Григо́рій Са́вич Сковорода́ (22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.
Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблійна проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Сенс людського існування — подвиг самопізнання.
Сковорода Г.С. Наркисс (учение о мире, состоящий из двух натур) Потоп змеиный (учение о трех мирах).
Работа "Наркисс" была написана в форме диалогов. Она одна из первых философских диалогов Сковороды С. В основу философ взял легенду о юноше Нарциссе, который глядя в воду влюбился в себя. Сковорода подчеркивает, "что кто в водах только свою красоту увидел , то не в облик какой-то, не в тление свое, а у самого себя влюбился ".
Каждый, по Сковороде, является тем, какое сердце в нем. Каждый является тем где его сердце. В "Наркис" показана человек, содержит в себе два начала - тленное и нетленное, которые сочетаются: в бренном отображается нетленное. Все в мире состоит из двух противоположных натур ? видимой и невидимой, внешней и внутренней, обмана и истины, твари и Бога , материи и формы. Видеть кошелек и не знать, что в нем, объясняет Сковорода значит смотреть и не видеть.
Значение этих двух натур - неодинаково. Основой всех вещей, их деятельностью и движущей силой является именно невидимая натура Бог. Вопрос о боге, составляет первооснову всего сущего - "высшую всех причин причину", является одним из основных вопросов в философской системе Сковороды. Его бог вечное начало - неуловим и невидим, потому что он, присутствует во всем, не является частью, ни целым, не имеет меры, временной и пространственной характеристики. Понятием, противоположным по своему содержанию понятию Бог, выступает видимая натура или тварь.
Видимая натура - это «ложь», она обманывает нас, скрывая истинную основу всего существующего - невидимую натуру истину. Существуя в одном чисто, невидимая и видимая натуры находятся в постоянной взаимной борьбе. Тело воюет с духом, дух - с телом. Учение о двух натуры органически связано со следующим основополагающим для философии Сковороды учением о трех мирах.
Все существующее, по мнению Сковороды, делится на три специфические виды бытия ("миры") - крупный (макрокосм), малый (микрокосм) и символический (Библия). Первым и главным миром у Сковороды является вся Вселенная - макрокосм. В этом мире нет ни начала, ни конца - он вечен и безграничен. Человек, микрокосм для Сковороды - это центр, в котором сходятся и приобретают свое значение все символы макрокосма и Библии. Учение о малый мир, или человека, является стержнем всей философской системы Сковороды.
Но он не связывает увеличение человеком своих познаний с ростом материальных потребностей, удовлетворение которых понимается как достижение человеческого счастья. Скорее наоборот: чем лучше человек познает самого себя и окружающий его мир, тем умнее и скромнее должны быть его потребности. Третьим - из существующих "трех миров" - является символический мир. Он отождествляется Сковородой с Библией. Основная философская идея Г. Сковороды сконцентрирована вокруг понятия "сердце" человека. Слово "сердце" - это слово-первоисточник. Сковорода сравнивает сердце с ветром: поднимаясь бесшумно и тихо, он потом ломает деревья, разрушает здания, поднимает волны и гонит корабли, разносит и гасит огонь. Сковорода обращает наше внимание на то, что сердце это точка, центр, среда, ориентир человеческой души. Сердце - это первоисточник знания, оно дает нам это знание сразу и без раздумий.
Другой характерной чертой сердца движение . Сердце - это динамический центр, единство, постоянно находится в состоянии становления. Сердце как единство находится в движении, в бесконечном погоне за идеальной формой до самоуничтожения. Сердце, по Сковороде, находится в центростремительном движении. Человек сердца должна приблизиться к своему центру , до своего субъекта-тайны, до единого движения своего огромного "я". За Сковороде, гармония человеческого бытия зависит от соблюдения каждым принципу родственной (сродного) труда. У каждого человека есть склонность к родственной себе дела. Это родство является проявлением в человеку вечного, "Искры Божией". Принцип родства является принципом соответствия тому высшему, разумному и справедливому началу, что определяет смысл человеческого бытия.
