Українська мова - національна мова українського народу. Питання періодизації

-ук. мова разом з рос. І білорус належить до східної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської сім’ї;

- сформувалася на основі середньонадніпрянських говорів(пом’як вимова «т» у дієсловах типу робить).

- присвоює деякі риси(грам, лек, фон особливості) інших діалектів Пд-східного наріччя(твердий р на кінці слів – косар, писар, тв.. ш – лоша, пристаний н між голосними – у нього)

- з XII ст.. – почали зароджуватися найважливіші фон і грам особливості укр.-ої мови.

- у XIV-XVI ст. – вже сформувалася як окрема східнослов’янська мова – м укр.-ої народності.

- з кінця XVIII ст. – поч. скл-ся норми нової укр.-ої мови з появою творів І.П. Котляревського, Є.П.Гребінка, Г.Ф. Квітка-Основ’яненко(слобожанські говори), Т.Г.Шев(Пд Київщина) – синтезує мову народу і літературну.

- 1863р. – циркуляр Валуєва про заборону укр. Мови

- 1876р – царський указ про заборону друку укр. мовою.

- після Жов рев здобула визнання.

- пік розвитку за часів радянського союзу.

 

2. Система голосних фонем СУМ. Класифікація

У СУМ є 6 голосних та кілька їх модифікацій.

1)За участю губ голосні бувають огублені [o], [y], решта – не огублені.

2)За ступенем піднесення спинки язика: високого підняття (закриті,вузькі) [i], [u], [y]; низького підняття (відкритий, широкий) [a]; середнього підняття [o], [e].

3)За місцем підняття язика виділяють 3 ряди: передній [i],[u],[e]; середній (в укр.мові не існує); задній [y], [o], [a].

Наголошеність / ненаголошеність: ненаголошені [e], [u], [o] відрізняються від наголошених (наближаються за звучанням до інших). Темп мовлення зумовлює тривалість звуків.

Усі складотворні голосні звуки в СУМ в будь-якій позиції є звуками повного творення (зберігають голос(не редукуються) і якість (за не чисельними винятками) у ненаголошених складах).

 

3. Система приголосних фонем СУМ. Класифікація:

Звуч­ність                                     Спосіб творення			Співвідношення тону (голосу) і шуму	Місце творення
				губ		Язикові				Глоткова тв
				Губно-губні	Губно-зубні	передньо		середньо	задньо
				тв.	тв.	тв.	м.	м.	тв.
Шумні	Зімк­нені	зімкне-но-про-ривні	дзв.   глухі	б п		д т	д' т’		г. к
		зімкне-но-щі-линні (афри­кати)	дзв.     глухі			дз дж ц ч	дз' ц'
	Щілинні		дзв.     глухі		ф	з ж с ш	з' с'		х	г
Сонор­ні	щілинні			в				й
	носові			м		н н’
	бокові					л л'
	дрижачі (вібранти)					р	р'

 

4. Чергування голосних

Чергування – це постійні закономірні зміни в одних і тих же частинах. Чергування бувають: у коренях (солі – сіль, ношу-несу-ніс, рука-руці), в префіксах (зогнути – зігнути, одійти – відійти), у суфіксах (палець – пальця), у закінченнях (палець – пальця).

Розрізняють: позиційні та історичні. Позиційні залежать від позиції звука у слові і є звуковими варіантами того самого слова: ве(и)сна-весни. Історичні – це давні,зумовлені причинами, відсутніми у сучасній мові (діють при словотворенні й словозміні), поділяються на найдавніші та давні.

Найдавніші виникли ще в дослав’янський період і є наслідком тих фонетичних змін, що відбулися давно. Наявні в багатьох слов’янських мовах.

е-о : брести-бродити; і-а : сідати-садити; е-і : мести-вимітати; о-а : гонити-ганяти; и-і : сито-сіяти; е-и-нуль звука : деру-здирати-драти; и-ов : рити-рови; у-ов : кузня-коваль.

Давні відбулися в укр..мові (починаючи з VI ст..) причини їх пояснити може історична фонетика.

о,е з і у відкритих/закритих складах : воля-вільний, село-сіл; о,е з нулем звука (випадні): швець-шевця; и-о у сполученнях ли, ри, ло, ро :  глитай-глотка; е-о після шиплячих та й : вечеря-вечори.

 

5. Чергування приголосних при словотворенні та словозміні.

