. Різні ступені і форми вираження комічного. Почуття гумору як позитивна якість людини.
Комічне є різноманітним, має різні ступені і форми вираження, такі, зокрема, як гумор, сатира, сарказм, іронія. Усі вони є знаряддям подолання недоліків у людині та соціальних процесах, руйнації хибних ілюзій людей про себе, засобом утвердження торжества ідеалу через заперечення старого, віджилого.
Гумор є найм'якшою формою комічного. Для сміху недостатньо комічного в дійсності, необхідна ще й здатність до його сприймання, відчуття гумору. Гумор — сміх дружелюбний, він удосконалює явища, очищує їх від недоліків, допомагає повніше розкриватися всьому, що є в найвищій мірі суспільне цінним. Гумор — це незлобливе ставлення до людських хиб або життєвих проблем. Гумор вбачає в своєму об'єкті певні сторони, що відповідають ідеалу.
Іронія (від грецьк. eironea — удаване незнання) вважається найінтелектуальнішою формою сміху. Вона передбачає прихований сміх, замаскований у серйозне оформлення звучання. Іронія спрямована на вузьке коло людей, котрі ситуативно знають, про що йдеться.
Сарказм — форма комічного, що викликає дошкульний сміх і містить руйнівну оцінку різних негативних явищ у соціальному житті та людській поведінці. Він близький до іронії, проте відзначається більш в'їдливою, злою формою.
Сатира заперечує, карає недосконалість світу в ім'я його корінного перетворення відповідно до ідеалів. Укарнавальному сміху в нерозчленованому вигляді у злитій формі присутні і ствердження, і заперечення, і гумористичні, і сатиричні початки, які поступово вичленовуються в самостійні типи комізму.
Сміх, як відомо, звільняє людину від напруження, а почуття гумору вважається одним із найблагородніших людських почуттів. Звичайно, комічне і смішне — не одне й те саме, як і не все смішне — комічне.
Комічне радше є продуктом розвиненої людської культури, здатністю поглянути на себе збоку, піднятися над своїми повсякденними інтересами. Почуття гумору, як і будь-яке інше естетичне почуття, не дається людині від народження, воно розвивається разом із розвитком особистості і стає показником динамічної гнучкості людського розуму й фантазії. За визначенням І. Канта, гумор у позитивному значенні є саме здатність, талант людини без будь-яких підстав набувати доброго настрою, коли про все судять не так, як звичайно, а навіть навпаки, проте, звичайно ж, за певними принципами розуму.
Сміх є необхідним елементом комічного, завдяки якому відбувається розв'язання самої колізії, а водночас і душевна розрядка глядача, слухача, читача від напруги співпереживання. Джерело комічного — це не тільки підміна змісту, значення, а й порушення міри, створення ілюзії. Тому сміх супроводжує викриття нікчемності, що претендує на якусь значущість, сміх зміцнює гідність людини.
2. МОДЕЛЬ ВИДОВОЇ СПЕЦИФІКИ МИСТЕЦТВА: XIX—XX СТОЛІТТЯ
Важливий етап в осмисленні проблеми видової специфіки мистецтва пов'язаний з добою романтизму. Традиційно у контексті романтизму виокремлюють три його гілки: німецьку, англо-американську та французьку, що мали свої особливості, які вплинули на аналіз проблеми видової специфіки мистецтва.
Представники німецького романтизму Новаліс, Тік, Шлегель та інші, надають особливого статусу музиці, вважаючи її найвищим із мистецтв. Надаючи музиці виняткового статусу, німецькі романтики, як і їхні попередники, приділяють значну увагу проблемі синтезу — пошуку взаємозв'язку між поезією, музикою та живописом, що, зокрема, стане основою теорії оперного мистецтва Р. Вагнера.
В англо-американській традиції романтизму парадигма видового пріоритету зазнає певних змін. на перші позиції виходить поетичне мистецтво, провідні представники якого, зокрема Кольридж, Вордсворт, Байрон, Шеллі, Кітс, По вважають поезію найвищою, навіть універсальною, формою пізнання.