///////
Розглянемо провідні ідеї філософа.
Як діалектик, Г. Сковорода розглядає існування речей, явищ у їх суперечливому розвитку. “В цьому цілому світі два світи, які становлять одинсвіт: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і зруйнівний. Цей –риза, а той – тіло, цей – тінь, а той – дерево; цей – речовина, а той – образ, тобто основа, що містить речовинну грязь, як малюнок має свою фарбу. Отже, світ у світі це – вічність у тлінні, життя у смерті, бадьорість уві сні, світло в пітьмі, у неправді істина, в плачі радість, у відчаї надія” [8, с. 16]. Уже тут накреслюються два різні ряди протилежностей – у природі та влюдському житті. Сковорода розглядає їх й окремо, і у єдності. У природі “не знайдеш дня без світла і тьми, року без зими та тепла”. “Не знайдеш також і стану, що не був з гіркоти та солодощі змішаний… Солодощі є нагородою гіркоти, а гіркота – мати солодощів”. “Плач веде до сміху, а сміх у плачікриється. Пристойний плач є те саме, що в добрий час сміх. Оці дві половини утворюють єдине”. Антитези утворюють усе у світі, складаючись у єдність:”утворюють єдине – їжу – голод та насит, зима й літо – плоди. Тьма й світло– день. Смерть та життя – всяке сотворіння”. “Так стоїть увесь світ. Протилежне допомагає протилежному” [17, с. 10]. Іронізуючи, Г. Сковородав одній зі своїх байок формулює протилежності, які “утримують” одна одну, не можуть існувати окремо: “Де менше журавлин та чорниці, там менше скорботної недуги, менше лікарів – менше хворих, менше золота – менше потреб, менше товарів – менше марнотратів, менше наук – менше дурнів, менше прав – менше беззаконників, менше знаряддя – менше воєн, менше кухарів – менше зіпсованого смаку, менше честі – менше страху, менше солодощів – менше жалю, менше слави – менше безслав’я, менше друзів –менше ворогів, менше здоров’я – менше страждань” [17, с. 10].
“Усе життя людини – суперечність: воно вмирає і воскресає, перебуваєу спокої і русі”. Отже, мислення Г. Сковороди антитетичне, діалектичне, його думки сповнені переконанням про суперечності світу та буття.
Рух урівноважує протилежності. Згідно з думкою Г. Сковороди, діалектичний рух – це рух, який повертається до свого початку. Рух з’єднує протилежні сторони предметів, явищ. Коловий рух він вважає принципом буття світу. Рух між протилежностями – це боротьба “світла” й “тьми”, “добра” та “зла”. Не лише весь світ як ціле розглядає Сковорода у вияві цієї боротьби, але й буття кожного індивіда, кожного об’єкта. Цей загальний закон буття філософ висловлює з допомогою символів, порівнянь, образів (коло, сім’я, зерно, змія та ін.).
Вчення про матерію. Г. Сковорода визначає матерію й весь матеріальний світ суто негативно. Матерія – “бруд”, “ніщо”, “пустота”, “видимість”, “мертва тінь” та ін. “Смерть” – це остаточне означення матерії у Сковороди. Негативізм у визначенні матерії може спонукати до думки, що Г. Сковорода розглядає її як пасивний несамостійний елемент буття. Вона позбавлена внутрішніх сил розвитку. Матерія дістає не лише “печать” від Бога, а й свої конкретні означення до буття, активність.
Матерія вічна, нескінченна і водночас скінченна. Вона безмежна упросторі та часі. Матерія – це покрова, яка прикриває річ або одяг, у який загорнуте правдиве буття. Крізь цей зовнішній одяг людина мусить побачити, пізнати справжнє буття.
“Дві натури – матерія і Бог (матерія і форма) утворюють трисвіти”. Мислитель усю дійсність поділяв на три гармонійно взаємопов’язанісвіти: макрокосм; мікрокосм; символічний світ (Біблія).