г-ж-з : нога-ніженька-нозі, крига-криженька-кризі, берег-узбережжя-на березі; к-ч-ц : юнак-юначе-юнацький, жінка-жінчин-жінці, бік-бічний-на боці; х-ш-с : рух-рушати-в русі, свекруха-свекрушин-свекрусі, муха-мушва-мусі.

У кількох словах як виняток ця закономірність порушується: рушник, рушниця, соняшник, мірошник, торішній, хоча вони походять від слів рука, сонце, мірка, торік.

Основні чергування про творенні слів:

Звуки	+суфікси	Змінюються на	приклади
г, ж, з	-ськ-,-ств-	-зьк-,-зтв-	убогий-убозтво
к, ц, ч	-ськ-,-ств-	-цьк-, -цтв-	козак-козацтво
х, ш, с	-ськ-,-ств-	-ськ-,-ств-	Балхаш-балхаський
г, з, ж	-ш-	-жч-	низький-нижчий
с	-ш-	-шч-, -щ-	високий-вищий
ц’к	-ин-	-чч-	німецький-Німеччина
с’к, ск	-ин-,-ан-	-щч-(-щ-)	пісок-піщаний
ск, ст	-а-	-шч-(-щ-)	вереск-верещати
зк	-а-	-жч-	брязкіт-бряжчати
с’к, з’к	-енк-, -ук-	-шч-(-щ-), -жч-	Васько-Ващенко
к, ц	-н-	-чн-	рука-ручний, сонце-сонячний

 

6. Подвоєння та подовження приголосних. Спрощення в групах приголосних

Подвоєння відбувається при збігові однакових звуків, що належать до різних морфем:

1)преф.+ корінь.: беззахисний;

2) преф.+преф.: беззастережний;

3) корінь+суф(-ний, -ни,-ниц): туман-туманний, день-денний.

4)в ім.. та прися. Утв-их від прикм. З подвоєнним н, подвоєння зберігається: законний-законність.

5) у складних словах, коли 1ша ч-на зак-ся, а 2-га поч.-ся тим же приголосним: військкомат, юннат.

6) коли основа дієслова мин часу зак-ся на –с перед воротнім постфіксом –ся: пасся, розрісся.

7) у прикметникових наголошених суф-ах –енн,-анн,-інн та в утворених від них ім.-ів на –ість і в прися: старанний-старанність-старанно.

Але подвоєння не відбувається:

1) у прикм. Утв-их від ім.-ів за доп суф-ів –ан, -ян, -ин, -їн: глина-глиняний, соловей—солов’їний.

2) у дієприкм., а також у ім.-ів та прися утв-их від дієприкм: згуртований-згуртованість-згуртовано.

Подовження приголосних виникає внаслідок фон уподібнення звуків:  

1) перед я, ю, і, е після д,т,л в усіх відмінках крів Р.в. ім.-ів ч і ж р 1ої в: суддя, суддею, суддю.

2) Перед ю в О.в одн ім.-ів ж р 3ої в , якщо у Н.в. одн вони зак-ся на один м’який або шиплячий пригол: сіль-сіллю, річ-річчю.

3) Перед я,ю,і,е в усіх відмінках ім.-ів с р 2ої відміни(за винятком Р.в. мн): колосся, обличчя, життя.

4) перед я у прислів: спросоння, навмання.

5) перед ю, є у теп часі у похідних ф-ах від дієслова лити: ллю, ллєш, ллємо, ллєте,ллють, ллється, виллю, наллю.

Спрощення :

1) у ім. в сполученнях –ждн-, -здн-, -стн-, -стл- випадає д, т : тиждень-тижня, щастя-щасливий, поїзд-поїзний, вість-вісник. Але: хвастливий, шістнадцять, пестливий, кістлявий, зап’ястний, хворостняк; у ім іншомовного походження: контрастний, баластний, форпостний, компостний.

2) у групах приголосних –зкн-, -скн- випадає к при  творенні дієслів: тиск – тиснути, блиск – блиснути.

3) також: стц-сц: містити-місце, лнц-нц: сонце, рдц-рц: серденько-серце, рнч-рч: горно-гончар.

