Наприкінці 1920-х рр. сталінське керівництво відійшло від НЕП і розпочало наступ соціалізму по всьому фронту, керуючись гаслами індустріалізації, колективізації та культурної революції.
В економічній сфері партія взяла курс на відмову від ринкових відносин та запровадила
командно-адміністративні методи господарювання, за яких встановлювалося централізоване бюрократичнеуправління зверху донизу, а ефективність економіки визначалася ідеологічними установками та партійними директивами.
Індустріалізація передбачала модернізацію виробництва і створення матеріально-технічної бази соціалізму. Курс на індустріалізацію було проголошено ще у 1925 р. на XIV з'їзду ВКП(б), але основні зрушення відбулися у 1930-х рр. у роки перших п'ятирічок
Основними джерелами фінансування стали: випуск паперових грошей; державна монополія на зовнішню торгівлю, режим економії, перерозподіл коштів, колективізація та податки з населення, (для селян – “надподаток”), збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хліба; зростання експлуатації селян, робітників, інтелігенції, мільйонів в’язнів ГУТАБу (ГУЛАГ – Главное Управление Лагерей); внутрішні позики і т. п., а також
розширення продажу горілки (у 1927 р. бюджет отримав 500 млн. крб., а у 1934 р. – 6,8 млрд. крб. “п’яних” грошей).
Особливості індустріалізації в Україні: значний обсяг капіталовкладень (за роки І-ї п’ятирічки – понад 20% союзного бюджету); зосередження уваги на крупних промислових об’єктах (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд, ХТЗ); нерівномірність розміщення промислових
об'єктів у регіонах республіки: Донбас та Придніпров'я помітно випереджали Правобережжя; створення нових галузей виробництва, особливо у важкій промисловості; відставання модернізації легкої та харчової промисловості; витіснення приватника з виробництва йшло швидшими темпами, ніж в цілому по СРСР;
порушення екологічної безпеки та охорони навколишнього середовища та ін.
Модернізація промисловості перетворила Україну із аграрної в індустріально-аграрну державу із значною кількістю робітників та науково-технічної інтелігенції. В СРСР за період І (1928-1933 рр.) та ІІ (1932-1937 рр.) п’ятирічок до ладу стало 6 тис. об’єктів, в тому числі в Україні – 600. Промислове виробництво республіки зросло у 7 разів порівняно з 1913 р. Україна вийшла: на 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну; на 3-тє місце (після Німеччини і Англії) за виробництвом сталі; на 4-те місце в світі за видобуткомвугілля.
Разом з тим, індустріалізація поглибила колоніальний характер економіки республіки: понад 90% промисловості складали видобувні галузі та важка промисловість. Урбанізація міст (чисельність їх зросла у 2 рази) ускладнила житлову, продовольчу, екологічну та інші проблеми.
Колективізація передбачала переведення селянства від індивідуального господарства до колективного виробництва. Колгоспи були необхідні для проведення індустріалізації, як зручна форма експлуатації та викачування коштів, що досягалось шляхом пограбування села. Курс на “суцільну колективізацію” та “ліквідацію куркульства як класу” обгрунтував листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). Колективні господарства створювались насильно, під загрозою репресій, широко використовувався досвід “воєнного комунізму”, набутий більшовиками у роки громадянської війни. Наприкінці 1932 р. в УРСР налічувалось 70% селянських колективних господарств, що становили понад 80% посівних площ. Було розкуркулено понад 200 тис. селянських господарств. У 1932 – 1933 рр. більшовицька партія організувала терор голодом. Апогей голодомору припав на весну й літо 1933 року. Кількість жертв голодомору становила щонайменше 3,5 – 5 млн. чол. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, становлять близько 10 млн. осіб. Традиційне українське село зі своїми звичаями, устроєм перестало існувати, селяни втратили власність, опинились у становищі кріпаків. Лише напередодні війни сільське господарство почало виходити на рівень продуктивності, що існував до початку проведення суцільної колективізації. Колективізація й голодомор стали однією з найжахливіших подій в українській історії.
Крім страшного голокосту, колективізація призвела до знесилення продуктивних сил села; знищення підприємливих заможних селян (куркулів); падіння урожайності і зменшення валових зборів зернових; зменшення поголів'я великої рогатої худоби, свиней, овець, кіз; ліквідації мережі підприємств і організації с/г кооперації; розриву торговельних, у тому числі міжнародних, зв’язків тощо. Було остаточно зламано опір селян радянській владі, а оскільки селянство становило основу українського національного руху, то колективізацію і голодомор можна розглядати і як прагнення більшовицької влади назавжди покінчити із небезпекою “українського націоналізму”.
Упродовж довготривалого періоду Радянська влада заперечувала сам факт голоду. Його намагалися викреслити з історичної пам’яті та суспільної свідомості. У 1930-х роках замовчувалася ця трагедія й на Заході. Західній спільноті важко було повірити, що у державі, яка експортує зерно і відмовляється від допомоги, може лютувати такий страшний голодомор. Дезінформували громадськість з цього питання й виступи багатьох представників західноєвропейської культури (Бернард Шоу та ін.), які “вивчали” становище з голодом в СРСР за ретельно підготовленими чекістськими сценаріями.