Кожен зі світів складається з обох натур – видимої і невидимої. Найбільш повно ця концепція викладена у діалозі “Потоп зміїний”. “Є ж трисвіти. Перший є всезагальний світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незліченних світ-світів, і є великий світ. Інші два часткові й малісвіти. Перший – мікрокосм, тобто світик, малий світ або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія” [8, с. 142].
Макрокосм – це природний світ реальних, видимих речей і явищ. Він є“тінню справжньої невидимої “натури” – Бога. Цей світ єдиний, і йогоєдність складається з видимої і невидимої натур, адже Бог не є самоюприродою.
Мікрокосм (малий світ, людина) теж складається з видимої іневидимої натур. У людині, як і в усьому існуючому, є тілесне і духовне,тлінне й вічне, проте істинне лише невидиме, а тілесне є “тінню” цього невидимого. Справжня людина народжується тоді, коли вона пов’язана зісвоїм внутрішнім світом, єством якого є Бог. За своєю сутністю, за своїм “серцем” людина тотожна Богові і, пізнаючи своє єство, вона пізнає Бога. Служіння Богові, любов до нього є одночасно служінням і любов’ю до самого себе.
Оскільки невидиме (Бог) існує скрізь, а мікрокосм (людина) гармонійно взаємодіє з макрокосмом і відтворює в собі його особливості, то людина єцентром, де сходяться всі проблеми життя, діяльності, пізнання. Томусократівський принцип “пізнай себе” є провідним у філософських творах Сковороди. Самопізнання (богопізнання) – ключ до розкриття всіх таємницьсвіту і самої людини. У цьому головна риса його філософії – антропологізм.
Пізнання можливе лише через людину. Головним інструментом пізнання є серце. Людина повинна знайти в серці останній критерій, основупізнання і життя. У діалозі “Наркіс. Розмова про те: пізнай себе” Сковородалюдське серце назвав “головою усього в людині”, “коренем життя і обителлю вогню і любові”. “…Істинною людиною є серце в людині, а глибоке серце, одному лише Богові пізнаванне, є ніщо інше як неомежена безодня наших думок, просто сказати: душа – це справжнє єство, і суща справжність, і самаесенція (як кажуть), і зерно наше, і сила, в якій тільки і є життя та існування наше, а без неї ми є мертва тінь…” [7, с. 169].
Символічний світ – Біблія. Він існує як посередник між макро- і мікрокосмом. Як і ці світи, складаються з двох “натур”: “видимої” (знак,предметна образність символу) й “невидимої” (смисл, тлумачення сенсу символу). Питанню про те, як проникати в таємний світ Біблії, брати звідсикорисне і повчальне знання, Сковорода присвятив низку творів, у яких дає тлумачення символічного ряду образів: Сонце – це істина, кільце; змій –вічність; якір – утвердження; лелека – шанування Бога; зерно – думка та ін. Головним символом у Біблії є Сонце – істина, вічна натура, Бог. Сковорода заперечував істинність зовнішнього, “видимого” боку Біблії, називав її (предметну, знакову образність символу) нісенітницею, брехнею. Вона не є справжнім шляхом до “невидимої” натури. Лише тлумачення символівнатури “невидимої” дає можливість пізнати істину, Бога [2, с. 363–364].
Ідея триступеневості самопізнання:
перший ступінь – це пізнання себе як самосущого, як самовласного буття. Це своєрідна самоідентифікація особистості;
другий ступінь – це пізнання себе як суспільної істоти;
третій ступінь – це пізнання себе як буття, що створене та протікає заобразом і подобою Божою. Цей етап пізнання найвідповідальніший, бо надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям.
Філософія Г. С. Сковороди – взірець існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті,гідності й порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму, людяності [16, с. 186].
Практична філософія Григорія Сковороди. Морально-етична або практична філософія Г.Сковороди ґрунтується на таких провідних ідеях.