 

7. Асиміляція. Типи асиміляції. Дисиміляція

Асиміляція – уподібнення одного звука іншому, здебільшого сусідньому. Асиміляція може бути прогресивною або регресивною, повною або частковою, за дзвінкістю або глухістю, за місцем і способом творення та за м’якістю. СУМ властива здебільшого регресивна часткова асиміляція за дзвінкістю, глухістю, м’якістю, рідше за способом і місцем творення. За дзвінкістю може відбуватися в межах одного або на межі двох слів(дзвінкий шумний впливає на попередній глухий, перетворює його на відповідний дзвінкий: боротьба, вокзал, отже). За глухістю : а)префікс або прийменник оглушується перед дальшим глухим приголосним; оглушення префікса з- перед глухими к, ф, п, т, х на письмі передається написанням с-: спитати, скажу, стиха. Прийменник з перед названими глухими вимовляється як с, на письмі не змінюється; б) кінцевий дзвінкий приголосний з у прийменниках і префіксах типу роз-, без- здебільшого оглушується перед дальшим глухим, особливо перед с; на письмі зміна не передається: розписка, безпечний, але розсада, безславно; в) дзвінкий приголосний г оглушується перед глухими к, т у словах нігті, кігті, легко, вогко. Асиміляція за способом і місцем творення частіше відбувається при швидкому темпі мовлення: з чого-[шчого], сердиться-[серддиц’а]. За м’якістю : передньоязикові д, т, з, с, ц, л, н, дз перед наступними м’якими пом’якшуються: український, пісня, кузня, повість. Напівпом’якшені приголосні (губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий) на інші приголосні не впливають, оскільки вони й самі не повністю м’які: двір, твір, збір. Перед пом’якшеними м’яку вимову можуть мати лише свистячі с, ц, з, дз.

Дисиміляція - фонетичне явище,при якому один з двох однакових чи подібних приголосних звуків у межах  одного слова замінюється іншим, артикуляційно близьким (розподібнення звуків). Виявляється у: 1)зміні кт на хт (хто); 2) при творенні вищого ступеня порівняння прикметників сш, зш на шч, жч: вишчий(орфогр.вищий), нижчий; 3) зміни чн на шн у деяких давніх словах: рушник, соняшник, сердешний.

Явища асиміляції та дисиміляції сприяють зручності у вимові, роблять її милозвучною, допомагають зрозуміти ті позиційні й історичні зміни, які становлять фонетичну особливість укр..мови.

 

8. Поняття орфоепії. Орфоепічна норма. Основні риси сучасної української вимови

Орфоепія – це розділ мовознавства, який вивчає правила літературної вимови. Основним поняттям орфоепії є орфоепічна норма. Вона охоплює насамперед вимову звуків та звукосполучень у різних позиціях, наголошування слів та інтонацію. Порушення нормативної вимови спричиняють: діалектне оточення, змішування норм близькоспоріднених мов, іноді письмо(слова вимовляють так, як вони написані, без урахування розбіжностей між вимовою і написанням). Основні норми літературної вимови :1)голосні звуки - чітке і виразне звучання у наголошеній позиції так само чітко вимовляються а, у, і в ненаголошеній позиції(писанка, вечір, яблуко). Проте перед складом з наголошеними у, і ненаголош. о у вимові наближається до у: зозуля, голубка, тобі. Ненаголошений е наближається до и, так само ненаголошений и наближається у вимові більшою чи меншою мірою до е: веселка, зерно, зимовий, дивовижний; 2)приголосні звуки – дзвінкі приголосні б, г, г’, д, д’, з, з’, дз, дз’, ж, дж у мовленнєвому потоці зберігають свою дзвінкість: у кінці слова (народ, друг, ніж), у середині слова перед наступним глухим приголосним здебільшого на межі кореня й суфікса (стежка, шибка, рибка)!виняток: легко, вогко, нігті, кігті! Кінцеві дзвінкі приголосні префіксів роз-, без-, чере- перед глухим приголосним кореня (розквітати, розпис, безкоштовно). Глухі приголосні перед дзвінкими в сер. слова піддаються впливові дзвінких (молотьба, вокзал). Різну артикуляцію мають гортанний г і проривний задньоязиковий г’ звуки. Г’ властивий деяким власне українським та іншомовним словам (ґудзик, ґанок, ґедзь). Африкати дж, дз, дз’ вимовляються як один неподільний звук, лише на межі префікс й кореня буквосполучення дж, дз вимовляються роздільно, як два окремі звуки: підживити, відзначати. Шиплячі приголосні ж, ч, ш, дж вимовляються твердо, пом’якшуються тільки перед і та коли подовжуються: очі, узбіччя, подорожжю, розкішшю. Твердо вимовляються губні приголосні б, п, в, м, ф у всіх позиціях, напівпом’якшено лише перед і, у словах іншомовного походження і перед йотованими.

