язку з цим у 1917-1920 рр. в Україні розгорнулася національно-демократична революція, в ході якої було створено незалежну державу.
Основні причини поразки:

– Низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху. Очолила національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян. Інтелігенція була малою, а селяни – політично несвідомими, неосвіченими, неорганізованими. Робітники, підприємці, поміщики не підтримали ідею незалежності України.

– Відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман П. Скоропадський, гетьманський режим впав під тиском Директорії УНР, українські комуністи визнавали лише радянську владу, не було єдності між УНР та ЗУНР.

– Несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського визвольного руху вели набагато сильніші вороги: у Наддніпрянській Україні – радянська Росія, білогвардійці, війська Антанти; у Західній Україні – Польща, яку підтримувала Антанта.

У ході революції український народ створив власну державу і кілька років підтримував її існування.
Героїчна боротьба українського народу 1917 – 1920 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991р.

Білет №27 (Настя)

1. Дайте оцінку реформаторської діяльності Ярослава Мудрого. Визначте основні досягнення Ярослава Мудрого у внутрішній та зовнішній політиці

Ярослав Володимирович (Мудрий) (бл. 978–1054) – видатний державний діяч і полководець, великий київський князь (1019–1054), син князя Володимира Святославича і полоцької княжни Рогнеди.
У період його князювання спостерігалося піднесення Давньоруської держави. Було розширено територію Київської Русі, укріплено кордони, встановлено контакти з багатьма європейськими країнами. Князь приділяв велике значення внутрішньому устрою держави: поширював християнство (літописці називали його "Богохранимим" та "Богомудрим"), засновував монастирі, будував храми та собори, розбудовував столицю, створив школу і бібліотеку при Софіївському соборі.
Успіхи зовнішньої політики Ярослава грунтувалися не на застосуванні збройних сил, а на дипломатичній діяльності, що спиралася на династичні родинні зв’язки.
Визначальними рисами цього етапу історії Київської Русі були: завершення формування території держави, перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього освоєння та втримання під контролем; злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централізованої влади; заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства територіальним; активна реформаторська діяльність Ярослава Мудрого; запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології – християнства; поява писаного кодифікованого права; ширше використання дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури.

2)Визначте причини прийняття Декларації про державний суверенітет України та Акту проголошення незалежність України. Охарактеризуйте вибори першого Президента України.

Декларація про державний суверенітет України - державний акт Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки. Прийнята 16 липня 1990 року.

Декларація про державний суверенітет України (далі - Декларація) проголосила державний суверенітет як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в Україні в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. У ній визначено фундаментальні принципи самовизначення українського народу, народовладдя, здійснення державної влади, встановлення українського громадянства, економічної самостійності.

Декларацією проголошено народовладдя, принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, територіальну цілісність України в межах наявних кордонів, економічну самостійність, виключне право народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, захист усіх форм власності в державі, гарантії екологічної безпеки і культурного розвитку.

Декларація складалась з 10 розділів.

Декларація проголошувала:

1) перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права;

2) принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки;

3) пряму заборону будь-якій політичній партії виступати від імені всього народу України, що створювало додаткові гарантії для рівноправності політичних сил та виступало запобіжником узурпації влади тією чи іншою політичною силою.

Завдяки закладеним Декларацією засадам широкого суспільного компромісу Україні в процесі становлення незалежної держави вдалося забезпечити суспільну злагоду, уникнути збройних конфліктів, які спіткали інші тодішні радянські республіки - Грузію, Молдову тощо. Відчуття єдності суспільства на ґрунті спільних цінностей дало громадянам України у перші складні роки незалежності запас міцності для подолання політичних та економічних труднощів, збереження і зміцнення суверенітету.

Як справедливо стверджують багато істориків, однією з головних причин появи Декларації про державний суверенітет України, як і низки подібних актів інших союзних республік, було керівництво СРСР, яке втратило здатність контролювати і регулювати процеси, що відбуваються в країні, відверте нехтування ним інтересів союзних республік, відсутність оперативного та адекватного реагування на стрімкі зміни суспільно-політичної ситуації в республіках.

Акт проголошення незалежність України.

Акт проголошення незалежності України - документ, прийнятий позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року, яким проголошено незалежність України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної Республіки. Акт набрав чинності з моменту його схвалення. "За" проголосували 346 депутатів.

Одночасно із Актом проголошення незалежності була прийнята Постанова про проголошення незалежності, в якій було обумовлено проведення референдуму 1 грудня 1991 року на підтвердження акта проголошення незалежності. 1 грудня 93% населення України висловилися за незалежність. Тоді ж Україну визнали іноземні держави, зокрема: першою 2 грудня 1991 року незалежність України визнала Польща, того ж дня прем'єр-міністр Канади Брайан Малруні заявив, що Канада визнає Україну як незалежну державу, наступного дня було підписано протокол про встановлення міжнародних відносин між Україною та Угорською Республікою і розпочало роботу перше в Україні посольство, 4 грудня Україну визнали Литва та Латвія, 5 грудня — Росія і Болгарія. Загалом протягом першого місяця після референдуму Україну визнало 57 держав світу, за перший рік незалежності - 130 держав.

24 серпня 1991 року було піднято над куполом Верховної Ради синьо-жовтий прапор - прапор України, який під стіни Верховної Ради принесли люди.

Тоді ж були прийняті інші доленосні рішення: департизація правоохоронних органів (прокуратура, МВС, дійсне ще тоді КДБ); постановлено підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території республіки, Верховній Раді; утворити Міністерство оборони; урядові - приступити до створення Збройних Сил, республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету міністрів і Національного банку.

Причини одностайного прийняття Акту:

Багатовікова боротьба народу України за створення власної незалежної держави.

Активізація національно-демократичних сил.

Фактичний розпад Союзу РСР

Відносна стабільність товарного ринку України

Антиукраїнська позиція КПУ під час путчу.

Бажання київської номенклатури звільнитися від влади Москви.

Вибори першого Президента України

Одночасно з референдумом, 1 грудня 1991 р. відбулися вибори Президента України. їм передувала гостра політична боротьба, але з дотриманням демократичних норм і процедур. Кандидатів на посаду Президента висунули 12 політичних партій, громадських об'єднань і рухів, 97 трудових колективів, понад 100 громадян подали відповідні заяви про самовисування. Однак тільки 7 претендентів, зібравши по 100 тисяч підписів, були зареєстровані Центрвиборчкомом кандидатами на президентську посаду. Серед них Л. Кравчук — Голова Верховної Ради України; В. Гриньов — заступник Голови Верховної Ради України, В. Чорновіл — голова Львівської обласної Ради, один із керівників Народного Руху України; Л. Лук'яненко — голова Української Республіканської Партії, І. Юхновський — керівник Народної Ради у парламенті республіки, Л. Табурянський — голова Української Народної Партії, підприємець; О. Ткаченко — міністр сільського господарства України.

За Л. Кравчука проголосувало 61,59% виборців, він переміг у першому турі. 5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук склав присягу Президента України.