Головне етичне завдання людини – досягти стану рівності з Богом. Це означає, що людина стає людиною тоді, коли звільняється від суто зовнішніх характеристик і набуває внутрішньої духовності. Це обожнення людини, уподобання її Богові, де воля Бога стає єдиним її керівництвом. Однак це не означає, що індивідуальність людини зникає, гине разом із “зовнішньою людиною”. Навпаки, вона зберігається, реалізуючи свої внутрішні можливості, набуває своєї значущості у процесі життя, моральногоудосконалення, піднесення, адже, з одного боку, усі люди – лише “тіні” дійсної людини, різні перед Богом, з іншого – усі вони різні.
Піднестися до Бога людина здатна лише на засадах самопізнання. Уже в першому творі “Нарцис. Розмова про те: пізнай себе” Г. Сковорода обґрунтовує цю думку. “Образ Нарциса благовістить оце: “Пізнай себе!“ Начебто сказав: чи хочеш бути задоволений собою і закохатися в самого себе? Пізнай же себе! Добре себе випробуй” [9, с. 63]. Хто у що закохався, той у те і перетворився. Кожен є тим, чиє серце в ньому. Кожен є там, десерцем сам: “боброве серце є бобер, хоч вигляд вовчий; серце вепра є вепр, хоч вигляд бобровий. Кожен є тим, чиє серце в ньому” [9, с. 64].
Ідея обожнення людини – християнська ідея, але вона бере витоки ще від Платона й представників платонізму: Плотіна, Порфірія, Прокла, Філона Александрійського.
Спокій, мир, рівновага людини. Шлях “обожнення” є парадоксальним шляхом “пасивної активності”. Зважаючи на те, що людина має вже у своєму єстві божественне зерно, чинність суб’єкта має бути спрямована на усунення перешкод для вільного вияву цього єства. Хто знайшов у собі “внутрішню людину”, той може сказати: “Богу дякувати! Я маю тепер очі, вуха, язик,руки, ноги та все. Я втратив старе і знайшов нове. Прощавай, моя тіне! Вітаю тебе, бажана правдо! Будь мені землею обіцяною… Будь же мені тепер миром у силі твоїй і спокоєм!.. Ах, спокій душевний! Який же ти рідкісний, який же дорогий!”.
Корінь щастя людини не в палацах, ґрунтах, грошах, а у спокої серця. Спокій серця, злагода, мир можливі лише тоді, коли людина звільняється від “ескадронів чортів” і єднається з Богом.
До самих небес зійди,
Глянь на райськії сади,
Завітай в палац Версальський,
Приміряй корону царську,
Якщо серце в журбі –
Навіщо все тобі? [10, с. 56–57].
Уникати принад світу, задовольнятися малим, досягнути внутрішньої свободи. Внутрішня свобода – це цвіт людського життя. Сковорода сам недав себе спіймати світові, принаймні, він склав для свого надгробку відповідний напис: “Світ ловив мене, але не спіймав”.
Рух зовнішнього світу – це примари, які переслідують живу людину. Світ – це море, океан, яким людина “пливе до своєї останньої мети” – до міцної скелі божественного буття. Принади світу – це неспокій, незадоволення, непевність душі. Один незадоволений тим, що не в знатному домі й не з гарним обличчям народився та ще й неаристократично вихований; другий шкодує, що хоч іде шляхом безгрішного життя, але багато знатних і простих людей його ненавидить, називає безнадійним, негідним, лицеміром; третій нарікає, що не осяг стану чи місця, що давало б йому десять страв на обід, а тепер споживає їх по шість; четвертий переживає, щоб не втратити корисного місця; п’ятий нудьгує, бо не може зробити кар’єру... Прекрасно змальовує Г. Сковорода світське життя у відомій поезії “Кожному городу нрав і права”. Розбіжність цього світу – очевидна і не може задовольнити душевний стан людини.
Нездатність світу задовольнити потреби людини відображається на суб’єктивному світі людини, спричиняє її до нудьги (скуки), туги (тоски).
