7. Природа в структурі естетичних відносин
Наша уява про естетичну діяльність суб'єкта суспільної практики була б неповною, якби ми обмежились лише сферою праці, суспільних та міжособових відносин. Існує ще одна, дуже велика сфера естетичної діяльності і водночас предмет естетичної насолоди — природа. Ставлення до неї внутрішньо суперечливе.
Людство у своїй історії пережило різні форми взаємодії з природою. Значний відрізок часу займав період культури збирання і полювання, коли людство цілком залежало від природи, яка давала йому засоби для існування. Цей стан характеризується відносною гармонією, хоч вона і не була свідомим наміром людини. Проте вже на цьому етапі відбувається усвідомлення людиною цінності природи як умови її існування. Спостереження природи, рослинного і тваринного світу, їх взаємозв'язку породжує спроби людини опанувати навколишню красу, багатства і процеси, передати їхню суть у перших формах образотворчої діяльності. Зображення тварин, рослин, спроби використання природних форм для створення предметів повсякденного побуту, імітування поведінки тварин у ритуальних танцях — все це свідчить про поступове духовне і практичне оволодіння творчими силами живої природи, які ставали силою людини і забезпечували їй подальший матеріальний і духовний розвиток.
Закони природи і закони людського співжиття вимагають взаємної поваги. Культурний пейзаж творився зусиллями двох сил: соціальною діяльністю людини, що створювала відповідний для себе просторово-природний осередок, та природи, здатної пластично злитися з формами культури і в певному розумінні задати їй параметри. Це справедливо щодо будь-якого національного ландшафту, водночас це пояснює особливу цінність рідної природи взагалі. Природа і культура, так би мовити, «підправляють» одна одну і створюють своєрідну поєднаність людяності і привілля. Саме тому, очевидно, природа як гармонійна єдність двох сил — природної і соціальної — становить у певному смислі зразок для людини, етичну й естетичну норму здорового і істинного в житті суспільства та в художній творчості.
Що ж до цілеспрямованого естетичного впливу на природу, то тут спостерігаємо відбиток конкретно-історичних уявлень про красу, яка творилася предметно-практичною діяльністю людини і мистецтвом. Безсумнівно одне: чим могутнішою відчувала себе людина, тим більшою мірою вона була здатна до сприймання естетичних якостей природи. Людина постійно впливає на світ природи, включаючи її в систему відносин певної конкретної сфери діяльності. Проте бувають моменти, коли дійсність постає абсолютно незалежною від людини. Подив і навіть відчуття грізної неперевершеності викликає в нас вигляд льодовика, безмежної пустелі або океанської далі. Це й є те відчуття світу, який нам абсолютно чужий.
Пейзаж на картинах художників з'явився порівняно пізно, власне кажучи, лише в епоху Відродження. Це не означає, що людина не бачила природу раніше,— просто вона ще не стала для людини предметом естетичної насолоди. В пейзажі природа ніби застигла і лишилась на самоті. У ній, зануреній в тишу і залишеній людиною, мовби пробуджується мовчазне таємниче життя, чуже і деколи вороже до людини, а відтак поетичне, бо відкриває безмежність і демонізм реального. Лише романтизм зміг перемогти самодостатній характер природи в пейзажі, олюднивши його за рахунок привнесення людської духовності. Саме через романтичний пейзаж відбулося справжнє опанування зображення природи, що й стало зафіксованим виявом певних емоційних станів людини' печалі, піднесення, тривоги тощо.
Отже, потрібні були сторіччя культурного розвитку, аби людина виявила, що природа — то є унікально талановитий творець, і людина тільки починає у неї вчитись. Як не погодитися тут із думкою, що ми ні в якому разі не володарюємо над природою так, як завойовник володарює над чужим народом. Усе наше панування над нею полягає в тому, що ми на відміну від усіх інших істот вміємо пізнавати її закони і правильно їх застосовувати. Проте такий оптимістичний погляд на можливості людини поки що не виправдався. Наша здібність правильно використовувати набуті знання виявилась недостатньою, що й призвело людство до екологічної кризи. Ф. Достоєвський покладав надії на те, що «краса врятує світ». Можна приєднатися до таких сподівань з умовою, що людство нарешті усвідомить: час утилітарного ставлення до природи давно минув, отже, лишився єдиний шлях до виживання — виховання мудрої, естетичної взаємодії з природою. Уява про неї як про середовище для життя людини повинна змінитись усвідомленням їх єдності і спорідненості.
ОСНОВНІ ОЗНАКИ Й УНІВЕРСАЛЬНІСТЬ КАТЕГОРІЇ СТИЛЮ
Стиль в літературі і мистецтві, стійка цілісність або спільність образної системи, засобів художньої виразності, образних прийомів, що характеризують твір мистецтва або сукупність творів. С. також називається система ознак, по яких така спільність може бути пізнана. У радянській теорії С. існують різні думки про об'єм поняття С.: з ним інколи зв'язують весь комплекс явищ вміст і форми, але частіше обмежують його значення структурою образу і художньою формою. Незалежно від цього в теорії С. підкреслюється глибока обумовленість формальних структур соціальним і культурно-історичним вмістом мистецтва, його методом (див. Метод художній ) , світоглядом художника. Не менше важливий, що ця обумовленість не носить прямого, механічного характеру і пов'язана з відносною самостійністю розвитку стилю: стилістичні ознаки могли зберігатися і тоді, коли мистецтво істотно міняло свій вміст (особливо в тих, що таких складалися століттями С., як готика, класицизм); С., що володіли змістовною глибиною в періоди свого підйому і розквіту (бароко, класицизм), могли виступати антагоністами художньої правди в періоди кризи і занепаду.
Ознаки С. позначаються по-різному в різні історичні епохи і в різних мистецтвах. Відродження і класицизм яскраво проявили себе в багатьох мистецтвах, але такі С., як бароко і рококо, наочно і виразно позначені переважно в мистецтвах пластичних . Стосовно останніх і була раніше всього вироблена загальна теорія історичних стилів. Такі поняття, як театр бароко або музика рококо, виникають по аналогії з пластичними мистецтвами і не є загальноприйнятими. У музикознавстві, театрознавстві теорія С., що розробляється рядом дослідників, не придбала (через специфіку музичної і театральної творчості) настільки загального методологічного значення, як у вивченні пластичних мистецтв. Особлива специфіка в літературного С., т.к. матеріал літератури — слово — вже має стилістичне забарвлення, належачи до якого-небудь загальномовного пласта При вивченні С. пластичних мистецтв центральне місце займає категорія історичного С. як етапу історії мистецтва, коли виробляється цілісна художня система, що володіє внутрішньою (змістовним) і зовнішньою (формальним) єдністю. У цьому сенсі говорять о С. старогрецької архаїки і класики, про еллінізм С., романський і готичний С. в середні віки, про С. ренесансу, бароко, рококо і класицизму в мистецтві нового часу.