 

9. Поняття орфографії. Орфограми, типи орфограм. Принципи української орфографії

Орфографія – це система загальноприйнятих правил про способи передачі усного мовлення в писемній або друкованій формі. Орфограма – це правильне написання, це насамперед букви, для написання яких треба застосувати певне правило. Орфограми бувають буквенні: 1)ненаголошені е, и в корні слова: весна, життя; 2)велика чи мала буква: Земля-земля; 3) написання сумнівного приголосного: легкий, просьба; 4) подовження та подвоєння приголосних: навчання, лимонний; наявність чи відсутність літери: сторіччя-сторіч, баский-баскський; та небуквені: 1) дефіс: по-київськи, темно-зелений, з-поміж; 2) апостроф: м’ята, сузір’я; 3) перенос слова: хо-джу, три-ста; 4) роздільне написання: будь ласка, все одно, поки що, на жаль; 5) разом: улітку, попід, пів вікна. Орфографічне правило – це коротка й чітка рекомендація для певного написання як зразкового.

Принципи української орфографії: 1) фонетичний – написання слова точно відображає його вимову ( вода, калина, треба); 2) морфологічний – написання слова розходиться з його звучанням (просьба, безжурно, на річці); 3) традиційний (історичний) – написання слова не можна пояснити ні вимовою, ні аналізом морфем (яблуко, левада, лимон, бароко); 4) смисловий (диференційний) – написання однозвучних слів залежить від їхнього значення: написання великої чи малої літери (Роман-роман), написання слів разом чи окремо (на пам'ять – на пам'ять).

 

10. Способи словотвору СУМ. Загальна характеристика.

Розділ мовознавчої науки, який вивчає способи творення слів, називається словотвором,– це основне джерело збагачення мови. Поняття словотвору: основа: непохідна(немотивована) – не має афіксів і не мотивується іншим спільнокореневим словом (ліс, школа); похідна(мотивована) – має афікс і мотивується іншим словом (лісок, школяр); твірна – основа, від якої утворюється нове слово (похідне): ліс-лісок, школа-школяр-школярський. Твірною основою може бути словосполучення (східнослов’янський). Твірні основи бувають вільні і зв’язані (такі, що в позамовній дійсності не виступають самостійно, а лише з афіксом; словотворчий формант – афікс, який утворює похідну основу; словотвірне значення – це часткове значення, додане слову словотворчим формантом, яке він реалізує і в інших структурних словах (бандура + -ист = бандурист; у іменниках біг, хід реалізуються значення узагальненої дії); словотвірний ланцюжок – більше, ніж 2 слова, що перебувають у відношенні послідовної похідності: школа-школяр-школярський; словотвірне гніздо – сукупність словотвірних ланцюжків, що мають одне й те саме вихідне слово: школа – шкільний-пришкільний / школяр-школярка-школярський;

І.Неморфологічні – спосіб творення слів шляхом переходу з однієї частини мови в іншу:

1) морфолого-синтаксичний – це перехід слів з однієї ч-ни мови в іншу(черговий, старий-який? хто?, весною-чим7 коли?);

2)лексико-синтаксичний – злиття словосполучень в одне слово(чимдуж, сьогодні-цього дня); 3)лексико-семантичний – надання слову додаткових значень (супутник – друг – космоб’єкт).

(11. Морфологічні способи словотвору сучасної української мови) ІІ.Морфологічний :

1) складання:

- основоскладання(поєдн кількох основ слів за доп інтерфіксів о, е або без них): двогодинний.

- словоскладання(поєднання кількох слів з їхньою незмінною формою): салон-перукарня.

- абревіація(для творення вик-ся осічені основи): філфак, медсестра, КПІ.

2) афіксальний: скорочення твірного слова – ходити-хід, починати-почин, зелений-зелень.

3) афіксальний:

- префіксальний (високий – зависокий); - суфіксальний (сонце – сонечко, розум – розумний); - префіксально-суфіксальний (свічка-підсвічник, тиша-затишок, час-сучасний);    - постфіксальний/-ся, -сь, -но, -небудь/ (умивати-умиватися, хто-небудь).