Ох, нічим ми не утішні,
Ось із чого люте зло,
На лихі діла поспішні –
Це страждання джерело.
Поодержмо дух неситий,
Досить мучить краткий вік,
Що нам дасть край знаменитий –
Будеш тим же, чоловік.
Найкращий, природний стан людини, наголошує Г. Сковорода, – стан веселості духа, серця.
Ідея самоприниження. Суперечність етичної науки Г. Сковородиполягає в тому, що обожнення людини є водночас її приниженням. Спокій, мир серця можна осягнути лише на шляху самоприниження. Погорда – зло. Добро – страждання, наслідування Христа. “Зовнішня людина” має вмерти. Це вмирання зовнішньої людини є “очищення душі”.
“Зменшися серцем”, “зменшися діянням” – це одне й те ж. М. І. Ковалинський змальовує життя самого Г. Сковороди як таке самозменшення: “Коли Бог означив мені бути в низькому стані на театріцього світу, то мені треба вже в одязі, у вчинках та в поведінці з вищими, урядовими, славними та шановними людьми зберігати пристойність, повагута завше пам’ятати про мою нікчемність перед ними” [17, с. 149].
Символом очищення для Г. Сковороди є євхаристія (вдячність). “Заколи гріх у собі, людино”, і будь вдячною Богові – ця християнська заповідь була і заповіддю філософа. Людина, чиста серцем, здатна додоброчинності, правди, гідності, справедливості. “Втікай від слави, обійма й самотність, люби бідність, цінуй ціломудрість, дружи з терплячістю, оселися з сумирністю: плоди “чистого серця” – совість, “доброзичливість, незлобивість, прихильність, сумирність, нелицемірство, благонадійність, безпека, задоволення…” [17, с. 151]. Найгірше – це багатство серед злиднів. Біднота може бути багатша за царя. Бідність, що знайшла потрібне, що нехтує зайвим, є справжнім багатством і тією щасливою серединою, що є ніби мостом поміж болотом, поміж нестачею та розкішшю.
Головні заповіді Сковороди: “самозменшення”, “очищення”, “спустошення” та й “убивання” себе самого або своїх пристрастей є традиційним добром християнської етики.
Ідея “нерівної рівності”. Природні здібності дає кожному з нас Бог: царство Боже є в нас, до цього внутрішнього голосу і треба прислухатися, коли обирають собі працю, та не братися за те, до чого нездатний. Усі стани, всі посади серед суспільства гарні, коли за них беруться відповідно до здібностей. Бог нікого не ображає і не обділяє, надає кожному якусь можливість, закликаючи до єднання, соборності кожного. Сковорода змальовує це такими словами: “Бог подібний до багатого водограю (фонтану), що заповнює різні посудини за їх розміром. Над водограєм напис: нерівна всім рівність. Течуть із різних трубок різні струмки у різні посудини, що стоять навкруг водограю. Менша посудина менше має, але в тому є рівнавеликій, що однаково, як і та, повна” [10, с. 223].
Г. Сковорода наголошував: кожен має зробити вибір “спорідненоїпраці”. Якщо цього нема, то людина відчуває душевну тугу від того, щообрала невідповідну для себе діяльність. Така праця є тяжкою. Бог створивпотрібне легким, а непотрібне – важким. “Коли одібрати від неї (душі)працю, що для неї придатна, тоді її туга смертельна. Сумує та турбується,мов бджола, зачинена в горниці, а сонячний промінь ясний, що оточує вікно,кличе на муки. Ця мука позбавляє душу здоров’я, розумного спокою,відбирає кураж та розслаблює її. Тоді ніщо її не задовольняє. Огидний і стан,і місце, де живе. Огидні сусіди, неприємні розваги, остогидлі розмови,неприємні хатні стіни та всі свої, ніч сумна, а день нудний…” [1, с. 432].