Третій напрям романтичного руху ототожнюється із здобутками французького мистецтва та естетики, для яких досліджувана проблема, хоча і в опосередкованій формі, але постає досить гостро. Модель видів мистецтва, що сформувалася в межах цього регіону, мала доволі специфічний характер. Водночас в концептуальних моментах вона перетиналася з німецькою та англо-американською моделями, і певною мірою можна говорити про факт поєднання обох підходів, а отже, визнання французами особливого статусу і музики, і поезії. Французькі романтики вносять до «списку видових лідерів» і живописне мистецтво, специфіка якого давала змогу відтворити бунтарський настрій, притаманний романтичному напряму.
У контексті «абсолютної ідеї Гегеля поряд із філософією й релігією чільне місце посідає феномен мистецтва, який проходить три основні етапи розвитку, що відповідають трьом його формам — сим-волічній, класичній і романтичній. Найвищим виявом символічної форми є архітектура, класичної — скульптура; переходом від класичної до романтичної виступає живопис; музика відповідає романтичній формі мистецтва, і логіку цього руху завершує поезія.
Шеллінг виокремлює дві форми мистецтва — ідеальну та реальну. Щодо ідеальної форми, то до неї
належать усі словесні мистецтва (лірика, епос, драма).Учений вважає їх ідеальними, оскільки вони є породженням ідей розуму. До другої форми Шеллінг відносить музику, живопис, пластику.
Новий етап в розробленні проблеми видової специфіки мистецтва пов'язаний з іменем А. Шопенгауера. Надзвичайно високо цінуючи мистецтво як своєрідний новий світ,
філософ систематизував його види, розподіливши їх на дві категорії:
«корисні» та «витончені». Так, нижчу сходинку посідає зодчество, наступну — прекрасне садівництво і ландшафтний живопис, потім ліплення та історичний живопис, за ними — поезія, а найвищу — трагедія. При цьому філософ «ігнорує» театр і робить це в той історичний період, коли художні досягнення цього виду мистецтва виявили себе надзвичайно потужно.
Німецький учений М. Дессуар запроваджує принцип подвійної систематизації видів мистецтва. Перша — естетичний підхід, зумовлений розподілом на дві групи — просторові та
часові мистецтва. До просторових М. дессуар відносить архітектуру, скульптуру, живопис, до часових — музику, танець, поезію.
Т. Манро, запропонував концепцію розподілу мистецтв на геометричні та біометричні; С. Лангер, структурувала мистецтва за «типом ілюзії, яку вони породжують»; Л. Адлер систематизував мистецтва за принципом «пластичні» — «звукові» та «діонісійські» — «аполлонівські.
Ще один потужний напрям в осмисленні проблеми видової специфіки мистецтва в першій половині XX ст. ототожнюється з іменем видатного французького естетика Е. Сурьо. У своїй праці «Співвід-ношення мистецтв. Елементи порівняльної естетики», що вийшла друком у 1947 p., дослідник пропонує модель класифікації видів мистецтва, застосовуючи подвійний підхід, що викликає асоціації з поглядами М. дессуара.
На першому рівні своєї моделі Е. Сурьо поділяв мистецтва на такі, що використовують лінію, і такі, що використовують об'єм, барви, світло, рух, звук, а отже, структурує види мистецтва за їх ви- ражальними засобами. другий рівень систематизації визначався розподілом на абстрактне мистецтво та мистецтво, що відтворює дійсність. на завершальному етапі цього руху Е. Сурьо зосереджує увагу на розробленні нових видів мистецтва.
Таким чином, в моделі філософа поряд із «чистим» живописом з'являється репрезентативний, а поряд із музикою — дескриптивна музика.
Р. канудо. спирається на принцип «природного підходу», який дає йому можливість розділити їх на пластичні та ритмові. до пластичних дослідник відносить архітектуру, скульптуру, живопис; до ритмових —музику, танець, поезію. На межі століть ці види мистецтва об'єднує кінематограф .
Дослідник наполягав, що ми маємо потребу в кіно, щоб створити тотальне мистецтво, до якого
завжди тяжіли б усі інші види мистецтва.