Філософ називає мертвою людську душу, яка не знайшла спорідненої праці, яка не віддана своєму природному ділу; така душа – каламутна та смердюча вода. “Коли вовк грає на сопілці, ведмідь танцює, а кінь носить тягар, то не можна не сміятися… А коли вже вовк зробився чабаном, ведмідь ченцем, а кінь радником, то це не жарт, а біда… Хто бореться з природою, є вбивцею самого себе. Що за мука працювати в неспорідненому ділі. Навіть розмова без бажання важка: “Ліпше бути природним котом, ніж із ослячою бородою левом” [1, с. 432]. Спорідненість праці Г. Сковорода взаємопов’язує із почуттям покликання. Вони утворюють шлях до щастя людини.
Педагогічна діяльність і погляди.
З 1752 р. Г. С. Сковорода розпочинає педагогічну діяльність у Переяславському колегіумі як викладач поезії. Він вносить до власного підручника “Роздуми про поезію і керування щодо мистецтва” багато новацій. Таке вільнодумство не сподобалося переяславському єпископу Н. Срібницькому, який звільняє Г. С. Сковороду з посади викладача.
Після звільнення Г. С. Сковорода влаштувався працювати домашнім учителем у сім’ї багатого поміщика С. Томари, навчаючи його сина – Василя. Деякий час педагог працює у архівах Києво-Печерської лаври, а також уТроїце-Сергіївській лаврі (Підмосков’я). З 1759 до 1769 р. Г. С. Сковорода –викладач Харківського колегіуму. Він навчає поетики, синтаксису, грецькоїмови, читає курс “благонравности” (християнської етики) принципово на нових засадах. Для цього педагог підготував підручник “Вхідні двері до християнського доброчестя”. Цілком природно, що цей курс не був підтриманий церковними служителями, педагога звільнили за вільнодумство.
Відтоді Г. С. Сковорода без будь-якої винагороди працює з найкращими студентами Харківського колегіуму в позанавчальний час у монастирських садах (на околиці м. Харкова). Пізніше, майже чверть віку, він мандрує Лівобережною Україною, навчаючи простий український люд [5,с. 162–163].
У педагогічних поглядах Г. С. Сковороди віддзеркалилися головні напрями прогресивної педагогіки: гуманізм, народність, природовідповідність, висока моральність і патріотизм.
Г. С. Сковорода висміював дворянсько-аристократичне виховання і протиставляв йому позитивний ідеал виховання, мета якого – створення гармонійно розвиненої людини. У притчі “Вдячний Єродій” він глузує з українських дворян, які механічно копіюють французів і німців, розповідає про мавпу, що дає своїм дітям особливе, не таке, як у простого народу, –“благородне” виховання. Це виховання здійснюють французькі учителі, які навчають мавп розмовляти, співати французькою мовою, володіти світськими манерами, з тією метою, щоби вони могли дістатися двору марокканського володаря. На противагу мавпі, яка копіює смаки і вимоги марокканських володарів (тобто російських дворян), Г. С. Сковорода виводить простого, по-справжньому вдячного лелеку Єродія. Виховуючи своїх дітей, він намагається врятувати їх від погорди, лінощів, аморальності, егоїзму.
Відомо, що вперше у філософсько-педагогічній думці ідею гуманізму обґрунтували ще давньогрецькі та римські мислителі: Сократ, Демокріт, Платон, Арістотель, Цицерон, Плутарх, Квінтіліан та ін. Ці ідеї Г. С. Сковорода широко використовував у своїй педагогічній діяльності, що довели О. Г. Дзеверін, В. М. Нічик, І. П. Стогній, О. О. Туляков В. І. Шинкарук та ін. [6; 11; 15]. Проте принцип гуманістичного виховання особистості, у широкому розумінні слова, набув подальшої розробки в епоху Відродження. Найвизначніші представники філософсько-педагогічної думки епохи Відродження – Данте Алігьєрі, Лоренсо Валла, Вітторіно да Фельтре, Мішель Монтень – розглядають людину як творчу, вільну особистість, яктаку, що потребує до себе доброго, гуманного ставлення.
Заслугою Г. С. Сковороди є те, що він розкрив цей принцип як розуміння вихователем думок, переживань і прагнень дитини, віру в благородне особистісне начало та в силу виховання. Згідно з погляда мимислителя, цей принцип реалізується лише за умови, коли у суспільстві наявні гуманні відносини. Реалізацію цього принципу він ставив у залежність від доброї, чуйної душі учителя. Ілюстрацією успішної реалізації цього принципу Г. С. Сковородою можна вважати той факт, що він, коли вже не працював у Харківському колегіумі (1764–1769), у монастирських угіддях передмістя Харкова згуртував найздібніших вихованців цього колегіуму. Вони вивчали з ним різні науки, співали чотириголосі кантати самого Г. Сковороди тощо.
Про взірцево-гуманістичне ставлення Г. С. Сковороди до своїх учнів розповідають його листи, в яких учитель завжди з великою пошаною звертається до вихованців такими словами: “Найдорогоцінніший мій друже”, “Дорогий мій друже”, “Найулюбленіший друже”. Такі звернення – це, передусім, висока духовна і моральна культура педагога, який прагне, щоб ійого вихованці були людьми вільними, високодуховними, щасливими. Він писав: “Духовна людина є вільною. У вишину, у глибину, у ширину літає безмежно. Не заважають їй ні гори, ні ріки, ні пустелі. Дає провідіння віддаленому, передбачає таємничо-глибинне, заглядає у минуле, проникає у майбутнє…” [4, с. 218].
Принцип народності в педагогіці, як відомо, вперше обґрунтував Я. А. Коменський. Він вважав, що в школі рідної мови будуть розвиватися внутрішні почуття, сила уяви і пам’ять дитини. Саме тому школа рідної мови– це основна ланка системи народної освіти. На його думку, добре організована школа має відповідати вимогам народності. Однак Г. С. Сковорода значно ширше трактує поняття “народності”. Вона, на думку педагога, зумовлюється всім укладом життя, історичними умовами, мовою, культурою, ментальністю народу. Мислитель справедливо зазначив, що правильне вживання криється в природі самого народу, воно є його найкращою справою.
Аналіз статей, різних бібліографічних джерел виявив, що обґрунтування ідеї природовідповідності Г. С. Сковорода здійснював на засадах християнсько-педагогічної антропології. Це означає, що він розглядав людину як образ і подобу Божу. Його ідеї мають багато спільного зученням французького просвітителя Ж.-Ж. Руссо. Однак Сковорода раніше звернув увагу на зв’язок між природою і вихованням. У притчі “Вдячний Єродій” педагог пише, що природа добра, наймудріша, вона все створила і дає своїм створінням знання, моделі поведінки, необхідні для життя. Вчитель і лікар – лише помічники природи, а не її володарі. “Якщо все будує наймудріша і блаженна природа, тоді хто, як не вона, зціляє і навчає? Всяка справа спіє, якщо вона вказує дорогу. Не заважай тільки їй, а коли можеш, усувай перешкоди і промощуй шлях до неї, дійсно сама вона чисто і вдало все виконає. Клубок сам собою покотиться згори, відсунь лише камінь, щостоїть на перешкоді. Не вчи його котитися, а лише допомагай. Яблуню не вчи родити яблука, вже сама природа її навчила. Захисти її від свиней, обріж колючки, зчисти гусінь та інше” [9, с. 436].
Виховний ідеал Г. Сковороди – це людина, наділена такими рисами, як скромність, вдячність, справедливість, щирість, працьовитість, життєрадісність, сердечність, великодушність. На його думку, це природніриси, притаманні дітям від народження, але не всі пізнають їх у собі й дотримуються “блаженної натури”. У байках “Орел і черепаха”, “Бджоли ішершень” Г. С. Сковорода засуджує неробство, пихатість, самодурство, егоїзм, кар’єризм, марнославство, плазування перед модою, що є протиприродними, набутими внаслідок неправильного виховання та оточення.
Розумовий розвиток людини, на думку Г. С. Сковороди, необхідний для пізнання навколишнього світу і самої себе – щоб наблизитись до істини. Джерелом усіх знань він вважав досвід, практику, життя.
Поєднуючи ідею народності і розумового виховання, мислитель наполягав на необхідності навчання всіх дітей, незалежно від їхнього соціального стану. Школа має бути доступною кожному, вона повинна враховувати інтереси кожної особистості.
У багатьох своїх працях, листах Г. С. Сковорода наголошував на неперервності навчання і виховання. Зокрема, у листі до М. Ковалинського він наводить слова римського письменника Плінія-старшого: “Втрачений той час, який ти не використав на навчання”. А в іншому листі йому ж радив: “Знаходь годину і щоденно потроху, але обов’язково і саме щоденно, підкидай в душу, як у шлунок, слово або вислів і немов до вогню підкидай потроху поживи, щоб душа живилась і росла, а не пригнічувалась” [12,с. 397]. У листах до В. Томари та інших учнів він давав чимало цінних порад щодо пізнання і самопізнання, а головне – навчитись бути гарною людиною.
Заслуговує на увагу і те, що Г. С. Сковорода, як і багато його попередників-гуманістів, Вітторіно да Фельтре, Я. А. Коменський, В. Ратке та інші, проводив навчання і виховання серед природи, серед простого люду. Під час проведення таких занять педагог розмірковував про право людини насвободу, щастя та гідний спосіб життя.
Аналіз листування Г. С. Сковороди свідчить про те, що воно мало великий виховний естетичний смисл, адже у кожному листі учителя мибачимо справжню любов до своїх учнів, красу людського спілкування. Естетику почуттів геніальний мислитель пов’язував із моральними почуттями. На його думку, естетичне є несправжнім, зовнішнім, формальним, якщо воно позбавлене моральності. Найвищим виявом краси є чисте, незаплямоване серце людини: “Краса серця є країна і місце спокою; нечиста душа є море неспокою” [13, с. 382].
Г. С. Сковорода вважав, що правильним шляхом до морального виховання є праця. Неробство – це найбільше зло. Тому у байці “Змія іБуфон” підсумовує: “Хто труда не докладе, той до добра не прийде”. Іншим джерелом морального виховання особистості є вдячність. “У вдячності заховалося всяке благо, як вогонь і світло втаїлось в кремінці. Вірую й сповідую. Хто ж бо може покласти руки на чуже, якщо спершу не згубить вдячності, яка вдовольняється своїм власним, що їй посилає Бог? Із невдячності – сум, туга й спрага, зі спраги – заздрощі, із заздрощів – лестощі, крадіжки, злодійство, кровопролиття й уся безодня беззаконь” [14, с. 440].
Запорукою успішного виховання дітей, за Г. С. Сковородою, мають бути добрі настанови, викорінення поганих звичок. Він рекомендував такі методи виховання, як бесіда, роз’яснення, приклад, поради та ін. Виховуючи особистість, наголошував мислитель, слід більше вдаватися до переконань, привчати учнів аналізувати свої вчинки.
Великого значення у розвитку мотивації моральної поведінки особистості Г. С. Сковорода надавав почуттям. Це найяскравіше, як вище зазначалось, виявились у його вченні про “серце” людини. Серце, за Г. С. Сковородою, – це єдність думок, почуттів і прагнень людини. Ця єдність, очевидно, полягає в тому, що думки, зумовлюючи почуття особистості, водночас самі стають глибоко інтимними, задушевними. Вони виходять із глибини душі особистості, зігріті її почуттями, стають переконаннями, визначаючи її дії. Визначальним у моральному вихованні, на переконання Сковороди, є формування звичок високоморальної поведінки молоді, оскільки “звичка не у знанні живе, а в дії”. Результатом морального виховання є особистість, яка постійно прагне самоудосконалення.
